Види банківських та небанківських фінансово-кредитних установ, їх місце у кредитній системі

 

У Законі України "Про Національний банк України" зазначено, що фінансово-кредитна установа – юридична особа, що проводить одну або кілька операцій, які можуть виконувати банки, за винятком залучення вкладів від населення*230. Це визначальний критерій поділу фінансових посередників на банки та небанківські фінансові інститути.

 

 

Рис. 4.1. Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ.

Небанківські фінансові посередники – об'єктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним суб'єктам таких фінансових послуг, виконання яких невигідне чи законодавчо заборонене банком.

У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

– функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, у секторі опосередкованого фінансування;

– за формування власних ресурсів (пасивів), вони випускають подібно до банків боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

– розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоча ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;

– діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності.

Посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності, оскільки вона:

– не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;

– не торкається процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже, немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування.

Страхові компанії – це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов. Ці організації утворюють спеціальний фонд (страховий) за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб – страхувальників (ці внески мають вигляд купівлі страхових полісів). Кошти страхового фонду, як правило, не набагато перевищують щорічні виплати страхових відшкодувань, тому страхові компанії володіють досить значними та стійкими грошовими ресурсами, які вони вкладають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (головним чином в облігації промислових компаній).

Найвідомішими є альянси Промінвестбанку та Акціонерного страхового товариства "Вексель", Укрсоцбанку та HACK "Оранта", банку "Аваль" та АСК "Еталон" і "Еталон-плюс".

Пенсійні фонди – це державні чи приватні організації, що утворюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій). Вони утворюються за рахунок внесків працюючих і підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств.

Ломбарди – це кредитні установи, що надають кредити під заставу рухомого майна, тобто короткострокові (до трьох місяців) кредити населенню на споживчі цілі. Ломбарди видають позики на строк до трьох місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених речей і до 90 % вартості виробів з дорогоцінних металів, каміння, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позики, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів – за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.

Лізингові компанії – організації, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5–8 років і більше) фірмі-орендарю, котра поступово сплачує їй вартість взятого в оренду майна.

Факторингові компанії – це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов'язану з постачанням товарів або наданням послуг. Відповідно до ст. 350 Господарського кодексу України факторинг є банківською операцією у вигляді придбання банком права вимоги у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги з прийняттям ризику виконання такої вимоги, а також прийом платежів. Іншими словами, факторинг – це різновид торговельно-комісійної операції, що пов'язаний з кредитуванням оборотного капіталу клієнта і полягає у поступці клієнтом-постачальником платіжних вимог за поставлені товари і права одержання платежу за них.

Інвестиційні компанії та фонди є інститутами спільного інвестування. Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститутів, які випускають і продають власні цінні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам, а на отримані кошти купують цінні папери підприємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній. Найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинутих країнах (СІНА, Канаді, Франції, Японії). У США близько 6 тис. таких фондів. На їх частку припадає близько 10 % усіх фінансових активів країни, їх інвесторами є 40% населення. Розвиток цих фондів спостерігається і в Європі.

Інвестиційні компанії бувають відкритого і закритого типу. Компанії закритого типу – це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, у зв'язку з цим такі інвестиційні сертифікати й акції є неліквідними. Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих тим, що вони в установлений термін, а досить часто і в будь-який момент, можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати або акції. Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас вони пов'язані з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим їх банкрутством. Проте у високорозвинутих країнах такого, як правило, не відбувається.

Фінансові компанії спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів на виплату, а також надають комерційні кредити (близько 80 % усіх активів). Джерелом грошових ресурсів компаній є власні короткострокові зобов'язання, які розміщуються на ринку, а також кредити комерційних банків.

Кредитні товариства – це установи, що утворюються для задоволення потреб їх членів у кредиті (кооперативів, орендних підприємств, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб). їх капітал формується шляхом купівлі паїв і сплати спеціального внеску, який у разі виходу з товариства не повертається. Основними видами діяльності кредитних товариств є надання коротко- і середньострокових кредитів, посередницька діяльність.

Кредитні спілки – це громадські організації, створені на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів шляхом залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Вони видають позики під мінімальні відсотки і не мають на меті одержання прибутку, а фінансову діяльність проводять так, щоб залучені кошти не зменшувались і забезпечували покриття витрат на утримання самої спілки. Кредитні спілки мають свої переваги: здатність отримати кредит вже через 2–3 години (у комерційному банку лише через 10 днів), невеликі членські внески.

Довірчі товариства (трастові компанії – від англ. trust – довіряти) – товариства, що здійснюють управління майном, грошима або цінними паперами чи правами за дорученням власника. Функціонування довірчого товариства передбачає досить складну сукупність відносин, що формуються між головними діючими особами, які укладають трастову угоду. До них належать: довіритель (принципал) – фізична або юридична особа, яка є власником капіталу і передає його в управління довіреній особі (управляючому або менеджеру) для його використання на певних умовах; довірена особа – фізична або юридична особа, яка на певних, зазначених в угоді, умовах бере в управління майно довірителя; бенефіціар – третя особа, на користь якої здійснюється управління майном, якщо довіритель приймає таке рішення.