Основні поняття з курсу «краєзнавство»

Авангардизм — умовна назва кількох антиреалістичних течій у мистецтві XX ст. Прагнення докорінного оновлення мистецтва, розриву з існуючими традиціями.

Автономія (грецькою «сам» і «закон»)— самоврядування певної частини держави (населення), що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавними законами.

Автохтони – споконвічні, корінні мешканці даної місцевості чи держави.

Археологічна культура – група споріднених пам'яток (поселення, поховання, оборонні споруди та ін.), які належать до однієї історичної епохи, займають певну територію, характеризують життя окремого етносу або етнічної спільності людей.

Білгородська захисна лінія – оборонна лінія для захисту південних кордонів Російської держави від кримських і ногайських татар наприкінці ХVІ-ХVП ст. Будувалася протягом 1635-1658 рр. Проходила по території сучасних Сумської, Білгородської, Воронізької, Липецької і Тамбовської областей. Починалася в Охтирці, йшла в напрямі Білгорода (звідси й назва) — Тамбова, перетинаючи Муравський шлях та Ізюмський шлях. Загальна довжина смуги укріплень798 км зі сходу на захід. Було побудовано понад 20 міст-фортець: Усмань,Коротояк,Острогозьк, Новий Оскіл,Короча,Хотмизьк,Олешня та і ін. Деякі з них зберегли свій статус, але більшість після заселення Слобідської України поступово перетворилися на селища.

«Березіль» – український театр. Заснований Л.Курбасом у 1922 р. як мистецьке об'єднання «Березіль» навколо групи акторів колишнього «Молодого театру» (створений у 1918 р.). Назва походить від першого місяця весни. Працював у 1922-1926 рр. у Києві, 1926-1933 рр. - у Харкові. Завдання театру «формувати життєві принципи людей у суспільстві». Творчий процес перебував під впливом експресіонізму й конструктивізму. Ставилися п'єси світових і українських драматургів. Особливим успіхом користувалася п'єса М.Куліша «Народний Малахій, «Мина Мазайло». У театрі працювали А.Бучма, Л.Сердюк, Н.Ужвій. «Березіль» з його національною позицією зазнавав утисків. У 1933 р. Л.Курбаса арештовано, а театр переформовано й перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка.

ВАПЛІТЕ – «Вільна академія пролетарської літератури». Архітектурна організація діяла в 1925-1928 рр. Стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Фактичний лідер - М.Хвильовий, який висунув лозунг: «Геть від Москви!» Члени ВАПЛІТЕ: М.Яловий, М.Йогансен, М.Бажан, А.Любченко, Ю.Яновський, Ю.Смолич, П.Тичина. Організація видавала часопис «ВАПЛІТЕ». Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УСРР. Внаслідок постійних нападок та переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена «саморозпуститися».

Воєвода – представник царського уряду на місцях. У Слобідській Україні воєводи як правителі міста існували з початку заселення краю і впродовж XVIII ст. Офіційно головним обов'язком воєвод була військова оборона від нападів татар, догляд за фортецею і нагляд за російськими служилими людьми. Фактично, влада воєвод була значно ширшою: вони були представниками царизму в Україні і втручалися в політичне та адміністративне життя, що нерідко призводило до суперечок з козацькими полковниками. Найстаршими були білгородські воєводи: від них залежали й слобідські полковники, вони стверджували полковничі вибори у Слобожанщині, пропонували своїх кандидатів.

ГАРТ – «Спілка пролетарських письменників України». Заснована в 1923 р. з центром у Харкові і філіями в Києві, Одесі та ін. містах. Очолював В.Блакитний. Членами об'єднання були О.Довженко, В.Сосюра, П.Тичина, М.Йогансен, В.Поліщук та ін. Метою заснування було об'єднання українських пролетарських письменників та забезпечення активної виховної ролі української літератури в суспільстві. В 1925 р. центральна спілка у Харкові розпалася, на основі однодумців М.Хвильового було утворено ВАПЛІТЕ.

Городища – укріплені поселення по берегах річок, часто при впадінні однієї в іншу, обнесені земляними валами і обкопані ровами.

Дике Поле – територія між Доном, верхньою Окою і лівими притоками Десни й Дніпра. Найчастіше під цією назвою розуміли незаселену територію частини Лівобережної, Слобідської та Південної України, яку в різні часи спустошували кочові племена. Донецьке городище - місто Донець - форпост південно-східних окраїн Київської Русі. Згадується в Іпатіївському літописі під 1185 р. у зв'язку із повідомленням про втечу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича з половецького полону.

Дукач (личман) –прикраса у вигляді великої медалеподібноїмонети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Дукачі у XIX - на початку XX ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси – від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки.

Жупан –давній тип слов'янського верхнього одягу. У XVII—XVIII ст. був частиною святкового чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Наявність жупана була ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин – штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору. Жупан був досить довгий, приталений, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, гарусом; уздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися ґудзики.

Екстрат про Слобідські полки («Экстрат о Слободских полках») –складений 1734 р. на вимогу Державного кабінету і Сенату Російської імперії на підставі матеріалів Розрядного архіву. Це збірка перших документальних відомостей про заселення Слобожанщини.

Етногенез – сукупність історичних, соціально-культурних явищ, і процесів, які спричинили виникнення етносу.

Етнографія – (від гр. етнос – народ і графо - пишу) – це наука, яка вивичає (описує) етногенез, культуру і побут народів сіту, їх національний характер, розселення та культурно-побутові взаємозв′язки.

Етнологія – (від етнос – народ, логос – наука, вчення) теоретична наука, яка вирішує загальні суспільно-філософські народознавчі проблеми. Дослівно – «наука про народ».

Етнос – стійке об′єднання людей, що історично склалося на певній території на ґрунті спільного походження. Характеризується єдиною мовою, культурою, побутом, психікою та свідомістю. Вживається у значенні «народ».

Етнографічне районування – це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв’язками з сусідніми народами.

Етнографічне розташування – це умовний поділ території на локальні культурно - побутові групи, населення яких має спільні риси мовного, звичайного, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками із сусідніми народами. Сьогодні прийнято виділяти в Україні 6 історико-етнографічних земель - Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Південь та Слобожанщина

Ізюмський шлях – одне з розгалужень Муравського шляху. Починався у верхів'ях річці Орелі, перетинав Ізюмський брід (звідси назва) на Сіверському Дінці, далі йшов уздовж правого берега Осколу і в межиріччі верхів'їв Псла, Ворскли, Сіверського Дінця й Осколу знову виходив на Муравський шлях.

Історико-етноґрафічний реґіон – етнотериторіальне утворення в рамках всього етносу, який за своєю історичною долею та етнічним обличчям його населення є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворено в крайовій символіці та людській пам′яті. Територія, що вирізняється комплексом етнокультурних прикмет (народна архітектура, одяг, господарство), й сформувалася внаслідок ландшафтно-кліматичних та історичних особливостей.

Іменний список мешканців м. Харкова (1655 р.) – перелік прізвищ населення чоловічої статі Харківської фортеці (всього 587 чол.). Документ зберігається в Центральному державному архіві древніх актів у Москві.

Кальміуський шлях (Кальміуська сакма) – одне з розгалужень Муравського шляху, яким користувалися кримські й ногайські татари для розбійних нападів на Слобідську Україну та Російську державу в XVI - на початку XVIII ст.

Керея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) –плащоподібний одяг однотипного крою, що побутував на всій території України у XIX ст. Шився з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого гатунку (рядовини) чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок керея не мала, а підперезувалася поясом. Носили її поверх усіх видів верхнього одягу в негоду.

Керсетка –безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Слобожанщині частково на Півдні України.

Класицизм (латин, classicus – «взірцевий») – один з основних напрямків у європейській літературі й мистецтві XVII-XVIII ст., зразком для якого було класичне (давньогрецьке й давньоримське) мистецтво.

Кожух –зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. В різних місцевостях України мав особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. Колір кожуха переважно білий, рідше червоний з відтінками або чорний. Вичинка білої овчини була складнішою, і виробництво кожухів із неї занепало раніше, проте вироби з червоних дублених шкір і досьогодні користуються попитом. Кожухи прикрашали вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих плетених шнурів, китичками з різнокольорових вовняних ниток та ін.

Крайки (оправки, попружки) –досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина - до 3 м.

Кургани – досить звичні для дописемної історії пам′ятки, місця поховання досить високі могильні насипи, як називали їх українці «могили». Розташовані вони як осібно так і групами, іноді – навіть по кілька десятків.

Мандрівні дяки – вихованці різних шкіл уСлобідській Україні ХVІІ-ХVІІІ ст., які під час канікул розходились по містах і селах у пошуках джерел існування. Вони навчали грамоті, співали духовні й світські пісні, складали вірші. В останній чверті XVIII ст. у зв'язку із посиленням кріпацтва мандрування дяків було заборонено.

Ментальність – це національний тип світовідчуття, який ґрунтується а етнічних образах та символах, що зумовлюють стереотипи поведінки, оцінку певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності. Іншими словами ментальність −це «дух народу», його критерій, що різнить з інших народів землі.

Модернізм – загальна назва напрямів і течій у літературі та мистецтві XX ст., які заперечували реалістичні традиції, цінності старих епох.

Монументальне дерев'яне будівництво Слобожанщини –найбільшпоширена форма будівництва у ХVІІ-ХVІІІ ст. Характеризується багатством типів споруд, великою різноманітністю форм і високим рівнем техніки будування. Виділяють кілька слобожанських архітектурних шкіл з окресленою територією розповсюдження та улюбленими формами. Прізвища майстрів, як правило, невідомі. Крім широкої різноманітності конструктивних особливостей майстри володіли ілюзійно-живописними методами архітектурного стилю, широко використовуючи при цьому властивості освітлення.

Монументальний живопис СлобожанщиниХVІІ-ХVІІІ ст. –характеризується високо розвинутим декораційним чуттям, є спроби введення мотивів побуту (здебільшого одягу) в ікону, тобто «націоналізація» живопису. У XVIII ст. він поступово відходить від монументально-статичних, декоративно-площинних форм, натомість з'являються певний рух, вибагливість компоновки.

Муравський шлях – один з головних шляхів XVI-XVII ст., яким кримські й ногайські татари користувалися для нападів на Лівобережну і Слобідську Україну та Росію. Починався з Перекопу, в напрямі на північ перетинав південноукраїнські степи, територію Харківського полку, потім з'єднувався з Ізюмським шляхом, Кальміуським шляхом і йшов до Тули.

Намисто –найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Найбільше цінилося з дорогих природних матеріалів – коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти

Недільні школи – безплатні загальноосвітні або професійно-технічні школи в Україні у 50-х роках ХІХ – на початку ХХ ст. для дітей та дорослих, які з різних причин не могли відвідувати загальні школи. Перша навчальна школа була відкрита в Києві 11 жовтня 1859 р. Навчання велося українською мовою. Викладали в них представники української інтелігенції, студенти, вчителі: В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський та ін.

Обряд – узвичаєне, обов′язкове символічне дійство, приурочене до відзначення найбільш важливих поій у життя людського колективу, родини чи навіть окремої особи.

Очіпок (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) – обов'язковий головний убір заміжніх жінок.

Очкур –вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров'ї.

Плахта – частково зшитий розпашний святковий одяг, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма. П. виконувалася із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивали приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Іноді передні кінці П. підтикали під пояс. Заможні жінки надягали дорогі нарядні плахти, а спереду пов'язували візерунчасту вовняну або парчову запаску.

Плем′я – сукупність певної кількості родів, пов′язаних між собою спільним походженням та віруваннями, однаковими звичаями та обрядами.

Постоли (моршні, ходаки) – взуття, що зберігалося на Україні до початку XX ст. Це дуже давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили постоли з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри.

Реалізм – одна з основних властивостей мистецтва й літератури, яка полягає в прагненні правдивого об'єктивного відображення й відтворення дійсності у формах, що їй відповідають. У вужчому розумінні – течія в мистецтві, що протистояла модернізму та авангардизму.

«Розстріляне відродження» – поняття, яким позначається знищення провідних діячів української культури 1920-1930-х pp. Загалом було знищено близько 500 діячів.

Русифікація – насильницьке запровадження російської мови, культури тощо.

Сап'янці (чорнобривці) –святкові жіночі чоботи з особливої шкіри – сап'яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами, які були виразно оформлені орнаментом, тому їх носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти ж коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину, яку вдягали найчастіше тільки на свята.

Свита –приталений верхній одяг із домотканого сукна, різновиди якого набули значного розвитку в центральних районах України у XIX ст.

Сіверяни – носії роменської археологічної культури. Проживали в басейні річок Десна, Псел, Сула, Ворскла, Сіверський Донець, якому за свідченнями іноземних джерел XVI ст. і дали назву. Сіверяни склали великий і могутній племінний союз, один з 12 слов'янських племінних союзів, які і створили Київську Русь, були серед семи союзників - поляни, древляни, дуліби, уличі, білі хорвати, сіверяни, що склали основу української народності.

Сірко Іван Дмитрович (орієнт. 1605-1680) – видатний політичний діяч і козацький полководець. Народився в козацькій слободі Мерефі. Брав участь у визвольній війні українського народу в середині XVII ст. Вісім разів (з 1663 р.) обирався кошовим отаманом Запорозької Січі. Здійснив не менш як 100 походів проти Туреччини й Кримського ханства. 1668 р., коли був полковником у Змієві, очолив повстання проти Москви на захист козацьких прав. Після нетривалих воєнних дій на Слобожанщині рушив на з'єднання з П.Дорошенком. Після цього повернувся на Січ. У 1672 року був засланий до Сибіру. 1673 р. знову повернувся на Січ. Похований поблизу с. Капулівка Дніпропетровської області на так званій Сторожовій Могилі. Образ кошового І.Сірка став центральним у картині І.Ю.Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові".

Слобода – походить від слова "свобода" чи "слобода". Місце поселення вільних переселенців, які воювали і залюднювали територію Дикого поля.

Слобідська Україна – історико-географічна область північно-східної частини України. Займала територію Харківської, Сумської, північ Донецької і Луганської областей, а також південно-східної частини Воронізької, півдня Курської та більшість Білгородської областей Російської Федерації.

Слобідські козаки – козацьке населення Слобідської України. Одні з перших козацьких слобід були засновані в 1638 р. козаками - учасниками повстання під керівництвом Я. Остряниці. Особливо посилився потік переселенців з України в другій половині XVII ст. Вони відіграли значну роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії (середина XVII - середина XVIII ст.), шведських загарбників (1708-1709). Козаки неодноразово повставали проти соціального й національного гноблення. Внаслідок розвитку землеробства, скотарства, ремесла, торгівлі засновані в XVII ст. військові опорні пункти перетворилися у XVIII ст. на торгово-ремісничі центри. Після реформи Є.О.Щербиніна козаків і підпомічниківбуло позбавлено козацьких привілеїв і перетворено на військових обивателів, а козацьку старшину зрівняно з російським дворянством.

Слобідські козацькі полки – військові й адміністративні одиниці в Слобідській Україні: Ізюмський,Острогозький,Охтирський. Сумський, Харківський. До XVIII ст. вони були підпорядковані спочатку Розрядному, а з 1688 р. - Посольському приказам, а також певною мірою підлягали воєводам, що знаходилися в слобідських полкових містах. З 1708 р. підпорядковувалися азовському генерал-губернатору, з 1718 р. - київському і воронізькому, з 1726р. - Військовій колегії. В 1765 р. були реорганізовані в регулярні - гусарський та уланський полки.

Сотник – особа, яка очолювала адміністративно-територіальну та військову одиницю - сотню, а іноді невеликий загін з 2-3 сотень. З XVIIIст. Сотника здебільшого призначала місцева царська адміністрація. Поступово ця посада, як і полковника, перетворилася на довічний і навіть спадковий привілей. Як символ своєї влади Сотник після призначення на посаду отримував сотенне знамено – хоругву, яка зберігалася в церкві, а під час походу перевозилася з сотнею. Після ліквідації автономного устрою в Слобідській Україні цю посаду було ліквідовано.

Слобідсько-Українська губернія – адміністративна одиниця, утворена згідно з маніфестом Катерини ІІ від 28 липня 1765 р. на території ліквідованих п'яти Слобідських полків із центром в м. Харкові. Поділялася на провінції з центрами в Охтирці, Ізюмі, Острозьку Сумах. Існувала до 29 вересня 1780 р.

Суцільна колективізація – політика насильницького перетворення сільського господарства наприкінці 1920—1930-х pp. на основі «розкуркулювання» й суцільного насадження колективних форм господарства (колгосп) з усуспільненням значної частини селянської власності.

Покровський собор у Харкові – найдавніша кам'яна споруда міста, зведена невідомим архітектором 1689 р. До 1726 р. була приходською церквою Харківської фортеці, до 1799 р. - колегіумським храмом, з 1799 р. - кафедральним собором. Це видатна пам'ятка архітектури XVII ст., в якій втілені художні ідеали українського народу і традиційні форми народної культової архітектури. Верхній холодний храм три банної споруди обведений галереєю і об'єднується "гульбищем" з шатровою дзвіницею. У цьому ансамблі все спрямоване догори: і гранчасті об'єми, які виростають один з одного, і вузькі вікна. Більш суворі форми дзвіниці собору асоціюються з фортечною вежею.

Полк – військова адміністративно-територіальна одиниця. До Слобідського козацького війська входило 5 полків. Чисельний склад кожного з них мінявся так само, як і кількість сотень у полках.

Описи топографічні Харківського намісництва кінця XVIII ст. – оригінальні рукописні й друковані пам'ятки, в яких подано характеристику території Слобідської України, її адміністративно-політичного устрою, наведено кількісний склад і соціально-етнічна структура населення, описані його побут і культура наприкінці XVIII ст.

Українізація (складовакоренізації) – політика більшовицького керівництва в 1920-х pp., спрямована на збільшення представництва українців в органах влади, культури, освіти, державних установ; розширення сфери застосування української мови в суспільстві; пробудження інтересу до національної української культури. Основна мета українізації – утвердження радянської влади в Україні, створення для неї національного підґрунтя.

Українська захисна лінія – система укріплень, збудованих у 1731-1733 рр. в Україні для оборони південних кордонів Російської держави від турецько-татарської агресії. Починалася від Дніпра і проходила по річках Орелі й Берестовій, далі йшла по р. Береці до її впадіння у р. Сіверський Донець. Довжина лінії становила понад 285 км. Через кожні 15-25 км було споруджено земляні фортеці. Більша частина укріплень (12 з 16) була розташована на території нинішньої Харківщини. Їх залишки зараз є пам'яткамиісторії зразками фортифікаційних споруд XVIII ст. ( наприклад Тамбовська фортеця): фрагменти валу можна побачити на території міста Первомайського.

«Топографическоеописание Харьковскогонаместничества» –один з описів намісництв, які були складені у зв'язку із запровадженням в Російської імперії губернської реформи 1775 р. для вивчення господарських і фінансових ресурсів країни. Один з варіантів опису Харківського намісництва був складений директором Харківського училища І.А.Переверзевим, виданий 1788 р. в Москві й перевиданий Д.І.Багалієм у 1888 р. Докладно змальовує географічне положення намісництва, дає характеристику землеробства, ремесла, торгівлі, відомості про культуру і побут народу, характеристику повітових міст і сіл.

Фортеці Української лінії – склали українську захисну лінію, яка починалася фортецею на Сіверському Дінці при гирлі річки Сухої Берічки і називалася спочатку Донецькою (згодом, у 1738 р., фортеці лінії набули нових назв і Донецька почала називатися фортецею св. Петра). За нею йшли такі фортеці (первісні назви подаються в дужках): Тамбовська (Бузова) при Бузовому плесі; Св. Михаїла (Кисіль) при р. Кисіль; Слобідська (Лузова) при р. Лузовій; Св. Олексія (Берецька) у верхів'ї р. Береки;Єфремовська (Троїцька) при трійчастих байраках; Св. Парасковії; Орловська Щев'ята); Св. Іоанна;Бєлевська (Десята); Св. Федора (Крутяцька) на р. Орелі; Козловська;Василівська(Ряськівська); Василівська (Маячківська);Лівенська;Борисоглібська,яка розміщувалися одна від одної на відстані 20-30 верст. Більшість з них складалася з бастіонних чотирикутників, які поза лінією були обнесені палісадом, що пролягав по рову. Фортечні слободи обводилися невеликим земляним валом або надовбами. Редути поза лінією також обносили палісадом. Всередині кожної фортеці містилися казарми, пороховий льох, продуктовий магазин, цейхгауз і криниця. Українська лінія мала на озброєнні 180 гармат, 30 мортир і гаубиць.

Харківське історико-філологічне товариство – наукове товариство при університеті. Займалося дослідженням питань історії, археології та етнографії Слобідської та Лівобережної України, українською філологією, охороною пам'яток культури, вело науково-просвітницьку роботу. Видавало «Сборник» (т. 1-21; 1886-1914), «Труди» (т. 1-7; 1893-1902) та «Вестник»(т. 1-5:1911-14), у ньому працювали Д.І.Багалій,М.С.Дринов,М.Ф.Сумцов,О.О.Потебня,В.І.Савва та ін.

Харківське воєводство – орган державного управління Російської імперії на Харківщині. Створене за наказом царя Олексія Михайловича 1656 року. Першим харківським воєводою ставВоїнь Селіфонтов. Головним обов'язком воєвод було ведення військових справ (оборона від татар, догляд за фортецею та служилими людьми), але їх влада виходила далеко за межі цих функцій. Воно існувало допочатку XVIII ст.

Харківське генерал-губернаторство – адміністративно-територіальна одиниця, створена 1775 р. і об'єднувала Слобідсько-Українську та Воронізьку губернії, губернатори яких були підпорядковані харківському генерал-губернатору.

Хозарський каганат – держава, що виникла в середині VІІ ст. у степах між Каспійським і Азовським морями, внаслідок розпаду Західно-Тюрського каганату. Північні кордони її доходили до верхів'я Сіверського Дінця і Псла. Основним заняттям хозар було кочове скотарство. Із VІІІ ст. у залежність від хозарського каганату потрапили деякі слов'янські племена, серед них і сіверяни. У 964 - 965 рр. був розгромлений урезультаті походу князя Святослава Ігоревича на Волгу. Перестав існувати з кін. Х ст.

Черевики – жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Чоботи –зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. Проте у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше – лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення.

Шаровари –термін перського походження. Старовинні широкі шаровари складали обов'язкову частину одягу запорізького козацтва. Широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.

Шушун (шушпан, халат, бурнус) — старовинний верхній одяг з покупних тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Наприкінці XIX ст. молоді та похилого віку заміжні селянки центральних областей України одягали його на свята, до церкви, використовувався він і як обрядовий. Шили шушун. із вибійчастого або однотонного ситцю, тонкої вовняної чи шовкової тканини. Об'ємності йому надавала велика кількість дрібних складок по спинці або вздовж талії. Звичайно він мав великий призбираний виложистий комір і манжети.

Юпка (куртка, кохта) – нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок. Цю ж назву мав і різновид верхнього одягу.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Альбовский Е. А. Харьковски козаки. – Х.: ХЧМГУ, 2005. – 240 с. А [1]

2. Археологія України: Курс лекцій. – К.: Либідь, 2005.– 503 с. А

3. Астахова О. В., Крупа Т. М., Сушко В. А. Свята та побут Слобожанщини. –Х.: Колорит, 2008. – 143 с.

4. Багалей Д., Миллер Д. История города Харькова за 250 лет существования (с 1655 года). – Репринт. изд. – Х.: Б.в., 2004. – Т. I. – 586 с. А

5. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Х.: Дельта, 1993. – 265 с. А

6. Бєліков Ю.А Стан та склад харківського купецтва (60-ті роки ХІХ ст. – 1917 р.) // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – 2001. – № 526: Історія. – Вип. 33. – С. 156–165.

7. Бєліков Ю.А.Торгівля харківського купецтва (60-ті роки ХІХ ст. – 1917 р.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Збірник статей. – К.-Донецьк, 2001. – Вип. 19. – С. 37-45.

8. Білоусько О. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст.– К.: Генеза, 2002.– 272 с. А

9. Боряк О. О. Україна: етнокультурна мозаїка. – К.: Либідь, 2006. – 322 с. А

10. Бунятян К. П. На світанку історії: Навч. посібн. – К.: Либідь,1998. – 228 с.

11. Даниленко В. М. Освіта України в роки національно-демократичної революції: хроніка подій (1917 - 1920). - К.-Под-й, 2005.

12. Дем′янчук Г. С. Українське краєзнавство: сторінки історії. – К.: Просвіта 2006. – 293 с.

13. Древности римского времени на Слобожанщине: Сб. статей. – Х.:Курсор,2006. – 196 с. А

14. Жванко Л. М. Краєзнавство Слобожанщини: навч. посібн. – Х., 2011. А

15. Жванко Л. М. Краєзнавство: конспект лекцій. – Х., 2012. А

16. З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій. – К.: Рад. письменник, 1991. – 494 с.

17. Зайцев Б. П., Скирда В. В. та ін. Історіярідного краю. Ч. 1. – Х.: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2001. – 87 с. А

18. Зайцев Б. П., Скирда В. В. та ін. Історія рідного краю. Ч. 2. – Х.: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2002. – 179 с. А

19. Історія міст і сіл України. Харківська область. – К.: УРЕ, 1967. – 876 с. А

20. Історія українського козацтва. – Т. 1. – К. Києво-Могилянська академія, 2006. – 799 с. А

21. Кононова О. В. Музична культура Харкова кінця ХVІІІ початку ХХ ст. – Х.: Основа, 2004. –175 с.

22. Косміна О. Ю. Традиційне вбрання українців. Т. 1: Лісостеп. Степ. – К.: Балтія Друк, 2008. – 159 с.

23. Лавріненко Юрій. Розстріляне відродження. Антологія 1917 – 1933.-К.:Видавничий центр «Просвіта», 2001. -794 с. А

24. Маслійчук В. Провінція на перехресті культур: Дослідження з історії Слобідської України ХVІІ-ХІХ ст. – Х.: Харківський приватний музей міської садиби, 2007. – 400 с. А

25. Медвідь Л. А. Історія національної педагогічної думки в Україні. – К.: Знання, 2003. – 335 с.

26. Мистецька скарбниця Харкова. –Х.: «Астрон+», 2004.– 255 с.

27. Михайлин І. Літературна Харківщина. Поезія. Ессеїка. Портрети. Рецензії. – Х.: «Майдан», 2007. – 243 с.

28. Описи Харківського намісництва кінця XVIIІ ст. – К.: Наукова думка, 1991. – 220 с. А

29. Парамонов А. Ф., Титарь В. П. Материалы к истории Харьковского театра.– Х.: ХЧМГУ, Райдер, 2007.– 280 с.

30. Петранівський В. Л. Рутинський М. Й. Туристичне краєзнавство: Навч. посібник. – К.: Знання, 2006. – 246 с.

31. Попович М. Нариси історії української культури. – К.: «АртЕк», 2001. – 728 с. А

32. Посохова Л. Ю. Харківський колегіум (XVIIІ – перша половина ХІХ ст.). – Х.: Бізнес-інформ, 1999. – 161 с.

33. Потрашков С. В. Харьковские полки: Три века истории. – Х.: Око, 1998. – 150 с.

34. Природа и население Слободской Украйны. Харьковская губерния. (Пособие по родиноведению). Репринт. изд. – Х.: Сага, 2007. – 346 с. А

35. Рассоха И. Н. Украинская прародина индоевропейцев. – Х.: ХНАМГ,2007. – 391 с. А

36. Репресоване краєзнавство (20-30-ті роки). – К.: Рідний край, 1991. – 478 с. А

37. Рідний край: Навчальний посібник з народознавства / За заг. ред. І. Ф. Прокопенка. – Х.: ХДПУ, 1999. – 526 с. А

38. Саратов І. Ю. Історія Харківських гербів. – Х.: ХДАМГ, 2000. – 277 с. А

39. Саратов І. Ю. Харківський полковник Іван Дмитрович Сірко. – Х.: Майдан, 2008. – 97 с. А

40. Саратов І. Ю. Харкове, звідки ім'я твоє? – Х.: ХНАМГ, 2005. – 246 с. А

41. Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: Наукова думка, 2001. – 911 с.

42. Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. – Прага, 1942. – К.: Довіра, 1992. – 246 с.

43. Слобожанська яса. Антологія громадянської лірики кінця ХІІ – початку ХХІ століть. –Х.: «Майдан», 2006. – 960 с.

44. Слюсарский А. Г. Социально-экономическое положение Слобожанщины в 17 – 18 в. – Х.: Кн. Изд-во, 1963. – 457 с.

45. Сумцов М. Ф. Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України. – Х.: Атос, 2008. – 588 с.

46. Сумцов М. Ф. Слобожане. Історико-етнографічна розвідка. – Х.: Акта, 2002. – 229 с. А

47. Титар О. В. Культура Слобожанщини: проблеми національно-культурної ідентичності. – Х.: Райдер, 2006. – 240 с.