Показ вправи. Ним широко користуються в роботі з молодшими школярами, при розучуванні нових вправ.

При демонструванні слід звертати увагу на основні елементи, що становлять основу техніки вправи, супроводжуючи це лаконічним поясненням. Показ вправ має бути зразковим естетично і за технікою. Якщо з якихось причин (наприклад, матеріал складний) учителеві не під силу продемонструвати вправу, можна показати загальну її структуру або докладно пояснити техніку. Для показу складних вправ можна залучати добре підготовлених учнів.

2. Найбільший ефект досягається при раціональному поєднанні безпосереднього показу натуральних рухів з використанням засобів опосередкованої наочності: малюнки, кінограми, відеозаписи, макети приладів тощо. У сучасній методиці навчальної роботи застосовують відеомагнітофон. За його допомогою учень відразу отримує інформацію про виконаний ним рух і відповідно корегує черговий підхід.

3. Принцип наочності передбачає словесні пояснення рухів. Образне слово – одне з важливих засобів забезпечення наочності. Його дохідливість і дієвість буває тим вища, чим конкретніше воно спирається на раніше сформовані рухові уявлення. Роль другої сигнальної системи в руховій діяльності (включаючи і формування нових рухів) з віком і в міру накопичення рухового досвіду підвищується. У процесі навчання розширюються і закріплюються зв’язки між чуттєвими образами й їх відображенням у другій сигнальній системі, і завдяки цьому створюються передумови для більш широкого застосування слова як фактора опосередкованої наочності.

Підвищенню активності другої сигнальної системи в формуванні й удосконаленні рухових навиків сприяє застосування ідеомоторних вправ, що базуються на уявному відтворенні рухових дій, словесних звітах, самонаказах.

Таким чином, способи реалізації принципу наочності досить різні і їх застосування залежить від особливостей контингенту учнів. Найбільші складнощі при реалізації цього принципу виникають через недостачу у дітей рухового досвіду. Тому необхідно, щоб матеріал, який вивчається, подавався в максимально доступній формі.

Відносно обмежені можливості застосування на заняттях з дітьми засобів наочності, в основі яких лежать зорові сприйняття, вимушують широко застосовувати в процесі вивчення з дітьми різних варіантів фізичної допомоги: підтримку, фіксацію найбільш суттєвих положень, що зустрічаються по ходу виконання рухової дії, “проводку” по руху і т.п. Ці прийоми допомагають відчути вправу, запам’ятати складне положення, зорієнтуватись в просторі тощо. Тому їх слід віднести до своєрідних способів реалізації принципу наочності, які адресовані безпосередньо руховому аналізатору.

Необхідно пам’ятати, що успіх навчання значною мірою залежить від розумного поєднання дидактичних принципів. Лише при такій організації навчального процесу можна досягти бажаних результатів у всебічному вихованні учнів.

Принцип свідомості й активності передбачає виховання свідомого ставлення до занять з фізичного виховання, розуміння загальної мети цих занять і конкретних завдань на шляху до досягнення цієї мети, розвиток стійкого інтересу до систематичного і цілеспрямованого фізичного вдосконалення. Для досягнення значних результатів необхідна велика систематична і копітка робота, з якою може успішно справитись лише захоплений чоловік.

Вже з перших кроків необхідно привчати учнів свідомо ставитись до занять, поступово формувати в них необхідні поняття про суть спортивного тренування, пояснювати значення і взаємозв’язки його основних сторін, виховувати ініціативу і самостійність, стимулювати розвиток творчих проявів.

Необхідною умовою свідомого ставлення до занять є відповідна мотивація. Мотиви, які спонукають до занять фізичними вправами, різноманітні. В багатьох випадках, особливо у дітей молодшого шкільного віку, ці мотиви, з педагогічної точки зору, випадкові або мало суттєві (наприклад, прагнення придбати гарну фігуру, захоплення зовнішніми формами рухів, спортивні інтереси у вузькому розумінні і т.п.). Педагог зобов’язаний розкрити учням справжній зміст фізичного виховання і, спираючись на початкові мотиви, зі знанням справи підвести учнів до розуміння суспільного її значення як засобу гармонійного розвитку, укріплення здоров’я, підготовки до творчої праці і захисту Батьківщини.

Реалізація принципу свідомості й активності буде полягати перш за все в тому, щоб забезпечити глибоке розуміння мети занять, які проводяться, розкрити перспективну лінію удосконалення, зробивши її внутрішньою потребою кожного учня.

Важливе місце в реалізації даного дидактичного принципу має навчання учнів свідомому управлінню руховою діяльністю. Для того застосовують спеціальні вправи, які допомагають точно оцінювати просторові, часові і силові параметри рухів. Вони розвивають в учнів здібність до свідомого аналізу власних рухів, підвищують об’єктивність їх самооцінки і покращують самоконтроль за якістю виконання рухових дій. Викладач має довести до свідомості учня не тільки те, що і як виконувати, але і чому пропонується власне та, а не інша вправа, чому необхідно дотримуватись тих, а не інших правил її виконання.

Активність учнів на заняттях в значній мірі визначається їх ставленням до навчально-тренувального процесу, мотивацією їх діяльності. Мотиви, що спонукають учнів до активної діяльності, досить різні і залежать від віку учня, його статі і ін.

Суттєву роль в розвитку активності учнів відіграють систематична оцінка і заохочення досягнутих ними успіхів. Мова йде не тільки про поточну оцінку, яку дає викладач в процесі занять, але і про спеціальну систему нормативних оцінок і заохочуючих мір, які виражають офіційне схвалення кожного досягнення на шляху фізичного вдосконалення (присвоєння розряду, нагородження за місце на змаганнях, дошка пошани тощо).

Принцип міцності прогресування передбачає постійне підвищення вимог до учня, як зі сторони глибини засвоєння вправи, так і до постійного вдосконалення через її ускладнення. Цього слід домагатись при виконанні як простих, так і складних вправ.

Міцність засвоєння фізичних вправ перш за все забезпечується достатньою кількістю повторень. При цьому треба пам’ятати, що велика кількість повторень в однакових умовах може привести до утворення стереотипу. У зв’язку з цим педагог повинен забезпечити варіативність виконання вправ.

При підвищенні вимог до виконання вправи особливу увагу потрібно звернути на добре встигаючих учнів. Вони також повинні виконувати необхідну кількість повторень, інакше не можна розраховувати на міцне засвоєння матеріалу.

В практиці фізичного виховання користуються двома формами підвищення вимог до виконання вправ прямолінійною та сходинчастою. Перша передбачає постановку нових завдань на кожному занятті і використовується на початкових етапах навчання. Суть сходинчастої форми, яка використовується тривалий час, полягає у підвищені вимог на декілька занять. Після певної адаптації до запропонованих навантажень висуваються нові більш складніші вимоги на наступну групу занять.

Методи фізичного виховання

Методи - це способи взаємної діяльності учня і вчителя під час вирішення поставлених завдань.

Методичні прийоми – це шляхи реалізації методів у конкретних випадках і умовах процесу фізичного виховання.

Розрізняють три групи методів: демонстрації, словесні та практичні.

Методи демонстрації

Методи демонстрації ґрунтуються на безпосередньому почуттєвому сприйманні фізичних вправ і використовуються для утворення в дітей зорових уявлень про рух.

Необхідність використання методів демонстрації у процесі фізичного виховання учнів молодшого шкільного віку продиктовано тим, що у дітей цього віку досить малий запас рухових навичок.

До методів демонстрації відноситься безпосередній показ фізичних вправ, імітації (наслідування), наочне приладдя, застосування звукавих і зорових орієнтирів.

Показ фізичних вправ (безпосередній показ) через органи зору створює уявлення про рух. Методичні особливості використання показу обумовлюються конкретними завданнями на різних етапах навчання, складності і характеру фізичних вправ, врахування вікових особливостей дітей. Показ вправи повинен виконуватись правильно, у нормальному темпі, з підкресленою легкістю. При поганому показі у дітей будуть формуватись неправильні уявлення про вправу. Ще Я.А.Коменський зазначав: “Бо як ніхто не може провести прямі лінії, користуючись кривою лінійкою, так ніхто не може дати доброї копії з помилкового оригіналу”.

Вправа демонструється багаторазово. При цьому характер показу повинен змінюватись. Якщо спочатку він має загальне зорове уявлення про вправу, то надалі – уточнюються окремі елементи техніки.

Перед показом обов’язково потрібно вказати дітям за чим їм слід спостерігати. При цьому ним не потрібно зловживати коли вже у дітей виробилось правильне рухове і зорове уявлення. Доцільніше надалі викликати словом його образ, активізуючи при цьому мислення дитини.

Виняткового значення набуває процес підготовки до показу вправи. Передусім потрібно створити належні умови і організувати дітей лдя спостереження. Важливо вибрати місце, щоб вправу яку показує вчитель бачили всі учні. Наприклад, загальнорозвиваючі вправи доцільно показувати стоячи на підвищенні при цьому використовуючи дзеркальний показ; при шикуванні в коло вчитель займає місце поряд з дітьми; під час ходьби в колоні по одному іде назустріч дітям; при присідання, нахилах вліво і вправо – боком до дітей; вправи коли руки за спиною чи повороти наліво, направо чи кругом – стоячи спиною до класу.

Складні за технікою вправи потрібно показувати у різних площинах, щоб створити правильне уявлення про положення рук, тулуба, ніг.

Коли діти добре засвоїли рух вчитель може давати учням завдання спостерігати за своїми товаришами, при цьому відзначаючи допущенні ними помилки.

Особливо цінним, якщо це можливо, є показ вправи підготовленим учнем. Це викликає в учнів зацікавленість і знімає психологічний бар’єр страху перед виконанням нової вправи. Крім того діти легше сприймають пропорції тіла свого ровесника чим вчителя.

Діти залучаються до показу у тих випадках коли вчитель сам не може виконати вправу за станом здоров’я, або через невідповідність розміру приладів його зрості, що досить часто зустрічається у молодших класах.

Імітація - наслідування дій тварин, птахів, комах, явищ природи й суспільного життя – займає важливе місце при навчанні рухів дітей молодшого шкільного віку. Відомо, що діти цього віку мають схильність до наслідування того, що побачать, читають чи їм розповідають. Позитивні емоції які при цьому виникають дають змогу до багаторазового повторення вправи не відчуваючи при цьому втоми, а збільшення навантаження, в свою чергу веде до досягнення кращих результатів у закріпленні рухових навичок, умінь та розвитку фізичних якостей.

Деякі характерні ознаки образів допомагають опанувати окремі елементи техніки рухів. Наприклад, для виконання стрибків на двох вчитель може використати образ горобчика, для безшумного бігу на носках, можна згадати про мишку.

Імітація особливо широко використовується при розучуванні і виконанні загальнорозвиваючих вправ.

Наочне приладдя (опосередкована наочність) у процесі фізичного виховання молодших школярів переважно використовується у вигляді площинних зображень (картинки, малюнки, фотографії), а також відеодемонстрація. Малюнки, фотографії, схеми доцільно показувати у вільний від занять час. Розглядаючи їх діти уточнюють свої зорові уявлення і м’язові відчуття та завдяки цьому краще виконують вправи на занятті.

Зорові та звукові орієнтири допомагають дітям поглибити уявлення про рух, що розучується, оволодіти найскладнішими деталями техніки, ритму і темпу, а також сприяти більш енергійному виконанню вправ.

Орієнтири можуть бути як на тілі дитини так і поза тілом. Наприклад, щоб виконати глибше нахил дітям дається завдання торкнутись носків; при вихованні правильної постави – ходьба з предметом на голові; для покращення відштовхування потрібно дістати підвішений предмет, а якщо він ще дзвенить то це значно покращує результат.

Методи використання слова

Словесні методи допомагають цілеспрямовано спостерігати, точніше сприймати вправу, активізують мислення дитини, сприяючи осмисленню рухових дій, допомагаючи утворенню більш повних і точних уявлень про рух. Відомо, що часові зв’язки встановлюються в корі головного мозку швидше і міцніше, коли м’язово-руховий подразник поєднується з мовно-руховим. Завдяки такому поєднанню в подальшому легко вдається оживити слід зорового уявлення образу руху оживленням сліду словесного позначення (назва вправи викликає чітке уявлення про неї). І навпаки, при спостережені за виконанням фізичних вправ оживляється слід словесного подразнення. Отже словесні позначення можуть бути такими ж подразниками як і фізичні вправи

При формуванні рухових навичок і вмінь у дітей молодшого шкільного віку використовуються такі словесні методи:

Назва вправи. Багато фізичних вправ, мають умовні назви, які певною мірою відображають характер руху, наприклад “розтягування резини”, “накачування насосом”, “паровоз”, “поїзд”, “літаки” і ін. Вчитель показує і пояснює вправу одночасно вказує на що схожа дана вправа. Такі назви скорочують час коли потрібно нагадати про вправу і як вона виконується.

Опис – це докладний і послідовний виклад особливостей техніки виконання руху, що розучується. Повний опис необхідний для створення загальної уяви про рух. Словесний опис супроводжується показом вправи.

Пояснення використовується при розучуванні руху. В поясненні підкреслюється суттєве у вправі й виділяється той елемент техніки, до якого буде привернена увага на занятті. Поступово у дітей створюється уявлення про кожний елемент.

При поясненні слід посилатись на відомі вже учням молодшого шкільного віку вправи, даючи можливість осмислювати техніку даного руху. Це активізує мислення дитини і вона швидше сприймає рух, що вивчається.

Роз’яснення використовується з метою спрямувати на щось увагу або поглибити сприйняття дітей, підкреслити ті чи інші сторони руху, що розучуються. Роз’яснення обов’язково супроводжується показом.

Вказівки. При розучуванні рухів, закріплені рухових навичок і вмінь, слово застосовується у вигляді коротких вказівок. Вони повинні бути спрямовані на те, щоб викликати інтерес до вправ, бажання виконувати їх чітко і правильно. Вказівки даються як до виконання вправи (у формі інструктажу), так і під час виконання вправи (у формі інформування про узгодженість рухів накресленим образам).

Команда – це усний наказ, який промовляється вчителем. Він має певну форму і точний зміст і належить до основних способів прямого керівництва діяльністю дітей.

Розпорядження відрізняється від команди тим, що її формулює сам вчитель, але подається так само у наказовій формі.

Бесіда. Найчастіше вона відбувається у формі запитання і відповіді. Допомагає з’ясувати інтереси дітей, їх знання, ступінь засвоєння рухів, правил гри. Крім того бесіда сприяє уточненню, розширенню загальних знань, уявлень про техніку фізичних вправ.

Оповідання, складене вчителем, чи взяте з книжки використовується для збудження у дітей інтересу й бажання займатись фізичними вправами. Сюжетне тематичне оповідання можна застосовувати під час уроків у природних умовах. Діти виконують вправи, мовби ілюструючи складене вчителем оповідання, наприклад “Прогулянка до лісу”.

Практичні методи