Лейкоцити. Характеристика ґранулоцитів і аґранулоцитів

Лейкоцити — безбарвні ядерні клітини крові. Загальна кількість цих клітин лежить у межах 4,8 х 10⁹, 10 – 8,8 х 10⁹/л крові. У залежності від наявності чи відсутності зернистості в цитоплазмі лейкоцитів вони поділяються на дві групи:

— зернисті (ґранулоцити) — нейтрофіли; еозинофіли; базофіли;

— незернисті (аґранулоцити) — лімфоцити; моноцити.

Усі види лейкоцитів мають амебоїдний рух за рахунок псевдоподій (псевдоніжки), завдяки чому вони можуть виходити через стінки кро воносних судин і направлятися у бік діючих подразників: до мікробів, клітин, що розпадаються, сторонніх тіл чи комплексів антиген — антитіло, стосовно яких лейкоцити мають позитивний хемотаксис (рис. 16).

Рис. 16. Гранулоцит серед еритроцитів на препараті крові

 

Швидкість їхнього руху може доходити до 40 мкм/хв. Лейкоцити мають здатність до фагоцитозу. Вони оточують стороннє тіло і за допомогою спеціальних ферментів, що знаходяться в лізосомах (протеази, пептидази, діастази, ліпази, дезоксирибонуклеази), перетравлюють його. Один лейкоцит може захопити від 15 до 20 бактерій. Білі кров’яні клітини виділяють деякі важливі для захисту організму речовин. До них належать антитіла, що мають антибактеріальну й антитоксичну активність. Лейкоцити мають здатність адсорбувати і переносити на своїй поверхні деякі речовини. Велика частина лейкоцитів

(понад 50 %) знаходиться поза судинним руслом у міжклітинних просторах. Понад 30 % — у кістковому мозку.

Нейтрофіли — це найбільша група лейкоцитів, здатна забарвлюватися нейтральними барвниками. Утворюються в червоному кістковому мозку. Їхній діаметр 10–17 мкм. Вони складають 50–75 % усіх лейкоцитів крові (рис.17). Тривалість життя нейтрофілів приблизно від 8 годин до 2 діб. У залежності від форми ядра нейтрофіли можна розділити на юні (метамієлоцити) (у нормі відсутні), паличкоядерні (1–6 %) і сеґментоядерні (47–72 %). У крові циркулює не більш 1 % всех нейтрофілів. У кістковому мозку знаходиться резерв, що майже в 50 разів перевершує кількість циркулюючих нейтрофілів. Припускають, що руйнування нейтрофілів відбувається за межами судинного русла. Очевидно, вони йдуть у тканини, де і гинуть. Ці клітини здатні швидко міґрувати у бік осередка запалення за рахунок псевдоподій, що забезпечують їхнє активне пересування, одержуючи енергію шляхом анаеробного гліколізу, у зв’язку з чим вони можуть існувати в тканинах бідних на кисень (осередки запалення). Нейтрофіли здійснюють, головним чином, фагоцитоз. Причому вони фагоцитують як живі, так і мертві мікроорганізми, чужорідні частки, перетравлюючи їх за рахунок власних ферментів і бактерицидних речовин. Крім того, вони секретирують у навколишнє середовище лізосомні катіонні білки і гістони. Противірусна дія нейтрофілів обумовлена секрецією ними інтерферону. При гострих інфекційних захворюваннях кількість нейтрофілів швидко збільшується.

Рис. 17. Лейкоцит-нейтрофіл, що поглинає клітини збудника сибірської виразки (скануючий електронний мікроскоп)

 

За нейтрофілами можна визначити стать людини: при наявності жіночого генотипу, щонайменше, 7 з 500 нейтрофілів містять специфічні для статі утворення — «барабанні палички» — вирости, з’єднані з одним із сеґментів ядра за допомогою тонких хроматинових містків. Гнійні осередки, як наслідок запалення, є скупченням загиблих нейтрофілів чи їх залишків.

Еозинофіли. У структурі цих клітин містяться великі овальної форми ацидофільні ґранули, що складаються з амінокислот, білків і ліпідів. Еозинофіли мають здатність до фагоцитозу, але через малу кількість у крові роль їх у даному процесі невелика. Основне функціональне призначення цих клітин — знешкодження і руйнування токсинів (отрут) білкового походження, чужорідних білків і комплексів антиген — антитіло. Еозинофіли захвачують гістамін і руйнують його за допомогою ферменту гістамінази. До складу еозинофілів входить фактор, що гальмує виділення гістаміну гладкими клітинами і базофілами.

Значне збільшення кількості еозинофілів називається еозинофілією і є діагностичною ознакою при алергійних реакціях, глистових інвазіях і аутоімунних захворюваннях, при яких в організмі виробляються антитіла проти власних клітин.

Базофіли У кровоносному руслі ці клітини знаходяться приблизно 12 годин. Цитоплазма базофілів містить великі ґранули, у яких знаходяться біологічно активні речовини гістамін і гепарин. Гепарин перешкоджає згортанню крові в місці запалення, а гістамін розширює капіляри, сприяючи і прискорюючи процеси розмоктування і загоєння. У базофілах міститься гіалуронова кислота, що впливає на проникність судинних стінок. Крім того, базофіли містять фактор активації тромбоцитів ФАТ (сполука із широким спектром дії), тромбоксани (сполуки, що сприяють аґрегації тромбоцитів), лейкотрієни і простогландини й ін. Було виявлено, що після прийому жирної їжі в периферичній крові кількість базофілів збільшується.

На поверхні базофілів розміщуються специфічні рецетори, до яких приєднуються глобуліни, що зв’язують антигени. Цей імунний комплекс сприяє звільненню гістаміну з ґранул базофілів, викликає алергійні реакції у виді розширення судин і почервоніння шкіри,сверблячої висипки і, у деяких випадках, спазм гладкої мускулатури бронхів.

Моноцити. Цей різновид лейкоцитів належить до клітин, що не містять цитоплазматичних ґранул. Моноцити утворюються в червоному кістковому мозку. Належать до самих великих клітин крові із амебоїдним рухом, бактерицидною і найвищою фагоцитарною активністю (фагоцитують до 100 мікроорганізмів). З крові моноцити виходять у навколишні тканини, де продовжується їхній ріст і збільшення лізосом і мітохондрій. Після досягнення зрілості, моноцити перетворюються в нерухомі клітини — гістіоцити або тканинні макрофаги, які поблизу осередку запалення розмножуються поділом і утворюють демаркаційну зону (обмежуючий вал) навколо сторонніх тіл, що не можуть бути зруйновані ферментами (рис. 18).

Рис. 18. Макрофаг намагається захопити бактерію

 

Макрофаги беруть участь також у формуванні специфічного імунітету за рахунок переробки чужорідних білків і переведення їх у імуногени. Моноцити високоактивні в кислому середовищі запального осередку, у якому нейтрофіли втрачають свою активність. Очищаючи осередок запалення, моноцити підготовлюють його для реґенерації. Ці клітини у великих кількостях знаходяться в лімфатичних вузлах, стінках альвеол, у синусах печінки, селезінці і кістковому мозку. Моноцити мають протипухлинну і антивірусну активність, підсилюють процеси реґенерації.

Лімфоцити Цей вид клітин утворюється в багатьох органах і тканинах, таких як лімфатичні вузли, мигдалини, червоподібний відросток сліпої кишки, селезінка, вилочкова залоза (тимус) і кістковий мозок. Лімфоцити, маючи амебоїдний рух, на відміну від інших видів лейкоцитів, здатні не тільки міґрувати із судин у тканини, але і повертатися назад у судинне русло. Важливою відмінністю лімфоцитів від інших формених елементів крові є тривалість їх життя. Вони можуть знаходитися в організмі максимально протягом усього життя людини, мінімально — близько 20 років. Ці клітини здатні до поділу і посиленого синтезу РНК, ДНК і

білків. Усі ці зміни відбуваються під дією антигенів і відіграють специфічну захисну роль, сприяючи посиленому виробленню імуноглобулінів.

Розрізняють Т лімфоцити (тимусзалежні), В лімфоцити (бурсазалежні) і нульові.

Тимусзалежні, чи Т лімфоцити, утворюються в кістковому мозку з клітин попередниць. На їхню частку приходиться 40–70 % усіх циркулюючих лімфоцитів. Вирішальну роль у формуванні імунокомпетентності цих лімфоцитів відіграє вилочкова залоза (тимус). Надалі Т лімфоцити розосереджуються по всьому організмі в лімфатичні вузли, селезінку, циркулюючу кров.

Існує три основні типи Т лімфоцитів:

— клітини хелпери (помічники), що сприяють перетворенню В лімфоцитів у плазматичні клітини;

— клітини супресори (пригноблювач), що забезпечують підтримку активності В лімфоцитів на певному рівні і відносну сталість різних форм лейкоцитів;

— клітини кілери (убивці), що виділяють лімфокініни — медіатори імунітету, за рахунок яких безпосередньо здійснюється клітинний імунітет (руйнування пухлинних клітин, клітин чужорідних трансплантантів, клітин мутантів за допомогою активації їх клітинних лізосо

мальних ферментів і макрофагів). Існують також Т лімфоцити — клітини імунної пам’яті.

Бурсазалежні, чи В лімфоцити, також утворюються в кістковому мозку, але їх імунокомпетентність формується в плаценті, печінці плоду, селезінці, у лімфоїдній тканині (кишечник, червоподібний відросток, піднебінні і глоткові мигдалини). На частку цього виду приходиться 20–30 % усіх циркулюючих лімфоцитів.

Основною функцією В лімфоцитів є створення гуморального імунітету за рахунок вироблення антитіл. В лімфоцити, зустрічаючи антиген, міґрують у кістковий мозок, селезінку і лімфатичні вузли, у яких розмножуються і трансформуються в плазматичні клітини — джерела

утворення антитіл. Бурсазалежні лімфоцити мають високу специфічність, тому що певний клон (група) вступає у взаємодію лише з одним антигеном і виробляє антитіло тільки проти нього. Крім того, вони також, як і Т лімфоцити, мають декілька груп:

— В₁ лімфоцити, що виробляють антитіла до чужорідних полісахаридів;

— В₂ лімфоцити, що створюють за участі Т хелперів гуморальний захист проти чужорідних білків;

— В₃ лімфоцити (К клітини) являють собою В кілери з цитотоксичною активністю.

Нульові лімфоцити, на частку яких приходиться 10–20 % лімфоцитів крові, диференціювання в органах імунної системи не проходять. Однак при необхідності, вони здатні трансформуватися у В чи Т лімфоцити.

Таким чином, лімфоцити, будучи центральною ланкою імунної системи організму, забезпечують:

— формування специфічного імунітету;

— збереження генетичної сталості внутрішнього середовища (імунний нагляд);

— диференціювания в організмі специфічних і неспецифічних речовин за рахунок наявності в них рецепторів, які активуються при взаємодії з чужорідними білками;

— лізис чужорідних клітин і відторгнення несумісних за антигенами трансплантантів;

— відповідну реакцію на повторну зустріч з чужорідним антигенами;

— знищення власних мутантних клітин організму.

 

Лейкоцитарна формула

Лейкоцитарна формула — це співвідношення різних видів лейкоцитів, виражене у відсотках від загальної кількості. В умовах фізіологічної норми лейкоцитарна формула відносно постійна, представлена у відсотках такими співвідношеннями: нейтрофіли — паличкоядерні 1–6 %, сеґментоядерні 47–72 %; еозинофіли 0,5–5 %; базофіли 0–1 %; лімфоцити 19–37 %; моноцити 3–11 %.

 

Тромбоцити

Кров’яні пластинки, так само як еритроцити і лейкоцити, є самостійними утвореннями крові. У крові дорослої людини міститься 180–320 тис. цих без’ядерних клітин. Їхня кількість піддається добовим коливанням (вдень їх більше, ніж вночі) і коливанням, пов’язаним з певним фізіологічним станом (емоції, фізичні навантаження, їжа). Кров’яні пластинки утворюються в червоному кістковому мозку і циркулюють у крові від 5 до 11 днів. Руйнуються в печінці, легенях і селезінці.

У тромбоциті розрізняють плазму (гіаломер) і центральну частину цитоплазми — ґрануломер, що містить три типи ґранул, різних за будовою і хімічним складом.

Тромбоцити містять велику кількість серотоніну, гістаміну, ферменти дихального ланцюга. Тромбоцити, як і лейкоцити, здатні до фагоцитозу і пересування за рахунок утворення псевдоподий (псевдоніжок). До фізіологічних властивостей тромбоцитів належать адгезивність, аґрегація й аглютинація.

Адгезивність — здатність тромбоцитів прилипати до чужорідної поверхні.

Аґрегація — властивість тромбоцитів прилипати один до одного під впливом різноманітних причин, у тому числі і факторів, що сприяють згортанню крові.

Аглютинація тромбоцитів — склеювання їх один з одним, здійснюється за рахунок антитромбоцитарних антитіл.

Цей вид формених елементів крові містить велику кількість серотоніну, адреналіну, норадреналіну, гістаміну, що впливають на розмір просвіту і проникність дрібних кровоносних судин, а також специфічні сполуки — тромбоцитарні фактори, що беруть участь у процесі зсідання крові.

Зниження кількості тромбоцитів до 50 000 у 1 мл супроводжується дрібними крапковими крововиливами (геморагіями) у всіх органах і тканинах за рахунок підвищеної кровотечі з капілярів (тромбоцитопенічна пурпура).

 

Імунна система

 

Ця система являє собою еволюційно вироблену і закріплену «здатність розпізнавати вторгнення в організм чужорідного матеріалу і мобілізувати клітини й утворені ними речовини на більш швидке й ефективне видалення цього матеріалу» (Макфарлейн Бернет) (рис.19).

Рис. 19. Імуна система людини

 

Чужорідні для даного організму сполуки, здатні викликати імунну відповідь, одержали найменування «антигени» (АГ). Теоретично будь яка молекула може бути АГ. У результаті дії АГ в організмі утворюються антитіла (АТ), сенсибілізуються (активуються) лімфоцити, завдяки чому вони набувають здатності брати участь в імунній відповіді. Специфічність АГ полягає в тому, що він вибірково реагує з певними АТ чи лімфоцитами, що з’являються після попадання АГ в організм.

Здатність АГ викликати специфічну імунну відповідь обумовлена наявністю на його молекулі численних детермінант, до яких специфічно, як ключ до замка, підходять активні центри (антидетермінанти) утворених АТ. АГ, взаємодіючи зі своїми АТ, утворюють імунні комплекси (ІК). Як правило, АГ — це молекули з високою молекулярною масою; існують потенційно активні в імунологічному відношенні речовини, розмір молекули яких відповідає одній окремій антигенній детермінанті. Такі молекули носять найменування гаптенів. Останні здатні викликати імунну відповідь, тільки з’єднуючись з повним АГ, тобто білком.

Органи, що беруть участь в імунітеті, поділяють на чотири групи.

1. Центральні — тимус, або вилочкова залоза, і, очевидно, кістковий мозок.

2. Периферичні, чи вторинні,— лімфатичні вузли, селезінка, система лімфоепітеліальних утворень, розташованих у слизових оболонках різних органів.

3. Забар’єрні — ЦНС, сім’яники, очі, паренхіма тимуса і при вагітності — плід.

4. Внутрішньобар’єрні — шкіра.

Розрізняють клітинний і гуморальний імунітет.

Клітинний імунітет направлений на знищення чужорідних клітин і тканин і обумовлений дією Т кілерів. Типовим прикладом клітинного імунітету є реакція відторгнення чужорідних органів і тканин, зокрема шкіри, пересадженої від людини людині.

Гуморальний імунітет забезпечується утворенням АТ і обумовлений, в основному, функцією В лімфоцитів. У процесі еволюції сформувалися дві основні системи захисту організму:

— неспецифічна клітинна і гуморальна;

— специфічна клітинна і гуморальна.

Неспецифічні — мають більший функціональний діапазон, тому що здатні знешкоджувати ті чужорідні речовини, з якими організм раніш не контактував (спадковий імунітет).

На відміну від неспецифічних, специфічні механізми базуються на досвіді попереднього контакту з чужорідним агентом, до якого уже була вироблена специфічна несприйнятливість (антитіло у відповідь на антиген), що нейтралізує мікроби і віруси і захищає організм від хвороботворних факторів.

Імунні реакції виникають не тільки при проникненні в організм мікробних збудників, але і при надходженні в нього факторів, несумісних зі специфічними білками організму (переливання іншогрупної чи резус несумісної крові; пересадка органів і тканин без врахування їх антигенної сумісності; резус несумісність плоду і матері).

Неспецифічний клітинний імунітет. До цього виду захисту належать неспецифічні клітинні механізми обумовлені, в основному, фагоцитарною активністю ґранулоцитів і моноцитів, що містять велику кількість лізосомних ферментів, а також тромбоцитів і лімфоцитів. Класичні досліди по фагоцитозу були проведені І.І. Мєчніковим.

Реакція фагоцитозу протікає в кілька стадій:

1. Приєднання фагоцита до мікроба.

2. Поглинання мікроба.

3. Злиття його з лізосомою.

4. Внутрішньоклітинна інактивація мікроба.

5. Його ферментативне перетравлення.

6. Видалення незруйнованих матеріалів із клітини.

Останні можуть виступати в ролі антигенів, зв’язуючи, таким чином, воєдино не

специфічні і специфічні захисні механізми.

Специфічний клітинний імунітет. Основну роль у цьому виді захисту відіграють імунокомпетентні Т лімфоцити, утворені в кістковому мозку і диференційовані у вилочковій залозі і, потім надходять у кров. Ці клітини, за рахунок вбудованого в їхню мембрану рецепторного білка й у присутності Т хелперів, утворюють комплекс антиген — антитіло. Причому, одна частина дочірніх Т лімфоцитів зв’язується з антигеном, руйнуючи його. Інша частина дочірніх лімфоцитів, що належать до довгоживучих, утворює групу Т клітин імунологічної пам’яті, що «запам’ятовують» антиген з першого разу і «взнають» його при повторному контакті, утворюючи при цьому велику кількість ефекторних Т лімфоцитів — клітин кілерів.

Неспецифічний гуморальний імунітет. Основними механізмами цього виду імуніте

ту є захисні речовини плазми крові:

— лізоцим, являє собою білок, що має ферментативну і муколітичну активність, за рахунок чого пригнічує ріст і розвиток збудників і руйнує деякі мікроорганізми. У невеликих кількостях міститься в слизу кишечника і носової порожнини, слині і сльозовій рідині. Найбільша кількість цього білка зосереджена в ґранулах поліморфноядерних лейкоцитів і в макрофагах, при руйнуванні яких лізоцим виходить у позаклітинну рідину;

— пропердин, білковоподібна сполука, що має бактерицидну й антивірусну активність;

— інтерферон, який швидко синтезується і швидко вивільняється глобуліновою фракцією крові, що має широкий спектр дії і забезпечує противірусний захист організму ще до збільшення кількості специфічних антитіл.

Специфічний гуморальний імунітет. На відміну від клітинного, гуморальний імунітет утворюється В лімфоцитами лімфоїдної тканини (вузли, мигдалини, органи). Зустрічаючи антиген, імунокомпетентні В лімфоцити починають ділитися, утворюючи двавиди дочірніх клітин:

— один з них перетворюється в клітини імунологічної пам’яті, що розосереджуються в організмі;

— інший вид дочірніх клітин складають клітини, що залишаються в лімфоїдній тканині і перетворюються в плазматичні, які виробляють і виділяють у плазму крові гуморальні антитіла. У цьому процесі беруть участь Т лімфоцити хелпери. При повторній зустрічі плазматичних клітин з антигеном, розвивається швидка і потужна гуморальна відповідь, при якій значно зростає кількість імуноглобулінів у крові (алергійна реакція на пилок чи рослин на лікарську речовину).

Пасивний набутий імунітет. Різновидом захисної реакції організму на проникнення сторонніх факторів є імунітет, що виникає в плоду за рахунок антитіл матері, що прийшли через плаценту. Цей вид захисту може бути створений також шляхом штучного введення в організм активно імунізованих людей імуноглобулінів (антигенів убитих чи ослаблених бактерій і вірусів), що викликають первинну імунну відповідь. При повторному зіткненні з тими ж антигенами специфічні антитіла забезпечать клітинний і гуморальний вид захисту, але більш швидкий і ефективний. Втрата чи зниження здатності організму до імунної відповіді на певні види антигенів, порушення функції імунокомпетентних органів створюють в організмі ситуацію повної втрати опірності організму впливу патогенних факторів. До того ж імунні механізми захисту, в еволюційному аспекті, формувалися й удосконалювалися в тісній взаємодії з антигенними факторами, серед яких мікроорганізми займають провідне місце.

 

Імунна відповідь

 

Загальна схема імунної відповіді надзвичайно складна (рис. 20). Нижче пропонується публістистичний варіант імуннної реакції нашого організму при потраплянні будь-якого антигену у внутрішнє середовище.

Тіло людини походить на фортецю в облозі. Вороги постійно шукають вразливе місце, пролом в цій фортеці. Стіною ж цієї фортеці є шкірний покрив людини. Білок кератин, Який міститься в клітинах людської шкіри являє собою важкопрохідний бар'єр для бактерій і грибків.

Рис. 20. Схема гуморальної та клітинної імунної відповіді

 

Чужорідні агенти на поверхні шкіри не можуть подолати цю перешкоду і проникнути всередину організму. До того ж, зовнішній шар шкіри, що містить кератин, постійно лущиться і оновлюється. Таким чином, ці непрохані гості, будучи затиснутими між шарами шкіри, видаляються з організму разом з мертвої шкірою в міру її оновлення. Проникнути в організм вони можуть тільки через рану на шкірі. Вхідними воротами вірусів часто є дихальні шляхи. Вороги намагаються потрапити в організм через вдихуване нами повітря. Проте їх зустрічають елементи слизу в носі і особливі клітини в легенях (фагоцити), що пожирають ворога. У більшості випадків вони вчасно справляються з ними і беруть ситуацію під свій контроль. А мікроби, які віддають перевагу потраплянню в організм разом з їжею, знешкоджуються соляною кислотою в шлунку і ферментами в кишечнику.

У різних частинах тіла людини (шкіра, складки яким, ротова і носова порожнини, очі, верхні дихальні пут, шлунково-кишковий тракт, статеві органи) є певні мікроби, які не викликають у нас хвороби.

Під час агресії ці мікроби стають на боротьбу з «іноземними» мікробами, бо окупації піддаються і їх власні «володіння». Ми можемо визначати їх як «найманців», що працюють на наш організм. Переслідуючи свої інтереси, вони охороняють займану ними територію. Таким чином, до регулярної армії організму приєднуються і ці «мікропідрозділи».

 

Першу лінію оборони нашого організму займає шкіра. Легкий поріз або рана на шкірі означають, що над організмом вже нависла небезпека, оскільки віруси чи бактерії можуть легко проникнути через них. І в цьому випадку вороги вірусів і бактерій - фагоцити - поспішають на місце події, готові поглинути небезпечні мікроби.

З іншого боку, організм, не втрачаючи часу, починає ремонт рани, щоб запобігти подальше проникнення в нього небезпечних агентів.

Якщо чужорідного мікроорганізму вдасться прослизнути повз прикордонні застави і проникнути в організм, то розвернеться повномасштабна війна. Оскільки на цей раз організм підключить свою регулярну армію і дасть відсіч за всіма правилами бойового мистецтва.

Стратегія нашої захисної системи складається з чотирьох основних етапів:

1. Ідентифікація ворога і перший відсіч.

2. Зміцнення оборони та підготовка озброєння для настання.

3. Атака і бій.

4. Повернення до мирного життя.

Першими на зустріч ордам ворогів виходять макрофаги – клітини, які здатні пожирати ворога (фагоцитоз). Ці клітини вступають з ворогом в «рукопашний» бій, подібно піхоті на передових позиціях фронту. Більше того, макрофаги працюють і в якості розвідників, секретних військових агентів. Після розчленування ворога, частину його вони зберігають при собі. В майбутньому ця частина стане в нагоді для встановлення особи ворога і вивчення його якостей. Макрофаги передають цю частину структурам розвідувального управління організму - інформаційним Т-клітин.

Вірус вступає в контакт з кліткою і міцно чіпляється за її поверхню (абсорбція вірусу на клітці).

У місці контакту вірус виділяє спеціальний фермент, роз'їдає оболонку клітини. В результаті чого в мембрані з'являється отвір. Вірус скорочується і впорскує, що міститься в ньому, нуклеїнових кислот (ДВК або РВК) в клітинну вакуоль.

Проник всередину геном вірусу бере під свій контроль життєдіяльність клітини і, використовуючи її ресурси, Синтезує свої копії.

Усі компоненти вірусу незалежно один від друга прибувають до місць збирання в клітці і монтують нові віруси.

Після утворення достатньої кількості нових вірусів, вони "підривають" клітку і вирушають на пошуки нової клітини-господаря. Весь цей цикл від проникнення вірусу в клітину до його відтворення займає близько 20-25 хвилин.

Під час війни в будь-якій країні оголошується загальна мобілізація. Всі природні ресурси і бюджет йдуть на військові витрати. Економіка перебудовується відповідно військовому становищу, і вся країна приходить в бурхливий рух. Ці особливості властиві й людському тілу. Опинившись на порозі неминучої війни, організм оголошує загальну мобілізацію. Як?

Першої атакує ворога кавалерія (макрофаги). Однак, якщо їх сили нерівні і вона не може впоратися з противником, то починає виробляти спеціальну речовину - «піроген», що є свого роду сигналом загальної тривоги. Ця речовина після довгого шляху досягає мозку і стимулює його центр терморегуляції.

Слідом за цим мозок піднімає по тривозі весь організм, і в людини підвищується температура. При підвищенні температури, хворий, природно, відчуває нездужання і потреба у відпочинку. Таким чином, енергія, необхідна визвольної армії, не витрачається на інші цілі. Як видно, в наявності неймовірно складний план і дизайн людського організму. Війна між чужорідними мікроорганізмами і імунною системою набуває ще 5олее затяжний характер після початку «мобілізації», тобто з того моменту, коли ви вже злягли в ліжко.

Піхоти (фагоцитів) і кавалерії (макрофагів) не вистачило для захисту; піднято на ноги весь організм, і війна дійшла до межі. І в цей самий момент до боротьби підключаються лімфоцити (Т і В-клітини). Кавалерія (макрофаги) передає перехоплені ними відомості про ворога Т-хелперам (Т-помічникам). Ці клітини в свою чергу викликають на поле битви Т-кілерів і В-клітини – найдобірніших бойовиків імунної системи.

Макрофаги приймають на себе перший удар під час захисту організму. Вони поглинають і перетравлюють будь-які чужорідні речовини в крові. Крім того, при зіткненні з ворогом вони відразу ж викликають на допомогу Т-хелперів.

Під час процесу, званого фагоцитозом, макрофаг намагається зловити якомога більше бактерій. Бактерії оточуються нитками макрофага і знищуються клітиною. Після чого бактерії перетравлюються під впливом хімічних речовин усередині макрофага. Іншими словами, макрофаги поглинають, переробляють і використовують отримані в ході переробки матеріали ворога. Як тільки В-клітини отримують інформацію про ворога, вони приступають до виробництва зброї - антитіл. Ця зброя, подібно балістичних ракет, вражає тільки тих ворогів, інформація про які вже «повідомлена. Це виробництво настільки досконало, що тривимірні структури чужорідного мікроорганізму і виробленого зброї повністю підходять один до одного, точно ключ до замка.

Антитіла стикуються з ворогом і нейтралізують його. Після чого ворог подібний підірваному танку без гусениць, дула і боєприпасів. А тим часом інші елементи імунної системи оточують знешкодженого ворога і усувають його фізично.

Тут потрібно звернути увагу ось на що: імунна система може мати справу з мільйонами різновидів чужорідних агентів. І яким би не був цей агент, В-клітини можуть виробляти проти нього відповідну зброю. А це означає, що імунна система має вроджені знання і здатність зробити потрібний ключ до мільйонів видів різних замків. У той час як В-клітини знищують ворога балістичною зброєю, Т-кілери також ведуть проти нього запеклу боротьбу. Деяким вірусам вдається вислизнути від переслідування В-лімфоцитів, сховавшись всередині якої-небудь клітини. Однак Т-кілери обчислюють і знищують клітину разом з причаївся в ній вірусом.

Після розгрому ворога до справи приступають Т-супресори. Вони віддають наказ про припинення вогню і зупиняють діяльність Т-кілерів і В-клітин. Таким чином, організм переходить на звичайний режим. Більшість Т і В-клітин, вироблених у військових цілях, завершують свій життєвий цикл і вмирають. Однак ця вимушена війна не буде забута.

Перед початком війни знадобилося якийсь час, перш ніж ворог був виявлений, і були зроблені відповідні приготування. І при повторної агресії ворога організм буде вже напоготові. Бо тепер у його захисній системі буде постійно служити група клітин «пам'яті», що розпізнає і запам'ятовує характерні ознаки ворога. При можливому нападі надалі, імунна система вже зможе своєчасно відреагувати на ворога і попередити його напад, завдяки інформації клітин пам'яті.

Перехворівши одного разу свинкою або на кір, ми не переносимо їх знову, повторно, тобто набуваємо «імунітет», яким зобов'язані саме цій пам'яті в нашій імунній системі.

Утворення лімфи

Джерелом лімфи є тканинна рідина. У свою чергу, тканинна рідина утворюється з крові в капілярах. У лімфі знаходиться приблизно 60 % білка, у порівнянні з його концентрацією в плазмі, що обумовлює меншу в’язкість і колоїдно осмотичний тиск лімфи, у порівнянні з кров’ю, що, у свою чергу, визначає дифузійну рівновагу між плазмою крові і внутрішньоклітинною рідиною, що підтримується за рахунок лімфи. Проникність капілярів різних органів різна, що й обумовлює кількість і склад білків у лімфі цих органів.

Лімфа, що містить протромбін і фібриноген також має здатність до згортання, але більш тривалого, тому що в лімфі відсутні тромбоцити, а згусток, що утворюється, більш пухкий, ніж кров’яний. Однак навідміну від плазми крові, лімфа має більш високу концентрацію хло

ридів і бікарбонатів. Лімфатична система має лімфатичні вузли, розташовані на шляху від тканин до вен які виконують роль біологічних фільтрів, у яких лімфа очищається від сторонніх часток і мікроорганізмів. За клітинним складом лімфатичну систему поділяють на:

— периферичну, до якої відносять лімфу, що не пройшла ні через жоден із вузлів. У цій лімфі клітини одиничні, в основному, це лімфоцити;

— проміжну, що пройшла через один чи два лімфатичні вузли. Кількість клітин і розмаїтість їх вища у кілька разів, у порівнянні з периферичною лімфою. Тут зустрічаються нейтрофіли, еозинофіли, мало диференційовані стовбурні клітини;

— центральну, що пройшла через усі лімфатичні вузли і знаходиться у великих лімфатичних колекторах, які впадають у яремну вену і грудну лімфатичну протоку. У ній знаходиться велика кількість формених елементів: від 2000 до 20 000 лімфоцитів у 1 мкл (у людини).

Інтенсивне лімфоутворення є результатом впливу екстремальних (травми, опіки, сильні крововтрати), а також лімфогенних факторів (екстракти з п’явок, пептиди, гістамін), що збільшують проникність стінки капілярів.