Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Руссо, Вольтер).

 

Вольтер (1694-1778) У філософських поглядах він стояв на позиціях поєднання емпіризму та раціоналізму, надаючи переваги першому. На цій основі він розробляв власне вчення про необхідність установлення загальної свободи духу. Вольтер дійшов висновку, що в основі історичного процесу лежить боротьба протилежних поглядів і думок, на противагу наявним на той час богословським теоріям (ідеям провіденціалізму в історії). На думку Вольтера, в історії не все розвивається в бік прогресу, понад те, домінуючим є хаос одиничних подій, які мають власні причини. Загальна тенденція історичного розвитку не підлягає кінцевому аналізу (як твердять прихильники провіденціалізму), тому вчений пропонував аналізувати історію, спираючись на філософські методи дослідження. Воль-тер уперше використав термін «філософія історії». На думку Вольтера, суспільство потребує релігії, але не такої, яка ґрунтується на теології, а такої, що має підґрунтям державний інтерес і філософські ідеї деїзму. Вольтер стверджував, що релігія, заснована на теології| «є мати фанатизму, громадянських конфліктів, ворог людини, а державна релігія — основа світового порядку й законності». Іншою причиною, яка, на думку Вольтера, позитивно характеризувала необхідність нової релігії, була проблема вирішити морально-етичні проблеми з метою підтримання порядку в суспільстві, утримання окремих людей від антисоціальної поведінки.

У центрі уваги філософії Руссо було існування людини в суспільстві, пошук відповіді на питання: «як захистити людину від соціальної несправедливості?». Відповідь на нього він шукав, аналізуючи сенс людського існування в сучасних йому історичних реаліях. У центрі уваги філософії Руссо було існування людини в суспільстві, пошук відповіді на питання: «як захистити людину від соціальної несправедливості?». Відповідь на нього він шукав, аналізуючи сенс людського існування в сучасних йому історичних реаліях. Руссо акцентував увагу на тому, що природним станом людського існування є свобода. У межах цієї свободи людина відчуває себе індивідуальністю, а отже, певною мірою самотньою людиною. Вона переживає (драматизує) свою самотніс, що ускладнює її життя, створює внутрішній дискомфорт (страждання), атмосферу потреби «самозаглибення» у власну долю. Вихід з такого дискомфортного стану філософ вбачав у конструктивній любові людини до самої себе. Ж.-Ж. Руссо зазначав, що соціальне оточення перетворює здорову любов людини до самої себе на егоцентризм, на який спираються соціальна нерівність, приватна власність і конкурентна боротьба. Вплив соціального оточення загалом негативний і деструктивний. Культура, своєю чергою, стає інструментом політики. Аналізуючи сучасне йому життя, вчений чи не одним з перших філософів порушив проблему відчуження людини від результатів її праці. Культура (політика й право) «консервує» відчуження, яке за певних умов стає причиною конкретних конфліктів між людьми, насильства й агресії. Основою концепції педагогічного оптимізму філософа стала ідея ненасильства над дитиною в процесі виховання, гармонійне поєднання внутрішнього бажання із зовнішньою необхідністю. Головною умовою виховання мала стати нейтралізація негативного впливу на людину з боку суспільства. Руссо говорив про виховання «серця людини», яке мало б навчити її правильної любові до інших і тим самим допомогти знайти шлях до самої себе через створення власного позитивного досвіду. В ідеалі любов людини до самої себе повинна була перерости в любов до Батьківщини.

Німецьке просвітництво.

 

Саме в німецькому просвітництві філософська антропологія поступово оформлялася в самостійну область філософської рефлексії поряд, скажемо, з теорією пізнання чи етикою. Знамениті кантівські питання: «Що я можу знати?», «Що я повинен робити?», «На що я можу сподіватися?» були підготовлені попередньою філософською рефлексією, складним сходженням до постановки проблеми людини. Німецькі просвітителі розглядали себе як своєрідних місіонері в розумінні покликаних відкрити людям очі на їхню природу і призначення, направити їх на шлях одухотворюючих істин. Ренесансний ідеал вільної особистості знаходить в епоху просвітництва атрибут загальності: повинен думати не тільки про себе, але і про інших, про своє місце в суспільстві. В епоху Відродження людина, що осмислювалася як абсолютна основа для природи, суспільства й історії, не була, однак, повною мірою співвіднесена із соціальністю, із суспільною ідеєю. Просвітителі ж прагнули усвідомити специфіку цих меж людських зв'язків. У центрі їхньої уваги - проблеми найкращого суспільного пристрою, розробка програм суспільних перетворень, максимально відповідних людській природі. Просвітителі переконані, що все проникаючий розум - державна риса, що визначає якість людини. Особливо раціоналістичне раннє Просвітництво. Це століття розумового мислення. Однак поступово настає розчарування. Виникає питання: «чи існують межі разуму?» Тоді порятунку шукають у «безпосереднім знанні», у відчуттях, в інтуїції, а десь перед видніється і діалектичний розум. Але доти поки будь-яке збільшення знання прийметься за благо, ідеали просвітництва залишаються непорушними. Ще одна характерна ознака просвітництва - історичний оптимізм. Він ґрунтується на представленні про розумність людини, на переконанні, що в людській природі маса прекрасних, позитивних задатків. Ідея прогресу - взагалі завоювання епохи. Попередні часи не задумувалися над самовиправданням. Античність знати нічого не хотіла про своїх попередників. Християнство відносило свою появу на рахунок вищих приречень. Навіть Ренесанс, що виступив посередником у діалозі двох попередніх культур, вважав своєю задачею не прагнення вперед, а повернення до первоначала. Просвітництво вперше усвідомило себе новою епохою. Звідси було вже рукою подати до історизму як типу мислення. І хоча не всі просвітителі піднялися до історичного погляду на речі, його корені лежать у цій епосі. У німецькій філософії початок просвітництва зв'язаний з ім'ям Християна Вольфа (1679-1754), систематизатора і популяризатора навчання Лейбніца. Вольф вперше в Німеччині створив систему, що охопила основні області філософського знання. Вольфіонці були переконані в тім, що поширення утворення негайно приведе до рішення всіх гострих питань сучасності. Культ розуму сполучався в них з пієтетом перед християнською вірою, якій вони намагалися дати раціональне тлумачення. Сам Вольф не приділив належної уваги антропологічним сюжетам. Видним представником вольфіанскої просвітительської філософії у свій ранній, «докритичний» період виступає Иммануіл Кант (1724-1804). У його творчості можна прослідити визначену еволюцію від проблем природознавства й загальної «метафізики» до проблеми людини. Перш ніж поставити загальні фундаментальні питання про призначення людини, про його сутність. Кант звертається, здавалося б, до приватних тем - до мрій духовидця Сведенборга, до світу людських почуттів, до оцінки національних особливостей людей. (інші) представники Готхольд Эфраім Лессінг, Йоганн Готфрид Гердер)

 

91. Агностицизм філософії І. Канта.

 

Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий, так званий «критичний»» період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного розуму”. У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до людини. Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом судження. Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке фіксоване у понятті "суб’єкт". Такі судження Кант називає "аналітичними". У других — зв'язок між суб'єктом і предикатом не випливає з розгляду поняття "суб'єкт", а предикат об'єднується із суб'єктом. Такі судження Кант назвав "синтетичними". У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження називаються "апостеріорними"), у другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються "апріорними").Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам,;і мають поза досвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об'єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму.

 

Етичні погляди І. Канта.

 

"Категоричний імператив". Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного. У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять. В естетиці він зводить прекрасне до "незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.