Соціально-класова структура суспільства. Зародження і розвиток феодальних відносин.

На фоні поглиблення майнового розшарування в суспільстві та виникненням приватної власності і її накопичення у певної невеликої групи осіб відбувається формування різних соціальних прошарків.

Суспільно-політичне життя Київської Русі було надзвичайно активним і участь у ньому приймали усі групи існуючого на той час населення. Суспільство Київської Русі не було однорідним. Протягом століть, в процесі розпаду первіснообщинного ладу і утворення феодальних відносин сформувався суспільний поділ. Не простою була і соціальна структура населення Київської Русі. На верхівці суспільства стояв князь, за ним – бояри, дружина, православне духовенство, міщани і селяни. На останньому щаблі суспільної ієрархії знаходились раби.

На верхівці класової піраміди стояв монарх – князь. Він користувався найбільшою повнотою економічної і політичної влади і мав найбільше прав і привілеїв у державі, бо був її власником – одноосібним правителем. В його руках зосереджувались усі три гілки влади судова, законодавча і виконавча. Князі були найбагатшими людьми і володіли величезними земельними угіддями. Також їм належала найбільша частка у зовнішній торгівлі. Показниками багатств можуть слугувати будинки які належали Великим князям київським та їхнім родичам, пожертви, що виділялися монастирям від імені князя, а також суми викупів за родичів під час війн та міжусобиць. Суми могли досягати тисяч гривень золотом.

Власність князя не завжди можна відрізнити від державної, яка перебувала у його розпорядженні. Сам князь отримував третину усіх державних прибутків. Також він мав і військові трофеї, якими ділився зі своєю дружиною (військом). Частину прибутків князі і витрачали на утримання дружини і церковної інституції Київської Русі.

Князь також очолював аристократичний прошарок у суспільстві Київської Русі. У васальній залежності від Великого князя київського перебували його найближчі родичі з династії Рюриковичів, бояри, дружинники та місцева родовита знать. Вони теж мали велику кількість прав у державі. Перебуваючи на службі у князя, отримували за це великі земельні наділи, де використовували найману і рабську працю. За непокору князеві також могли і позбутися не лише землі, а й життя, бо верховним суддею на Русі був той самий Великий князь київський.

Серед привілеїв, якими користувалися аристократи, була служба у війську князя і участь старших дружинників у засіданнях боярської думи. Для молодших дружинників за честь сприймалася можливість прийняти участь у князівському посольстві за межі держави.

Не меншу роль суспільному поділі охрещеної Русі займала церковна організація та вище духовенство. До вищого духова належали – митрополит, єпископи, настоятелі монастирів та приходські священики.

Церква мала частину сталих прибутків на своє утримання і розвиток, отримуючи десятину від князівських прибутків з Х ст. Згодом вона ставала більш могутньою в економічному сенсі отримуючи землі і села у приватне володіння за спеціальними грамотами від Київських князів і як подарунки від бояр. Такі володіння і стають головним джерелом існування церкви. Найбільшими власниками стали Києво-Печерська лавра, великі храми і монастирі, такі як Михайлівський Золотоверхий, Видубицький. Маючи фінансову силу церква могла впливати і на політичну ситуацію в державі.

На щабель нижче від бояр знаходились люди середнього соціального прошарку – міська знать. В основному це найближче оточення князя, його дружинники, купці та лихварі, які домінували у міській політиці. У їхніх руках зосереджувались великі багатства. Подекуди їхнє бажання збагатитися суперечило прагненням бідніших прошарків населення, що неминуче призводило до соціальних вибухів. Наслідками експлуатації з боку верхівки суспільства ставали народні повстання.

За міською знаттю йшли дрібніші прошарки міського населення – ремісники, дрібні торгівці, власники крамниць. Низи міста були представлені черню.

Соціальна структура міського населення була відображена і в процесі містобудування. Забудова міст Київської Русі має характерний поділ на дві основні частини: дитинець і посад. Дитинець або Верхнє місто було призначене для проживання міської знаті та її челяді. Осередком ремісничої справи у містах був посад. Ця частина міста належала ремісникам і торгівцям. Зазвичай мала велику кількість ремісничих майстерень і зручні місця для торгівлі та річкові пристані. Про високий рівень організації ремісничої справи в Київській Русі свідчать дані, що вже у ХІ ст. ремісники деяких галузей були об’єднані в артілі.

Основу економіки Київської Русі становило сільське господарство, а саме орне землеробство. У сільськогосподарській Русі найчисленніший прошарок становили селяни ( позначалися терміном «люди» ), які власне і відігравали велику роль у зміцненні і розвиткові країни. Вони були власниками земельних наділів, худоби, присадибних ділянок і були найбільшим платником податків. Вільні селяни: смерди – вільне населення Київської Русі. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов’язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повинності під час війни. Проте у XII ст. з’являються ознаки зростаю­чого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні «уроків» (відробітків на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення бо­ярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись на певний час особисто вільними. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина) ця земля разом з усім май­ном поверталася феодалу.

Закупи – тимчасово знаходились в економічній залежності від особи, що дала їм позику (купу), після повернення боргу, ставали вільними від зобов’язань; рядовичі – також тимчасово зобов’язані селяни, що підписали договірні документи (ряд) на час відпрацювання боргу.

Наступною категорією населення, згідно з «Правдою Ярослава» було невільне населення до якого відносяться: раби, челядь. Найбезправнішим низом суспільства були холопи. Хоча Київська Русь обминула фазу рабовласництва в своєму розвитку, становище холопів було дещо схожим на рабів. До речі, рабом міг стати не лише військовополонений, а й закуп або рядович який не виплатив боргу і намагався втекти. Також у невільне становище потрапляла людина яка одружувалася з рабом, або була куплена при свідках. Частішали випадки, коли батьки, не маючи змоги розрахуватися з боргами, були змушені продавати своїх дітей у рабство.

Окрему групу населення становили ізгої – це особисто вільне населення яке втратило зв’язок зі своєю соціальною групою. Подекуди так називали князів, що в період феодальної роздробленості втратили стіл і землі.

Становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних. Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення князем та дружиною. Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захопили общинні землі, внаслідок чого виникло вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті – бояр та православної церкви. Землеволодіння у Київській Русі поділилося на два типи: перше – умовне (помістя), яке надавалося на період перебування на службі у князя; друге – безумовне (вотчина).

У X–XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Цей процес і формував умовне помісне землеволодіння. Дарувалася не територія, а право стягувати з їх населення податки. Так поступово склалася На Х – ХІІ ст. в Київській державі велике приватне землеволодіння. Формою земельної власності стала помісна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя.

З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набрала феодальна вотчина – спадкове володіння, що могло вільно продаватися, передаватися в спадок, даруватися. Її оформлення відбувалося у ХІІ – на початку ХІІІ ст. Вотчина могла бути князівською, боярською, монастирською, церковною. Селяни, що проживали тут мусили не лише сплачувати данину державі, а й виплачували власнику данину за оренду землі або відробляючи панщину. Проте, більшість населення все таки залишалась вільними селянами-общинниками, що сплачували данину а користь держави Великому князю київському.

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов’янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі. За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян.

Релігійне і церковне життя.

Релігійне життя стало одним з найбільш показових сторін становлення і розвитку суспільства Київської Русі. Слов’янські племена довгий період часу до введення християнства на Русі дотримувались язичницьких вірувань та звичаїв. Вони вірили у сили природи і обожнювали їх. Цілий пантеон богів супроводжував по життю і смерті жителів Київської Русі.

Завдяки великим розмірам держави у її куточках були розбіжності у верховенстві язичницьких богів – Перун, Дажбог, Стрибог, Симаргл, Ярило, Велес, Купала, Мокош, Лада. Язичницькі свята супроводжувались веселими застіллями, гуляннями, іграми. Слов’яни поклонялися вогню і сонцю, воді та блискавиці.

Вони вірили у потойбічне життя, але уявляли його на зразок буденного земного. Для них воно було ніби продовженням реального життя. Тому, при похованні, померлого споряджали усім необхідним для загробного життя. Існував звичай убивати одну з дружин небіжчика і ховати її разом з ним – язичництво не заперечувало багатоженство. Для багатих мерців убивали ще й кілька його рабів. Як засіб поховання використовували спалення, бо вважалося за необхідне пройти процедуру очищення вогнем.

Язичництву з його ідолопоклонством притаманний і культ предків, і віра в охоронців оселі та душі, і звичай приносити жертви. Не завжди це були тварини і рослини. Навіть в період формування державності на Русі зберігалися людські жертвоприношення, що звісно викликали обурення у церковної організації, що почала формуватися після запровадження християнства Володимиром Великим.

Вибір релігійного вчення, що мав консолідувати величезну неоднорідну державу не був випадковим. Великий князь київський ґрунтовно підійшов до справи вивчення запропонованих релігій ретельно вивчивши переваги і недоліки існуючих віровчень. Найбільш прийнятним було православ’я.

Запровадження християнства 988 року як державної релігії мало дуже вагомі причини. Для утримання величезної території заселеної різноплемінним населенням потребувало вагомого консолідуючого важеля яким і стало християнство. Вже на кінець Х ст. великі європейські держави були християнізовані і язичницька Русь не вписувалась в їхнє коло і викликала презирливе ставлення до своїх язичницьких вірувань.

Для покращення стосунків з одвічним суперником Візантією також необхідно було прийняти християнство, тим більше що в Києві вже існувала християнська община та й деяких київських князів вже було охрещено (Аскольд, Ольга), а у найближчому князівському оточенні теж було багато християн. Беззаперечним є той факт, що християнство несло з собою і іншу культуру і звичаї, які на сприятливому ґрунті могли принести щедрі врожаї. Проте введення християнства проходило подекуди примусово зустрічаючи опір язичників. Русь так і не позбулась повністю язичницьких вірувань, які збереглися і до наших часів.

Серед позитивних наслідків введення християнства як державної релігії слід назвати посилення ролі князівської влади. Релігія стала ідеологічною опорою творення єдиної держави. Прийняття християнства сприяло включенню Русі до кола європейських держав і ставило її на один щабель з ними. Також тісні зв’язки з християнськими державами сприяли обміну культурними здобутками того часу і виникненню своєї самобутньої культурної гілки.

З введенням християнства на Русі з’являються церкви і монастирі. Окрім виконання своїх безпосередніх культових функції, вони стали центрами духовності, освіти та науки і давали народу доступ до великих здобутків візантійської культури.

Християнізація дала можливість Володимиру Великому заключати династичні шлюби з християнськими родинами Угорщини, Польщі, Чехії, Швеції. Раніше про таке не варто було і думати язичницькому князю.

З утвердженням християнства до Київської Русі приходить і порядок грецької церковної організації. Руська церква стала залежною від Константинопольського патріарха і складовою частиною Візантійської церкви. Про таку залежність говорить той факт, що очільників київської митрополії і вищих сановників церкви (митрополита, єпископів) призначали суто з Константинополя і лише представників Візантії.

Вони привозили з собою церковні книги та начиння, культуру та освіту. Але з часом виникає потреба у збільшенні кількості священнослужителів, тому що збільшувалась кількість прихожан і Візантія не могла задовольнити зростаючі потреби русичів. Тому серед релігійних діячів з’являються і вихідці зі слов’янського світу.

Для виховання власних священиків київський князь Володимир наказав брати дітей з родин аристократів і найближчого оточення і віддавати на навчання. Так було започатковано і перші школи в Київській Русі. Вихідці з них займали високі посади серед оточення князя і поступово витісняють візантійців з руської церкви. Перший князь, який намагався позбутися опіки Константинополя в релігійному питанні, був Ярослав Мудрий, що без погодження з патріархом призначив 1051 р. митрополитом київським свого духовника Іларіона. Така подія викликала глибокий супротив з боку Візантії і закінчилась невдачею. Митрополит-русин не влаштовував Візантію, бо таким чином вона позбувалася можливості втручатися в державні справи Київської Русі через залежність її від Константинопольської патріархії.

Прагнучи посилити вплив власної митрополії Ярослав намагається канонізувати вітчизняних церковних діячів. Візантія чинила опір цим намаганням, справедливо вважаючи, що канонізація Володимира, Бориса та Гліба, княгині Ольги зміцнить руську церкву і дасть їй можливість стати незалежною. Наразі вона не змогла відмовити у зарахуванні до лику святих Бориса і Гліба, хоча зв’язок руської і візантійської церков не перервався й після цієї події.

Окрім церков з його білим духовенством, зароджується і чорне – чернецтво, виникають монастирі. Ченці жили не публічним, а закритим від сторонніх очей життям. Будували монастирські будівлі, забезпечували себе найнеобхіднішим. Багато серед них було і відлюдників, які повністю відсторонювались від буденності і жили аскетичним життям.

Церкви і монастирі отримували допомогу від держави у вигляді десятої частини усіх її прибутків, а також значних земельних наділів. Такий порядок, започаткований ще Володимиром Великим, визначав позицію кнізівської влади до церкви й усіх його нащадків. Ярослав Мудрий, наприклад, добре розуміючи значення християнства на Русі, приділяє особливо велику увагу розбудові його осередків. Окрім земельних володінь церкві було надано окреме місце в державному управлінні. Спеціальним церковним статутом, підтриманим, князівською владою, церкві надавалося право суду за порушення звичаєвих, шлюбних та християнських норм моралі. Це дуже посилило позиції церкви в державі, яка була опорою княжою влади.

Щодо самої церкви, то вона не підлягала звичайному судочинству. Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духо­венство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, роз­пусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклун­ство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, по­в’язані з церковним майном.

Введення християнства привнесло в життя Київської держави багато позитивних моментів. Неоціненним на відміну від грубої дійсності язичництва є поширення гуманістичних ідей християнства з його любов’ю до оточуючих, рідних і близьких. Перевагою були і зміни у відношенні до жінки. За язичництва її становище нічим практично не відрізнялося від становища свійської худоби, а тепер вона ставала на рівні з іншими членами родини. Християнство негативно ставилося до жертвоприношень, що також є виявом негуманного суспільства.

Великою перевагою зміни релігій стало і поширення освіти, культури, наукових знань та архітектури. Виробився навіть власний стиль у будівництві соборів та церков, який носить назву русько-візантійський або візантійсько-київський. Введення християнства було позитивним для об’єднання різних племінних союзів у державу. Саме завдяки цій релігії і відбувалась централізація князівської влади і зростання могутності Київської Русі.