Судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій

УЗАГАЛЬНЕННЯ

Практики застосування

Судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій

При здійсненні судочинства у кримінальних справах статей 3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року

За 2011 – перше півріччя 2012 року

План

Вступ.

1. Організаційно-правові основи механізму захисту прав та основоположних свобод людини на національному та міжнародному рівнях. Конвенція про захист прав та основоположних свобод людини 1950 року (Конвенція) як частина законодавства України. Практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ; Суд), правові основи її застосування у кримінальному судочинстві.

2. Стаття 3 Конвенції «Право на заборону катувань»: загальні вимоги щодо дотримання та практика ЄСПЛ.

2.1. Практика ЄСПЛ у справах проти України за ст. 3 Конвенції у 2011 – першому півріччі 2012 року. Застосування незаконних методів дізнання і досудового слідства у контексті ст. 3 Конвенції. Рішення ЄСПЛ та відповідна судова практика за 2011 – перше півріччя 2012 року в контексті впливу таких порушень на оцінку доказів судами загальної юрисдикції.

2.2. Шляхи вирішення виявлених порушень в контексті застосування норм Кримінально-процесуального кодексу України (КПК 1960 р.) та стан врегулювання порушених питань у нормах Кримінального процесуального кодексу України (КПК).

3. Стаття 5 Конвенції «Право на свободу та особисту недоторканність»: загальні вимоги щодо дотримання та практика ЄСПЛ.

3.1. Практика ЄСПЛ у справах проти України за ст. 5 Конвенції у 2011 – першому півріччі 2012 року. Затримання особи, обрання, зміна, скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у контексті ст. 5 Конвенції. Рішення ЄСПЛ та відповідна судова практика за 2011 – перше півріччя 2012 року в контексті вирішення питань щодо законного затримання особи, обрання та продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

3.2. Шляхи вирішення виявлених порушень в контексті застосування норм КПК 1960 р. та стан врегулювання порушених питань у нормах КПК.

4. Стаття 6 Конвенції «Право на справедливий суд»: загальні вимоги щодо дотримання та практика ЄСПЛ.

4.1. Практика ЄСПЛ у справах проти України за ст. 6 Конвенції у 2011 – першому півріччі 2012 року. «Розумні строки» розгляду кримінальної справи в контексті ст. 6 Конвенції. Рішення ЄСПЛ та відповідна судова практика за 2011 – перше півріччя 2012 року в контексті вирішення питань щодо недотримання «розумних строків» розгляду кримінальних справ національними судами України.

4.2. Шляхи вирішення виявлених порушень в контексті застосування норм КПК 1960 р. та стан врегулювання порушених питань у нормах КПК.

5. Висновки та пропозиції.

 

Вступ

У Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) відповідно до Плану основних напрямків діяльності суду на друге півріччя 2012 року вивчено та узагальнено судову практику дотримання судами у кримінальному судочинстві прав людини і громадянина (в контексті статей 3, 5, 6 Конвенції та практики ЄСПЛ у справах проти України за 2011 – перше півріччя 2012 року.

Узагальнення проведено з метою перевірки стану дотримання національного законодавства та європейських стандартів прав людини і основоположних свобод в аспектах: конституційних положень щодо пріоритетності захисту прав людини; статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» щодо застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права; завдань кримінального судочинства та його засад змагальності та диспозитивності; застосування кримінального процесуального закону з урахуванням практики ЄСПЛ; виявлення помилок у застосуванні судами кримінального процесуального закону, пов’язаних із порушенням прав людини; запобігання порушенням прав людини у подальшому, а також необхідності визначення пов’язаних із цією тематикою питань, які потребують роз’яснень або законодавчого вирішення.

У процесі узагальнення розглянуто окремі рішення ЄСПЛ, винесені проти України за період 2011-2012 роки, в яких констатовано порушення вимог статей 3, 5, 6 Конвенції щодо нелюдського поводження під час досудового або ж судового слідства, особливо якщо такі порушення могли вплинути на оцінку доказів судом у кримінальній справі; щодо порушення права на свободу та особисту недоторканність людини; щодо порушення права людини на справедливий суд, особливо у випадку порушення прав людини щодо дотримання розумних строків розгляду кримінальних справ. Окрім цього, під час узагальнення проаналізовано й використано матеріали та узагальнення причин тривалого розгляду справ (понад 1 рік), надані судами областей, стосовно осіб, які тримаються під вартою, Міністерством юстиції України (Мін’юст), Секретаріатом Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

За результатами діяльності ЄСПЛ у 2012 році Україна посіла четверте місце серед держав-учасниць Конвенції за кількістю поданих скарг до цієї міжнародної судової установи. Згідно з даними, оприлюдненими у щорічному звіті про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, станом на 31 грудня 2012 року у ЄСПЛ на розгляді перебувало 128 100 справ проти держав-учасниць Конвенції, з них проти України – 10 450 справ.

У 2012 році серед найбільш поширених проблем, що призвели до порушення Конвенції, були зокрема: тривале провадження досудового слідства у кримінальних справах та тривалий розгляд справ судами; пoгaне поводження щодо особи, якa пеpебyвaє пiд кoнтpoлем деpжaви (в мiсцяx досудового тримання під вартою або в мiсцяx викoнaння пoкapaнь); неефективнiсть poзслiдyвaння кpимiнaльних спpaв, яке пpoвoдилocь пpaвooxopoнними оpгaнaми зa фaктaми смеpтi, зникнення oсiб, a тaкoж зa фактами пoгaнoгo пoвoдження зі сторони представників деpжaвних оpгaнiв, пеpедуciм y місцях досудового тримання осіб під вартою aбо в мiсцяx викoнaння пoкapaнь; недoлiки законодавства та судової практики, якi пpизводять до тримання особи під вартою без належної законної підстави; недоліки судової практики, що призводять до порушення права особи на справедливий судовий розгляд; недолiки сyдoвoї практики, за якoю oбвинyвaльнi виpoки нaцioнaльниx сyдiв виpiшaльнoю мipoю ґрунтуються нa визнавальних пoкaзaннях, якi бyли нaдaнi oсoбою нa дoсyдoвoмy слiдствi в якoстi свiдкa тa/aбo вiд якиx oсoбa нa стaдії cyдoвoгo слiдствa вiдмoвляєтьcя, небезпiдстaвнo ствеpджyючи про недoбpoвiльнiсть їx нaдaння.

Недоліки застосування кримінального процесуального законодавства України щодо порушення прав та основоположних свобод людини за статтями 3, 5, 6 Конвенції призводять також до фінансових втрат державного бюджету України у зв’язку із виконанням рішень ЄСПЛ щодо відшкодування шкоди, завданої такими діями, в тому числі судів. Наприклад, за даними Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2011 та 2012 роках на виконання рішень ЄСПЛ по суті скарг з державного бюджету України було сплачено 25 021 734, 79 грн та 39 002 553, 75 гpн відповідно.

У зв’язку із вищенаведеним узагальнення судової практики щодо дотримання судами у кримінальному судочинстві прав людини і громадянина в контексті статей 3, 5, 6 Конвенції та практики ЄСПЛ спрямовано на усунення найбільш поширених проблем, що призвели до порушення вимог Конвенції у кримінальному судочинстві.

 

У кримінальному судочинстві

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Конституційний Суд України в рішенні у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо конституційності положень ст. 69 Кримінального кодексу України (КК) (справа про призначення судом більш м’якого покарання) наголосив: «верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільств».

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються вони у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні договори України, які набрали чинності у встановленому законом порядку та встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідних актах законодавства України, мають перевагу над внутрішньодержавними законодавчими актами. Однак у ч. 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, з наведеного випливає, що міжнародні договори, які пройшли ратифікацію, за своєю юридичною силою є вищими від національних законів.

Особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, належить Конвенції, ратифікованій Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Із моменту приєднання до Конвенції Україна взяла на себе низку зобов’язань у сфері захисту прав людини. Частиною таких зобов’язань відповідно до статей 32, 46 Конвенції є визнання Україною юрисдикції ЄСПЛ, яка поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, а також виконання остаточних рішень ЄСПЛ у справах проти України.

Із метою врегулювання відносин, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконувати рішення ЄСПЛ проти України, усунення причини порушення Україною Конвенції, впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини та створення передумов для зменшення числа заяв до ЄСПЛ Верховною Радою України прийнято Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-ІV), у ст. 17 якого наголошується, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Оскільки за змістом ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція їх поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, ключову роль у забезпеченні ефективного захисту прав і свобод громадян на національному рівні відведено саме судам.

Так, з огляду на викладене можна зробити висновок про те, що суди з метою забезпечення єдності судової практики, зокрема в частині її відповідності міжнародним стандартам, здійснюючи правосуддя, поряд із нормами національного законодавства мають застосовувати і норми Конвенції. Оскільки у Конвенції є низка характерних особливостей, її положення мають загальний характер, а права людини здебільшого констатуються у ній в абстрактній, оціночній формі, правильне розуміння її норм розкривається у рішеннях ЄСПЛ, які містять правові позиції щодо суті положень зазначеного міжнародно-правового акта, а також змісту та обсягу гарантованих ним прав.

Законотворчий процес і практика правозастосування підтверджують, що реалізація принципу верховенства права у цей час має ряд проблем. Насамперед, поширеним явищем є нерозуміння самого принципу верховенства права, його ототожнення з принципом верховенства позитивного закону. Як наголошено у п. 25 Висновку № 9 (2006) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо ролі національних суддів у забезпеченні ефективного застосування міжнародного та європейського права: «національні суди є відповідальними за застосування європейського права. Від них у багатьох випадках вимагається його пряме застосування. Від них також вимагається тлумачення національного права у відповідності з європейськими стандартами». Відтак для реалізації ефективного захисту гарантованих прав і свобод громадян та уникнення у подальшому порушень Конвенції існують всі підстави для застосування у судовій практиці національних судів (їх рішеннях) правових позицій (практики) ЄСПЛ у контексті законодавства України та Конвенції.

Національні суди все частіше застосовують положення Конвенції та практику ЄСПЛ у кримінальному судочинстві. Позитивним прикладом застосування положень Конвенції та практики ЄСПЛ є, наприклад, ухвали Апеляційного суду Івано-Франківської області за листопад 2011 року, зокрема в ухвалі від 14 листопада 2011 року стосовно засуджених К.В., К.А., згідно з якою вирок змінено, та в ухвалі від 03 листопада 2011 року відносно засуджених Г.В., В.Ю., П.І., К.Р., П.Д., В.Є., Г.Н., Ч.В., щодо яких вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, суд послався на порушення п. 3 ст. 5 та п. 3 ст. 6 Конвенції з посиланням на положення Закону України № 3477-ІV, зазначивши, що така позиція ЄСПЛ є обов’язковою для виконання судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій України при розгляді справ. Проте існують непоодинокі випадки неврахування судами першої та апеляційної інстанцій вимог Конвенції та практики ЄСПЛ. Також застосування судами положень Конвенції та/або конкретних правових позицій ЄСПЛ часто має абстрактний характер та не співставляється з відповідними обставинами кримінальної справи та національним законодавством. Також існують непоодинокі випадки порушення судами при розгляді кримінальних справ вимог статей 3, 5, 6 Конвенції, що призводить до подання громадянами України нових заяв до ЄСПЛ.

Судами загальної юрисдикції

Порушення ст. 3 Конвенції встановлено в рішеннях ЄСПЛ за 2011 – перше півріччя 2012 року у таких справах проти України:«Григор’єв проти України» (рішення ЄСПЛ від 15 травня 2012 року), «Клішин проти України» (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року),«Коробов проти України» (рішення ЄСПЛ від 21 липня 2011 року), «Ошурко проти України» (рішення ЄСПЛ від 08 вересня 2011 року),«Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), «Савін проти України» (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2012 року) та інших.

Порушення ст. 3 Конвенції у справі «Григор’єв проти України» в її процесуальному аспекті було визнано у зв’язку з неефективністю розслідування за скаргами заявника про жорстоке поводження зі сторони працівників міліції, яка була спричинена неодноразовим закриттям справи органами прокуратури та подальшим скасуванням відповідних постанов судом через недоліки слідства і неврахування наданих вказівок, а також неврахуванням всіх наявних у справі медичних документів.

Стислий огляд обставин справи:04 березня 2002 року заявника було затримано як підозрюваного у вчиненні низки злочинів. Цього ж дня він підписав відмову від захисника. Заявника було поміщено в Одеський ізолятор тимчасового тримання (ІТТ). З 05 березня до участі у справі було залучено захисника. За результатами медичного огляду та експертизи заявника 04 і 05 березня 2002 року, відповідно, було встановлено наявність у нього тілесних ушкоджень. За твердженнями заявника, 17 березня 2002 року він знову зазнав жорстокого поводження, зокрема до нього було застосовано електричний струм, після чого він зізнався у вчиненні ще декількох злочинів. 19 березня 2002 року заявник був переведений до Одеського СІЗО, де його було оглянуто лікарем, який встановив на обох щиколотках сліди опіків, які могли бути отримані в результаті ураження електричним струмом.

29 квітня 2002 року прокуратурою Одеської області було порушено кримінальну справу за фактом вчинення працівниками міліції щодо заявника злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК («Перевищення влади та службових повноважень»). Наявність у заявника тілесних ушкоджень ще двічі підтверджувалась висновками судово-медичних експертиз. Протягом періоду з 16 вересня 2002 року до 12 квітня 2005 року органи прокуратури п’ять разів закривали справу у зв’язку з відсутністю в діях працівників міліції ознак злочину, постанови про що в подальшому скасовувались у зв’язку з недоліками слідства, окрім останньої. Двічі в ході розслідування Апеляційний суд Одеської області вказував Генеральній прокуратурі України на необхідність проведення розслідування скарг підсудних про жорстоке поводження (31 березня 2004 року і 11 травня 2005 року). У відповідь на них 02 серпня 2005 року прокуратура Одеської області за дорученням Генеральної прокуратури України поінформувала суд про необґрунтованість таких скарг.

Таким чином, до порушення процесуальних вимог ст. 3 Конвенції призвело неефективне розслідування скарг заявника, які були підтверджені доказами. Практика ЄСПЛ щодо застосування ст. 3 Конвенції вказує на такі обов’язкові умови дотримання конвенційних зобов’язань у цій частині: 1) імперативний обов’язок щодо проведення розслідування скарг осіб у кримінальному судочинстві про жорстоке поводження; 2) обов’язок щодо встановлення усіх фактичних обставин, за яких особа була піддана жорстокому поводженню, з винесенням конкретного рішення за результатами розгляду відповідних скарг.

Неефективне розслідування скарг судами гр. Григор’єва призвело до порушення ст. 3 Конвенції в її матеріальному аспекті з огляду на те, що у кримінальній справі було підтверджено наявність у гр. Григор’єва тілесних ушкоджень, які свідчили про побиття та застосування до нього електричного струму, та що державою Україна не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на характер ушкоджень, отриманих заявником, ЄСПЛ дійшов висновку, що поводження, якого зазнав гр. Григор’єв, було катуванням.

Як стверджував гр. Григор’єв, 01–04 березня 2002 року у Київському РУ ГУМВС України в м. Одесі він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції: Д.,заступника начальника Департаменту карного розшуку МВС України, та Є., начальника Головного управління карного розшуку МВС України, з метою отримання зізнань у вчиненні злочинів. Таку скаргу не було розслідувано ефективно в органах прокуратури Одеської області, навіть з огляду на те, що гр. Григор’єв надав органам досудового слідства зізнавальні показання в результаті застосування до нього фізичного впливу.

Зізнавальні показання гр. Григор’єва, отримані внаслідок жорстокого поводження, не було оцінено Апеляційним судом Одеської області, що діяв як суд першої інстанції, на предмет їх законності та за відсутності ефективного розслідування скарг Апеляційний суд Одеської області не здійснив всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи. Також судом не враховано порушення принципу кримінально-процесуального законодавства, згідно з яким забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р.).

Таким чином, фактичні дані, на підставі яких суд встановив наявність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, встановлені також і показаннями обвинуваченого, отриманими із застосуванням катування. 10 травня 2005 року Апеляційний суд Одеської області, діючи як суд першої інстанції, визнав гр. Григор’єва винним у вчиненні низки злочинів. 04 вересня 2007 року Верховний Суд України ухвалив остаточне рішення у справі, залишивши рішення суду першої інстанції без змін.

Важливе значення має дотримання вимог ст. 3 Конвенції у позитивному аспекті, що встановлює обов’язок забезпечувати ефективне розслідування жорстокого поводження в органах влади під час тимчасового позбавлення волі. Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі «Клішин проти України» у її матеріальному аспекті було встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено наявність у заявника тілесних ушкоджень після звільнення, яких не було до його затримання, та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. За фактичними обставинами справи 22 листопада 2003 року після бійки гр. Клішина було затримано працівниками Конотопської окремої роти ДПС УДАІ УМВС України в Сумській області, та, за твердженнями гр. Клішина, побито. Як стверджував гр. Клішин, у Конотопському МРВ УМВС України в Сумській області його катували з метою отримання визнавальних показань. Клішина було звільнено 23 листопада 2003 року. 24 листопада 2003 року гр. Клішин звернувся за медичною допомогою, йому було діагностовано струс мозку та травми голови. Крім того, висновками судово-медичних експертиз, проведених у листопаді-грудні 2003 року та грудні 2005 року, було підтверджено наявність у гр. Клішина певних ушкоджень, які могли бути завдані 22 листопада 2003 року за обставин, про які стверджував гр. Клішин.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у її процесуальному аспекті у справі «Клішин проти України» визнано ЄСПЛ у зв’язку з неефективністю розслідування за скаргами заявника про погане поводження з огляду на те, що воно характеризувалось численними недоліками, визнаними національними органами, та не призвело до встановлення причин виникнення у заявника тілесних ушкоджень, зокрема за скаргами заявника про погане поводження прокуратура м. Конотопа п’ять разів відмовляла в порушенні кримінальної справи, відповідні постанови про що у подальшому були скасовані або прокуратурою Сумської області, або Конотопським міськрайонним судом Сумської області, окрім постанови від 23 грудня 2005 року, яка не була оскаржена.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі «Коробов проти України» у її матеріальному аспекті встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено отримання заявником тілесних ушкоджень під час його тримання під вартою та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на характер ушкоджень, отриманих заявником, ЄСПЛ дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник, є катуванням.

Згідно з твердженнями гр. Коробова під час тримання під вартою працівники міліції катували його із застосуванням електроструму. Медичний огляд 19 квітня 2000 року та висновки судово-медичних експертиз від 05 травня 2000 року і 12 липня 2002 року підтвердили наявність у нього тілесних ушкоджень, зокрема синців та ушкодження нирок. Прокуратура Донецької області та прокуратура м. Маріуполя неодноразово відмовляли у порушенні кримінальної справи за скаргами гр. Коробова на погане поводження, а після порушення відповідної кримінальної справи закривали її у зв’язку з відсутністю складу злочину. Відповідні постанови в подальшому скасовувались судами, окрім постанови прокуратури м. Маріуполя про закриття кримінальної справи від 09 квітня 2007 року, скарга на яку була залишена без задоволення судами трьох інстанцій.

Вищезазначене розслідування за скаргами гр. Коробова про погане поводження було визнано ЄСПЛ неефективним у зв’язку з його надмірною тривалістю (майже 8 років), неодноразовим поверненням справи на додаткову перевірку та нездійсненням важливих слідчих дій на ранньому етапі розслідування.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі «Ошурко проти України» у процесуальному аспекті встановлено у зв’язку з неефективністю розслідування щодо працівників ІТТ С. та П., оскільки воно було розпочато тільки через чотири роки і вісім місяців після події, а обвинувачених було віддано до суду через п’ять років та п’ять місяців, що мало наслідком звільнення їх від покарання у зв’язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності; а також у зв’язку з відсутністю будь-якого розслідування щодо працівників ІТТ Ів. та Х. До порушення призвели такі фактичні обставини: у ніч з 12 на 13 квітня 2003 року гр. Ошурко було побито його співкамерниками у ІТТ Красноармійського МРВ ГУМВС Донецької області, внаслідок чого він отримав тілесні ушкодження. На заклики заявника про допомогу працівники ІТТ С. та П. не відреагували. 13 та 14 квітня 2003 року під час чергування Ів. та Х. були проведені медичні обстеження заявника, за результатами яких лікарі рекомендували його госпіталізацію. Проте гр. Ошурко було повернуто до камери ІТТ, де тримались ті ж співкамерники.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» у матеріальному аспекті встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено отримання заявником тілесних ушкоджень під час його перебування під вартою та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на характер заходів фізичного впливу, про які стверджував заявник і застосування яких не було спростовано державними органами в ході розслідування відповідної скарги, і враховуючи також узгодженість та детальність пояснень заявника як щодо оскаржуваних заходів, так і щодо психологічного тиску, ЄСПЛ дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник з боку працівників міліції, прирівнюється до катування.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» у процесуальному аспекті встановлено у зв’язку з неефективністю розслідування за скаргами заявника про погане поводження, зокрема, оскільки основною підставою для висновку щодо необґрунтованості скарги було невизнання оскаржуваного поводження особами, на яких вказував заявник. Крім того, ЄСПЛ визнав, що практика суду відмовляти у розгляді скарги про погане поводження з посиланням на те, що така скарга має розглядатись в ході розгляду судом справи за обвинуваченням заявника, є неналежною.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі «Савін проти України» встановлено у її матеріальному аспекті, а саме застосування до заявника катування, встановлено з огляду на висновки національних судів (Орджонікідзевський районний суд м. Харкова), які визнали застосування до заявника засобів фізичного впливу, тяжкість отриманих ушкоджень та їхній вплив на стан здоров’я заявника, який частково втратив працездатність, а також у зв’язку з тим, що таке катування було умисним, адже його застосування мало на меті отримання визнавальних показань.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у цій справі у її процесуальному аспекті констатовано ЄСПЛ з огляду на неодноразове скасування постанов про відмову в порушенні кримінальної справи через незабезпечення усунення недоліків слідства, про які зазначали прокуратури вищого рівня, та те, що у кінцевому результаті після 10 років розслідування К. (обвинувачений заявником у катуванні) був звільнений від кримінальної відповідальності та покарання і, більш того, продовжував працювати в правоохоронних органах, отримуючи підвищення по службі.

Окремо слід виділити рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України», в якому порушення вимог ст. 3 Конвенції встановлено у зв’язку з неналежними матеріально-побутовими умовами тримання осіб під вартою через те, що камери, в яких заявник тримався в Київському СІЗО, були переповненими та не мали належної вентиляційної системи. Такого виду порушення є системними, проте порушення вимог ст. 3 Конвенції у таких випадках не має прямого відношення до впливу на процес збирання або ж перевірки доказів у кримінальному судочинстві.

 

На новий судовий розгляд

 

Як встановлено у п. 1 ч. 1 ст. 366 КПК 1960 р., за результатами розгляду справи в апеляційному суді на рішення, зазначені у ч. 1 ст. 347 КПК 1960 р., апеляційний суд виносить ухвалу про скасування вироку чи постанови і повернення справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції. Якщо при апеляційному розгляді справи буде встановлено таку однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на додаткове розслідування (п. 4 ч. 1 ст. 374 КПК 1960 р.).

Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, якщо при розгляді справи в суді першої інстанції були допущені такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, які виключали можливість постановлення вироку чи постанови.

Суди апеляційної інстанції у 2011, 2012 роках при скасуванні вироку та поверненні кримінальної справи на новий розгляд в цілому дотримувалися вимог ст. 3 Конвенції та практики ЄСПЛ, прямо застосовували відповідні джерела права при обґрунтуванні прийнятих рішень.

Так, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Полтавської області, переглядаючи справу стосовно Ч.М. та О.О., які за вироком Кобеляцького районного суду Полтавської області були засуджені до відбування покарання за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 187 КК, у своїй ухвалі від 13 жовтня 2011 року зазначила як одну із причин порушення вимог КПК 1960 р. неналежну перевірку судом заяв підсудних про застосування до них недозволених методів слідства та повернула справу на новий судовий розгляд в той же суд в іншому складі.

Як зазначено в ухвалі апеляційного суду, місцевим судом не перевірено з достатньою повнотою твердження підсудних, в яких вони заперечують свою причетність до злочинів та вказують про застосування до них недозволених методів слідства. Зокрема, застосування насильства та інших незаконних дій в ході досудового слідства, які суд намагався перевірити. Однак у справі не міститься даних про повну перевірку скарг заявників, не витребувано та не досліджено певних доказів із цього приводу, відсутнє окреме процесуальне рішення за результатами їх перевірки.

Крім того, в ухвалі зазначено, що непроведення розслідування з боку прокуратури задля встановлення дійсних обставин, за яких були надані визнавальні показання Ч.М. та О.О., суперечить статтям 3, 13 Конвенції.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Полтавської області, скасовуючи постанову Київського районного суду м. Полтави від 21 вересня 2011 року про залишення без задоволення скарги Ш.Є. щодо порушення кримінальної справи стосовно співробітників Київського РВ ПМУ УМВС України та повертаючи справу на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі, зазначила наступне.

Відповідно до вимог ст. 97 КПК 1960 р., коли необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи, така перевірка здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів. Також в ухвалі апеляційного суду міститься посилання на правову позицію ЄСПЛ у справі «Душка проти України» щодо того, що «неефективним розслідуванням скарги заявника на погане поводження під час перебування в руках міліції порушується ст. 3 Конвенції». Ухвалюючи своє рішення, апеляційний суд звернув увагу, що суд першої інстанції не перевірив дотримання органом дізнання вимог ст. 99 КПК 1960 р. і передчасно дійшов висновку про те, що ним вжито всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин, викладених у заяві Ш.Є., оскільки перевірка за його заявою проведена формально, однобічно та фактично обмежена відібранням пояснень слідчих райвідділу міліції. При проведенні перевірки не опитано самого заявника, не перевірено всіх обставин, зазначених в його заяві.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 09 березня 2011 року скасовано вирок Могилів-Подільського міськрайонного суду від 09 грудня 2010 року стосовно К.О., а справу направлено на новий судовий розгляд у зв’язку із тим, що суд першої інстанції залишив поза увагою заяву підсудного щодо застосування до нього незаконних методів дізнання та досудового слідства та не дав доручення прокурору для прийняття рішення в порядку ст. 97 КПК 1960 р.

Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 квітня 2010 року розглянуто в апеляційному порядку кримінальну справу стосовно Н.Р., якого згідно з вироком Голованівського районного суду Кіровоградської області від 25 січня 2010 року засуджено за ч. 3 ст. 187 КК на 10 років позбавлення волі. В апеляційній скарзі та під час апеляційного розгляду засуджений Н.Р. зазначав, що до нього співробітниками міліції застосовувались незаконні методи дізнання і досудового слідства, що судом першої інстанції залишено поза увагою та не перевірено. Зважаючи на наявність істотних порушень кримінально-процесуального закону, колегією суддів вирок було скасовано, а кримінальну справу повернуто на новий судовий розгляд. Однією із підстав для такого рішення суду апеляційної інстанції визнано порушення права на захист, зокрема необхідно було перевірити доводи обвинуваченого про застосування до нього незаконних методів дізнання і досудового слідства.

Скасовуючи вирок Попаснянского районного суду від 19 січня 2011 року стосовно К.О. і К.О.П. і повертаючи справу на новий судовий розгляд, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Луганської області в ухвалі від 08 квітня 2011 року зазначила, що суд першої інстанції не дав належної оцінки свідченням К.О. на досудовому слідстві, не прийнявши їх до уваги, тоді як його свідчення відрізнялися за змістом, а також не повністю було перевірено доводи К.О. і К.О.П. про застосування до них незаконних методів досудового слідства і тих фактів, про які вони давали свідчення в процесі судового розгляду справи. Суд першої інстанції обмежився оголошенням матеріалів про відмову в порушенні кримінальної справи по судовому дорученню відповідно до ст. 315-1 КПК 1960 р.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2011 року вирок Якимівського районного суду Запорізької області від 01 вересня 2011 року стосовно К.М., засудженого за ч. 3 ст. 185, ст. 71 КК до 5 років 4 місяців 20 днів позбавлення волі, скасовано, а справа направлена на новий судовий розгляд, оскільки доводи підсудного в частині застосування до нього фізичного та психологічного тиску з боку працівників ЛВ ст. Мелітополь УМВС України на Придніпровській залізниці, внаслідок чого він себе обмовив, суд не перевірив, але при цьому послався на ці показання у вироку в обґрунтування висновків про доведеність вини підсудного у вчинені злочину.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 12 вересня 2011 року вирок Куйбишевського районного суду Запорізької області від 19 травня 2011 року стосовно Л.В., засудженого за п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 194 КК до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; і Б.В.В., засудженого за ч. 4 ст. 187 КК до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна та виправданого за п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 194 КК, скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд. Суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції належним чином не перевірив доводів підсудних про застосування до них незаконних методів з боку працівників міліції, внаслідок чого вони дали неправдиві показання щодо обставин вчинених ними злочинів.

 

Вимог п. 1 ст. 5 Конвенції

У главі 13 КПК 1960 р. визначено заходи процесуального примусу, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсу