Кирило-мефодіївське братство

У 1834 р. цар Микола дозволив відкрити другий в Україні універ­ситет ім. св. Володимира в Києві. Заснований він був на базі пере­несеного Кременецького Ліцею та його бібліотеки. Першим ректо­ром того університету став відомий український учений Михайло Максимович (1804-1875). Основним завданням цього університету було російщити українську молодь й виховувати її в любові до царя й "отечества" — Росії. Але всупереч всіх планів і побажань царя і ці­лої московської влади, цей університет, подібно як і Харківський, став важливим вогнищем українського культурного розвитку та ос­віти в Україні. До того спричинився немало і його перший ректор Михайло Максимович, який однак через хворобу та жорстокі умови, створювані режимом, змушений був відмовитися від ректорства у 1835 р. Опісля він був деканом філософічного відділу, а вкінці — професором "руської словесности", хоча його спеціальність була бо­таніка. У 1845 р. він зрезигнував і з професорства.Вивчаючи пам'ятки староруського письменства, його зацікави­ли студії історії, і тому, завдяки його старанням, засновано Комі­сію для розгляду давніх актів при канцелярії генерал-губернатора Південно-Західного Краю, як тоді офіційно називалася Правобе­режна Україна. Основним завданням цієї Комісії було довести до­кументально безпідставні претензії поляків на землі Правобереж­жя1. Вивчення "староруської словесности" привело Максимовича до висновку, що українська мова не є діалектом польської мови, як і не є діалектом російської мови. Він довів, що білоруська, ро­сійська й українська мови, це три окремі східнослов'янські мови і кожна з них має право на власний незалежний розвиток2.М. Максимович був автором майже 400 праць з природознавства, історії, історії літератури й філософії, став членом ПетербурзькоїАкадемії Наук і почесним членом 21 організації, товариств і на­вчальних закладів. Максимович підтримував творчі й особисті зв'яз­ки з Г. Квіткою-Основ'яненком, М. Костомаровим, Т. Шевченком і Є. Гребінкою. Він відіграв визначну роль у розвитку української журналістики як видавець альманахів "Денница" (1830-1834), "Ки­евлянин" (1840-41 і 1850); й "Украинец" (1859, 1864).Незважаючи на русифікаторську політику уряду, Київський уні­верситет також був осередком й української науки. Завдяки кіль­ком поколінням українських учених, які були професорами в Ки­ївському університеті, зроблено багато для розвитку української науки й культури; звідси вийшло чимало визначних українських культурних та громадських діячів. У Київському університеті зустрічалися спольщені українці з Правобережжя та зросійщені українці з Лівобережжя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті, багатому українським історичним минулим, прокидалася ук­раїнська національна думка.І власне в цьому місті, в січні 1846 року, постало з почину мо­лодого викладача історії Миколи Костомарова (1817-1885) нелегаль­не українське таємне товариство Кирило-Мефодіївське Братство. Членами товариства були, крім історика М. Костомарова, письмен­ник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатний ет­нограф Опанас Маркович та студенти Василь Білозерський, Олександер Навроцький, Іван Посяда та Юрій Андрузький.Члени братства здавали собі цілком справу з колоніальної за­лежності України, про що писав у своїх записках Василь Біло­зерський, стверджуючи, що в "жахливому положенні найшлося й наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд. її права позабуто й тепер вона, не як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в житті народу. Ні один зі слов'янських народів не повинен так дуже бажати незалежносте й підтримувати в тій думці інші слов'янські народи, як ми українці".Братство ставило собі за завдання втілювати християнські ідеали і за посередництвом різних реформ перебудувати суспільство на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братер­ство. І це було власне основою його філософії. Дуже тісно з тим пов'язана турбота братчиків про свою батьківщину. У програмі Кирило-Мефодіївці ставили вимогу, щоб "уряд і порядок і правление були на землі, але урядник і правитель повинні підлягати закону і сонмищу. Пани повинні освободити своїх невільних і зробитися їм братами, а багаті повинні наділити нижчих, щоб і вони розбагатіли". Отже, ідея законності всіх і зрівняння у правах з маленьким невиразним ухилом у бік економічної і соціальної рівності являлася головними точками програми. У політично-національному відношенні... висували вони ідею рівности слов'янських народів, рівних у вищому органі правлін­ня — сеймі, обороняли засади виборності, домагалися рівності, свобо­ди, скасування станів і, щоб приймали депутатами й урядниками не по роду, не по багатству, а по розуму й освіті народним вибором.Політична програма Кирило-Мефодіївського Братства викладе­на в основних його документах, у "Книзі битія українського наро­ду" і в "Статуті Товариства св. Кирила й Мефодія" (в оригіналі "Устав Славянского Общества"), написаного російською мовою. У першому пункті статуту говорилося, що "слов'янські народи повинні в будуччині прилучитися до Росії і скласти з нею одну фе­дерацію". У другому пункті говорилося, що кожне плем'я при "соєдінєнії" повинно мати свою самостійність, а за такі племена приз­навалося "южнорусів, сєвєрорусів із білорусами, поляків, чехів зі словаками, лужичан, іліро-сербів з хорватами й болгар1. Йшлося про те, що слов'янські народи повинні мати свої окремі "штати" зі своїми власними урядами і президентами на чолі. Кожний на­род мав сам порядкувати всіма своїми справами самостійно і не­залежно від інших, щоб мав свою мову, свою літературу і свій ок­ремий громадсько-політичний лад,. Отже, під оглядом політичної програми Кирило-Мефодіївське Братство різнилося від ідеології де­кабристів, бо трактувало всі слов'янські народи однаково.Статут Кирило-Мефодіївського Братства говорить, що штати по­винні разом творити слов'янську федерацію, з осідком у Києві, і нею повинна була правити спільна "Слов'янська Рада", складена із послів усіх слов'янських народів-республік, яка вирішувала б спіль­ні справи цілої федерації. У Києві мав перебувати також і правитель Федерації, вибираний на чотири роки так само, як президенти по­одиноких республік. Київ, як столиця федерації, не має належати до жодної республіки, але творити окрему адміністративну одини­цю, щось на зразок як у США місто Вашінгтон.М. Костомаров написав також і програмову "Книгу буття укра­їнського народу", в якій, так само як і в Статуті Братства, помітні впливи "Історії Русів", а також західноєвропейських ідей, голов­ним чином його сучасника, великого польського поста Адама Міцкевича з його "Книгами народу і паломництва польського", де він надає месіаністичну роль польському народові, а Костомаров — ук­раїнському. Україна весь час боролася за волю, і хоч впала жер­твою нікчемного російського підступу, то вона встане з неволі й визволить з неї всю Слов'янщину. "Тоді скажуть усі язики, пока­зуючи на місце, де на карті буде намальована Україна: "От камінь відкинений будівничим, він став основою всього".У "Книзі Буття", як і в "Статуті Братства", йдеться про політичну рівноправність та національне визволення всіх слов'янських наро­дів, а в тому числі українського народу. Костомаров підкреслював, що "українська нація творить собою особливу єдність пройняту ду­хом рівності й братерства, що є її споконвічною властивістю". Чле­ни Кирило-Мефодіївського Братства вимагали скасування будь-яких станових привілеїв і "ліквідації рабства та всякого приниження ниж­чих кляс", національної нерівності, поширення загальної освіти серед народу, запровадження всенародного виборчого права та виборність чиновників.Тоді як члени Братства єдналися на базі спільних ідей, вони різ­нилися у своїх поглядах, як ті ідеї втілювати. Більшість із них ува­жала, що пропаганду їхніх ідей слід вести згідно з євангельськими правилами любові, лагідності й терпеливості.Крім Статуту, Братство видало також дві прокламації і в першій з них "До братів великоросів і поляків" члени Братства виступають просто від імені України "бідної, сестри вашої, яку ви розп'яли і розтерзали" і закликають росіян і поляків, щоб "ради загального спасіння занехати обопільну ворожнечу і ненависть, і збудувати слов'янську спілку на основі рівності, братерства й любові до люд­ства. Другу прокламацію Братство звернуло до земляків, "братів ук­раїнців по обох боках Дніпра" і, переказавши всі важливіші пунк­ти Статуту, закликало, щоб вони над ними подумали.За деякими твердженнями, у квітні 1846 р. до Кирило-Мефоді­ївського Братства мав би вступити й Тарас Шевченко, що саме того року дістав посаду вчителя малювання в Київському университете Але сам Шевченко заперечував приналежність до Братства. Зрештою, "ідея поєднання з москалями", яку висунуло Кирило-Мефодіївське Братство, не відповідала поглядам Шевченка, про що стверджує також і сам Костомаров.У 1847 р. Кирило-Мефодіївське Братство налічувало вже близько сотні членів, і серед них знайшовся студент Олексій Петров, який доніс поліції про його існування. Цар Микола І, довідавшись про Братство і його програму, розгнівано заявив, що "тій відкритій роботі пропаганди з Парижа треба поставити рішучий край". У короткому часі поліція заарештувала всіх членів Братства, а його провідників: Миколу Костомарова, Миколу Гулака, Тараса Шевченка, Василя Білозерського, Миколу Савича й Пантелеймона Куліша замкнули в фортецях й засудили на каторгу й заслання; їхні твори заборонено, а цензура мала пильнувати, щоб їхні прізвища не з'являлися в друку".Вирок проголошено 30 травня (11 червня н. ст.) 1847 р. і цар Микола І сам затвердив його. Найжорстокіше покарано Шевчен­ка, в якого при обшуку знайдено зошит з його революційними вір­шами — віддано на військову службу в Оренбурзькому корпусі з забороною писати й малювати. М. Гулака — на три роки до Шліс­сельбурзької фортеці, а Миколу Костомарова — на один рік ув'яз­нення в Петропавловській фортеці Петербурга, а потім на заслан­ня в Саратові, де він перебував аж до 1856 р. Після проголошення вироку в Україні "розшаліли цензура й донощицтво, заборонено не тільки всякі українські книжки,, але при­сікалися й до статтей писаних по російськи на теми України; за­боронено вживати назву Україна, Малорусь, Гетьманщина".У відповідь на це майже негайно після арештів членів Братства, на одній з вулиць Києва з'явилася прокламація, яка говорила: "Брат­тя! надходить велика пора, пора, коли маємо можливість змити гань­бу збезчещених прахів батьків наших і нашої рідної України, діткне-ної підлою рукою ворогів наших. Хто ж з вас не піднесе руки в ім'я великої справи! З нами Бог і добрі люди, вічно вірні сини України".З появою Кирило-Мефодіївського Братства в українській інтелек­туальній історії почалася нова доба. Досі всі інтелектуальні вияви XIX ст. були звичайними копіями російського інтелектуального жит­тя (слов'янофільство, народність, історичність). Часто українці задо­вольнялися звичайною окремішністю всередині російського руху, як довго там не заперечували українського змісту. Тепер, хоча все ще під впливом своїх сусідів, вони вже почали розвивати свої власні іде­али, почали зосереджуватися на своїй власнійсудьбі. Діяльність Ки­рило-Мефодіївського Братства тривала близько 15 місяців, але вона залишила помітний слід в усій історії суспільно-політичної бороть­би в Україні, тому "царська цензура протягом десятиріч намагалася не допустити будь-яких повідомлень у пресі про діяльність кирило-мефодіївців". Помимо того що Кирило-Мефодіївське Братство не мало змоги розвинути своєї діяльності, його програма користувалася прихильністю серед інтелектуальних кругів. Розгром Кирило-Мефодіївського Братства був тяжким ударом по національно-визвольних прагненнях українського народу, що загальмував на багато років роз­виток усіх галузей української культури.Надзвичайно тяжким був 1848 рік. У половині 1847 р. в Кате­ринославській губернії і в Південній Україні з'явилася епідемія холери, яка досягла берегів Чорного й Азовського морів, десятку-вала населення й наробила чимало шкоди. У квітні 1848 р. Пів­денну Україну навістила жахлива посуха, що тривала від квітня аж по вересень і внаслідок того збіжжя, картопля, овочі й городина пропали на пні. Через брак фуражу й виснаження тяглової худоби трудно було доставити продукти з інших губерній. У тому році не зібрано навіть двох третин посіяного зерна на озимину, а з ярого зібрано тільки половину. Тому що не було чим годувати худоби, худоба дешевшала, а хліб дорожчав. Улітку 1848 р. знову віднови­лася холера ще з більшою силою й охопилаКатеринославщину. Із зареєстрованих 47 940 захворювань — померло 14 990 осіб.Одночасно революційні настрої в Західній Європі в 1848 p., відо­мі під назвою "Весни Народів", довели до упадку захисника реак­ційного режиму в Австрії, князя Меттерніха і знайшли свій відгук і в Україні. Знесення панщини в Галичині скріпило чутки про неда­леке знесення кріпацтва і в Росії. Вибухали селянські повстання й люди відмовлялися виконувати кріпацькі повинності. НаВолині по­міщики, побоюючись за своє і своїх родин життя, тікали зі своїх ма­єтків до Житомира, де було військо, і просили в царя допомоги. По Україні ширилися летючки з закликом до загального повстання. Це все викликало занепокоєння в урядових колах Росії. У зв'язку з тим у Польщі, Білорусі, Україні та Бесарабії запроваджено надзвичайний стан і запроваджено цензуру. "Політика царського уряду була спря­мована якраз на те, щоб стерти насильницьким анексіоністичним шляхом всякі національні особливості української нації"3. За таких умов Росія розпочала ще одну війну з Туреччиною, щоб здобути ви­хід через Дарданели із Чорного моря на Середземне.

НАЦІОНАЛЬНО - ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що раніше, із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство з остраху бути записаними до селян й потрапити у кріпаки. Для вирішення цього питання російський уряд створив спеціальний орган — Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів серед представників провідної верстви українського суспільства на межі ХVIIІ—XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація у 1798 р. "Енеїди" І. Котляревського, написаної народною українською мовою. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненки, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М. Максимовича та І. Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів", анонімний автор якої доводив, що Україна має всі права на відновлення державності.Значне піднесення в країні викликали Великі французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські та культурні діячі В. Капніст, В. Каразін, Г. Винський, О. Поліцин, В. Пассек, І. Орлай, І. Котляревський та ін. Зокрема, В. Капніст в "Оді на рабство" і драмі "Ябеда" сміливо виступив проти анти-1 народної феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.Одним із виявів волелюбних прагнень стало виникнення в Україні таємних політичних товариств, їх різновидом було масонство — заснований на поч. ХVІІІ ст. космополітичний релігійно-етичний рух, альтернативний державним структурам і державній ідеології. Найбільша масонська ложа діяла в Полтаві під назвою "Любов до істини".Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити панівний лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися у декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Його представники вимагали повалення абсолютизму та створення республіки, ліквідації кріпацтва, рівних прав для всіх, свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню.Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні у другій чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток у Харківському університеті. Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії.У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти панівного ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою з них було Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засноване у січні 1846 р. у Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на перебіг і розвиток українського відродження. Тут були історик М. Костомаров, письменник і громадський діяч П. Куліш, професор М. Гулак, видатні етнографи 0. Маркевич і В. Білозерський — усього майже 100 братчиків. Окрасою товариства був Геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. у Петербурзі перший збірник його поезій "Кобзар" відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й справив надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості.Програмні ідеї Братства, зокрема, передбачали: 1) створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності та суверенності; 2) майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; 4) зрівняння у правах усіх слов'янських народів. щодо їх національної мови, культури, освіти тощо.Кирило-Мефодіївське товариство існувало недовго. Уже на поч. 1847 р. його члени були заарештовані й суворо покарані. Але значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.Незважаючи на всі зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.