Модерністський період національно-культурного відродження та його характерні риси.

Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства – добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

На думку І.Лисяка-Рудницького, згаданий період – «найщасливіший» у новітній історії України", це доба безперервного і всебічного українського піднесення.

Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М.Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик. Її кінцева політична мета — проголошення незалежності України. У 1895 р. Юліан Бачинський – один із активних діячів партії у праці «Україна irredenta» обґрунтовує потребу створення Української незалежної держави.

У 1900 р. харківський адвокат Микола Міхновський опублікував брошуру «Самостійна Україна», де була чітко сформульована державницька ідея «незалежності України від Росії». М.Міхновський виявляє ініціативу: в Каневі на могилі Т.Шевченка заснувати таємну організацію «Братство тарасівців». Товариство очолив І.Липа. Політична програма «Братства тарасівців» була окреслена М.Міхновським у 1893 р. на сторінках Львівської газети «Правда».

В 1897 р. на основі «Братства тарасівців» у м. Харкові виникла «Українська студентська громада». Програма й ідеологія нової організації була близькою до «Братства тарасівців», очолював Д.Антонович.

Плідно розвивалися наукові знання. Серед відомих вчених: О.Ляпунов, який сформулював (створив) загальну теорію сталості руху; професор М.Бекетов, праці якого стали основою нової галузі – металометрії; фізик-експериментатор І.Пулюй, який відкрив випромінення, згодом назване рентгенівським; перша жінка-математик Софія Ковалевська, яка працювала у галузі математичного аналізу, механіки та астрономії; І.Мечніков, який створив першу в Україні й другу в світі бактеріологічну станцію, став одним із основоположників мікробіології і вчення про імунітет; І.Сеченов – засновник вітчизняної фізіологічної школи.

У галузі гуманітарних наук помітна роль належала працям з історії української мови, літератури та фольклору Павла Житецького: «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке».

Чільне місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня література (письменники звернулися до нового літературного напряму – реалізму). Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). Увагу митця привертала волелюбна вдача народу, його непримиренність до неправди і зла, здатність постояти за себе. Панас Мирний глибоко досліджував психологічний вплив на людину соціальної несправедливості.

На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний український театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького – талановитого драматурга, режисера й актора. Він дотримувався переважно традицій «етнографічної драми» («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поряд з ним працював Михайло Старицький, автор драматичних творів, пройнятих національним колоритом («Циганка Аза», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями»).

На новий шлях вивів українську драматургію Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) – автор драматичних творів, присвячених аналізу соціальної, історичної та інтелектуально-філософської проблематики («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий»). У драматичному мистецтві працювали й інші письменники: Панас Мирний, Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка. До самобутнього національного українського театру належала ціла плеяда талановитих акторів: Г.Затиркевич, М.Садовський, К.Саксаганський, М.Кропивницький, І.Тобілевич, М.Заньковецька, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська та ін.

У галузі образотворчого мистецтва провідне місце належить українській національній школі пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру змальовували людину у тісному поєднанні з природою та її трудові будні («Сінокіс» В.Орловського, «Село взимку» П.Левченка. «Козача левада» С.Васильківського).

Поруч з реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод – модернізм. Його прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією робітничою тематикою і проголосили аполітичне гасло «чисте» мистецтво. Культура модернізму спиралась на психологізм, зосереджувалась на внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки.

Захоплення модернізмом у поезії позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів «молодомузівців» (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Твердохліб, М.Яцків та ін.).

Новаторською формою зображення життя українського селянства характерні твори письменників Архипа Тесленка та імпресіоніста Степана Васильченка. У Західній Україні на цю тему писали модерністи Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська.

У реалістичному напрямі розвивалося на початку XX ст. музичнемистецтво. У 1904 р. у Києві відкрито музично-драматичну школу, яку очолив М.Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію. В цей час плідно працювали українські композитори К.Стеценко, М.Леонтович, С.Людкевич. Світову славу здобула видатна українська співачка С.Крушельницька. Міжнародне визнання отримав київський хор О.Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали композиції А.Веделя.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (із франц. moderne – новітній, сучасний). Характерні риси цього стилю – асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бесарабський критий ранок у Києві (1910, арх. Г.Гай).

У цей період робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного ужиткового мистецтва. Такий стиль з'явився у формі дерев'яних хат, національного орнаменту, барвистої кераміки. У стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (арх. В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей). Помітний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив В.Городецький («Будинок з химерами»).

Виразних національних рис набуло образотворче мистецтво. Продовжував плідно працювати С.Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: «Чумацький Ромоданівський шлях», «Вибори полковника Мартина Пушкаря», «Козак Голота». Над розробкою художніх творів історичної та побутової тематики активно працював І.Їжакевич. Низку високохудожніх творів створив О.Мурашко. Він надавав перевагу неоромантичній історичній тематиці («Похорон Кошового») та захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом («Дівчина в червоному капелюшку»). Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису стали Іван Труш, Олекса Новаківський, брати Федір і Василь Кричевські. У 1905 р. була організована Всеукраїнська мистецька виставка, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.

Початок XX ст. представлений видатними художниками, які плідно працювали в галузі модерністського живопису та скульптури – Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали Олександр Богомазов (малюнок «Львівська вулиця у Києві»), Георгій Нарбут («Алегорія на зруйнування Рейнського собору»).

Найславетнішим українським скульптором світового рівня став Олександр Архипенко (станкова робота «Людська постать»).