Стислий огляд рішень єспл, у яких встановлено порушення вимог П. 3 ст. 5 конвенції щодо надмірної тривалості тримання заявника під вартою

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Іззетов проти України» встановлено з огляду на те, що тримання заявника під вартою протягом 5 років та 3 місяців до його засудження не мало достатньо вагомих підстав з огляду на те, що він раніше не був судимий та його було обвинувачено в участі лише в одному епізоді злочинної діяльності групи.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Тодоров проти України» встановлено у зв’язку з тим, що тримання заявника під вартою протягом 5 років та 3 місяців до його засудження не мало достатньо вагомих підстав з огляду на загальну тривалість такого тримання та погіршення його стану здоров’я. Кримінальну справу стосовно гр. Тодорова розглядав Апеляційний суд Автономної Республіки Крим та Верховний Суд України.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції, зокрема у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», встановлено у зв’язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через 6 днів після затримання, що не відповідає вимозі «негайності», передбаченої зазначеним положенням, а також у зв’язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Цигоній проти України» полягало в тому, що рішення судів про продовження строку тримання заявника під вартою не містили належних та достатніх підстав для такого тримання та національні суди не розглядали жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Буров проти України» встановлено у зв’язку з тим, що при продовженні строку тримання заявника під вартою суди не наводили для цього відповідних та належних підстав, посилаючись переважно на обґрунтованість підозри у вчиненні злочину заявником та на тяжкість цього злочину, а також не розглядали можливості застосування до заявника альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Харченко проти України» констатовано з огляду на те, що рішення судів про продовження строку тримання заявника під вартою не містили належних підстав для такого тримання та національні органи влади не розглядали жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Паскал проти України» встановлено з огляду на те, що протягом певних періодів заявник тримався під вартою або без будь-якого рішення суду, або на підставі рішення, яке не містило належного обґрунтування застосування такого запобіжного заходу.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Плєшков проти України»визнано у зв’язку з тим, що у рішеннях про продовження строку тримання заявника під вартою національні суди не зазначали належних та відповідних підстав для такого тримання (Київський районний суд м. Харкова, Апеляційний суд Харківської області).

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Борисенко проти України» встановлено у зв’язку з тим, що в період з 18 липня 2003 року до 01 червня 2005 року рішення суду про продовження строку тримання заявника під вартою не містили підстав для такого тримання і Докучаєвський міський суд не тільки не навів підстав для продовження тримання заявника під вартою, але і відмовив в задоволенні клопотання заявника про зміну запобіжного заходу у зв’язку з необґрунтованістю.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Третьяков проти України» констатовано з огляду на те, що у рішеннях суду (Дзержинський районний суд м. Харкова), згідно з якими продовжувалось застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, були відсутні відповіді суду на аргументи заявника щодо незаконності тримання його під вартою у відповідних судових рішеннях.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі «Корнейкова проти України» встановлено з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2012 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров’я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виняткових випадках.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у згаданих вище рішеннях ЄСПЛ констатувалося, як правило, у зв’язку з:

– відсутністю у рішеннях суду про тримання особи під вартою посилання на те, що саме з обставин справи змусило суд дійти висновку про актуальність законодавчо визначених підстав для тримання особи під вартою. Так, наприклад, суд часто як підставу для продовження тримання особи під вартою зазначав, що у разі звільнення підозрюваний (підсудний) може ухилитися від слідства та перешкоджати встановленню істини, не зазначаючи, що саме з обставин справи змусило його дійти такого висновку;

– відсутністю в рішеннях щодо продовження тримання особи під вартою аналізу актуальності ризиків, які на початку слідства були підставою для взяття під варту. Підхід ЄСПЛ до розгляду доцільності продовження строків тримання особи під вартою – як протягом досудового розслідування, так і судового розгляду – ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно, кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстави подальшого втручання у право на свободу особи;

– відсутністю у рішеннях щодо тримання особи під вартою аналізу можливості застосування до особи інших, окрім взяття особи під варту, запобіжних заходів;

– незабезпеченням права затриманої особи «негайно» постати перед судом, який вирішить питання щодо законності її затримання.