Тема 3. Філософія Середньовіччя. Філософія епохи Відродження

1. Назвіть основні проблеми, вирішенням яких займалась філософія Середньовіччя.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).
Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.
Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.
2. Християнсько-середньовічна апологетика і патристика.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.
Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжю основу буття: «Вірую, бо це — абсурдне». Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис.
3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.

Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше.так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.
Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом і реалізмом.

 

 

2.Дайте характеристику трьом основним етапам розвитку середньовічної філософії

Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); Апологетика Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання. Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний. Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній. Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа. Патристика Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480-524), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

 

3. У чому полягає "боротьба" між номіналізмом та реалізмом?

 

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом і реалізмом.
Номіналізм (від лат. — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.
Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили/що загальні поняття (універсал?) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.
Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).
Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсали існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — «Про поділ природи» — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.
Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності «Святої Трійці”. Реалісти захищали існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.
Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.
Догмат триєдності Бога — один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах:
Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.
Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

 

4. Чому епоху ХVІ-ХVІІ ст. називають "епохою Відродження"?

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV ст. у північній та середній Італії, у XV ст. досяг розвитку, а в XVI ст. став загальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження капіталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури суспільства, послаблення корпоративних та інших зв'язків між людьми. Характерні ознаки культури цього періоду такі:

1 Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Це так звана "секуляризація".

2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в Середні віки. Звідси і назва - Відродження.

3. У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги Античності було природно-космічне життя, у Середні віки-Бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає людина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне.

4. Поява гуманізму як ідейного руху.

5. Розвиток натурфілософії та природознавчої науки.

5. Доведіть антропоцентричний та гуманістичний характер філософії епохи Відродження.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь­кий) у філософській літературі вживається у двох значен­нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

Тема 4. Філософія Нового часу. Класична німецька філософія.

1. Яка відмінність між емпіризмом, раціоналізмом та сенсуалізмом?

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм. Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 pp.). Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Ф. Бекон поділив сферу філософського знання на філософію природи і філософію людини.Філософія природи, вважав він, має два аспекти: спекулятивний, змістом якого є пізнання законів філософії, і оперативний — практичне використання філософських знань в пізнанні процесів навколишнього світу. Філософія людини, згідно з Ф.Беконом, теж має два аспекти: антропологічний — це коли ми вивчаємо конкретно взяту людину, її внутрішній світ, дії тощо, і політичний — висвітлення життя суспільства. Заслуга Ф. Бекона у визначенні філософських основ управлінських структур дуже велика. Спираючись на принцип емпіризму, він вперше в історії філософської думки зробив спробу розкрити взаємовідносини людей на рівні міжособових стосунків "людина — людина", "організація — людина", "керівник — підлеглий". Методом, який набув популярності в Нові часи і який став другою підвалиною науки управління поряд з емпіризмом, став раціоналізм. Його представники Рене Декарт (1596-1650 pp.), Гуго Гроцій (1583-1645 pp.), Бенедикт Спіноза (1632-1677 pp.), Томас Гоббс (1588-1679 pp.) вважали, що достовірні знання — це результат логічних міркувань, діяльності розуму. Тож не випадково постулати раціоналізму лягли в основу управлінських рішень суспільства, яке будувалось на ринкових засадах нового типу. Голландський юрист, дипломат і філософ Гуго Гроцій стверджував, що однією з найважливіших особливостей людини є її прагнення до спілкування, виходячи з засади доцільності і внутрішньої потреби. В своїй діяльності особа, зазначав Гроцій, з одного боку, перевіряє себе, чи співпадає ця діяльність з нормами суспільства, а з другого боку,— орієнтується на рішення тих, хто управляє громадою, містом, суспільством. Вміння керувати людьми формується як на рівні великих спільнот, так і буденного життя кожної людини.

2. Що таке Просвітництво і які ідеї воно висувало? У чому полягає зв'язок Просвітництва з епохою Відродження?

Серед визначних французьких філософів-просвітників Вольтер, Етьєн Кондільяк, Шарль Луї де Монтеск'є, Жан-Жак Руссо стояли на позиціях деїзму. Дені Дідро, Жульєн Ламетрі, Клод Гельвецій, Поль Гольбах відстоювали матеріалістичні погляди. Англійська філософія епохи Просвітництва представлена Джоном Толандом, Антоні Шефтсбері, Ентоні Коллінзом, Бернардом Мандевілем, німецька — Християном Вольфом, Александром Баумгартеном, Готгольдом Лессінгом. Філософія Просвітництва, поставивши акцент на розум, успадкувала багато від раціоналізму, однак значно почерпнула також із ідей емпіризму. На відміну від раціоналістів, наприклад, Декарта, розум у просвітників не пасивне вмістилище вічних ідей спільних для людини і Бога, а є активним знаряддям перетворення життя. Це зумовлено загальним прагненням просвітників до змін, реформ суспільства і вірою в те, що, спираючись на науку, можна встановити нові розумні закони й перебудувати світ на краще.

З емпіризму, зокрема у Локка, філософія просвітництва взяла те, що необхідною передумовою розуму є опора на факти, чуттєві дані. Виходячи з цього положення просвітники таврували раціоналізм як метафізику, філософію, що не сприрається на відомості про реальний світ. За взірець наукового підходу бралася Ньютонівська механіка. Кондільяк вважав порожніми, й навіть шкідливими, абстрактні поняття на зразок буття, субстанція, сутність, атрибут, причина, свобода. Просвітники погано бачили різницю між філософією й наукою, й ставили до філософії такі ж вимоги, як до науки. В цьому відношенні вони були передвісниками позитивізму. Поєднання ідей раціоналізму й емпіризму було в філософії епохи Просвітництва поверховим, теоретично необгрунтованим. За це її критикував Георг Гегель, звинувачуючи у відсутності глибини й оригінальності.

 

Тема 5. Філософія Нового часу. Класична німецька філософія.

1. У чому суть "коперніківського перевороту" у філософії, здійсненого І. Кантом?

 

До Канта вважали, що пізнання є результатом дій на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ впливає на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання є результатом людської (насамперед - розумової") активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання.

Аналогія з "коперниканським переворотом" тут цілком очевидна: Коперник "зрушив" Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант "зрушив людину", поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту? По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання - цс не дублювання реальності, не перенесення речей у людський інтелект, а діяльність створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих йому принципових засадах.

По-третє, у концепції І. Канта людина постає творчою і діяльною; при цьому що активнішою вона є, то розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і відповідно - ширшими знання.

2. Що таке категоричний імператив І. Канта? Назвіть вихідні принципи етики І. Канта?

 

Однією із заслуг Канта є те, що він надав мовної форми обов’язку, що існує всередині нас у формулюваннях категоричного імператива.

Категоричним, згідно з Кантом, висловлення є тоді, коли воно робиться без залежності від яких-небудь умов. Наприклад, вислів: Не привласнюй ніколи чужої власності. Категоричний імператив служить для того, щоб позначити останні вольові цілі в якості обов'язку.

Цей імператив є проявом не обумовленої повинності і перевіряє максими на предмет того, чи дійсно вони являють собою кінцеві чи вищі вольові цілі. Тільки вони і є вольовими цілями.

Кант формулює одну умову для методу перевірки максим: вільне від протиріч узагальнення. Воля тоді гарна морально, якщо вона у виборі своїх максим керується категоричним імперативом і дозволяє узагальнити максими без протиріч. Максими є суб'єктивними принципами вчинку. Вони виражають те, чому це, зрештою, стосується людини, тобто формулюють вищі вольові цілі.

Кант формулює категоричний імператив у трьох формулах:

1. Основна формула. Дій тільки згідно з тими максимами, за допомогою яких ти одночасно можеш хотіти того, що вони стануть загальним законом.

2. Формула закону природи. Чини так, ніби максима твого вчинку за допомогою твоєї волі повинна була стати загальним законом природи.

 

3. Що таке "речі-в-собі" і "речі-для-нас"?

 

Стверджуючи, що суб'єкт знає лише те, що сам конструює (творить), І. Кант поділяє світ на світ явищ і світ "речей в собі", між якими існує відношення причини і наслідку. Без "речей в собі" не може бути світу явищ. Оскільки світ "речей в собі" закритий для чуттєвості то, згідно з Кантом, він недоступний для теоретичного розуміння (науки). Водночас, світ "речей у собі" як причина засвідчує про себе людині (суб'єкту), відкривається практичному розуму (розумній волі). Практичний розум керує (управляє) вчинками людини, встановлює принципи моральної дії, а воля дозволяє людині визначати свої дії цілями розуму. Істоту ж, котра спроможна діяти відповідно до загальних, а не тільки з власне егоїстичних цілей, Кант називає вільною (свободною) істотою. Звідси свобода розуміється як незалежність від визначальних причин чуттєво-сприйнятого світу. Оскільки людина одночасно є жителем чуттєво-сприйнятого і осягненого розумом світів, її природа роздвоюється. З одного боку, вона як чуттєва істота підпорядковується дії законів природи, а з іншого - вільно підкорює себе закону розуму, який ставить над собою, називаючи його вищим, внутрішнім моральним законом. У світі природи жодне явище не може бути причиною для самого себе, воно завжди має причину в чомусь іншому (другому). Розумні ж істоти діють у світі свободи. Людина не є засобом для чогось іншого, вона є ціллю сама для себе, самоціллю. Таким чином, світ мислиться Кантом як сукупність "розумних істот, як речей самих по собі", як світ цільових причин, самосущих автономних монад. "Тільки людина, а з нею кожна розумна істота, - є ціль сама по собі". Звідси знання, що відкривається практичному розуму - це, згідно з Кантом, особливе "знання-заклик", "знання-вимога", що визначає всі наші вчинки.

 

4. Назвіть основні проблеми, які знаходились у центрі уваги філософських досліджень Ф. Шеллінга?

Шеллінг вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постануть як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні авжди співвідносні; сказавши "об'єкт ", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання, але це вже не окремий індивідуальний розум, а всезагальний світовий. Шеллінг робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не, бездумно.

Отже, Й.-Г. Фіхте та Ф.-В.-Й. Шеллінг розвинуті ідеї І.Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.

5. Що таке "абсолютна ідея" і "абсолютний дух" у філософії Г.В.Ф. Гегеля?

 

Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля пов'язаний з його прагненням охопити увесь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким початковим поняттям гегелівської системи є "Абсолютна ідея". Перше і основне визначення "Абсолютної ідеї", по Гегелю, є розум. "Абсолютна ідея" - це розум, мислення, розумне мислення, Дух. У Ге гелю "Абсолютна ідея" є субстанція, яка складає суть і першооснову усіх речей.

Універсальна схема творчої діяльності "світового духу", "філософія духу" розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку "Абсолютної ідеї". Вона існує вічно і містить в прихованому, "згорнутому" виді усі можливі визначення природних, громадських і духовних явищ. В процесі саморозвитку "Абсолютна ідея" проходить різні стадії у вигляді послідовного руху від абстрактного - загальних визначень до визначень, збагачених конкретним змістом.

Першим етапом саморозкриття "Абсолютної ідеї" є логіка. Логіка, по Гегелю, - це науково-теоретичне усвідомлення "Абсолютної ідеї". Через логіку "Абсолютна ідея" розкривається в її загальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, небуття, готівкового буття, якості, кількості і так далі, і кінчаючи конкретними, різноманітно визначуваними поняттями - хімізму, біологізму, знання і так далі Гегель характеризував категорії як поточні чисті думки, що знаходяться в стані безперервного мимовільного руху. Як за формою, так і за змістом категорії не потребують чуттєво-сприйманого матеріалу. Як чисті думки і східці розвитку ідеї вони, самі по собі, змістовні і тому складають суть речей.

Наступний етап саморозвитку - природа - найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в "філософії природи" можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідне в процесі розвитку "Абсолютної ідеї", але все таки допоміжний засіб. Створюючи природу, або, точніше, перетворюючись на природу, "Абсолютна ідея" опредмечивает себе, і, тим самим, відчужується від своєї істинної суті і з'являється у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних единичностей.

По Гегелю, Бог створює природу з тією метою, щоб з при пологи виникла людина і разом з ним людський дух. Тепер настає час "філософії духу". Філософія духу - це філософія культури. Першою стадією розвитку людського духу є, по Гегелю, суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію, що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі на свідомість по східцях: свідомість - само свідомість - розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу.

Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Об'єктивний дух охоплює у Гегеля сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що височіє над окремими людьми і проявляється через їх різні зв'язки і стосунки. Об'єктивний дух розгортається в праві, моралі, моральності, державі. Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства упродовж тисячоліть розвитку всесвітньої історії. Інакше кажучи, - це духовна діяльність, людських поколінь (до неї Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію), що змінюють один одного. Таким чином, Абсолютний дух - це та ж Абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, в діяльності усіх людських поколінь, це їх внутрішня ідеальна суть, прихована причина усіх діянь і знань.

У Абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Світовий розвиток, по Гегелю, є самопостижение, самопізнання Абсолютної ідеї. Ідея пізнає буття в усьому різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта і об'єкту, мислення і буття.