Реве та стогне Дніпр широкий

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

Там, де Ятрань круто в’ється

Там, де Ятрань круто в’ється,

З-під каменя б’є вода,

Там дівчина воду брала,

Чорнобрива, молода.

Ти, дівчино, ти щаслива:

В тебе батько, мати є,

Рід великий, хата біла,

Все, що в хаті, то твоє.

А я бідний, безталанний;

Степ широкий – то ж мій сват,

Шабля, люлька – вся родина,

Сивий коник – то ж мій брат.

Ой як тяжко жити стало,

Бо ті прокляті пани

Із нас шкуру поздирали

Та пошили жупани.

У сусіда хата біла

У сусіда хата біла,

У сусіда жінка мила,

А у мене ні хатинки,

Нема щастя, нема жінки.

Є у мене сусідонька –

Люба, мила дівчинонька,

Та не знаю, що робить,

Бо боюсь туди ходить.

"Сідлай, хлопче, вороного,

А собі бери другого

Та поїдем погуляєм,

У сусіда побуваєм!"

"Будь здорова, сусідонько,

Люба, мила дівчинонько,

Ой яка ж ти гарнесенька,

Як сніжечок, білесенька!"

"Годі, годі жартувати,

Ось іде і стара мати!"

"Ой здорова будь, матусю,

Я приїхав по Ганнусю!

Ой здорова будь, матусю,

Я приїхав по Ганнусю,

Хочу буть тобі ріднею,

Ти будь ненькою моєю!"

Як ішов я з Дебречина

Як ішов я з Дебречина додому,

Зайшла мені чорна кура дорогу.

Іди-іди, чорна кура, додому,

Не заважай, не заважай по дорозі нікому.

Як ішов я з Дебречина до Хусту,

Знайшов лем я вишиваную хустку.

Ой чи мила, чи немила ю шила,

Лем би она, лем би она вишиваною била.

Як ішли ми з Борцийова додому,

Про той вечір не розкажем нікому.

Так ня мила притискала до себе,

Чи любиш мя, чи візьмеш мя, бо я млію без тебе.

Ой ти, дівчино зарученая

"Ой ти, дівчино зарученая,

Чого ж ти ходиш засмученая?"

"Ой ходжу, ходжу засмученая,

Що не за тебе зарученая!"

"Ой ти, дівчино, словами блудиш,

Сама не знаєш, кого ти любиш!"

"Ой знаю, знаю, кого кохаю,

Тільки не знаю, з ким жити маю!

Ой знаю, знаю, із ким кохаюсь,

Тільки не знаю, з ким ізвінчаюсь.

Вийду на поле, гляну на море –

Сама я бачу, що мені горе.

Сама я бачу, чого я плачу:

Свого милого в вічі не бачу.

Буду стояти на тім камені,

Поки не прийде милий до мене!

Буду терпіти велику муку,

Поки не скаже: дай, серце, руку!

Вийду на поле, на ту мураву,

Де я з миленьким мала забаву.

З різного цвіту вінки сплітала,

Біленьким личеньком всіх чарувала.

Ти присягався передо мною

Буть моїм мужем, а я – жоною.

Нещира була присяга твоя,

Тепер не мій ти, а я не твоя!

Буду казати світу цілому,

Щоб він не вірив ніде й нікому.

Бо я сама теє зазнала,

Коли невірного вірно кохала...