Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

Філософія як світогляд.

Філософія – це різновид світоглядних знань про буття людини, найсуттєвіші взаємовідносини з природою, суспільством і духовним життям у всіх його основних формах існування. Слово філософія походить від грецьких слів люблю та мудрість (любов до мудрості). Філософія це наука про найбільш загальні закони розвитку природи,суспільства,наука про світ і місце людини в ньому.

Світогляд - це сукупність поглядів та уявлень людини про світ, які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності, життєву позицію та ціннісні орієнтації. Головними поняттями світогляду є світ і людина. Світогляд відображає не стільки об’єктивну реальність скільки суб’єктивне бачення (належне й бажане, ідеали, цінності). Оцінка світу власних можливостей формує активну позицію людини в її діяльності,окремих вчинках.Світогляд не обмежується лише прагненням до адекватного знання він містить у собі систему цінностей та ідеалів,переконань і вірувань,життєві принципи та норми. Світогляд духовно проектує життя і по можливості відповідає на питання про сутність людини та сенс її життя.Кожна людина має свій світогляд,який відповідає на питання про її місце в світі та ставлення світу до людини.Завдяки цьому людство має можливість сформувати певну картину світу, здобути узагальнені знання про світобудову, загальну структуру, закономірності виникнення й розвитку Всесвіту, сенс життя. Основні світоглядні питання (за нім.філос. І. Кантом): що я можу знати? що я маю робити? на що смію сподіватися? що таке людина? Щоб відповісти на них ф. вивчає не тільки сутність речей, світу, людини, а сам спосіб їх існування.Ф. знання є постійним прагненням до мудрості, самовдосконалення, досягнення ідеалу. Науковим завданням ф. є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, вираження його в принципах, філософських законах та категоріях.

Між філософією і наукою є спільні риси: теоретичність, мистецтво оперувати логічними категоріями, загальна мета – знання, є відмінні риси: наука володіє обмеженими знаннями конкретного досвіду, придатними до експериментальної перевірки, філософія – осмислює світ у цілому у просторі і часі, не є точним знанням, яке можна перевірити, виконує методологічну функцію щодо точних наук. Сучасні наукові (екологічні, науково-технічні) проблеми ставлять під загрозу життя людства. Наука неспроможна досягнути єдності людини зі світом. Цю функцію виконують три основні форми людської духовно-практичної діяльності: мистецтво (здатність переживати дійсність), релігія, філософія (здатність розуміти).

Істина як процес.

Безпосередньою метою пізнання є істина. Історія філософії являє різні розуміння і відповідно різні визначення істини. Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм).

Ключовими ознаками істини є її об’єктивність та процесуальність. Істина як процес, а не одноразовий акт пізнання об’єкта в певному його обсязі.Зрозуміло,головною ознакою є її об’єктивність (зміст істинного знання не залежить від суб’єкта пізнання). Положення про об’єктивність не означає що істина належить тільки об’єктивному світу. Істина є водночас результатом суб’єктивної діяльності, вона пізнається людьми, які надають їй певних форм людської думки.Ступінь достовірності людських знань має певні обмеження,зумовлені рівнем практики індивідуального розвитку. Долаючи ті чи інші обмеження процесу пізнання людина розвиває об’єктивний зміст істини. Отже істина є процес об’єктивний за змістом і суб’єктивний за формою. Істина досягається не відразу, а поступово. Філософи говорять про процесуальність істини, тобто вона є нескінченим процесом суб’єктивного наближення до об’єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку. Для аналізу істини як процесу використовується категорія відносного (нетривкого змінного).

Критерії істини.

У рамках кожної концепції істини формується свій

критерій істинності - вид діяльності, що підтверджує або спростовує істинність. Концепція зв'язності вбачає критерій істинності у діяльності мислення, що керується правилами логіки й очевидності. Виявлення ним зв'язності або незв'язності знання свідчить про істинність або хибність знання. Для концепції пристосування критерій істинності полягає у пристосувальній духовній і матеріальній діяльності. Успіх або невдача у пристосуванні свідчать про істинність або хибність, що рівноцінно корисності або некорисності знання. Для концепції відповідності критерієм істинності служить той чи інший вид матеріальної діяльності - втілення знань у матеріальний світ, тобто практики: спостереження, експеримент, матеріальне виробництво та інші види суспільної матеріальної діяльності.

Критерій істинності, прийнятий у концепції відповідності, виглядає найбільш переконливим, бо спирається на очевидний науково-технічний прогрес, на розвиток цивілізації, але не претендує на універсальність, особливо у діалектичному варіанті. У такому варіанті теорії відповідності практиці відводиться роль кінцевого критерію істинності, тоді як діяльність мислення і пристосувальної діяльності роль попередніх критеріїв істинності. Здатність практики остаточно розрізняти істину і хибність можна назвати її абсолютністю, тоді обмеженість її можливостей у кожній ситуації слід назвати її відносністю.

Критерії істини дають змогу впевнитися що знання не є оманою.

Інтуїція та її різновиди.

 

Інтуїція властивість людської свідомості що дає змогу осягнути істину без попередньої логіки доведення.Основна риса інтуїції-відсутність усвідомленого процесу пошуку істини(здобуття кінцевого знання)У матеріалістичній філософії інтуїція є своєрідним різновидом мислення,що проходить на рівні несвідомого,а усвідомлюється тільки результат такого мислення.У дальшому істинна,яку осягнуто інтуїтивно переусвідомлюється і доводиться звичайними методами. Таємного та містичного тут немає нічого.Головними передумовами інтуїтивної істини є особистий досвід, професійне володіння інформативним полем про об’єкт пізнання,схильність до інтуїтивного прийняття рішень,обдарованість тощо

Інтуїтивне знання може бути: чуттєвим (споглядальним) – миттєве почуття, раціональним – інтелектуальна інтуїція, або ейдетичним (данність, а не осягнення непізнаного).

Одержання, генерування, осмислення, оцінка, пояснення й розуміння знання на підставі єдності та взаємодії логічного й інтуїтивного.

Емпіричні методи пізнання.

 

Емпіричні методи-це цілеспрямоване вивчення предметів та явищ, яке в своїй основі має факти органів чуття.Початковим етапом емпіричного дослідження зазвичай є спостереження.Його специфіка полягає в цілеспрямованому сприйнятті предметів,явищ дійсності для отримання безпосередніх чуттєвих даних про об’єкт пізнання.Спостереження поділяється на такі етапи:вибір об’єкта й теми дослідження,опис результатів,їх аналіз и висновки.Спостереження разом з експериментом є основою наукового досліду.Експеримент-це активний спосіб вивчення предметів та явищ,завдяки якому відтворюється об’єкт пізнання в штучно створених умовах його існування.Залежно від мети експиременту іх поділяють на пошукові(відкриття нових явищ властивостей),перевірочні(для підтвердження або заперечення тієї чи іншої проблеми),конструктивні(під час яких створюються нові предмети,матеріали).Водночас в експерименті використ порівняння(процедура пізнання,що виявляє подібність або різноманітність обєктів) опис(процедура фіксованого спостереження або експерименту за допомогою спеціальних схем що використовують в окремій науці) виміри(процедура яка послуговується вимірювальними засобами з метою знаходження числового значення вимірювальної величини в установлених одиницях виміру).Використ тих чи інших методів залежить від конкретних концептуальних завдань.

Теоретичні методи пізнання.

Теоретичні методи пізнання – пояснення підстав відтворення. Має загальний і необхідний характер. Дає знаня про внутрішні закономірності явищ за допомогою досвіду та абстрактного мислення. Результати: наукові теорії (система раціонально-логічних тверджень, принципів, законів, відносно певних сфер діяльності) Форми: міркування, інтелектуальне споглядання, мислене конструювання та експериментування

Методи теоретичного пізнання:

1) аксіоматичний (спосіб пізнання в основу теорії покладено деякі аксіоми, з яких виводять усі інші твердження цієї теорії);

2) моделювання (конструювання предметних якостей за допомогою математики....);

3) гіпотетично-дедуктивний (він віддзеркалює рух наукової думки від рівня певної абстракції до поглибленого й розширеного знання, а від нього-до цілісного розуміння об’єкта пізнання,цей метод є процесом сходження від чуттєво-конкретного до абстрактного,від виділення в мисленні окремих сторін предмета до фіксації їх у певених абстрактних визначеннях,цей метод є законом пізнання,згідно з яким мислення переходить від конкретної дійсності до абстрактного в мисленні,а від нього-до конкретного );

4) сходження від абстрактного до конкретного (виділення елементарних характеристик фактів та їх зведення в єдину систему тверджень);

5) поєднання історичного та логічного (дослідження історичного процесу певної сфери, виділення необхідних звязків, і їх зведення в єдину систему тверджень);

6) системно-структурний;

7) метод формалізації(віддзеркалення змістовного знання в знаково-символічному вигляді(формалізація знання мовою)завдяки цьому методу дослідження об’єкта здійсн за допомогою знаків і форми).

Філософська антропологія.

Проблему людини у філософії вивчає спеціальна дисципліна — філософська антропологія. Терміном «філософська антропологія» для виокремлення розділу філософії одним з перших послугувався І. Кант. Він уважав, що головним питанням філософії є питання «Що таке людина?» Вирішуючи проблему людини на основі знань, акумульованих у різних науках про людину, філософська антропологія стала особливо актуальною в XX ст.

Філософська антропологія вирішує низку питань, пов'язаних з головними проблеми людського існування, якими є питання про природу й сутність людини; її походження та становище в світі; поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість»; діяльність як сутність людського існування; соціальні норми як вимоги до особистості, життєву позицію, сенс життя, оптимальну стратегію виховання та вдосконалення людини.

В історії філософії є безліч підходів до вирішення проблеми природи й сутності людини. Антична філософська думка сприймала людину як частину космосу, як мікрокосмос, який у своїх людських проявах підкорявся найвищій цінності — долі. У середньовічній філософії людина тлумачилась як істота, в якій неподільно існували дух і тіло, які якісно відрізнялися одне від одного (як щось високе й низьке), як істота, яка посідає проміжне положення між ангелами й тваринами (Ф. Аквінський). З погляду християнства, плоть людини — це низка гріховних прагнень і бажань, породжених впливом на неї диявола. Тому християнин намагається звільнитися від диявольських кайданів завдяки божественній істині. Головною ознакою людяності християнство вважає любов у серці, але не стільки любов людини до людини, як любов людини до Бога. Християнська свідомість відкидає думку про скороминущість людського буття: віра в безсмертя душі покликана дати людям надію на вічне щасливе життя.

Як напрям філософії XX ст. філософська антропологія виникла в 1920-х роках. Її засновниками були німецькі мислителі Г. Плеснер і М. Шелер. Кант, Шелер стверджував, що головні питання філософії зводяться до питання про те, що таке людина та яке місце вона посідає в світі.

Поняття «природа людини» фіксує зовнішню відмінність людини від інших живих істот. Поняття «сутність людини» віддзеркалює її глибинні, суто людські якості, які зовні виявляються в її природі. Ідеалістична філософія XIX—XX ст. гіпертрофовано сприймала духовне в людині. Вона перебільшувала значення в ній раціонального, а згодом ірраціонального.

Марксистська філософія поставила людину в центр філософського знання, заклавши основні принципи діалектико-матеріалістичного розуміння. Марксизм звернув увагу на те, що людське самопізнання — це нескінченний процес, а прояви сутності людини багатогранні: вона думає, радіє, ненавидить, любить, страждає, постійно чогось жадає, досягає бажаного й, не задовольняючись цим, прагне до нової мети, ідеалів. Визначаючи сутність людини, діалектико-матеріалістична філософія звернула увагу на те, що людина — розумна істота, є суб'єктом праці, суспільних відносин і спілкування. Праця є визначальною умовою становлення й розвитку людини. Працюючи, людина створює світ матеріальної та духовної культури, який твориться нею так само, як і культура творить особистість.

У XX ст. проблема людини стала домінуючою майже в усіх філософських напрямах. Згідно з екзистенціалізмом людина живе в чужому для неї світі, її буття ірраціональне, його неможливо осягнути розумом. Сенс життя людини — у містичному спілкуванні з Богом, вузьким колом «духовної аристократії», а також в організації приватного життя. Згідно з фрейдизмом людина — це машина, яка здійснює свою діяльність і вчинки на основі трансформованої сексуальної енергії.

Залежно від того, як вирішувалося питання про співвідношення в людині природного, соціального чи духовного, сучасні філософсько-антропологічні концепції умовно поділяють на три групи.

1. Біологізаторські концепції, виходять з того, що людина є природною істотою, життя якої зумовлене переважно біологічними законами.

2. Соціологічні концепції ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, сприймають їх лише як біологічні передумови соціального життя, що не впливають на розвиток людської свідомості, на поведінку, інтелект, творчість людини, духовні цінності.

3. Духовні (спіритуалістичні) концепції об'єднують погляди, згідно з якими в основі сутності людини лежить її духовний внутрішній світ (пошук істини, прагнення зробити моральний вибір, переживання прекрасного, творчість, свобода, глибинне самовизнання), домінування первинного «Я» як духовного базису особистості.

Спільною вадою цих концепцій є абсолютизація або біологічної, або соціальної, або духовної сутності людини, що призводить до розриву її сутнісної єдності. Неможливо зрозуміти сутність людини, аналізуючи її як автономний організм, відірваний від природи, суспільства й духу. З погляду сучасної філософії людина є істотою, яка діалектично синтезує в собі біологічне, психологічне та соціально-інформативне.

Крім того, філософська антропологія виокремлює певні якісні характеристики особистості, які разом з потребами та інтересами стають основою її діяльності та вчинків. Якісні характеристики особистості, що значною мірою формуються під впливом суспільства та родини, дають змогу розрізняти одну людину від іншої.

Філософська антропологія акцентує увагу на значенні та ролі позитивних моральних якостей особистості, до яких належать гуманізм, людяність, чесність, совість, скромність тощо.

Зазначені позитивні й негативні якості є продуктом впливу суспільства та окремих людей та окрему особистість, а також результатом самовиховання. Суспільно значущі позитивні риси сприяють прогресивному розвитку особистості й суспільства, і навпаки — наявні негативні якості людини спричиняють регрес особистості й суспільства.

Людина, яка живе в суспільстві, взаємодіє (спілкується) з природою, іншими людьми, маючи при цьому певну життєву позицію. Життєва позиція особистості — це ставлення людини до навколишнього світу, ціннісна орієнтація, установка й готовність до здійснення певних дій і вчинків, це форма та спосіб їх реалізації. У вузькому сенсі життєва позиція — це ставлення людини до навколишнього світу в її думках та вчинках. Умовно виокремлюють активну та пасивну життєві позиції. Пасивна життєва позиція виявляється в підкоренні довколишньому світу, об'єктивним обставинам. Таку форму часто називають конформізмом. Протилежним конформізму поняттям є нонконформізм. Якщо перше поняття фіксує пасивну життєву позицію особистості, то друге — активну. Активна життєва позиція полягає в перетворенні довколишнього світу й контролі над ситуацією.

Залучення індивіда до соціальних норм, духовної культури, підготовка його до праці та майбутнього життя здійснюється за допомогою процесу виховання. Виховання необхідне для того, щоб людина могла нормально виконувати суспільно необхідну й корисну діяльність. Крім того, виховання особи зменшує проблеми включення індивіда в суперечливе суспільство, оптимізує його адаптацію, гармонізує суперечливі суб'єктно-суб'єктні процеси в самому суспільстві. Виховання здійснюють найрізноманітніші суб'єкти: суспільство загалом, родина, школа, окрема людина та оточення. Величезну роль у вихованні особистості відіграють засоби масової інформації, досягнення масової культури. Крім загальної мети виховання, є більш вузькі конкретні цілі. До них належать: підготовка людини до самостійного життя (передача матеріальної та духовної культури, конкретного досвіду); активізація та розвиток суспільно значущих якостей особистості; нейтралізація або подолання антисоціальних якостей; навчання толерантній взаємодії з іншими людьми тощо.

Політична свідомість.

Політична свідомість — це сукупність побу-тових і теоретичних поглядів, ідей, що відоб-ражають ставлення до влади й боротьбу за владу різноманітних класів, партій, соціаль-них груп тощо. Поняття влади є головним для цієї форми. Політична свідомість передбачає ідеологічний і психологічний аспекти. Ідео-логічний пов'язаний з ідеологією як системою поглядів, ідей, що віддзеркалюють інтереси певних соціальних груп тощо; психологічний аспект — пов'язаний з психологією, що ґрунтується на несистематизованих поглядах, почуттях, настроях конкретних суб'єктів політичних відносин.

Правова свідомість.

Правова свідомість — це сукупність побутових і теоретичних ідей, поглядів на вирішення пи-тань права, закону, правосуддя тощо. Ця сві-домість забезпечує суспільний порядок, регу-лює суспільні відносини на основі сформульо-ваних і затверджених правовими інститутами вимог обов'язкового, необхідного з погляду за-кону (норми). Право не може керувати всіма суспільними відносинами, воно регулює лише найважливіші з позиції держави суспільні від-носини. Усі інші відносини регулюються мо-раллю, традиціями, ритуалами, що частково стають складниками моралі.

Моральна свідомість — це побутові й теоре-тичні уявлення про методи й засоби мораль-ного регулювання поведінкою людей у праці, побуті, політиці, родинних, особистих та інших відносинах. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм — вимог, яких має дотри-муватися людина згідно з нормами та вимога-ми суспільства з позицій власного розуміння добра та зла. Вимоги моралі не закріплюються певними соціальними інститутами та закона-ми. Вони підтримуються громадською думкою, звичаями, нормами та оцінками суспільства й соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспільства — це вимоги, що адресуються ін-дивіду, які він має виконувати як свої соціальні обов'язки. Отже, суспільна мораль є способом адаптації окремої людини до суспільного се-редовища (сфера суспільної необхідності).

Економіка і мораль.

У суспільстві перехідного типу як складній соціальній системі активну роль відіграє мораль, феномен якої полягає у формуванні суспільної та індивідуальної свідомості, економічної свідомості, регулюванні економічної діяльності. Мораль – це невід\'ємний компонент суспільства, пов\'язаний із основними формами життєдіяльності людини. Мораль є одним з головних факторів стабільності економіки суспільства. Але стабільність її як системи – поняття відносне, тому що вона не може існувати постійно. З ускладненням і розвитком суспільства та його економіки знижується рівень її стабільності й знову виникає нестійкість, знову спостерігається моральна невизначеність і розвиток йде по спіралі. У результаті застосування норм, цінностей та оцінок суспільної моралі, її загальновизнаних принципів в нових суспільних умовах мораль бере участь у виникненні нових норм, правил та цінностей. В умовах суспільства перехідного типу застосування розуміється як дійсне внутрішньо-предметне засвоєння базових за своїм значенням норм і цінностей загальнолюдської моралі на основі узагальнення гуманістично-морального досвіду. Відбувається розвиток як змісту, так і форм прояву моралі в зв\'язку з її втіленням у сфері економічної життєдіяльності людини. Спостерігається перетворення, переакцентування, переосмислення змісту конкретно-історичних моральних цінностей, з\'являються нові форми взаємодії та поєднання моральних норм, правил та цінностей як між собою, так і з всіма іншими регулятивними засобами, відбувається зміна місця моральних цінностей в ієрархії системи духовних цінностей, у зміні самих ціннісних систем. Це означає можливість виникнення нових цінностей, нових позитивних та негативних правил, що не застосовуються ніде, крім у певній сфері суспільства. Людина – це носій всієї суспільної системи в цілому, а також активний суб\'єкт моральних відносин. Вона синтезує усі елементи суспільної свідомості й творчо відтворює їх у своїй економічній діяльності. Втілення морального потенціалу людини в конкретні цілі, засоби обумовлює результат цієї діяльності. Економічна мораль є компонентом суспільної свідомості, що являє собою поєднання економічних та моральних цінностей, мотивів і стимулів соціуму. Вона виконує такі функції: 1) формує свідоме прагнення діяти у відповідності до самостійно поставленої економічної мети; 2) координує дії суб\'єктів економічної діяльності; 3) підвищує ефективність роботи підприємства, культуру взаємин у ньому, а також у всьому суспільному просторі; 4) регулює поведінку підприємця за умови внутрішньої узгодженості системи її вимог із вимогами та потребами суспільства; 5) відображає систему об\'єктивних протиріч в економічних відносинах й виробляє моральні норми, що регулюють ці протиріччя; 6) виражає моральні обов\'язки підприємців перед суспільством. Економічна мораль є також умовою самореалізації людини та її творчої свободи в соціумі. Моральна мотивація економічної діяльності особистості є складноструктурованою системою мотивів та ціннісних орієнтацій людини, що передбачають економічну детермінацію привернення її до трудової поведінки залежно від соціально-економічних (макро- та мікро-) умов реалізації функцій праці як засобу та потреби життя. Моральні та матеріальні мотиви економічної діяльності, інтереси, плани, очікування об\'єднані в людській свідомості і не можуть існувати один без одного. Тільки одночасна реалізація цих мотивів діяльності та їхня динаміка є природним станом особистості, що становить її фізичну та духовну єдність.

41. Екологічна свідомість.

 

Екологічна свідомість - позитивні якості людини, які направлені на пригнічення негативних і аморальних думок і прагнень по відношенню до оточуючого середовища і природи. Екологічна свідомість як специфічна, самостійна форма суспільної свідомості виникає лише в XX ст. нашої ери як наслідок відображення загрози глобальної екологічної катастрофи та наростання кризових явищ у взаємовідносинах суспільства та природи в цілому. Вона формується на основі пізнання як тих законів, що забезпечують цілісність природного середовища, так і тих, що повинні обумовлювати людську діяльність з метою збереження і покращання придатного для людського існування стану природи. В той же час можна говорити про існування елементів екологічної свідомості і на більш ранніх етапах існування людського суспільства. З одного боку, екологічна свідомість зароджується в результаті усвідомлення екологічно відшліфованих відносин рослин і тварин з абіотичним та біотичним середовищем, біотичних колообігів речовини та енергії, а з іншого боку, вона відображає гостру екологічну ситуацію, що виникла в результаті господарської діяльності людини.

Становлення екологічної свідомості в сучасну епоху, на думку багатьох учених, йде за чотирма основними напрямками:

• науковим, що виражається в прагненні реалізувати на практиці наявні теоретичні і практичні знання про існуючі у природному світі зв'язки, про те, як можна уникнути їх порушення в ході виробничої діяльності людини;

• економічним - виражається в усвідомленні економічної невигідності виробничої діяльності, що руйнує оточуюче людину природне середовище;

• культурним - проявляється в прагненні зберегти природне середовище як елемент культурного середовища;

• політичним - знаходить вияв у прагненні людей створювати умови існування, відповідні гідності людини.

Екологічна свідомість має ряд особливостей, які, в свою чергу, обумовлюють специфіку її функціонування в загальній структурі суспільної свідомості. До таких особливостей слід віднести:

1) комплексний характер, що враховує особливості об'єкта відображення, екологічно мисляча людина повинна демонструвати вміння не лише усвідомлювати взаємозв'язок окремих явищ природи та наслідків людської природоперетворюючої діяльності, а й прослідковувати, в якому взаємозв'язку вони знаходяться з іншими явищами більш широкої системи, ніж та, що безпосередньо розглядається;

2) вміння охоплювати об'єкт відображення та пізнання у всій його різноякісності, гетерогенності та побачити за цією багатоманітністю деяку сутнісну єдність, важливу в екологічному відношенні;

3) здатність бачити не тільки найближчі наслідки змін, що здійснюються в природі, але й наслідки більш віддаленого порядку, бачити не тільки прямі, а й зворотні зв'язки змін, що відбуваються в природі та суспільстві.

Екологічна культура - це тип життєдіяльності людини, що успадковується, та її взаємовідносин з навколишнім середовищем, що сприяють здоровому способові життя, стійкому соціально-економічному розвитку, екологічній безпеці країни і кожної людини. Вона є засобом самоорганізації сутнісних сил людини в умовах конкретного природного середовища.

До функцій екологічної культури можна також віднести:

1) виховну - формування певних стереотипів поведінки щодо природи як окремих індивідів, так і суспільства в цілому;

2) прогностичну - створення можливості передбачення наслідків людської діяльності, результатів перетворення природи;

3) регулятивну - управління ставленням суспільства до природи в процесі господарської діяльності.

Головною специфічною рисою екологічної культури є те, що вона не утворюється стихійно, а виникає шляхом формування умов, що сприяють розгортанню її принципів та спеціальним видом діяльності - екологічним вихованням. Від рівня екологічної культури людства, в першу чергу молоді, якій належить майбутнє, залежить вирішення проблеми глобальної екологічної кризи, збереження природних умов існування цивілізації.

Методологія.

Методи наукового пізнання перебувають (принаймні повинні перебувати) в органічному взаємозв'язку. Проте їх справжній взаємозв'язок можна збагнути лише в світлі всеза-гального методу, роль якого відіграє діалектика. Саме завдяки діалектиці кожному із методів наукового пізнання відводиться своє місце і роль у складному і суперечливому процесі осягнення секретів буття.

Методологія — це система принципів і засобів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності, атакож вчення про цю систему. Тривалий час система принципів, якою керувалися люди, не усвідомлювалася в явній формі. Проте поступово виокремилася в спеціальний предмет пізнання і закріпилась як система соціально апробованих правил і нормативів теоретичної і практичної діяльності.

Значна заслуга в розробці методології належить Сократу, Платону й Арістотелю. Основним у методології Сократа було визнання діалектичного характеру мислення як спільного добування істини в процесі зіставлення різних, часто діаметрально протилежних, думок, їх порівняння, визначення тощо. Арі-стотель проаналізував принципи побудови суджень, правила умовиводів і доведень. Важко переоцінити місце і роль його вчення про категорії як організуючі форми пізнання у створенні наукової методології.

Не менш значний вклад у розвиток методології належить Канту, Гегелю, Марксу, творцям діалектичного методу.

Особливого розвитку набули методологічні дослідження в XX ст. Це пояснюється зокрема диференціацією й інтеграцією наукового знання, якісними змінами, що відбулися в класичних дисциплінах, і виникненням багатьох нових дисциплін. Методологічні знання можна класифікувати, вибравши попередньо основу класифікації. Так, методологію часто поділяють на змістову і формальну. До компетенції змістової входять такі проблеми: структура наукового знання; закони виникнення, функціонування й розвитку наукових теорій; понятійний каркас науки та її окремих дисциплін; умови і критерії науковості тощо. Формальні аспекти методологів пов'язані з аналізом мови науки, формальною будовою наукових пояснень, описом і аналізом формальних і формалізованих методів дослідження. При розв'язанні цих проблем виникає питання про логічну структуру наукового знання, що сприяє розвитку методологічної науки як самостійної сфери знання, яка охоплює всю багатоманітність методологічних і методичних принципів і засобів, операцій і форм побудови наукового знання.

Є спроби піднести структуралізм та системний підхід до рівня всезагальної методології. Проте переконливішими є аргументи на користь того, що системний підхід і структуралізм це прояв діалектичного методу. Аргументи на користь саме такого переконання містяться в розділі, присвяченому діалектиці, її сутності, законам, категоріям та їх значенню. Проте коротко все ж варто зазначити про роль діалектики як всеза-гального філософського методу і методології.

Діалектика як всезагальний метод дослідження становить собою систему фундаментальних принципів, які регулюють пізнавальну і практичну діяльність. При цьому вчений встановлює якісну визначеність досліджуваного об'єкта, його кількісну характеристику, в межах якої цей об'єкт залишається сам собою, враховує діалектичний взаємозв'язок якості й кількості, що проявляється в мірі. Наступним кроком є виявлення в об'єкті тих суперечностей,

"боротьба" яких служить джерелом його розвитку, передбачення шляхів і способів розв'язання цих суперечностей. Визнаючи напрям розвитку об'єкта, що вивчається, діалектика рекомендує виявити в ньому нове, життєздатне, і старе, віджите, щоб сприяти розвитку нового.

Всебічне дослідження об'єкта передбачає використання всієї системи категорій діалектики, кожна з яких сприяє осмисленню відповідного аспекту досліджуваного об'єкта — його явища чи сутності, форми чи змісту, причини чи наслідку, необхідного чи випадкового тощо.

Для діалектичного методу і методології характерні такі принципи: принцип розвитку, згідно з яким все у світі розвиваєть ся, причому має місце перехід від кількісних до якісних змін, причиною розвитку, зокрема і якісних змін, є "боротьба" протилежностей, напрям розвитку загалом має прогресивний характер; принцип універсального зв'язку речей матеріального світу, тобто визнання зв'язку всього зі всім; — принцип детермінізму, який визнає поряд з іншими и причинні зв'язки і надає їм суттєвого значення.

Ці основні принципи діалектичної методології конкретизують в інших принципах пізнання, зокрема в принципах конкретно-історичного підходу, всебічного дослідження, єдності теорії і практики тощо.

Ставши на позиції матеріалістичної діалектики, дослідник до основних принципів зараховує і принцип об'єктивності підходу, тобто врахування дійсного стану речей, осмислення явищ такими, якими вони існують у дійсності поза і незалежно від свідомості і волі людей. Крім цього, він виходить із визнання принципової можливості пізнання світу. Перераховані принципи самі по собі ще не гарантують ефективності пізнання, проте ігнорування цих принципів негативно впливає на процес теоретичного освоєння об'єктивного світу.

 

 

43. Плюралізм філософських методологій.

 

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалі-стичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині дедалі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології діалектичного та історичного матеріалізм

44. Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика тощо)

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи – діалекти