Зм 1. 2. Капітал підприємства та його ефективне використання

ЗМ 1.2. Капітал підприємства та його ефективне використання

Тема 4. Виробництво як джерело підприємницького прибутку

1. Виробництво та потреби

2. Технологія виробництва та виробнича функція

3. Ефективність виробництва

Виробництво та потреби

Виробництво – це процес взаємодії людини з природними речовинами з метою створення матеріальних благ для існування та розвитку суспільства.

Будь-яке виробництво складається зі споживання виробничих ресурсів та їх поєднання в процесі виробництва.

Ресурси, які приймають участь в процесі виробництва товарів та послуг представляють собою фактори виробництва. До них відносяться:

1) природні (матеріально-сировинні) - ресурси, що являють собою предмети праці або все те, на що вона направлена;

2) праця (людські ресурси);

3) капітал (інвестиційні ресурси) у вигляді форм засобів виробництва;

4) інформаційні ресурси, тобто знання щодо використання природних, людських та інвестиційних ресурсів;

5) підприємництво: від того, наскільки вміло будуть використані наявні ресурси, залежить ефективність та прибутковість підприємницької діяльності. А це залежить від знань, вмінь, досвіду підприємця, який займається господарською діяльністю. Саме в цьому проявляється його талант організатора, менеджера, підприємця, який існує як п’ятий фактор виробництва.

Провідною економічною проблемою є вибір найбільш ефективного способу розподілу факторів виробництва та розв’язання проблеми обмежених можливостей при необмежених бажаннях членів суспільства.

Для розв’язання цієї проблеми необхідно знайти відповіді на чотири запитання:

1. Що виробляти: які товари чи послуги

2. В якій кількості виробляти товари чи послуги?

3. Як виробляти ці товари чи послуги?

4. Для кого їх виробляти?

Що, як і для кого виробляти – це найбільш універсальні проблеми людських потреб, які практично не обмежені, тоді як будь-якому суспільстві є обмежена кількість ресурсів, що можуть бути використані для виробництва цих товарів та послуг.

Відповідь на питання: що і для кого виробляти? – дає безпосередньо суспільство в особі своїх споживачів. Відповідь на питання: як і в якому обсязі виробляти товари чи послуги в умовах обмеженості ресурсів? – дають виробники товарів чи послуг в особі підприємців.

Вмененні витрати виробництва конкретного продукту – це така кількість інших продуктів, від яких слід відмовитися або якими слід пожертвувати, щоб отримати певну кількість бажаного даного продукту.

В процесі руху від альтернативи А до Б (див. рис.4.1), вартість товарів групи А, якими приходиться жертвувати для отримання кожної додаткової одиниці товару групи Б, зростає. Це пояснюється тим, що економічні ресурси не придатні для їх використання у виробництві альтернативних продуктів.

Розглянемо розподіл обмежених ресурсів при виробництві товарів групи А (обладнання для виробництва, товари промислового комплексу) та товарів групи Б (споживацькі товари). Слід враховувати, що товари групи А продаються лише на ринку засобів виробництва, на якому, як правило, між виробником та покупцем проводяться безготівкові розрахунки (без участі готівкової грошової маси).

Товари групи Б (споживацькі товари) реалізуються, як правило, реалізуються через готівковий розрахунок, що сприяє підтриманню балансу товарно-грошових відносин.

Загальна сума готівки, що видається банками населенню країни протягом певного періоду часу, має бути забезпечена товарами та послугами, наданими для роздрібної торгівлі. Готівка, що видається банками через сферу роздрібної торгівлі та надання послуг протягом цього періоду часу має повністю повернутися до банку. Виконання цієї умови забезпечує підтримання рівноваги товарно-грошового обігу в країні. Якщо товарів та послуг буде менше, ніж готівки в обігу, тим більше необхідно платити за кожну одиницю товару, що призводить до знецінення грошей, тобто інфляції.

Якщо ж пропозиція товарів та послуг буде перевищувати грошову масу в обігу, різко впадуть обсяги промислового виробництва, з’явиться дефіцит товарів та послуг, що може призвести до загального економічного спаду зі всіма послідовностями.

З іншого боку, необхідно витрачати частину виробничих ресурсів для виготовлення нового обладнання підприємствам, що забезпечує розширення їх діяльності та модернізацію виробництва. Крім того, деяка частина ресурсів витрачається на військові цілі для підтримання обороноздатності країни. Промислове обладнання та військова техніка виробляються робітниками, які отримують заробітну плату готівкою, не дивлячись на те, що продукція, що ними випускається не продається за готівку. А це, в деякому ступені, дестабілізує баланс товарно-грошовий обіг.

Тобто, розподіляючи обмежені ресурси між виробниками товарів групи А та групи Б, необхідно враховувати, що товари групи Б мають бути вироблені в такій кількості, щоб їх вистачило для урівноваження готівкової маси, що виплачена банками у вигляді заробітної плати робітникам як галузі А, так і галузі Б.

Необхідно обрати таке оптимальне співвідношення цих виробництв, щоб економіка країни функціонувала найбільш ефективно з максимальною користю для споживачів. Графічно це співвідношення виражається кривою ресурсних (виробничих можливостей (рис.4.1).

 

 

 

 

 

Рис.4.1. Крива ресурсних можливостей

Для кожної точки на кривій АВСDЕ сумарні витрати будь-якого виду ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових) є напевно визначеною фіксованою величиною та являє собою обсяг виробництва двох видів продуктів.

Суспільство має визначити, яку комбінацію тих продуктів, яких воно бажає. Обмеженість матеріальних, трудових та фінансових ресурсів робить неможливим будь-яку комбінацію виробництва в точці n,вище кривої.

Комбінація в точці u, нижче кривої, передбачає неефективне (неповне використання ресурсів). Чим більші задіяні резерви, тим точка u ближче до кривої та тим більше товарів отримує суспільство. Це інтенсивний шлях розвитку виробництва.

Якщо ж збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок збільшення пропозиції ресурсів шляхом їх додаткової добичі або приросту працездатності населення, то в цій ситуації крива АВСDЕ зсунеться в положення А₁Е₁. При цьому відбудеться екстенсивне розширення виробництва.

Проте, ані держава, ані підприємство, ані кожна окрема людина не спроможна жити за власними доходами, тобто виходить за межі власних ресурсних можливостей виробничого потенціалу (точка w). Як забезпечити виконання гранично допустимих лімітів витрат ресурсів вирішує саме суспільство, обираючи для себе певну державну економічну систему.

Можливі два шляхи розв’язання цієї проблеми:

1) ринкова економіка, як саморегулююча система;

2) планова розподільча система, при якій чітко планується розподілення усіх ресурсів.

Аргументами на користь ринкової економіки можуть бути:

1. Ефективність розподілу ресурсів. Конкурентна ринкова система направляє ресурси на виробництво тих товарів та послуг, яких суспільство більш за все потребує. У зв’язку з цим, відпадає необхідність втручання влади у функціонування вільних ринків.

2. Власна свобода підприємців є неекономічним аргументом на користь ринку. Підприємці, виробники товарів та послуг, самі визначають чим займатися, що виробляти та кому продавати продукцію.

Аргументами проти ринкової системи є:

1. Згасання конкуренції як контрольного механізму за рахунок двох джерел:

- створення картелів, синдикатів, трестів (учасники вступають у зговір проти споживачів з метою підвищити ціни та збереження прибутку);

- технічний прогрес, який заохочується ринковою системою, сприяє спаду конкурентної боротьби, так як впроваджені нові технології можуть дозволити собі тільки крупні виробники, що поглинають дрібних суперників та підривають суверенітет споживача.

2. Марнотратне та неефективне виробництво:

- ринкова система виділяє на ресурси на виробництво вишуканих предметів, що приносять максимальний прибуток за рахунок використання ресурсів на шкоду виробництву предметів першої необхідності для малозабезпечених. Ефективність розподілу ресурсів в умовах ринку приносить прибуток, проте не забезпечує рівний розподіл доходу та суспільного продукту між багатими та бідними шарами населення;

- нестійкість ринкового механізму (безробіття, інфляція, кризи перевиробництва).

Рис.4.2. Динаміка граничної продуктивності змінного фактору

 

Закон спадаючої продуктивності діє в короткостроковому інтервалі, коли хоча б один виробничий фактор залишається незмінним. Слід підкреслити, що дія наведеного закону передбачає незмінний стан техніки та технології виробництва. Технічний прогрес може змінити межі дії цього закону. Якщо у виробничому процесі будуть застосовані новітні винаходи або інші технічні удосконалення, то зростання обсягу випуску може бути досягнуто при використанні тих самих виробничих факторів. Виробництво залежить від потреб суспільства.

 

Ефективність виробництва

В основі економічного прогресу лежить підвищення ефективності виробництва. Специфічний зміст ефективності в кожній системі господарства визначається суспільною формою виробництва, його цільовою направленістю, особливістю факторів та результатів виробництва.

Ефективність суспільного виробництва – це відношення кінцевого результату виробництва – продукту та витрат сукупної праці на його отримання. Іншими словами, критерієм ефективності суспільного виробництва є досягнення найвищих результатів з найменшими витратами.

В національній економіці ефективність суспільного виробництва вимірюється величиною національного доходу, а за окремими регіонами, галузями, об’єднань та підприємств – величиною чистої продукції, віднесених до відповідних витрат суспільної праці спожитих вартостей, які найбільш повною мірою відповідають за якістю та складом потребам суспільства. Радикальна економічна реформа, всебічна демократизація суспільного життя створює перепосилки для підвищення ефективності суспільного виробництва.

Ефективність виробництва неможна розглядати тільки як нормативно-розрахунковий показник. В ній проявляються корінні інтереси членів суспільства звести до мінімуму витрати праці на одиницю продукції. Ефективність виражається в економії важливих ресурсів, що беруть участь у виробництві.

Корисний результат ефективності суспільного виробництва – це економічний ефект. Він характеризується величиною досягнутої економії матеріальних, трудових, грошових та інших ресурсів; економією часу, зниженням трудомісткості; прискоренням оборотності коштів; ростом обсягу виробництва продукції.

Розрізняють економічну та соціальну ефективність. Економічна ефективність – це досягнення найбільших результатів при найменших витратах, або зниження сукупних витрат на одиницю продукції. Економічну ефективність визначають і як стан, при якому неможливо підвищити ступінь задоволення потреб хоча б однієї людини, не погіршуючи при цьому стан іншого члена суспільства. Її іноді називають ефективністю Парето. Економічна ефективність займає важливе місце в системі господарського механізму. Вона є критерієм доцільності створення нових галузей та застосування нової техніки, заходів із вдосконалення організації виробництва, праці, управління.

Показники економічної ефективності використовуються для обґрунтування та прогнозування розвитку національної економіки та окремих її ланок. Економічна ефективність визначається на всіх рівнях економіки та для всіх технічних, організаційних, управлінських та інших заходів. Вона має обов’язково відображати економічний ефект або збиток на базі створення та застосування нових технологій.

Перехід на економічні методи управління і до ринкових відносин посилив дію на підвищення економічної ефективності таких важелів та стимулів, як економічні нормативи, попит та пропозиція, ціни, кредит і т.д.

Соціальна ефективність – це відповідність результатів господарської діяльності соціальним цілям суспільства. Вона виражає ступінь задоволення усієї сукупності потреб за рахунок продукту, який створюється, та пов’язана з рівнем життя населення, змістом та умовами праці, станом середовища існування, масштабами вільного часу.

Соціальна ефективність передбачає умови посилення соціальної орієнтації економічного росту. Неприпустиме підвищення виробництва за рахунок погіршення умов праці, заподіяння шкоди навколишньому середовищу, зниження інших показників життєдіяльності людини.

Економічна та соціальна ефективність взаємопов’язані. Зростання економічної ефективності служить основою досягнення високих соціальних результатів. В свою чергу, без соціальних досягнень неможливе розв’язання економічних задач. Ступінь розв’язання соціальних потреб (відношення до праці, моральний клімат і т.п.) нерідко має визначальний вплив на динаміку економічної ефективності виробництва. Економічна та соціальна ефективність в своїй єдності впливають на економічний ефект.

Ефективність суспільного виробництва виражає вимогу закону економії часу, зміст якого включає економію живого та речової праці. Крім того, його дія розповсюджується на ту частину позаробочого часу, яка пов’язана з виконанням сімейно-побутових обов’язків, пересуванням на транспорті і т.д. Його скорочення призводить до збільшення вільного часу. Останнє є найважливішою умовою підвищення культурно-технічного рівня, активізації людського фактору в економіці. Збільшення вільного часу різнобічно впливає на робочий час, робить його більш ефективним.

Для характеристики ефективності виробництва застосовується система показників, таких як якість продукції, відповідність її суспільним потребам, продуктивність праці, фондовіддача, фондоозброєність, фондо- та матеріаломісткість.

Покращення якості продукції – найважливіший показник ефективності виробництва. Розширення випуску високоякісної продукції – ознака інтенсивного типу розвитку виробництва, характерна риса науково-технічного прогресу.

Ефективність виробництва знаходить своє відображення в досягненні відповідності його результатів суспільним потребам. Головним показником ефективності виробництва є продуктивність праці.

Продуктивність праці - це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за оди­ницю робочого часу. Зростання продуктивності праці означає збільшен­ня кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або еконо­мію робочого часу, витраченого на одиницю продукції.

В умовах переходу до ринкової економіки змінюються зміст та показники ефективності виробництва. Оскільки основою ринкової економіки та підприємництва є прибуток, в якості первинного показника економічної рентабельності виступає максимізація прибутку на одиницю витрат та ресурсів за умови високої якості продукції, робіт та послуг, забезпечення конкурентоспроможності.

В нових умовах зберігається й загальнонаціональний показник ефективності: максимізація національного доходу, валового національного продукту на одиницю витрат та ресурсів при підвищенні рівня благополуччя народу. Загальнонаціональна ефективність виробництва залежить від ефективності виробничої діяльності господарюючих структур (підприємства, об’єднання, акціонерного товариства, спільного підприємства). Чим ефективніше виробнича діяльність останніх, тим вища ефективність національної економіки, тим більше у суспільства ресурсів для розв’язання соціальних та економічних задач.

Зростає зв’язок економічних показників із соціальними. Чим вищі економічні результати, тим вищими мають бути і соціальні результати, і навпаки. Соціальні результати відображаються в таких показниках, як підвищення рівня життя, збільшення вільного часу, покращення умов праці та екологічного стану в регіоні.

Підвищенню ефективності суспільного виробництва сприяють освоєння досягнень науково-технічної революції, наукова організація праці, раціональна система спеціалізації та кооперування виробництва, розвиток ініціативи та самостійності трудових колективів, структурна та організаційна перебудова національної економіки, вдосконалення господарчого механізму, використання переваг міжнародного розділу праці, удосконалення системи стимулювання та мотивації праці.

Факторами підвищення ефективності суспільного виробництва можна вважати науково-технічні, організаційно-економічні, соціально-психологічні та зовнішньоекономічні умови функціонування виробництва.

 

 

Рис.5.1. Прискорення використання оборотних засобів

 

Припустимо, що час, який витрачається на виготовлення одного виробу t_1. Якщо цей час скоротити до t₂, то це дозволить отримати готовий виріб раніше на час . Це означає, що готовий виріб може бути раніше реалізований та процес П - Г’ буде раніше завершений.

Суспільне відтворення, яке розглядається в масштабах національної економіки, передбачає відтворення фондів відшкодування, накопичення та споживання.

Фонд відшкодування – це фонд суспільного відтворення, який забезпечує відновлення засобів виробництва, спожитих в процесі створення суспільного продукту. Фонд відтворення має бути еквівалентним спожитим засобам виробництва не за їх кількістю та формою, а за корисними властивостями (дієздатністю). Він може бути меншим матеріальних витрат на виробництво в попередньому періоді. Він слугує одним із джерел розвитку виробництва.

Фонд накопичення – це частина національного доходу, що використовується для розширення виробництва, будівництва об’єктів соціального та культурно-побутового призначення, а також для утворення суспільних резервів та страхових запасів.

За своїм матеріально-речовим змістом він складається із засобів виробництва (зверх тих, що входить в фонд відшкодування), а також предметів споживання, необхідних для робітників, які додатково задіяні у виробництво. Фонд накопичення – необхідна матеріальна умова нарощення економічного потенціалу країни на новій технологічній основі, прогресивних структурних зсувів у суспільному виробництві та підвищення його ефективності.

Фонд споживання – частина національного доходу, що використовується для задоволення матеріальних та культурних потреб членів суспільства. Фонд споживання включає особисте споживання населення країни, матеріальні витрати в наукових установах, що обслуговують населення; матеріальні витрати в наукових установах та управлінні. Фонд споживання складає основу росту реальних доходів населення.

Суспільне відтворення передбачає чотири фази: виробництво, розподіл, обмін та споживання.

Виробництво – це вихідний пункт, в якому створюється продукт, а точніше, матеріальні блага та послуги. Саме тому воно відіграє визначальну роль в житті суспільства.

Розподіл – фаза виробництва, де відбувається розподіл, по-перше, результатів суспільного виробництва, по-друге, ресурсів, або факторів виробництва.

Обмін означає обмін діяльністю між людьми та обмін продуктами праці. К. Маркс та його послідовники вважають продуктивними тільки галузі матеріального виробництва та підкреслювали невиробничий характер обміну. На думку інших економістів, обмін також продуктивний та збільшує багатство, якщо останнє не зводиться тільки до матеріальних речей.

Споживання – використання продукту в процесі задоволення потреб, заключна фаза відтворення. Розрізнюють особисте та виробниче (продуктивне споживання. При першому відбувається зменшення або знищення цінностей, споживаються продукти. При другому споживаються засоби виробництва та робоча сила, в результаті чого створюються продукти праці.

Всі фази відтворення взаємопов’язані, взаємодіють та знаходяться в єдності. Визначальна роль в цій єдності належить виробництву. Без виробництва неможливі усі інші фази відтворення. У той же час розподіл, обмін та споживання обернено впливають на виробництво.

Розподіл залежить безпосереднього процесу виробництва у трьох відношеннях: за змістом, бо розподілити можна лише те, що виготовлено; за кількістю, бо розподілити можна стільки благ та послуг, скільки їх створено; за формою, бо характер виробництва визначає характер розподілу. Відношення розподілу, що знаходиться в залежності від відношень виробництва, у свою чергу за прямим зв’язком діють на обмін та споживання і за оберненим – на виробництво.

Виробництво визначає як обмін діяльністю, так і обмін продуктами. В умовах переходу ринку зростає значення відношень обміну. Сам ринок є система відносин обміну (продавець - покупець). Важлива функція обміну - стимулювання ефективності виробничо-економічної діяльності.

Без виробництва не може бути споживання, бо виробництво створює об’єкт для споживання. Виробництво головує над споживанням. Це проявляється не тільки в тому, що воно створює продукти для споживання, але й в тому, що породжує потреби та веде за собою споживання, що визначає в кінці його рівень та структуру. Разом з тим при всій його важливості виробництво лише тоді має сенс, коли слугує споживанню. Саме споживання є одночасно і метою, і мотивом виробництва. Воно диктує соціальне замовлення виробництву, визначає обсяг та структуру продукту, що виготовляється.

 

Рис. 5.1. Склад і взаємозв'язок засобів виробництва та виробничих фондів

Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їх вар­тість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що вироб­ляється (робіт, що виконуються, послуг, що надаються) частинами вміру спрацювання.

Згідно Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються для використання у господарській діяльності підприєм­ства протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів із дати вве­дення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

В бухгалтерському обліку використовується термін "основні засоби". Його визначення дається в П(С)БО 7: основні засоби — це матеріальні ак­тиви, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі вироб­ництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

Оборотні фонди — це частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кож­ному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції, що ви­робляється (робіт, що виконуються; послуг, що надаються).

Основні фонди, у свою чергу, поділяються на основні виробничі та основні невиробничі фонди.

Основні виробничі фонди — це засоби праці, які беруть участь у про­цесі виробництва протягом тривалого періоду, при цьому не змінюють своєї натурально-речової форми і поступово частинами переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції, а основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва (житлово-комунальне господарство, об'єкти соціально-побутового призначення, будинки відпочинку, дошкільні установи тощо).

Виготовлення будь-якої продукції здійснюється в процесі взаємодії робочої сили та певних засобів виробництва, що складаються із засобів та предметів праці.

Засоби праці являють собою виробничі ресурси, за допомогою яких відбувається обробка або переробка, виготовлення предметів праці. Певний, відповідно сформований комплекс засобів праці, що підприємство застосовує для виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг), становить його основні засоби.

Предмети праці представляють собою виробничі ресурси, які є матеріальною основою для створення нової продукції. Вони беруть участь і повністю споживаються лише в одному виробничому процесі і формують оборотні засоби підприємства.

Сукупність основних та оборотних фондів підприємства становить його виробничі фонди.

Більша частка у складі виробничих фондів підприємства припадає на основні фонди. Від оснащеності основними фондами та їхнього ефективного використання вирішальною мірою залежать обсяги випуску продукції та пов’язані з ними остаточні результати його діяльності. Склад, стан і структура основних фондів визначають характер матеріально-технічної бази виробничого підприємства.

Основні виробничі фонди

Склад і класифікація

 

У практиці господарювання для правильного обліку, ефективного використання та планування відтворення основних фондів важливе значення має їх класифікація.

За функціональним призначенням основні фонди поділяють на виробничі та невиробничі.

До основних виробничих фондів належать ті фонди, що беруть участь у виробничому процесі або сприяють його здійсненню. Це будівлі, споруди, обладнання, передавальні пристрої, машини та устаткування (робочі, силові), обчислювальна техніка, вимірювальні прилади, транспортні засоби, інструмент та інші засоби, які функціонують безпосередньо у сфері виробництва товарів і послуг.

До основних невиробничих фондів належать ті основні фонди, які не пов’язані безпосередньо з виробничим процесом і функціонують для задоволення соціально-культурних і побутових потреб учасників виробництва, тобто це об'єкти, що обслуговують соціальну сферу підприємства. До них відноситься їдальні, буфети, медичні установи, будинки відпочинку, санаторії, профілакторії, дитячі садки та ясла, клуби, спортивні споруди, житло, що належить підприємству тощо, які знаходяться на балансі підприємства.

У загальній структурі основних фондів підприємства більше 90 % становлять основні фонди виробничого призначення.

До виробничих фондів не відносяться засоби праці, не залучені в процес виробництва, тобто не введені в дію підприємства, засоби праці в стадії монтажу, демонтоване обладнання.

За характером участі у виробничому процесі основні виробничі фонди підрозділяють на активну та пасивну частини.

Активна частина основних фондів - це ті фонди, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машини, обладнання, інструменти, прилади, устаткування).

Пасивна частина основних фондів - це ті фонди, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, але сприяють його здійсненню (будівлі, споруди, передавальні пристрої тощо).

Прогресивність змін у структурі основних виробничих фондів підприємства виражається у збільшенні частки їх активної частини. Чим вона більша, тим більші можливості підприємства нарощувати обсяги виробництва.

За використанням основні фонди поділяються на діючі (всі основні фонди, що використовуються у господарстві), недіючі (ті, що не використовуються у даний період часу у зв'язку з тимчасовою консервацією підприємств або окремих цехів), запасні (різне устаткування, що знаходиться в резерві і призначене для заміни об'єктів основних фондів).

Істотне значення для обліку основних фондів має розподіл їх за ознакою належності на власні й орендовані. В залежності від функцій, що виконують засоби праці у виробничому процесі, вони класифікуються за виробничим призначенням на групи:

І. Будинки – об’єкти, в яких відбуваються процеси основних, допоміжних, підсобних виробництв, адміністративні та господарські будівлі (будинки гаражів, цехів, ремонтні майстерні, профілакторії, адміністративні і побутові будинки, складські приміщення, автостанції).

До складу будинків входять комунікації в середині будинку: система опалення, водогазопровід і каналізація, силова й освітлювальна електропроводки разом з арматурою, телефонні і сигналізаційні мережі, вентиляційні пристрої, підйомники (ліфти).

ІІ. Споруди - інженерно-будівельні об’єкти, необхідні для здійснення процесу виробництва (криті території і площадки, відкриті площадки для збереження автомобілів, вантажно-розвантажувальні пристрої, естакади на відкритих площадках, канави для ремонту, паливозаправні колонки, навіси, естакади, забори, водойми, цистерни для води і мастильних матеріалів, резервуари, водонапірні башти, дороги, мости).

ІІІ. Передавальні пристрої – мережі електропередач, водопроводи, газо- та тепломережі, трубопроводи з усіма проміжними пристроями, трансмісії, транспортери тощо, тобто об’єкти, що здійснюють передачу всіх видів енергії (електричної, механічної, теплової) від машин-двигунів до робочих машин.

ІV. Машини та обладнання – у цю групу входять усі види технологічного устаткування, а також первинні й вторинні двигуни. У даній групі виділяються такі підгрупи:

а) силові машини та обладнання, що містять всі види енергетичних агрегатів та двигунів (електродвигуни, генератори, трансформатори, парові турбіни, двигуни внутрішнього згоряння, пересувні електростанції, компресори);

б) робочі машини та обладнання, що безпосередньо діють на предмет праці та його переміщення в процесі створення продукції (верстати ремонтних цехів та інше устаткування (преси, молоти, горни, електрозварювальні апарати, мийні машини), тобто устаткування, призначене для механічного, термічного і хімічного впливу на предмет праці);

в) контрольно-вимірювальні та регулюючі прилади та устаткування (вимірювальні прилади й устаткування постів і станцій діагностики, лабораторне устаткування і прилади, електровимірювальні прилади і пристрої загального і спеціального призначення і т. і.);

г) обчислювальна техніка (машини електронні цифрові з програмним керуванням загального призначення, спеціалізовані і керуючі; аналогові і клавішні електронні, перфораційні і клавішні електромеханічні і обчислювальні);

д) інші машини і їхнє устаткування (устаткування АТС, пожежні машини, автомобілі всіх типів, що використовуються для господарського обслуговування).

V. Транспортні засоби – рухомий склад, що належить підприємству (автомобілі, тягачі, причепи і напівпричепи).

VІ. Інструменти – інструменти усіх видів (механізовані та ручні) (електродрилі, електровібратори, робочі затискачі, тиски, лещата, патрони, різцеві держаки і т. і.);

VІІ. Виробничий інвентар – призначений для зберігання матеріалів, інструментів тощо (робочі столи, верстати, огородження для машин, шафи виробничого призначення, стелажі, контейнери, інвентарна тара);

VІІІ. Господарський інвентар – предмети канцелярського та господарське призначення (меблі, сейфи, побутові прилади, телефони, офісне обладнання, переносні бар'єри, дивани і т. і.);

IX. Інші основні фонди - капітальні вкладення в земельні ділянки (багаторічні насадження, відвід земельних ділянок) і закінчені капітальні роботи по орендованим основним фондам.

У податковому обліку, для здійснення процесу амортизації, встановлення норм амортизації і розрахунку амортизаційних сум основні фонди підприємства поділяють на такі чотири групи (п.п.8.2.2. п.8.2. ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»):

група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування, вартість капітального поліпшення землі);

група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього, меблі, офісне обладнання, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

група 3 - інші основних засобів, які не входять до груп 1, 2 і 4;

група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони, рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Таке групування основних засобів підприємства зобов'язані здійснювати задля оподаткування поряд з бухгалтерським обліком об'єктів основних засобів.

Співвідношення різних груп (або видів) основних фондів підприємства у їх загальній вартості характеризує виробничу структуру основних фондів. Часто цю структуру розглядають як співвідношення активної і пасивної частини основних фондів.

Серед основних факторів, що впливають на виробничу структуру основних фондів підприємства можна виділити такі:

- виробничо-технологічні особливості галузі;

- темпи науково-технічного прогресу;

- ступінь розвитку різних форм суспільної організації виробництва;

- технічний рівень виробництва на підприємстві;

- відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

- територіальне розміщення підприємства;

- інші.

Виробнича структура основних фондів і її зміна за той або інший відрізок часу дає можливість характеризувати технічний рівень підприємства й ефективність використання капітальних вкладень в основні фонди. Прогресивною є така структура основних фондів, де частка активної частини зростає. Співвідношення основних фондів різних вікових груп у їх загальній вартості характеризує вікову структуру основних фондів підприємства. Вона залежить в основному від ступеня оновлення основних фондів підприємства.

Найчастіше виділяють такі вікові групи основних фондів:

- нові основні фонди, терміном експлуатації до 5 років;

- 5-10 років;

- 10-15 років;

- 15-20 років;

- старі основні фонди, терміном експлуатації понад 20 років.

 

Рис. 5.2. Види зносу основних фондів та форми його усунення

 

На фізичний знос впливають дві групи чинників:

1) якість власне основних фондів (визначається досконалістю конструкції виробу, дотриманням технологічної дисципліни у процесі його виготовлення, якістю комплектуючих та матеріалів);

2) умови експлуатації основних фондів (ступінь завантаження, якість і своєчасність технічного догляду та ремонтів, режим роботи, захищеність від впливу вологості, тиску тощо).

Мірилом фізичного зносу є коефіцієнт фізичного зносу основних фондів (К_ф.знос), який можна обчислити:

 

або

 

де - вартість капітальних ремонтів обладнання від початку служби, грн.; - сума амортизаційних відрахувань від початку служби (сума зношування), грн.;

 

 

Фізичний знос у відсотках можна обчислити за формулою:

 

 

де - відповідно фактичний та нормативний строк служби обладнання (рік, місяць).