Методами дізнання і досудового слідства

Щодо порушення вимог ст. 3 Конвенції у зв’язку з поганим, нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням з особами, які тримаються в установах досудового ув’язнення, та їх катуванням з боку представників держави та відсутністю ефективного розслідування за скаргами на таке поводження.

Зазначене порушення було констатовано ЄСПЛ у рішеннях по справах:«Григор’єв проти України» (рішення ЄСПЛ від 15 травня 2012 року), «Клішин проти України» (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року),«Коробов проти України» (рішення ЄСПЛ від 21 липня 2011 року), «Ошурко проти України» (рішення ЄСПЛ від 08 вересня 2011 року),«Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), «Савін проти України» (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2012 року).

Суди першої та апеляційної інстанції в цілому правильно застосовують кримінально-процесуальне законодавство України з врахуванням абсолютної заборони катувань, що закріплено як в ст. 3 Конвенції, так і у відповідних правових позиціях ЄСПЛ.

Проте основними причинами прийняття ЄСПЛ рішень, у яких констатується порушення ст. 3 Конвенції, є: відсутність правдоподібного та достовірного пояснення державних органів щодо причин виникнення у заявників чи їх близьких родичів тілесних ушкоджень під час їх перебування під вартою; відсутність ефективного розслідування скарг заявників чи їх близьких родичів на погане, нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження та катування з боку представників держави; незабезпечення збалансованості сили, застосованої до заявників працівниками міліції під час подолання їх непокори в контексті обставин події.

Правові підстави для дотримання права на абсолютну заборону катувань у кримінально-процесуальному законодавстві визначено в загальному у ст. 22 КПК 1960 р. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р. «забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів». Також за ст. 368 КПК 1960 р. однобічним або неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли залишилися недослідженими такі обставини, з’ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи.

Як встановлено положеннями п. 1 ч. 1 ст. 366 КПК 1960 р., за результатами розгляду справи в апеляційному суді на рішення, зазначені у ч. 1 ст. 347 КПК 1960 р., апеляційний суд виносить ухвалу про скасування вироку чи постанови і повернення справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції. Якщо при апеляційному розгляді справи буде встановлено таку однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на додаткове розслідування (п. 4 ч. 1 ст. 374 КПК 1960 р.).

Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, якщо при розгляді справи в суді першої інстанції були допущені такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, які виключали можливість постановлення вироку чи постанови.

Таким чином, кримінально-процесуальним законодавством докладно врегульовано порядок перевірки заяв обвинувачених (підсудних) під час судового розгляду про погане поводження.

Мають місце випадки, коли при розгляді справи в судовому засіданні підсудні та їх захисники заявляли про незаконні методи слідства, в зв’язку з чим суди направляли постанови прокурорам про перевірку даних заяв відповідно до ст. 97 КПК 1960 р. Але перевірка по заявам про скоєння злочину органом досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ прокурорами проводилася формально, не перевірялися всі доводи підсудних, останні не опитувалися, а також в матеріалах таких справ були відсутні пояснення осіб, на яких вказували підсудні.

Як свідчить практика, непоодинокими були випадки відсутності реагування судів першої інстанції на повідомлення обвинувачених про застосування до них незаконних методів проведення дізнання і досудового слідства.

Суди першої та апеляційної інстанції зобов’язані ефективно реагувати на заяви про застосування незаконних методів дізнання та досудового слідства.

Так, ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 квітня 2011 року було скасовано вирок Новомосковського районного суду від 14 грудня 2010 року, оскільки при розгляді справи в суді першої інстанції Б.Р., який обвинувачувався за ч. 2 ст. 307 КК, заявив, що під час розслідування кримінальної справи до нього було застосоване фізичне насилля з боку співробітників відділу по боротьбі з незаконним обігом наркотиків та слідчих, внаслідок чого він і визнав свою вину в злочинах, які не скоював. Б.Р. просив порушити кримінальну справу щодо цих осіб за фактом нанесення йому тілесних ушкоджень і фальсифікації кримінальної справи. В той самий день суд виніс постанову, якою постановив направити заяву Б.Р. про вчинений злочин Новомосковському прокурору для вирішення в порядку ст. 97 КПК 1960 р. Але ця постанова суду залишилась фактично не виконаною, оскільки постановою прокурора від 17 червня 2010 року не було прийнято рішення по заяві підсудного, у зв’язку з чим апеляційний суд скасував вирок суду, а справу направив для проведення додаткового розслідування, оскільки допущена неповнота досудового слідства не могла бути усунена при розгляді справи в суді.

Скасовуючи вирок Попаснянского районного суду від 16 червня 2011 року стосовно П.Л., Х.А. і С.Я., засуджених за ч. 4 ст. 187; пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК, і повертаючи справу прокурору для додаткового розслідування, колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Луганської області в ухвалі від 23 вересня 2011 року зазначила, що раніше касаційний суд, скасовуючи вирок, у своїй ухвалі вказував, що органами прокуратури належним чином не перевірені доводи засуджених про застосування до них незаконних методів ведення слідства, дав критичну оцінку постановам про відмову у порушенні кримінальної справи від 12 вересня 2009 року і 12 жовтня 2009 року, якими слідчими прокуратури відмовлено у порушенні кримінальних справ за скаргами П.Л. і С.Я. про застосування до них незаконних методів ведення слідства.

Не приймаючи до уваги вказівку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції знову послався на ці постанови, як джерела доказів, при цьому судом не досліджувались матеріали про відмову в порушенні кримінальних справ, в тому числі і матеріали, зібрані органами досудового слідства відповідно до ст. 315-1 КПК 1960 р.

Також, наприклад, ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 липня 2010 року розглянуто в апеляційному порядку кримінальну справу стосовно Г.В., якого вироком Кіровського районного суду м. Кіровограда від 25 лютого 2009 року засуджено за ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 70, ст. 71 КК на 4 роки 3 місяці позбавлення волі. В апеляційній скарзі та під час апеляційного розгляду засуджений Г.В. зазначав, що до нього співробітниками міліції К.С. та Б.С. застосовувались незаконні методи дізнання і досудового слідства, що вбачалось із матеріалів кримінальної справи, які було досліджено апеляційним судом. Зважаючи на наявність істотних порушень кримінально-процесуального закону, колегією суддів вирок було скасовано, а кримінальну справу направлено прокурору на додаткове розслідування. Як одну із підстав для такого рішення колегією суддів визначено порушення права на захист та необхідність прокурору перевірити доводи обвинуваченого про застосування до нього незаконних методів дізнання і досудового слідства.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 03 березня 2011 року скасовано вирок Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 вересня 2010 року стосовно К.С., а справу направлено для організації проведення додаткового розслідування, так як органами досудового слідства залишились нез’ясованими обставини, за яких засудженим писались явки з повинною та проводилось відтворення обстановки та обставин подій, хоча саме з цих підстав справа направлялась на додаткове розслідування, так само поза увагою слідства та суду залишились пояснення засудженого про застосування до нього недозволених методів слідства, тому вирок суду першої інстанції було скасовано, а справу направлено для організації проведення додаткового розслідування.

Прикладом дотримання вимог ст. 3 Конвенції є ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва від 07 листопада 2011 року. Так, заслухавши учасників процесу, провівши судове слідство та судові дебати, заслухавши останнє слово засудженого, розглянувши матеріали справи та доводи апеляції, судова колегія вирішила, що апеляції учасників процесу підлягають частковому задоволенню, а вирок та постанова суду скасуванню з направленням справи прокурору на додаткове розслідування, мотивуючи своє рішення наступним:ні органи досудового слідства, ні суд першої інстанції не виконали вимог закону щодо встановлення мотивів вчинених злочинів, які інкримінувалися засудженому Л.С., обмежившись лише загальними фразами в пред’явленому йому обвинуваченні і вироку суду: «діючи з корисливих спонукань та іншої особистої зацікавленості», не вказавши при цьому, в чому ж конкретно полягають корисливі спонукання та інша особиста зацікавленість засудженого, чим порушили вимоги ст. 132 КПК 1960 р. про необхідність пред’явлення обвинуваченому конкретного обвинувачення, та порушили його право на захист, передбачене п. 1 ч. 1 ст. 142 КПК 1960 р., згідно з яким обвинувачений мав знати, в чому його обвинувачують, і захищатись від пред’явленого обвинувачення.

Визнаючи винність Л.С. у вчиненні інкримінованих йому злочинів, суд першої інстанції послався на його явку з повинною, а також показання, надані під час досудового слідства та підтвердження їх при відтворенні обстановки і обставин події. Однак, як зазначено в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування», визнання вини обвинуваченим чи засудженим у вчиненні злочину має бути всебічно перевірено та підтверджено іншими доказами по справі. В судових засіданнях засуджений Л.С. вину у вчиненні злочинів не визнав та відмовився від даних ним на досудовому слідстві показань, пояснивши тим, що явку з повинною та показання на досудовому слідстві дав під тиском працівників міліції, який чинився на нього як особисто, так і на членів його сім’ї. За словами Л.С., він був безпідставно затриманий за нібито вчинення непокори працівникам міліції та заарештований, а тиск на членів його сім’ї здійснювався як безпосередньо, так і через нього. Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва правильно зазначила, що наявність вказаних показань засудженого вимагало надання обґрунтованої їм оцінки як на досудовому слідстві, так і в суді, з переконливим зазначенням, чому приймаються одні докази та відхиляються інші.

Колегія суддів апеляційного суду наголосила на тому, що суд першої інстанції під час ухвалення своїх рішень не звернув уваги на вимоги статей 28, 62 Конституції України, ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р. та статей 3, 13 Конвенції, які передбачають, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Розглядаючи заяви Л.С. щодо застосування стосовно нього незаконних методів слідства, які фактично є заявами про вчинення злочину, суд в порушення вимог ст. 97 КПК 1960 р. не направив ці заяви для розгляду компетентному органу, прокуратурі, для проведення належної перевірки і прийняття рішення у відповідності з законом, а вдався до самостійної їх перевірки, допитавши лише працівників міліції, і прийняв рішення про необґрунтованість заяв засудженого, що не належить до компетенції суду та не може бути визнано достатнім та ефективним правовим засобом захисту прав засудженого.

Також колегія суддів зазначила, що за правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в його Рішенні від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011 (справа за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України), положення першого речення частини третьої статті 62 Конституції «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

Наприклад, 22 грудня 2011 року колегією суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим було розглянуто у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за апеляцією засудженого Г.С. на вирок Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 05 жовтня 2011 року. В апеляції та доповненнях до неї засудженим Г.С. було порушено питання про скасування вироку щодо нього та направлення кримінальної справи на додаткове розслідування у зв’язку з відсутністю перевірки доводів обвинуваченого щодо застосування до нього незаконних методів досудового слідства, а також порушення його права на захист.

При перевірці доводів засудженого Г.C. було встановлено, що в день затримання, 22 червня 2011 року, його не було допитано як підозрюваного у зв’язку з вимогою мати побачення із захисником, про що свідчать витребувані у засідання матеріали пояснення слідчого Х.Д. Підтвердилися записами журналу реєстрації виводу затриманих та взятих під варту осіб з камер ITT Сакського MO і твердження засудженого про те, що 23 червня 2011 року з ним проводилися слідчі дії слідчим Х.Д. за участю адвоката Д., при цьому в матеріалах справи відсутня постанова про допуск як захисника зазначеного адвоката. Водночас міститься відмова засудженого від захисника, яка за викладених обставин не розцінена судом як добровільна.

Як встановлено апеляційним судом, в матеріалах справи міститься постанова про призначення Г.C. як захисника адвоката Ж.Д. Однак аркуш, на якому міститься зазначений документ, у матеріалах справи не пронумерований. Окрім того, судом було встановлено, що призначений адвокат захист фактично не здійснював. А клопотання Г.C. про допуск як захисника його матері слідчим відхилено.

У зв’язку з наведеним судова палата у кримінальних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим дійшла висновку про те, що судом першої інстанції не було перевірено доводи засудженого щодо порушення його прав органами досудового слідства, незважаючи на те що він неодноразово заявляв про це у судових засіданнях.

Прикладом застосування у кримінальному судочинстві правових позицій ЄСПЛ є ухвала колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Хмельницької області від 21 листопада 2011 року, якою задоволено частково апеляцію засудженого І.С., вирок Хмельницького міськрайонного суду від 28 липня 2011 року стосовно нього скасовано, а справу повернуто прокурору Хмельницької області на додаткове розслідування.

Ухвалюючи рішення, колегія суддів вказала на те, що органами досудового слідства та судом було порушено статті 3, 6 Конвенції, при цьому судом застосовано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішеннях у справах «Яременко проти України» (п. 57 рішення від 12 червня 2008 року), «Вергельський проти України» (п. 97 рішення від 12 березня 2009 року), «Олексій Михайлович Захарків проти України» (рішення від 24 червня 2010 року), «Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення від 21 квітня 2011 року), за якими «у випадку, коли особа висуває небезпідставну скаргу щодо поганого поводження з боку суб’єктів владних повноважень в порушення ст. 3 Конвенції, це положення, якщо його тлумачити у світлі загального обов’язку держави відповідно до ст. 1 Конвенції, вимагає за своїм змістом, щоб було проведено ефективне офіційне розслідування. Розслідування за скаргами заявника про погане поводження є неефективним у зв’язку зі значною затримкою при порушенні кримінальної справи, нехтуванням твердження заявника щодо незабезпечення безсторонності розгляду його скарг внаслідок їх розгляду прокуратурою тієї області, де працювали відповідні працівники міліції, що основною підставою для висновку щодо необгрунтованості скарги є невизнання оскаржуваного поводження особами, на яких вказує заявник».

В суді першої інстанції, не визнаючи своєї вини у вчиненні інкримінованих злочинів, І.С. стверджував, що, маючи вади психічного стану, на досудовому слідстві зізнавальні показання давав внаслідок незаконних дій працівників міліції, які за визнання кожного з інкримінованих злочинів давали йому по п’ятдесят гривень, а деколи горілку та продукти харчування. Давали це все також перед тим, як провести вилучення бойових припасів, наркотичних засобів, прекурсору та викраденого майна, які самі ж і підкинули. А вже у кімнаті міліції, що знаходиться на залізничній станції Хмельницький, вищезазначені предмети працівники міліції вилучали за участю понятих. Зазначені обставини І.С. підтвердив і в апеляційному суді.

На спростування таких тверджень суд у вироку послався на висновок службового розслідування від 24 травня 2011 року та постанову старшого помічника прокурора м. Хмельницького від 20 травня 2005 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції Я.В. та Б.В. за відсутності у їх діях складу злочинів, передбачених статтями 364, 365, 373 КК. Суд не звернув уваги на те, що проведені перевірки заяв І.С. у контексті рішень ЄСПЛ не були ефективними, оскільки проводились безпосередніми керівниками працівників міліції, а стосовно старшого помічника прокурора, який проводив перевірку заяви І.С. в частині незаконних дій працівників міліції, проводилася перевірка щодо вилучення у нього наркотичного засобу та прекурсору першим заступником прокурора м. Хмельницького, який і затверджував обвинувальний висновок у справі за обвинуваченням І.С. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 311 КК. Окрім того, доручивши постановою від 11 травня 2011 року Хмельницькому транспортному прокурору провести перевірку заяви І.С. щодо застосування до нього працівниками міліції ЛВ на станції Хмельницький незаконних методів дізнання щодо інших інкримінованих епізодів злочинної діяльності, поза увагою суду залишилась та обставина, що цим прокурором така перевірка здійснена не була, процесуальне рішення в порядку ст. 97 КПК 1960 р. не прийнято, а основною і єдиною підставою висновків службового розслідування та постанови про відмову в порушенні кримінальної справи щодо необгрунтованості скарг І.С. стало невизнання оскаржуваного поводження особами, на яких він вказував. Самі матеріали таких перевірок предметом судового дослідження не були.

Посилаючись у вироку як на докази винуватості І.С. у вчиненні злочинів, на протоколи огляду, під час яких і були вилучені інкриміновані йому наркотичний засіб, прекурсор, набої до вогнепальної зброї, чуже майно, поза увагою суду залишились ті обставини, що фактично в цих випадках мало місце не проведення його огляду, а короткочасне затримання та обшук, підстави та порядок проведення яких виписані у Положенні про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, статтях 106, 177, 184 КПК 1960 р., які суттєво відрізняються від виписаних у статтях 190, 191 КПК 1960 р. підстав та порядку проведення огляду і які в даному випадку дотримані не були, оскільки:

– у порушення вимог ч. 3 ст. 106 КПК 1960 р., ч. 1 ст. 3, ст. 4 Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, протоколи затримання по жодному із інкримінованих І.С. епізодів злочинної діяльності не складалися і прокурору не направлялися;

– у порушення вимог статей 177, 178, 184 КПК 1960 р. такі процесуальні дії, як обшук І.С. (крім епізоду з незаконним обігом наркотичного засобу та прекурсору), виїмка у нього предметів, проведені поза місцями його затримання, не слідчим, а працівниками органу дізнання. Поняті для таких слідчих дій були запрошені вже тоді, коли І.С. з місця затримання було доставлено у кімнату міліції на станції Хмельницький, де ці слідчі дії і проводились.

Посилаючись у вироку як на доказ винуватості І.С. у вчиненні злочинів, передбачених частинами 2, 3 ст. 185 КК, на дані протоколу відтворення обстановки та обставин подій за участю обвинуваченого, поза увагою суду залишилась та обставина, що така слідча дія була проведена без захисника, хоча у слідства були дані про те, що І.С. перебуває на обліку у психіатричній лікарні з діагнозом легка розумова відсталість, і що до проведення такого відтворення ще 30 червня 2010 року слідчим СВ ЛВ на станції Хмельницький було призначено судово-психіатричну експертизу, згідно з висновком якої обвинувачений дійсно виявляв та виявляє аномалію розвитку у вигляді легкої розумової відсталості.

Засуджуючи І.С. за викрадення належних вагонній дільниці станції Хмельницький двох гальмівних колодок типу «С» вартістю 182 грн, суд послався на висновок експерта від 23 червня 2010 року № 516, який зроблено на припущеннях останнього, без урахування як зносу цих колодок, так і визначення можливості їх подальшої експлуатації, фактично на підставі довідки вагонної дільниці станції Хмельницький про вартість цих колодок без урахування податку на додану вартість, а відтак, не відповідав вимогам статей 1, 3, 12 Закону України «Про судову експертизу».

Узагальнення практики судів апеляційної інстанції щодо скасування вироку суду першої інстанції та направлення справи прокурору на додаткове розслідування встановлює типові випадки порушення вимог ст. 3 Конвенції в частині відсутності належної реакції суду першої інстанції на заяви обвинувачених щодо застосування щодо них незаконних методів дізнання та досудового слідства. При цьому суди апеляційної інстанції дотримуються вимог ст. 3 Конвенції та у багатьох випадках застосовують відповідні положення в обґрунтування прийнятих рішень.

Як встановлено у рішеннях ЄСПЛ проти України, однією із підстав порушення вимог ст. 3 Конвенції у 2011 – першому півріччі 2012 року були випадки неефективного розслідування заяв обвинувачених щодо застосування до них незаконних методів дізнання та досудового слідства. За загальним правилом розслідування за такими заявами є неефективним у випадку, якщо його проведення не призвело до встановлення причин виникнення у заявника тілесних ушкоджень, зокрема за скаргами заявника про погане поводження.

Як свідчить практика, непоодинокими є випадки відсутності реагування судів першої інстанції на повідомлення обвинувачених про застосування до них незаконних методів проведення дізнання і досудового слідства.

Прикладом ігнорування працівниками міліції положень ст. 3 Конвенції є кримінальна справа щодо Ш., Є., М., які, будучи співробітниками Чернігівського РВ УМВС України в Чернігівській області, при виконанні перевірки повідомлення про викрадення шиферу в одному із населених пунктів Чернігівського району, 25 вересня 2009 року при опитуванні Б., який, на їх думку, був причетний до вчинення крадіжки шиферу, вивезли останнього в ліс, де завели руки за спину та надягли на руки спецзасіб – металеві кайданки, хоча достовірно знали, що станом на 25 вересня 2009 року кримінальна справа стосовно Б. порушена не була, статусу підозрюваного він не мав, в розшук не оголошувався, від органів досудового слідства та дізнання не переховувався. Примушуючи Б. зізнатись у вчиненні крадіжки, Ш., Є. та М., діючи в змові між собою, почали катувати Б., підвісивши його до гілки дерева, чим завдали йому тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. Катування Б. було припинено тільки тоді, коли останній погодився зізнатися у вчиненні крадіжки шиферу.

Вироком Апеляційного суду Чернігівської області від 07 лютого 2011 року Є., Ш., та М. були визнані винними у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 127 КК, та за сукупністю злочинів їм призначено покарання у вигляді позбавлення волі від 2 до 4 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах та з позбавленням Є. та Ш. спеціальних звань.

В окремих випадках суди реагували на порушення вимог ст. 3 Конвенції шляхом винесення окремих ухвал. Так, ухвалою колегії суддів судової палати в кримінальних справах Апеляційного суду Волинської області від 11 жовтня 2011 року було відмовлено у задоволенні апеляції заступника Володимир-Волинського прокурора Х.В., який не погоджувався з виправданням гр. Х.Р. за недоведеністю вчинення ним злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК.

Як встановлено колегією суддів, для отримання визнавальних показань обвинувачений з вигаданого приводу – вчинення опору працівникам міліції – був затриманий і згідно з постановою судді Володимир-Волинського міського суду від 10 лютого 2011 року притягнений до адміністративної відповідальності за ст. 185 КУпАП та підданий арешту на 5 діб.

Під час його відбуття, ніби для виконання господарських робіт, Х.Р. виводився з ITT. У цей час із ним проводились слідчі дії: допити, відтворення обстановки і обставин вчинення злочину, відбиралась явка з повинною, і все це проводилося із застосуванням тортур та нанесенням тілесних ушкоджень. Від наданих під їх впливом показань Х.Р. після пред’явлення йому обвинувачення відмовився. Незважаючи на те, що інших, крім здобутих з порушенням вимог закону, доказів його винуватості у вищевказаному злочині не зібрано, Х.Р. було пред’явлено це обвинувачення.

Після виходу з ITT Х.Р. звертався до прокурора зі скаргою про застосування до нього недозволених методів допиту в ході слідства, просив дати направлення на судмедекспертизу для підтвердження цього. Однак прокурор проігнорував скаргу, відмовив Х.Р. у його проханні, кримінальну справу проти осіб, які застосовували незаконні методи допиту, не порушив. Навіть не виніс відповідної постанови з цього приводу. Гр. Х.Р. було пред’явлено обвинувачення в повному обсязі.

Розглядаючи дану справу, апеляційний суд зазначив, що, незважаючи на те що судом встановлено факт зібрання в ході досудового слідства доказів винуватості Х.Р. з порушенням вимог ст. 3, п. 1 ст. 5, пунктів 1, 3 ст. 6 Конвенції та ст. 63 Конституції України, помічник прокурора підтримав це обвинувачення, обґрунтовуючи його тими ж доказами. Більш того, послався на них і в своїй апеляції, вимагаючи скасувати вирок в частині виправдання Х.Р. за даним епізодом.

Апеляційний суд в окремій ухвалі ухвалив довести до відома прокурора Волинської області про порушення прав і свобод громадян, застосування катувань і тортур з метою отримання визнавальних показань у нерозкритих злочинах, допущені в ході досудового слідства у зазначеній справі, ігнорування цього прокурором при здійсненні прокурорського нагляду за законністю слідства, встановив факт поганої підготовки помічника прокурора до участі в судовому розгляді справи, його явно обвинувальний ухил, відсутність намагання встановити істину у справі, низький фаховий рівень зазначених працівників прокуратури та одночасно вказав на необхідність відповідного реагування та повідомлення про результати Апеляційного суду Волинської області у місячний строк.