Концепції етногенезу та формування українського етносу.

Виходячи з різного розуміння проблеми походження та формування українського етносу, протягом останнього століття виникло багато концепцій і теорій, що прагнули її пояснити. Значний вплив на такі наукові пошукування мали ідейна заанґажованість, пануючі загальнотеоретичні постулати, громадянський романтизм чи консерватизм та інші характерні для тієї чи іншої епохи, ідеологічні явища. Серед безлічі теоретичних конструкцій можна вирізнити принаймні п'ять основних концепцій формування (етногенезу) українського народу. Це: автохтонна, трипільська, ранньослов'янська, києворуська та пізньосередньовічна. Умовність такого поділу, з одного боку, зумовлюється численними модифікаціями названих концепцій, а з другого – всередині кожної з них існують різні варіанти і течії.

Автохтонна концепція. Поняття «автохтонний»)походить від грецького auths – сам і chtones – земля) означає належний за походженням до даної території (землі), місцевий, аборигенний. Наголосимо на існуванні автохтонного та міграційного підходів до проблеми походження українського етносу. Прихильники першого (М. Грушевський, В. Хвойко, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков) відштовхувалися від тези, що після появи первісної людини на території України вона вже ніколи не залишалася обезлюдненою, тому саме ці автохтони становили основну «генетичну підоснову», в яку вкраплювалися всі пізніші іншоетнічні елементи.

Прихильники міграціонізму (П. Шафарик, Л. Нідерле, М. Фасмер) доводили, що постійні потужні переселенські хвилі, які прокочувалися територією України, були настільки всеохоплюючими та мали такі глибокі наслідки, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних спільнот. Ця концепція побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала б бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше – на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Автохтонна концепція спирається на теорію культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному ладі. Її суть полягає в тому, що етнічною основою українців вважається пізньопалеолітичне населення, яке мешкало на території сучасної України. Далі воно генетично еволюціонізувало в одне зі скіфських племен – неврів, від них – в антів, а потім – у русів періоду Київської Русі. На цій основі сформувалися українці. Між прихильниками цієї концепції існують певні розбіжності у трактуванні та інтерпретації різних ланок цього етногенетичного ланцюга.

Трипільська (трипільсько-арійська) концепція іноді вважається відгалуженням автохтонної теорії, бо як перша, так і друга спираються на ідеї безперервності. Але останнім часом у літературі вони цілком оправдано розглядаються окремо. Вважається, що основи трипільскої теорії сформулював Я. Пастернак наприкінці XIX ст. У 1990-х рр. вона відродилася у дещо модифікованому вигляді. Згідно з її положеннями самобутність українців зародилася безпосередньо на ґрунті трипільської культури, яка потім еволюціонувала у скіфське плем'я неврів, згодом – в антів і далі – у спільноту часів Київської Русі. Частина прихильників цієї теорії заперечує етнічну спільність українців зі слов'янами.

Ранньослов'янську концепцію походження українців багато сучасних учених вважає найбільш прийнятною, хоча навколо її окремих положень точаться гострі дискусії. Прихильники цієї концепції витоки українців пов'язують безпосередньо із проблемою походження слов'ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Поряд із територіальним аспектом другим важливим арґументом на її користь є часовий фактор. Український етнос як частина слов'янського світу з'явився не раніше V ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях, не втрачаючи при цьому «аріаднину нитку», за якою йшло формування українців. Важливо відзначити, що для обґрунтування цієї теорії використовуються не лише писемні джерела (твори античних авторів), які вміщують багато неточностей і суперечностей, але й матеріали археології та етнолінгвістики.

Києворуська (давньоруська) концепція має два, зумовлені ідейними факторами, відгалуження. Представники одного з них стверджують, що Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу, який склався з південноруських союзів племен — волинян, полян, деревлян, хорватів, уличі», тиверців. Усі держави, навіть такі величезні поліетнічні конґломерати, як імперії (Римська, Британська, Російська, радянська та ін.), мали своє «консолідуюче ядро» у вигляді державотворчого «імперського» (панівного) етносу. В Давньоруській державі таким консолідуючим ядром виступали руси-українці, а інші спільноти, зокрема й пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму.

Прихильники другої точки зору, що, як побачимо далі, стала витвором радянської ідеології, але зберігає певні позиції і в наш час, доводять, буцімто в Києворуській державі склалася т. зв. давньоруська народність, на основі якої вже потім почали формуватися три східнослов'янські народи — росіяни, українці та білоруси. У розрізі таких двох позицій вирішується питання про право на історичну спадщину Київської Русі.

Пізньосередньовічна концепція тісно пов'язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теоретичної конструкції полягає у доведенні, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у XII—XIII ст, а завершився лише у XIV—XV ст, після монгольської навали, яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки щодо питання про виникнення східнослов'янських народів. Насправді ж, як побачимо далі, виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя, є невиправданим хоча б тому, що таким чином фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування.

Під впливом радянської ідеології була відроджена вже призабута реакційна великодержавна концепція, яка у вузьких колах учених дістала назву «теорія колбочки». Вона почала формуватися ще в другій половині XIX ст, коли представники великоросійської історичної школи стали визнавати виникнення та існування українців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечуючи тим самим їхній самостійний розвиток. У 60–80-х рр. XX ст. «теорія колбочки» набула статусу офіційної концепції етнонаціонального розвитку слов'янських народів, що входили до складу СРСР На цій основі, спираючись на ідею інтернаціоналізації, монтувалася теорія створення єдиної історичної спільності «радянський народ», що мав формуватися шляхом злиття всіх націй.

Окрім вищеназваних, є й інші теорії походження українського народу, що будуються на основі комбінації різних етнотворчих процесів, які відбувалися у певному часі на нашій території, а також на основі антропологічних ознак, що з'являлися внаслідок кровозмішування. На такій основі, наприклад, ще в кінці XIX ст. виникла «азіатська теорія», прихильники якої коріння слов'ян-українців шукали серед скіфо-сарматських племен та інших численних кочових народів, що почергово перебували на території України. Вона має чимало послідовників і серед сучасних дослідників. Одні з них етногенез праукраїнської суспільності виводять із синтезу слов'янських з іранськими та урало-алтайськими, головно тюркськими, елементами. При цьому доводиться, що праросійська спільнота сформувалася на основі синтезу переважаючого угро-фінського з урало-алтайським компонентом за незначної участі слов'янського субстрату. Інші дослідники, применшуючи роль в україногенезі слов'янського компонента, важливу роль у цьому процесі надають волзьким булгарам і навіть деяким китайським племенам.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII–XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. – початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім «Україна» став домінуючим.

Зауважимо, що спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» – кордону зі Степом, або від слова «країна», інша версія – «край» як батьківщина, вітчизна.

Що стосується самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).