Тема10: Діалектика взаємодії культур світу.

Огляд культурних явищ світового масштабу, що вплинули на розвиток цивілізації на Землі.

“Захід” – сучасна самоназва цивілізації, витоками якої були Давня Греція і Давній Рим, яка нині розширилась і включає вже не тільки Західну Європу, а й Сполучені Штати, а також Канаду, і навіть Австралію і Нову Зеландію. Західноєвропейська культурна спільнота від самого початку була етнічно різнорідною і розвивалась як комплекс окремих народів і держав, але вони добре відчували свою єдність і відмінність від турків, маврів, візантійців та інших народів. У дійсності нині простежуються аналогічні тенденції: багато європейців стверджують, що потрібно берегти свою цивілізацію від надто активного впливу інотрадицій, бо нині демократична Європа вже настільки наповнилась тими “іншостями”, що втрачає власне обличчя. Нинішній наплив мігрантів до Європи порівнюють з подіями майже двотисячолітньої давнини, коли Римська імперія зіштовхнулася віч-на-віч з незліченними ордами готів і вандалів. Вони селилися на землях імперії та оголошувалися “друзями римського народу”. Зрештою це підірвало Рим ізсередини.

Сьогодні громади мігрантів створюють чисельну більшість в окремих регіонах Європи. Події історії ніби віддзеркалюють сучасність: з одного боку, Захід оголошує свої цінності загальнолюдськими, а з другого – намагається обмежити проникнення інших культур у свій культурний простір.

Різні форми християнського експансіонізму, починаючи від хрестових походів, включаючи місіонерство, пов’язане з конкістадорством, мали переважно характер, мотивований універсальністю ідей християнства, духом свободи й гуманізму, і супроводжувалися цілковитим винищенням багатьох самобутніх культур. У цьому контексті Великі географічні відкриття XV-XVI століть мали досить амбівалентні наслідки: вони дали потужний імпульс європейській енергії світоосвоєння і європейській світопояснювальній думці, однак більше підживлювали євроцентристську гординю, ніж сприяли уявленню про багатоманітність способів життя народів і виробленню поваги до їхньої самобутності. Нині беззаперечним є той факт, що Західна культура поширюється на весь світ, а інші культури насправді самоізолюються. Цивілізаційний тиск, культурні деформації обертаються втратою традиційних цінностей, національної ідентичності та солідарності, руйнацією звичних етичних імперативів і господарських традицій. Відповідно, підвищується вразливість незахідного суспільства щодо зовнішньої інформаційної та інтелектуальної експансії.

Комуністичний рух запропонував найбільш масштабний і продуманий проект інтернаціоналізації та формування світової культури. Це мала бути важлива складова майбутнього ідеального світового суспільства. Після перемоги комунізму у світовому масштабі мало відбуватися поступове зближення народів, стирання національних відмінностей і формування уявного єдиного людства: у цьому процесі народи засвоюють «кращі», «прогресивні» надбання один одного, відкидаючи «гірші» й «реакційні» елементи історичної спадщини. У теорії це виглядало надто гуманістично, оскільки комунізм вустами своїх вождів та ідеологів оголошував себе дбайливим спадкоємцем усіх цінних здобутків культури людства. Однак і в теорії все виглядало дещо підозрілим чи навіть небезпечним: проблематичність і явна неоднозначність добору критеріїв «кращого» й «прогресивного» та відкидання «гіршого» й «реакційного», очевидна догматичність проекту. На практиці ж реальний комуністичний режим в СРСР, після нетривалого періоду підтримки національних культур, кардинально змінив орієнтацію й лише використовував інтернаціоналістську риторику для прикриття політики гегемонізму, уніфікації та русифікації. На міжнародній же арені комуністичні держави, насамперед СРСР, у намаганнях розширити сферу свого впливу підтримували різні форми національно-визвольних рухів і високий статус національних культур.

Зникнення СРСР з геополітичної карти планети на початку 90-х років стало новим витком у розвитку людської цивілізації. На одноособове лідерство стали претендувати США. Але водночас у світі починають поширюватися тенденції щодо визначення ролі різноманітних етносів у загальнопланетарних процесах. Унаслідок 1993 р. директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету С. Гантінгтон висуває геостратегічну концепцію конфлікту та взаємодії основних цивілізацій, що безпосередньо перегукується з ідеями Данилевського, Шпенглера та англійського історика А. Дж. Тойнбі. С. Гантінґтон стверджує, що цивілізації, які він виділив, можуть співіснувати, але ніколи не зможуть злитися в одне ціле, через брак у них спільних цінностей, і що західні цінності, зокрема і права людини, не є універсальними, вони – лише продукт європейської культури, який не можна застосовувати до тих, хто не поділяє європейські традиції. Тобто, демократія не обов’язково синонімічна з ліберальними чи західними цінностями.

З цього випливає, що об’єднання людства в одне цивілізаційне ціле для однієї її половини може бути певною перевагою, а для іншої – однозначною загрозою.