Капітал: економічна суть та класифікація. Амортизація

Сучасна економічна наука трактує капітал як складну, багатоаспектну категорію, еволюція якої відобразила історичний процес розвитку природи, форм руху, динаміки та структури товарного виробництва. Історія розвитку економічної науки засвідчує існування різних підходів до визначення сутності та структури капіталу.

У традиційному політекономічному визначенні капітал (від лат. capitalis — головний) має такі властивості:

1) обмеженість;

2) здатність до нагромадження;

3) ліквідність;

4) здатність до конвертації (постійної зміни форм);

5) самозростання.

Загальновизнано, що капітал є складною динамічною субстанцією, яка постійно змінює свої форми. Відтак розуміння капіталу постійно розширюється, виходячи за межі свого початкового змісту. У сучасній економічній літературі набули поширення такі категорії:

І. Людський капітал як міра втіленої у людині здатності приносити дохід. Освіта, професійна підготовка, здоров'я, природні здібності і творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції і приносить так звану технологічну ренту, виступаючи найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й суспільства в цілому. При цьому особистість визначається не лише як суб'єкт, а і як об'єкт економічної діяльності та інвестицій, які прибутковіші, ніж капіталовкладення в інші фактори виробництва. Інвестиціями в людський капітал вважаються витрати на здобуття освіти, кваліфікації, підготовку та перепідготовку працівників, підтримку здоров'я, інформаційне забезпечення тощо. Величи-на людського капіталу оцінюються потенційним доходом, який він може приносити власнику.

II. Інтелектуальний капітал — нагромаджена в процесі інтелектуальної діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, здібностей і взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються з метою отримання доходу. У сучасній економічній літературі розрізняють інтелектуальний капітал суспільства (сукупність знань, досвіду, зв'язків та інформації, що використовуються на рівні суспільства в цілому і є провідним чинником зростання національного доходу постіндустріального суспільства), інтелектуальний капітал окремої компанії (сукупність активів, заснованих на інтелектуальних здібностях працівників компанії, що реалізуються у процесі інноваційної діяльності та збільшують її ринкову вартість)

та інтелектуальний капітал окремого індивіда. У високоцивілізованому суспільстві інтелектуальний капітал починає переважати над усіма іншими формами капіталу, виступаючи головною передумовою нагромадження суспільного багатства.

Вітчизняні та зарубіжні дослідники виокремлюють у структурі інтелектуального капіталу окремої компанії такі складові:

1. Людський капітал — нагромаджені в результаті інвестицій та втілені у працівниках компанії знання, творчі здібності, професійний досвід і моральні цінності.

2. Структурний капітал — технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, інтелектуальна власність, відносини з клієнтами тощо. До складу структурного капіталу входять: — клієнтський капітал (відносини із замовниками, покупцями, ділові зв'язки з постачальниками, товарні знаки та знаки обслуговування тощо); — організаційний капітал (інформаційні ресурси,

електронні мережі, організаційна структура, авторські права тощо)1.

III. Соціальний капітал — капітал, втілений у якості соціальних зв'язків та відносин, заснованих на довірі як концентрацій очікувань та зобов'язань, що спонукають суб'єктів господарювання до ефективніших дій з метою досягнення спільних цілей. На відміну від матеріалізованого фізичного капіталу та невіддільного від індивіда людського капіталу, соціальний капітал існує лише у відносинах між людьми. Його об'єктивною основою є мережі соціальних зв'язків, які використовуються для інформації, навчання, формування правил поведінки та репутації, заснованих на порядності, надійності, послідовності, лояльності, чесності, відкритості, дотриманні загальновизнаних морально-етичних цінностей. Західні дослідники визначають соціальний капітал як певну суму ресурсів (фактичних чи віртуальних), які накопичуються в індивідів та груп завдяки наявності мережі більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного визнання і довіри. Стверджуючи, що "соціальний капітал включає як певну мережу зв'язків, так і певні активи, які можуть бути мобілізовані через цю мережу", вони виокремлюють такі його форми:

1) зобов'язання та очікування, які залежать від надійності соціального середовища; 2) інформаційні можливості (здатність соціальної структури до передачі інформаційних потоків і норм); 3) соціальні норми та етичні принципи.

Таким чином, згідно із сучасними науковими підходами капітал може набувати не лише уречевлених, але й неуречевлених форм. Постіндустріальні перетворення сприяють розвитку таких основних станів капіталу:

1) інкорпорованого (сукупності відносно стійких, відтворюваних диспозицій і здібностей, якими наділений власник тієї чи іншої форми капіталу); 2) об'єктивованого (уречевлених форм капіталу, доступних

безпосередньому сприйняттю та передачі у фізичній, предметній формі); 3) інституціоналізованого (визнання певного виду капіталу як ресурсу, який може бути неформалізованим або

формалізованими у вигляді прав власності, сертифікатів тощо).

Водночас людський, інтелектуальний та соціальний капітали не є відокремленими і незалежними активами. Вони формуються та розвиваються в органічній єдності, взаємодії та взаємозв'язку.

У широкому розумінні капітал є складним, багаторівневим та багатоаспектним феноменом, який визначає самоорганізацію господарського життя, спрямовану на самозростання вартості. У вузькому розумінні капітал – самозростаюча авансована вартість; певні вкладення або активи, які уможливлюють отримання доходу.

Багатоаспектність категорії "капітал" виявляється у різноманітних формах його існування.

1).За джерелами формування — власний, залучений. 2). За напрямами інвестування — речовий, людський,

інтелектуальний, соціальний 3).За сферами застосування — промисловий, торговельний, позичковий 4).За роллю у відтворювальному процесі – капітал-власність, і капітал-функція. 5).За значенням у створенні та перерозподілі доходу – реальний, фіктивний, в т. ч.спекулятивний. 6).За формами функціонування — індивідуальний, колективний, суспільний. 7).За масштабами функціонування — місцевий, регіональний, національний, транснаціональний. 8).За інноваційною спрямованістю — неризиковий та венчурний (ризиковий).

У сучасній економічній літературі категорія капіталу аналізується за такими аспектами:

I. За сферами застосування (промисловий, торговельний, позичковий капітали, або капітал сфери виробництва та капітал сфери обігу). Промисловий капітал — капітал, який застосовується у

сфері матеріального та нематеріального виробництва з метою отримання прибутку. Торговельний капітал — капітал, який функціонує у сфері товарного обігу, забезпечуючи одержання торговельного прибутку. Позичковий капітал — грошовий капітал, який надається в позику та приносить власнику дохід у вигляді процента.

II. За напрямами інвестування (матеріально-речовий, людський, інтелектуальний, соціальний капітали).

III. За масштабами функціонування (місцевий, регіональний, національний, транснаціональний капітали).

IV. За значенням у створенні та перерозподілу доходу (реальний і фіктивний капітали). Реальний капітал обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілюючись у матеріально-речові, грошові та духовні цінності. Фіктивний капітал (від лат. fictio — вигадка) — капітал, представлений у цінних паперах (акціях, облігаціях тощо), який регулярно приносить дохід їх власнику і здійснює самостійний, відмінний від реального капіталу, рух на ринку цінних паперів. Сам по собі фіктивний капітал як титул власності на цінні папери не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу.Різновидом фіктивного капіталу є спекулятивний капітал — капітал, спрямований не на довгострокові вкладення, а на півидке отримання спекулятивного прибутку за рахунок гри на коливаннях ринкових курсів цінних паперів. Ілюзорність фіктивного капіталу яскраво проявляється у період біржовихпотрясінь, за яких падіння ринкових курсів цінних паперів може суттєво зменшити величинуфіктивного капіталу за незмінності обсягів капіталу реального.

V. За роллю у відтворювальному процесі (капітал-власність; капітал-функція). Капітал-власність — капітал, який перебуває у власності кредитора. Капітал-функція — запозичений капітал, який функціонує в певній галузі.

VI. За джерелами формування (власний та залучений капітали). Власний капітал — капітал, вкладений власником фірми; визначається як різниця між сукупними активами фірми та її зобов'язаннями. Залучений капітал створюється за рахунок розміщення цінних паперів та отримання банківського кредиту.

VII. За інноваційною спрямованістю (неризиковий та венчурний (ризиковий) капітали).

Венчурний капітал — ризиковий капітал, що функціонує в інноваційній сфері, забезпечуючи комерціалізацію нововведень.

VIII. За формами функціонування (індивідуальний, суспільний, колективний).

АМОРТИЗАЦІЯ

Амортизація (від лат. amort — безсмертя або amortisatio — погашення) — термін, що використовується у двох значеннях: 1) процес поступового перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру його зношування; 2) процес відновлення вартості основного капіталу за

рахунок цільового нагромадження грошових засобів.

Амортизаційне відрахування — щорічне списання частини вартості основного капіталу. Амортизаційні відрахування є частиною валових витрат підприємства. Водночас вони виступають джерелом відшкодування зношування основних засобів, утворюючи фінансові передумови для інвестування. Саме тому

система амортизаційних відрахувань є важливим чинником підвищення ефективності суспільного виробництва.

Річна амортизація основного капіталу розраховується за формулою А_р=К/ t, де А — річна амортизація; К – вартість основного капіталу; t – термін (кількість років) служби основного капіталу. Загальна сума грошей, призначена для відшкодування вартості зношеного основного капіталу, утворює амортизаційний

фонд. Амортизаційний фонд — грошовий фонд, призначений для відшкодування вартості спожитих елементів основного капіталу, які вибувають з виробничого процесу в міру свого фізичного та морального зношування. Норма амортизації — виражене у відсотках відношення річної суми амортизації до вартості елементів основного капіталу.

А' = (К/ t)100%, де А' — норма амортизації; А – сума амортизаційних відрахувань за рік; К – вартість авансованого основного капіталу. З урахуванням затрат на ремонт обладнання та ліквідаційної вартості основного капіталу ця формула набуває такого вигляду:

А' = ((К+Р-Л)/К n)100%, де А' — норма амортизації; К — початкова вартість основного капіталу; Р – затрати на ремонт обладнання; Л — ліквідаційна вартість основного капіталу; п — нормативний строк служби основного капіталу.

Інтенсифікація виробництва у країнах з розвиненою економікою призводить до втрат амортизаційним фондом функцій фінансування відновлення основного капіталу в межах простого відтворення. За сучасних умов амортизаційні відрахування перетворюються на одне з найважливіших джерел нагромадження, виконуючи функції, аналогічні тим, які притаманні капіталізованій частині прибутку.

До основних методів амортизації належать: 1.Метод прискореної амортизації — така система її нарахування, за якої протягом перших років чи всього амортизаційного періоду забезпечується випереджальне зростання нагромадженої суми амортизаційних відрахувань порівняно з реальними темпами втрати споживчих властивостей і вартості засобів праці. У цьому випадку використовують: а) незмінну річну норму амортизації відносно залишкової вартості засобів праці, яка поступово зменшується; б) поступове скорочення річних норм амортизації відносно початкової вартості основного капіталу в міру подовження строків його функціонування. Прискорена амортизація активізує виведення з експлуатації фізично зношеного і морально застарілого устаткування і дає змогу динамічно підходити до відтворення основних засобів з урахуванням фактора часу та тенденцій розвитку науково-технічного прогресу.

2. Метод неприскореної амортизації — така система її нарахування, за якої протягом економічно раціонального строку служби засобів праці забезпечується рівність нагромадженої суми амортизаційних відрахувань та реальних темпів втрати споживчих властивостей і вартості цих засобів праці. Аналіз проблем неприскореної амортизації свідчить про неможливість точного розрахунку її параметрів для конкретного

засобу праці. При використанні звичайного рівномірного методу нарахування амортизації ігнорують нерівномірність щорічного спрацювання елементів основного капіталу протягом строку їх служби. Тому з певним допущенням методом неприскореної амортизації прийнято вважати прямолінійний метод, згідно з яким амортизація нараховується пропорційно календарному часу використання засобів праці. Водночас необхідно зазначити, що прямолінійний метод нарахування може бути як неприскореним (при збігові амортизаційного періоду з економічно раціональним строком служби), так і прискореним (якщо ця умова не виконується). Державна амортизаційна політика є важливим чинником активізації інвестиційної діяльності підприємств за умов ринкової економіки. Практика свідчить, що уряди розвинених країн

світу активно використовують прискорену амортизацію та амортизаційні пільги з метою регулювання швидкості обороту основного капіталу, інтенсифікації процесу його відтворення, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, стимулювання нововведень і зростання конкурентоспроможності національних підприємств. Так, у 1977 р. Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості Японії скоротило терміни амортизації факсимільних апаратів з 10 до 5 років, спонукаючи користувачів купувати досконаліші моделі. Аналогічна ситуація виникла у 1978—1979 рр. у сфері робототехніки, коли були скорочені терміни амортизації високопродуктивних апаратів і покупці могли протягом першого року експлуатації обладнання списати 25 % його вартості.