Ой у полі могила з вітром говорила

Ой у полі могила з вітром говорила:

– Повій, вітре буйнесенький, щоб я не змарніла.

 

Щоб я не змарніла, щоб я не зчорніла,

Щоб на мені трава росла та ще зеленіла.

 

– Повію, повію, як сам розумію,

В чистім полі край дороги калину посію.

 

Росла там калина в самоті єдина,

А Бог знає, що за мати поховала сина.

 

Поховала сина мати-Україна,

Ніхто за ним не заплаче – молода дівчина.

 

А вітер не віє, і сонце не гріє,

Тільки в степу край дороги могила чорніє.

 

Піють півні, піють другі

Піють півні, піють другі,

А я в коршмі п’ю.

Піють треті, ще й четверті –

Я додому йду.

 

Піють треті, ще й четверті –

Я додому йду,

Зустрічаю діверочка

В вишневім саду.

 

"Ой братова-братовенька,

Братова моя,

Виготував невірний друг

На вас нагая!"

 

"Діверочку, мій братіку,

Прошу ж я тебе,

Як буде мя мій друг бити,

Борони мене!"

 

"Ой братова-братовенька,

Я вам догоджу,

Як буде вас мій брат бити,

Я ще й подержу!"

 

 

Верховино, світку ти наш

Верховино, світку ти наш!

Гей, як у тебе тут мило!

Як ігри вод, плине тут час,

Свобідно, шумно, весело.

 

Ой немає краю, краю

На ту Верховину!

Коби мені тут побути

Хоч одну годину!

 

З верха на верх, а з бору в бір

З легкою в серці думкою,

В чересі крис, в руках топір,

Буяє леґінь тобою.

 

Єсть у мене топір, топір,

Ще й кована бляшка,

Не боюся того німця,

Ані того ляшка!

 

Ей, що ми там Поділля край!

Нам полонина – Поділля,

А бори – степ, ялиця – май,

А звіра голос весілля!

 

Черемоше, Черемоше,

Бистра твоя вода!

Дівчинонько хорошая,

Гарна твоя врода!

 

 

Віють вітри, віють буйні

Віють вітри, віють буйні,

Аж дерева гнуться...

Ой як болить моє серце,

А сльози не ллються!

Трачу літа в лютім горі

І кінця не бачу,

Тільки тоді і полегша,

Як нишком поплачу.

Не поможуть сльози горю,

Серцю легше буде;

Хто щасливим був часочок,

Повік не забуде.

Єсть же люди, що і моїй

Завидують долі:

Чи щаслива ж та билина,

Що росте у полі?..

Що на полі, на пісочку,

Без роси на сонці...

Тяжко жити без милого

І в своїй сторонці!

"Де ти, милий, чорнобривий?

Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю,

Прийди, подивися!

Полетіла б я до тебе,

Та крилець не маю,

Щоб побачив, як без тебе

З горя висихаю".

До кого ж я пригорнуся

І хто приголубить,

Коли тепер нема того,

Який мене любить?..

Думи мої, думи мої

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас, –

Де ж мені вас діти!..

В Україну ідіть, діти,

В нашу Україну,

Попідтинню сиротами,

А я – тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Заповіт

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій.

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

І шумить, і гуде

І шумить, і гуде,

Дрібний дощик іде.

– Ой хто ж мене, молодую,

Та й додому одведе?

Обізвався козак

На солодкім меду:

– Гуляй, гуляй, дівчинонько,

Я й додому одведу.

– Не веди ж ти мене,

Не прошу я тебе,

Бо лихого мужа маю,

Буде бити мене.

Козак од’їжджає

Козак од’їжджає,

Дівчинонька плаче:

"Куди їдеш, козаче?

Козаче-соколе,

Візьми мене із собою

На Вкраїну далеку!"

"Дівчинонько мила,

Що ж будеш робити

На Вкраїні далекій?"

"Буду хустки прати,

Зеленого жита жати

На Вкраїні далекій!"

"Дівчинонько мила,

Що ж будеш ти їсти

На Вкраїні далекій?"

"Сухарі з водою,

Аби, серце, із тобою

На Вкраїні далекій!"

"Дівчинонько мила,

Де ж будеш ти спати

На Вкраїні далекій?"

"В степу під вербою,

Аби, серце, з тобою

На Вкраїні далекій!"