Соціально-економічна типологія країн

Країни світу, залежно від мети вивчення, можна групувати за різними ознаками: за площею, за чисельністю населення, за економіко-географічним положенням, за політичним та державним ладом, за рівнем соціально-економічного розвитку. Нас цікавитиме, передусім, остання ознака.

Для розробки соціально-економічної типології країн треба врахувати не лише вищезгадані ознаки, але й загальний валовий національний продукт, валовий національний продукт на душу населення, показники якості життя, купівельну спроможність у перерахунку на одного мешканця тощо. Виокремивши 200 показників, що характеризують рівень соціально-економічного розвитку, та проаналізувавши з їхньою допомогою низку країн, В. Вольський запропонував власну типологію, яка змінена в підручнику з урахуванням змін у світі. За цією типологією країни світу поділяються на 3 групи: економічно розвинуті країни, країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються. Наразі розгляньмо найбільш характерні групи країн у світовій економіці й міжнародному поділі праці:

I. Економічно розвинені країни.

1. Велика Сімка – США, Японія, Велика Британія, Італія, Франція, Канада та ФРН. Ця група країн виділяється високим валовим національним продуктом (ВНП), питома вага якого у світовому господарстві зростає. Так, ВНП тільки США, Канади та Японії у 1999 р. склав 40% світового ВНП, а на 2010 р. прогнозується у розмірі 41%. У розвинених країнах прибуток на душу населення склав 30,5 тис. дол. і прогнозується на рівні 73 тис. дол. до 2010 р. Країни «Великої сімки» зосередили у своїх руках 60% промислового виробництва, 40% торговельного обороту, вони є основними інвесторами та кредиторами, «законодавцями мод» у галузі науково-технічного прогресу, економіки та політики. Вони вирізняються найвищим валовим національним продуктом та його душовим показником.

2. Малі високорозвинуті країни Західної Європи (ВНП на душу населення перевищує 15 тис. дол.): Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Данія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія. Ці країни увійшли до числа розвинутих завдяки високому ступеню експортності своєї промислової продукції (понад 50%), якості цієї продукції, інтенсифікації сільського господарства, що зробила їх продукцію конкурентоспроможною на європейському та світових ринках.

3. Країни середнього рівня розвитку (ВНП на душу населення від 10 до 15 тис. дол.): Іспанія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, ПАР, Австралія. Туреччина, Ізраїль, Нова Зеландія. Деякі з них, наприклад, Австралія, ПАР, Ізраїль, Нова Зеландія називаються «країнами переселеного капіталізму», бо під час їх освоєння мешканцями Старого Світу тут панували первісні взаємини, а нові переселенці привезли і впровадили капіталістичні відносини у вигляді гірничо-добувної промисловості у ПАР і Австралії, або інтенсивного тваринництва на «шипстейшингах» (вівчарних фермах у Австралії та Новій Зеландії).

II. Країни, що розвиваються.

Порівняння розвинених країн і країн, що розвиваються, за основними показниками якості життя (ВНП на душу населення та середня тривалість життя) показує величезний розрив між державами:

– ВНП на душу населення: розвинені країни – 20 тис. дол., країни, що розвиваються – 900 дол., слаборозвинуті країни – 300 дол.

– середня тривалість життя: розвинені країни – 75 років, країни, що розвиваються –61 рік, слаборозвинуті країни – 50 років.

За низкою показників країни, що розвиваються, усе-таки лідирують: за територією, чисельністю населення, наявністю природних ресурсів, виробництвом сільськогосподарської продукції.

1. Країни, що розвиваються, зі значним потенціалом (входять до першої десятки країн світу за чисельністю населення, територією, забезпеченістю багатьма видами природних ресурсів): Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Мексика. У цих країн є сприятливі передумови для переходу до вищої групи за умови структурної перебудови економіки та інтенсивнішого ведення господарства.

2. Нові Індустріальні Країни (НІК): Тайвань, Гонконг (тепер частина Китаю на правах вільного підприємництва), Сінгапур та Республіка Корея відомі під назвою «чотирьох маленьких тигрів» (або драконів) Південно-Східної Азії. До них часто зараховують також Малайзію, країни «великого потенціалу» – Мексику, Бразилію та Арґентину. Нові Індустріальні Країни відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвиненими країнами. За виробництвом низки видів промислової продукції, у тому числі наукомісткої, НІК займають провідні позиції у світовій економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але й посунули деякі розвинені країни.

Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіакосмічна промисловість. Гонконг займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань – моніторів, швейних машин; Республіка Корея – телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет; Сінгапур – магнітних дисководів для комп’ютерів. НІК є найбільшими виробниками суден (Південна Корея, Бразилія, Тайвань), морських нафтосвердлових установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Республіка Корея, Бразилія, Мексика), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).

Транснаціональні корпорації провідних капіталістичних країн на першому етапі розвитку нових індустріальних країн грали вирішальну роль. Першими до економіки НІК прийшли ТНК, що контролюються американським капіталом. Вони створювали у цих країнах філії, вкладали кошти у добувну і обробну промисловість. Це дало НІК додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технології, освоїти іноземні інвестиції. Для цього на території НІК були створені експортно-виробничі зони – один з типів особливих економічних зон. Експортно-виробничі зони – це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, деталей та комплектуючих. Експорт продукції з економічних зон є основним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних країн.

3. Слаборозвинуті країни. Прибуток на душу населення не перевищує 300 дол. Це більша частина країн Африки, Карибського басейну, островів Тихого океану. Практично вони є на всіх континентах; їхня економіка характеризується монопродуктивністю. Це «бананові республіки» або сировинні придатки великих країн – покровительок. Як правило, ці країни зберегли економічну або політичну залежність від колишніх метрополій, а їхня економіка повністю контролюється ТНК. ООН до найбідніших країн відносить 46: 10 – в Азії, 31 – в Африці, 4 – в Океанії та Латинській Америці. Зокрема, це Афганістан, Бангладеш, Бутан, Ґвінея, Лаос, Малі, Нігер, Чад, Непал, Сомалі, Ефіопія та інші.

4. Нафтоекспортні країни. Це насамперед 12 країн ОПЕК: Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак тощо. Вони виділяються високим душовим показником ВНП (понад 15 тис. дол.), переходом від монофункціональної економіки (нафто- та газовидобуток) до поліфункціонального господарства (машинобудування, електромісткі галузі металургії, хімічна промисловість тощо).

5. Малі країни – «квартироздавальники». Це країни «зручного прапора» – Ліберія, Панама; «країни-готелі» – центри міжнародного туризму та рекреації – Канарські острови, Кіпр, Мальдіви, Сейшели та інші; «країни – банківські та страхові центри» – Бермудські та Багамські острови тощо. Вони розвивають одну чи кілька схожих функцій і мають від них чималий прибуток, забезпечуючи цим собі досить високий рівень життя.

III. Країни з перехідною економікою складно вписуються у попередні групи, бо існує диспропорція в їхньому розвитку: Україна та Росія за виробничим потенціалом входять до десятки європейських країн, а за рівнем ефективності виробництва та прибутків на душу населення – до країн, що розвиваються. Країни Східної Європи більше тяжіють до країн середнього рівня розвитку (Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія), хоч ряд ознак радше відповідає країнам, що розвиваються.
Більшість цих країн, з одного боку, тяжіють до розвинених: вони мають досить високий економічний потенціал, кваліфіковані кадри, високий освітній рівень, в них є всі галузі виробництва, притаманні розвиненим країнам. З другого боку, в цих країнах низький ВВП на душу населення (менше 2–3 тис. дол.), спад виробництва, інфляція, безробіття, старе устаткування, низька продуктивність праці, екстенсивне сільське господарство – як у більшості країн, що розвиваються. Перехід цих країн від планового соціалістичного господарства до ринкового капіталістичного дає змогу виділити їх в окрему групу «країн перехідної економіки». Це країни Східної Європи, Прибалтики, СНД, Монголія, В’єтнам, Китай. Хоча останній повинен розглядатися окремо з соціалістичними країнами Кубою та КНДР), бо ринкові реформи тут провадяться під керівництвом компартії Китаю, а роздержавлення промисловості недостатнє. Проте сучасні темпи ринкових відносин, зокрема в Східному поясі з зонами спільного підприємництва дають змогу не ставити цю країну на один рівень з суто соціалістичними.