Тема 8. Філософський зміст проблеми буття. Основні форми існування матерії

1. Як в історії філософії формувались уявлення про світ?

 

Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія та філософія.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л. Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф. Шеллінга про міф як продукт народної творчості.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй.

Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах "язицьких релігіях" і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обґрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

2.Що таке простір і час? Що їх об'єднує та розрізнює?

. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття «простір» і «час»?

Простір — форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об'єктів та їхньою взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв'язку, коли є матеріальні об'єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об'єкти (ширина, висота, довжина).

Час — теж форма існування матерії. Категорія «час» відображає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність їхньої зміни. Так само, як і простір, час, без матеріальних об'єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об'єкти. Простір і час — форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони:

• об'єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості);
• пізнаванні (є об'єктами вивчення).

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об'єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об'єкти Всесвіту.

3. Що таке "дух", "душа", "свідомість"?

 

Дух (з латів. spiritus букв.: "подих", "щонайтонше повітря") - в широкому сенсі поняття, що виражає ідеальний початок, від якого виходить творча сила, удосконалювальна і така, що піднімає людину і світ до абсолютного, безумовно цінному. У вузькому сенсі дух ототожнюється з мисленням. В цілому поняття духу допомагає людині осмислити себе в якості істоти, що відкритої світу, удосконалюється і вільного.

У філософії життя, інтуїтивізмі, екзистенціалізмі поширюються переконання на дух як явище ірраціональне, що визначає необмежену творчу силу особи, її здатність до вільної комунікації(Бергсон, Бердяев, Жердин, Ясперс, Лосский та ін.). Бердяев вважав, що дух є божественний елемент в людині, що проявляється в любові, доброті, співчутті і так далі. Як наслідок, дух лежить не в об'єктивності, а в суб'єктивності. Тому про нього не можна дати раціонального поняття.

Душа - історично перший термін, що вживався в якості синоніма терміну психіка. Цим поняттям в історії філософії виражалися переконання на внутрішній світ людини, що ототожнюється в ідеалізмі з особливою нематеріальною субстанцією.

На перших етапах розвитку філософії ДУША розглядалася як безособовий початок, позбавлений неповторності і індивідуальності людської особистості. Властивості душі зв'язувалися з властивостями космосу: власна активність людської душі відкрита ще не була.

Так, у Платона душа людини безтілесна, безсмертна і незнищувана, містить в собі три нерівноцінні частини(розумну, вольову і жадаючу). Розум людини сполучає його з космічним духом - світом ідей. Завдання душі - підпорядкувати собі тілесність і постаратися заслужити після смерті кращу долю в новому тілі. Платон розвиває вчення про світову душу, яка зв'язує світ ідей і світ речей, править ними, дає творчу життєвість макрокосму.

У Новий час душа стає предметом досвідченого вивчення в її зв'язку з тілесністю. Душа розуміється як щось існуюче разом з тілом і як похідне від нього, але при цьому душа, психічна діяльність, зводилася до механічних або фізико-хімічних процесів. Почало цьому поклав Декарт, який розглядає живих істот, окрім людини, як механізми.

Свідомість - це вища, властивіша тільки людині і пов'язана з промовою функція мозку, що полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні об'єктивної дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному саморегулюванні поведінки людини. Свідомість є суб'єктивний образ об'єктивного світу. С. - єдність психічних процесів, що беруть активну участь в осмисленні людиною об'єктивного світу, свого відношення до світу і власного буття. Свідомість робить людину здатною виділяти себе з навколишнього світу і протиставляти себе йому як суб'єкта об'єкту. Безпосередньою основою свідомості є трудова діяльність. Воно виникає в процесі праці, розвивається і збагачується під впливом соціокультурної реальності. Визначальну роль грає практика.

 

5.Дайте розгорнуту характеристику структури свідомості.

 

. Свідомість як внутрішній світ людини має складну струк­туру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські шко­ли, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структу­ралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Враховую­чи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять — це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, вод­ночас, наявність у свідомості певних образів, понять та пере­живань (структурні одиниці чи форми свідомості).

Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи резуль­тативних) форм прояву.

Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.

Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти пев­ну умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів: якщо свідомість передбачає ідеацію, то вона початкове (і принципо­во) постає у характеристиках цілісного явища. Звідси випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та однозначної межі між мисленням та волею. Тому ми здатні радіти інтелектуальним винаходам, прозрінням відкривати нові горизонти для мислен­ня; волю, наприклад, можна вважати свідомістю в її дійовому спрямуванні, а сама воля неможлива без свідомого людського са­моконтролю. Через це в сучасній філософії інколи вживаються дещо несподівані характеристики свідомості: свідомість це є можливість більшої свідомості.

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотож­на психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з понят­тям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і_т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, знана кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазово­го повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує, несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

ін. Враховую­чи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять — це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, вод­ночас, наявність у свідомості певних образів, понять та пере­живань (структурні одиниці чи форми свідомості).

 

6. Що вивчає гносеологія і як формулюється її основне питання?

 

Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Люди не можуть жити, перетворювати природу без знань.

Пізнання — це таке функціонування свідомості, в результаті якого виникають нові знання. Воно є невід’ємним компонентом матеріально-практичної діяльності, хоч і не позбавлене певної відносної самостійності. На відміну від практики, яка є матеріальною діяльністю, пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу. Практика, як спосіб задоволення потреб людини, може бути успішною тоді, коли вона супроводжується творчим пізнанням об’єктів, їх моделюванням, планом їх перетворення. Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі модифікації.

Основними засадами наукової теорії пізнання є визнання об’єктивної реальності світу, відображення його в свідомості людини, практики як основи пізнання й критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб’єкта до об’єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання все повнішого і точнішого.

Пізнання має суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання.

Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питання філософії — про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом (грец. а — не, gnosis — знання). Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.

Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб’єктивного і об’єктивного. Суб’єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість — суспільна людина.

Об’єктом пізнання є фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

Пізнання відображає дійсність у формі образів. Образ — є форма і продукт суб’єктивного, ідеального відображення об’єктивної реальності у свідомості людини. Образи за своїм змістом відповідають предметам, явищам, які вони відображають. Основними формами відображення є живе споглядання та його форми — відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення (поняття, судження, умовивід тощо), що полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу і оперуванні абстракціями.

 

7. Розкрийте діалектику стосунків між об'єктивною, абсолютною, відносною та конкретною істинами.

 

8. Дайте характеристику основним функціям науки.

Наука - форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об'єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів.

У методології науки виділяються такі функції науки, як опис, пояснення, передбачення, розуміння. При усьому властивому Конту емпіризмі він не схильний був зводити науку до зборів одиничних фактів. Передбачення він вважав основною функцією науки. О.Конт писав: "Щире позитивне мислення полягає переважно в здатності знати, щоб передбачати, вивчати те, що є, і звідси укладати про те, щоповинно відбутися відповідно до загального положення про незмінність природних законів". Е.Мах єдиною функцією науки оголосив опис. Він відзначав: "Чи дає опис усе, що може вимагати науковий дослідник? Я думаю, що так!" Пояснення і передбачення Мах по суті зводив до опису. Теорії з його погляду – це як би спресована емпірія. Е.Мах писала: "Швидкість, з яким розширюються наші пізнання завдяки теорії, віддає їй деяка кількісна перевага перед простим спостереженням, тоді як якісно немає між ними ніякої істотної різниці ні у відношенні походження, ні у відношенні кінцевого результату". Атомно-молекулярну теорію Мах назвав "міфологією природи". Аналогічну позицію займав і відомий хімік В.Оствальд. З цього приводу А.Ейнштейн писав: "Упередження цих учених проти атомної теорії можна, безсумнівно, віднести за рахунок їх позитивістської філософської установки. Це – цікавий приклад того, як філософські упередження заважають правильної інтерпретації фактів навіть ученим зі сміливим мисленням і тонкою інтуїцією. Забобон, що зберігся дотепер, полягає в переконанні, начебто факти самі по собі, без вільної теоретичної побудови, можуть і повинні привести до наукового пізнання". В.Дильтей розділяв науки про природу і "науки про дух" (гуманітарні).Він вважав, що основна пізнавальна функція наук про природу – пояснення,а "наук про дух" – розуміння. Однак науки про природу також виконують функцію розуміння. Пояснення зв'язане з розумінням, оскільки пояснення аргументованодемонструє нам свідомість існування об'єкта, а виходить, дозволяє зрозуміти його.

 

 

9. Що таке методологія наукового пізнання, її предмет та функції?

 

Методологія -метанаукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології - здійснювати критичні функції у ставленні до науки.

Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними Для одержання необхідних практичних результатів. По-друге, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя побуту, праці, які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції. По-третє, результати цього рівня пізнання, звичайно, виражаються та закріплюються у виробничому досвіді, фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту. По-четверте, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не пов'язане з певним конкретним об'єктом пізнання. Об'єктом тут є ті явища, з якими пов'язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності, розширення її сфери призводять до того, що люди стикаються з усе новими і новими явищами дійсності, тому об'єкт цього рівня пізнання є дуже широким і невизначеним.Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей; 2) об'єктів пізнання; 3) предмета пізнання; 4) особливих методів та засобів пізнання; 5) уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; 6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання, таким чином, — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого — потребами розвитку самого наукового пізнання.

 

10. Визначте сутність методологічної концепції Т. Куна в роботі "Структура наукових революцій".

Книга Томаса Куна «Структура наукових революцій» - найвідоміша з усіх робіт з історії науки, що вийшли на Заході в останні десятиліття

Серед дуже корисних і важливих книг з історії науки книга Куна займає особливе місце. Вона не обмежується описом тих чи інших подій, а є викладом певної спільної концепції розвитку науки. Ця концепція недосконала, не відповідає на багато питань, але вона рішуче порвала з цілою низкою старих традицій в аналізі науки і так яскраво, по-новому і виразно поставила деякі проблеми, потреба у вирішенні яких усвідомлювалася багатьма, що не могла не бути відразу поміченою.

Книга Т. Куна, який не тільки відкрито пориває з позитивістської традицією, але, що багато важливіше, висуває принципово інший підхід до аналізу розвитку науки

На противагу позитивістської традиції в центрі уваги Куна не аналіз готових структур наукового знання, а розкриття механізму трансформації і зміни ведучих уявлень в науці, тобто, по суті, руху наукового знання. Не кажучи поки про те, якою мірою Куну вдалося вирішити цю проблему, яка ознаменувала крутий поворот у самій постановці дослідницької задачі, відзначимо, що Кун виходить не з тієї чи іншої філософської схеми, а з вивчення історії науки, тобто з вивчення реального процесу руху наукового знання. Кун приходить до переконання, що шлях до створення справжньої теорії науки проходить через вивчення історії науки. Потрібно, однак, мати на увазі, що саме по собі звернення до історії ще не гарантує того, що в теорії послідовно проводиться історичний принцип.

У своїй роботі «Структура наукових революцій» Кун виступив проти концепції «логічної реконструкції» історії розвитку науки, яка панувала в неопозитивистской філософії науки.

Кун оголошує історично відносним ідейний стрижень нормативної епістемології - переконання у єдиності, абсолютність і незмінність критеріїв науковості та раціональності. Він показав, що різні парадигми, також, як і різні погляди на світ, є несумірними, а логіка не може бути основою наукової раціональності, в останню необхідно включити соціальні та психологічні виміри. Незважаючи на те, що вся концепція Куна була практично повністю підготовлена ​​і передбачаючи багатьма іншими вченими, саме після виходу в світ роботи Куна «Структура наукових революцій», епоху позитивізму змінив релятивізм, і це зміна в першу чергу пов'язано з ім'ям Куна.

 

Тема 9. Соціальна філософія

1. У чому полягає специфіка предмету соціальної філософії?

Предметом соціальної філософії є відношення між товариством людей і громадською людиною. В цьому відношенні суспільство виступає громадським буттям, а людина у формі суспільної свідомості. Останнє означає, що громадська людина - це люди, об'єднані в рід, етнос, народ, цивілізацію і тому подібне, а не індивід. При такому підході суспільство, його пізнання і суспільна свідомість, а також громадська практика придбавають очевидну специфіку в порівнянні з іншими науками і формами світогляду, що вивчають суспільство. Таким чином, соціальна філософія - це складова частина філософії, що вивчає взаємовідношення між суспільством і людиною у формі взаємодії громадського буття і суспільної свідомості. Предметом соціальної філософії є стосунки між громадською людиною, з одного боку, і соціальними інститутами, громадськими сферами, громадськими формаціями, громадськими цивілізаціями і тому подібне - з іншою Через складність об'єкту, що вивчається, в історії соціальної філософії виникло декілька напрямів аналізу: історичний ідеалізм, історичний матеріалізм, історичний реалізм. Вони по-різному вирішують проблему взаємозв'язку громадського буття і суспільної свідомості і інші суміжні проблеми. Усі ці напрями рівноцінні з точки зору громадської істинності, тобто є гіпотезами, що мають свою пізнавальну цінність в різних суспільствах і в різні історичні періоди. Наприклад, історичний матеріалізм панував в соціалістичних суспільствах, а історичний ідеалізм в буржуазних. Зараз і людство, і соціальна філософія піднімаються на новий ступінь соціального пізнання.

Однією з проблем соціальної філософії є процес розвитку суспільств і людства. Тут аналізуються основні суб'єкти соціального розвитку (особи, еліти, класи і нації); типи соціального розвитку (циклічне, лінійне, спіралевидне); особливості процесу соціального розвитку (еволюційний, революційний, коэволюционный); громадський прогрес в усій складності його протікання (критерії, необхідність, ціна і тому подібне), рушійні сили і перспективи громадського прогресу, співвідношення свідомого і стихійного в громадському розвитку. Важливою проблемою соціальної філософії є вивчення форм зв'язку між основними сферами громадського організму, тобто вивчення способів інтеграції елементів громадського буття. Такими формами інтеграції є формації суспільств (громадські формації), виступаючі своєрідними метасистемами. Ми виділяємо три типи таких метасистем: політичні, економічні, змішані. Їм відповідають і такі ж суспільства. У рамках цих формацій суспільств виникають відповідні ним форми суспільної свідомості, в яких пізнається економічне, політичне, змішане буття.

2. Розкрийте основні функції соціальної філософії.

Найважливішою функцією соціальної філософії є, передусім, пізнавальна. Вона полягає у вивченні взаємозв'язку суспільної свідомості і громадського буття, в розробці соціально-філософської теорії, якої потребує суспільство Розробка теорії включає визначення основних категорій і понять соціальної філософії, таких, як суспільство, формація суспільства, економіка, цивілізація та ін., а також приведення їх в певну систему, побудовану на основі якихось принципів. Діагностична функція соціальної філософії полягає в аналізі суспільства з точки зору його нинішнього (кризового) стану, оцінки варіантів розвитку, їх причин, способів і планів. Діагностична функція соціальної філософії дозволяє проаналізувати причини виникнення конфліктів в різних сферах суспільства, зрозуміти їх причини і намітити соціально-філософський шлях їх дозволу. Прогностична функція соціальної філософії виражається у виробленні обгрунтованих прогнозів про тенденції розвитку суспільств і людства, соціальних протиріч і конфліктних процесів в майбутньому. Це припускає аналіз тенденцій розвитку основних соціальних суб'єктів (формацій суспільства, соціальних спільностей, інститутів, організацій), динаміки інтересів і тому подібне. Така можливість дається реалізацією пізнавальної і діагностичної функцій соціальної філософії. Результатом прогностичної функції є прогноз, в якому викладаються можливі (реальні і формальні) сценарії розвитку цього суспільства і людства. Освітня функція соціальної філософії виражається у вивченні її студентами, керівниками, політиками. Знання основ соціальної філософії дозволяє використовувати її для попередження і вирішення конфліктів, розуміння основних тенденцій розвитку суспільства і людства. Неписьменність багатьох людей у сфері соціальної філософії є однією з причин непродуманих і скоростиглих рішень, утопічних прожектів, типу комуністичного, руйнівних і різноманітних конфліктів, що стрясають нашу країну. Довгий час у свідомість радянських людей впроваджувалася установка на конфліктність з передбачуваними ворогами: капіталістами, буржуями, бізнесменами, спекулянтами і тому подібне. Тепер доводиться вчитися толерантності (терпимості) до протилежних думок і вчинків. Проектна функція соціальної філософії полягає в розробці проекту перетворення дійсності в інтересах якої-небудь соціальної спільності (групи, класу, страта, нації). Це перетворення може торкатися зміни соціального інституту, держави, формації, цивілізації і включати мета, суб'єкти, засоби, терміни, темпи перетворень (наприклад, марксистсько-ленінський проект соціалістичного перевлаштування Росії). В цьому випадку соціальна філософія набуває ідеологічного характеру, грає роль виправдувальної інстанції для якихось політичних рішень.

 

 

3. Назвіть і дайте коротку характеристику основним напрямам і школам соціальної філософії.

Позитивістська соціальна філософія. Представники - Огюст Конт, Герберт Спенсер. О. Конт (1798-1857) ввів в науку термін "соціологія" (від латів. societas -общество), що означає "вчення про суспільство". У своїй соціальній науці Конт виступив проти того, щоб вважати суспільство простою сукупністю індивідів, існуючих автономно по відношенню один до одного. Конт вважав, що людина є продукт соціальних обставин, щоб змінити людей, потрібно змінити суспільство, властиві йому соціальні і політичні інститути, систему виховання і освіти. О. Конт називав свою філософію і соціологію позитивними, пояснюючи при цьому, що вони цілком базуються на даних науки - не на уяві або припущеннях (подібно до теології і метафізики), а на наукових спостереженнях. Марксистська соціальна філософія і її проблематика. Представники - Карл Маркс (1818-1883), і Фрідріх Енгельс (1820-1895). Виходить з наступних положень: сукупність громадських зв'язків і стосунків усіх соціальних суб'єктів утворює те або інше суспільство. Через систему властивих йому громадських стосунків, умов матеріального виробництва, політичних і інших соціальних інститутів суспільство у вирішальній мірі визначає зміст і спрямованість діяльності людей, впливає на формування і розвиток кожної людини (зведення індивідуального до соціального). Одна з найфундаментальніших проблем в марксизмі - проблема взаємодії громадського буття і суспільної свідомості. Суспільна свідомість людей тлумачиться як віддзеркалення їх громадського буття в ході громадської практики, різних видів їх соціальної діяльності. Згідно з матеріалістичним розумінням історії найважливішим змістом громадського буття людей є виробництво матеріальних благ, завдяки якому задовольняються їх різноманітні матеріальні і інші потреби. Психологічний напрям (кін. 19 -нач. 20в). Представники - Лестер Уорд, Габриэль Тард, Вильфредо Парето. Сприйнявши ідеї еволюційного розвитку суспільства, обгрунтовані в працях О. Конта і Г. Спенсера, Л. Уорд переніс центр тяжіння з біологічних моментів на психологічні, і намагався розкрити психологічні причини діяльності і поведінки людей, а тим самим обгрунтувати психологічні механізми розвитку суспільства. Бажання і воля виступають, по Уорду, як основні природні і соціальні сили, що забезпечують розвиток суспільства. Кінець кінцем він розглядає їх як дуже динамічні психологічні сили, діючі чаші усього мимоволі, стихійно. Оскільки дії людей здійснюються в їх взаємному спілкуванні, вони, на думку Уорду, є соціальними діями. Неокантианство (кін. 19 - нач. 20 вв.). Воно грунтувалося на філософії Канта і в розвивало її в нових умовах. Основні представники - Вільгельм Виндельбандт і Генріх Риккерт. Суть соціальної філософії неокантианці бачили в тому, щоб досліджувати методи пізнання і тлумачення історичних події, що становлять культурне життя народів різних країн і історичних епох: "метод є шлях, що веде до мети", Завдання наук про суспільство зводилося в неокантианстві до того, щоб зрозуміти і пояснити окремі історичні факти, їх характерні особливості, оскільки неокантианцы заперечували закономірний характер розвитку суспільства і його культури. Соціальна значущість тих або інших історичних явищ, їх роль в розвитку людської культури неокантианцами трактувалася шляхом звернення до проблеми цінностей. Цінності тлумачилися як свого роду ідеали і, отже, орієнтири соціально-культурного розвитку суспільства. Фрейдизм і неофрейдизм: представники - Зигмунд Фрейд (1856-1939) і його послідовники. Їх концепції - це так звана соціобіологія, яка виділяється майже повним ігноруванням соціальних чинників функціонування і розвитку суспільства. Ігнорується, передусім, роль соціальних зв'язків і стосунків в поведінці і діяльності людей. Кожен індивід розглядається більше як би сам по собі. Рушійні сили його поведінки убачаються в його біологічних потребах і інстинктах (несвідомому, природженому). Особливе значення в розвитку культури і історії сам Фрейд надає психосексуальному розвитку людини, впливу його інстинктивної сексуально-біологічної енергії (л і б і д о) на "життя його почуттів" і поведінку, на її перетворення (сублімацію) в культуру, історію шляхом пригнічення (свідомістю, розумом). Представники психокультурного фрейдизму Карм Хорни, Эрих Фромм та ін., визнаючи певну роль підсвідомого, у тому числі сексуальних інстинктів, в поведінці людей, доповнюють його також і роллю соціальних чинників, у тому числі соціальних зв'язків і стосунків між людьми, матеріальної і духовної культури (ідеї, що запозичуються ними з марксизму, - у Фромма це "фрейдомарксизм"). На їх думку, соціокультурні умови життя людей в не меншій мірі обумовлюють мотиви і зміст їх діяльності і поведінки.