Загальна характеристика договору на перевезення пасажирів, багажу та почти. Особливості перевезення транспортом загального користування.

Загальна характеристика договору на перевезення пасажирів, багажу та почти. Особливості перевезення транспортом загального користування.

 

Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення.

Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Коментар:

В умовах переходу України до ринкових відносин особливого значення набуває система договорів перевезення, які дозволяють вільно обирати контрагента та визначати умови договору за домовленістю з ним.

Система договорів перевезення кореспондує безпосередньо транспортній системі України, так як сприяє нормальному функціонуванню останньої, забезпечує розвиток народного господарства, юридичних і фізичних осіб послугами по перевезенню вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Згідно ст. 1 Закону України "Про транспорт", транспортна система в Україні складається з таких елементів: 1) транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); 2) промисловий залізничний транспорт; 3) відомчий транспорт; 4) трубопровідний транспорт; 5) шляхи сполучення загального користування. Тобто, транспортна система України об'єднує не лише залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, міський електротранспорт, але й спеціалізовані види транспорту, зокрема трубопровідний. Експлуатацію трубопроводів законодавець відносить до транспортної діяльності як таку, що забезпечує доставку газу та нафти. Однак в літературі зустрічається інше бачення юридичної природи зобов'язань із транспортування товарів по газо- та нафтопроводу. Так, Д. О. Медведєв та В. Т. Смірнов зазначають, що технологічна специфіка транспортування товарів по газо- та нафтопроводу не є підставою для виникнення транспортного зобов'язання, тому термін "трубопровідний транспорт" має умовне значення. Природа зобов'язань, що виникають при переміщенні товарів по трубопроводу, має змішаний характер: тут об'єднуються елементи зобов'язань із передачі майна (нафти, газу) та із надання послуг (транспортування, зберігання). До трубопровідного транспорту застосовується спеціальне законодавство (Гражданское право. Учебник. Часть 2 / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М.: "ПРОСПЕКТ", 1997. - С. 374).

Таким чином, залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення, розрізняють договори перевезення залізничним транспортом, морським і річковим (внутрішнім водним) транспортом, авіаційним (повітряним) транспортом, автомобільним транспортом, міським електротранспортом. Також, слід виділити договори перевезення промисловим залізничним транспортом, відомчим та трубопровідним транспортом.

Систему договорів перевезення становить їх поділ залежно від предмета перевезення, від правового статусу перевізника, від переміщення вантажу, пасажирів, багажу у просторі та від кількості транспортних засобів, що забезпечують перевізний процес.

Залежно від предмета перевезення законодавець виділяє договори перевезення вантажу (предметом цього договору є перевезення вантажу), зокрема перевезення небезпечного вантажу, пасажирів та багажу (предмет договору - доставка пасажирів та багажу до пункту призначення), пошти (предмет перевезення - доставка пошти до пункту призначення), фрахтування (предметом договору є надання всієї або частини місткості транспортного засобу).

Залежно від переміщення вантажу, пасажирів, багажу та пошти у просторі розрізняють договори перевезення у внутрішньому та міжнародному сполученні. Переміщення вантажів, пасажирів, багажу та пошти у внутрішньому сполученню означає, що їх перевезення здійснюється у межах території України, а відповідно у міжнародному сполученню - між Україною та іноземними державами. В свою чергу внутрішні перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування в свою чергу поділяються на: міські, приміські, міжміські внутрішньообласні, міжміські міжобласні. Так, до міських належать перевезення за маршрутами в межах території населеного пункту; до приміських - перевезення за маршрутами завдовжки до 50 кілометрів незалежно від адміністративно-територіального поділу, крім міських маршрутів; до міжміських внутрішньообласних - перевезення за маршрутами, довжина яких перевищує 50 кілометрів і які проходять у межах території Автономної Республіки Крим, області; до міжміських міжобласних - перевезення за маршрутами, довжина яких перевищує 50 кілометрів і які виходять за межі території Автономної Республіки Крим, області. На морському транспорті перевезення всередині країни традиційно називається каботажем. При цьому розрізняють малий каботаж (перевезення між портами одного морського басейну) і великий каботаж (перевезення між портами декількох морських басейнів). Залізничне перевезення пасажирів, багажу та вантажобагажу може здійснюватися у пасажирському та приміському сполученні. Так, перевезення пасажирів, багажу та вантажобагажу в пасажирському сполученні здійснюється в пасажирських, швидких, швидкісних, високошвидкісних, фірмових поїздах, електро- та дизель-поїздах підвищеного комфорту між пунктами, розташованими. При цьому, розрізняють пасажирське місцеве сполучення (на мережі однієї залізниці) та пасажирське пряме сполучення (на мережі двох та більше залізниць). А сполучення приміське - це перевезення пасажирів приміськими і місцевими електро- та дизель-поїздами, поїздами, сформованими із класних вагонів з локомотивною тягою без нумерації місць у вагонах за приміськими тарифами. Залежно від способів доставки пасажирів до місця призначення пасажирське сполучення поділяється на пересадкове та безпересадкове.

Залежно від правового статусу перевізника всі договори можна поділити на договори, перевезення за якими здійснюється транспортом загального користування та договори, перевізником яких є інші транспортні організації. При цьому договори перевезення транспортом загального користування є публічними.

На автомобільному транспорті за названим критерієм договори перевезення можна поділити на договори, перевезення за якими здійснюється транспортом загального користування, відомчим транспортом та індивідуальним. Автомобільні транспортні засоби загального користування використовуються перевізниками для надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів. Відомчим є автомобільні транспортні засоби суб'єктів підприємницької діяльності, установ та організацій, що використовуються ними тільки для власних потреб. А індивідуальним автомобільним транспортним засобом є транспортні засоби фізичних осіб, що використовуються ними тільки для власних потреб. Залежно від виду послуг пасажирам автомобільного транспорту загального користування договори перевезення поділяються на автобусні, таксі та вантажопасажирські перевезення пасажирів та багажу (ст. 35 Закону України "Про автомобільний транспорт").

Перевезення здійснюється транспортними організаціями. При цьому воно може здійснюватися одним або декількома організаціями одного або кількох видів транспорту. З урахуванням цього а) місцеві - перевезення, здійснюється однією транспортною організацією (залізницею, пароплавством тощо); б) прямі - перевезення здійснюється кількома організаціями одного виду транспорту; в) прямі змішані - перевезення здійснюється кількома організаціями різних видів транспорту.

Залежно від вищезазначених видів перевезення, підставою виникнення зобов'язань із перевезення можуть бути договори перевезення місцевого, прямого та прямого змішаного сполучення.

В юридичній літературі зустрічається поділ договорів перевезення на основні та допоміжні. Основні договори перевезення опосереднюють головну сферу взаємовідносин транспортних організацій і клієнтури. До них відносять договори перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти; договір чартеру (фрахтування). А допоміжні договори сприяють нормальній організації перевізного процесу. До них можна віднести договори на організацію перевезень; договори на експлуатацію під'їзних колій, подачу і забирання вагонів; договори про технічне обслуговування і ремонт транспортного засобу тощо.

У новому ЦК України, на відміну від попередніх кодифікованих актів, законодавець виділяє, крім традиційних договорів перевезення вантажу (ст. 909) та перевезення пасажира та багажу (ст. 910), також й інші договори, що забезпечують перевезення: договори чартеру (фрахтування) (ст. 912), договори перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти у прямому змішаному сполученні (ст. 913), договори перевезення транспортом загального користування (ст. 915), а також довгострокові договори перевезення вантажу. Усі названі договори мають на меті врегулювати правовідносини, що виникають в процесі перевезення вантажу, пасажирів і багажу. Тому, як зазначав В. В. Вітрянський, в сучасних умовах вже не може мова йти про один - єдиний договір перевезення, що побудований за моделлю реального договору, а слід розглядати систему договорів, що опосередковують перевезення вантажу, пасажирів і багажу (Договорное право. Книга четвертая. - М.: "Статут", 2003. - С. 254). До цієї системи, яка застосовується на усіх видах транспорту, відносяться договори перевезення вантажу, договори перевезення пасажирів і багажу, договори чартеру (фрахтування), договори перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти у прямому змішаному сполученні, договори перевезення транспортом загального користування, а також довгострокові договори перевезення вантажу.

2. Загальні умови перевезення визначаються Главою 64 ЦК України, Законом України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 року та іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Відповідно, умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються спеціальними нормативно-правовими актами, зокрема транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами.

Сьогодні в Україні чинні Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 року (надалі - ПК України), Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 року (надалі - КТМ України) та Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 року (надалі - СЗ України). Крім того, зберігають силу й Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затверджений постановою Ради Міністрів СРСР 15 жовтня 1955 року (надалі - СВВТ СРСР) та Статут автомобільного транспорту УРСР, затверджений постановою Ради Міністрів СРСР від 27 червня 1969 року (надалі - САТ УРСР).

До інших нормативно-правових актів слід віднести Закон України "Про залізничний транспорт" від 4 липня 1996 року, Закон України "Про перевезення небезпечних вантажів" від 6 квітня 2000 року, Закон України "Про автомобільний транспорт" від 5 квітня 2001 року (із змінами та доповненнями від 23 лютого 2006 року), Закон України "Про міський електричний транспорт" від 29 червня 2004 року. Відносини із перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти регламентуються, також, правилами, що видаються відповідно до транспортних кодексів та статутів, інших нормативно-правових актів. Тобто, правила перевезення повинні відповідати ЦК України, транспортним кодексам, статутам та іншим нормативно-правовим актам. Так, перевезення залізничним транспортом здійснюється відповідно до Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженим наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 27 грудня 2006 року N 1196; умови перевезення автомобільним транспортом визначається Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року; на повітряному транспорті діють Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджені наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації від 14 березня 2006 року N 187, та Правила повітряних перевезень вантажів, затверджені наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації від 14 березня 2006 р. N 186.

Стосовно правового регулювання річкового перевезення, то крім СВВТ СРСР, слід згадати ще про два нормативних акта Радянського Союзу, які на даний час не скасовані та на практиці застосовуються у разі, якщо на них є посилання у договорі - це Правила перевезень вантажів у прямому водному сполученні річкового і морського пароплавства СРСР, затверджені Наркомом річного і морського флоту 17 липня 1941 року та Правила перевезень пасажирів і багажу в прямому водному сполученні на судах річкового і морського флоту СРСР, затверджені 23 червня 1940 року.

Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється як на внутрішньому, так і на міжнародному сполученні. Умови перевезення на міжнародному сполученні встановленні не лише внутрішніми нормативно-правовими актами, але й відповідними міжнародними договорами та угодами СРСР та України. Наприклад, Афінською конвенцією про перевезення морем пасажирів та їх багажу (1974 р.), Женевською конвенцією про договори міжнародного автомобільного перевезення пасажирів та багажу (1973 р.), Конвенцією про міжнародні залізничні перевезення (1980 р.), Конвенцією про міжнародне автомобільне перевезення пасажирів і багажу (1999 р.), Європейською угодою про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів (ДОПНВ) (2000 р.). При цьому, внутрішнє законодавство застосовується до перевезень, що регулюється міжнародними конвенціями і угодами, якщо даними актами не встановлено інше.

Крім того, міжнародно-правовими є угоди в сфері транспорту, що укладаються державами - учасниками СНД. Наприклад, Угода між Урядом РФ та Урядом України про міжнародне автомобільне сполучення (1995 р.).

3. Відповідно до абзацу 2 частини 2 коментованої статті, умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором. Тобто, законодавець деталізує в даній нормі принцип свободи договору (див. коментар до ст. 627 ЦК України) в частині самостійного визначення сторонами його умов. Це сприяє нормальному функціонуванню останньої, забезпечує розвиток народного господарства, юридичних і фізичних осіб послугами по перевезенню вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Однак в сфері регулювання перевезення дія даного принципу обмежується, про що свідчить правило про те, що умови перевезення встановлюються договором, якщо інше не встановлено ЦК України, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Тобто більшість норм, що регламентують діяльність транспорту носять імперативний характер. Це обумовлено високими вимогами до організації перевезення, інтересами безпеки перевізного процесу та іншим.

 

Перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи.

УКЛАДЕННЯ ТА ФОРМА

Затверджено наказом Міністерства транспорту України 21.01.98 N 2 Порядок і умови організації перевезень пасажирів та багажу автомобільним транспортом

2.1. Організація маршрутів передбачає:

вивчення пасажиропотоків на існуючій транспортній мережі (далі - попит населення на перевезення);

обстеження доріг та дорожніх об'єктів; відкриття, закриття, зміну маршрутів;

побудову розкладів руху;оформлення паспортів маршрутів.

2.2. Вивчення попиту населення на перевезення

2.2.1. Для вивчення попиту населення на перевезення використовуються табличний, матричний та обліковий методи обстеження пасажиропотоків і кореспонденцій.

3. Організація перевезень

4. Укладання договорів про організацію перевезень пасажирів

4.1. Перевезення пасажирів автомобільним транспортом

здійснюється на підставі одного з таких документів:

квитка, який посвідчує право громадянина на користування

автомобільним транспортом та перевезення за плату багажу на

міських (у тому числі маршрутних таксомоторних), приміських і

міжміських маршрутах. Форма квитка та багажної квитанції на

міжнародні перевезення пасажирів, Інструкція з оформлення квитка

та багажної квитанції на проїзд в автобусах міжнародних маршрутів

встановлюються згідно з додатком 13 до цих Порядку і умов;

довгострокового договору перевезення організованих груп

дітей, зразок якого затверджений наказом Мінтрансу та Міносвіти

від 10.12.97 р. N 431/7, договору разового перевезення

організованих груп дітей у формі замовлення, зразок якого

затверджений наказом Мінтрансу та Міносвіти від 09.01.98 р. N 4/8,

а також дозволу на перевезення організованих груп дітей, зразок

якого затверджений наказом Мінтрансу та Міносвіти від 09.01.98 р.

N 5/9;

зовнішньоекономічного договору про сумісну діяльність,

пов'язану з міжнародним регулярним перевезенням пасажирів, за

зразком, уміщеним в додатку 14 до цих Порядку і умов, та договору

про міжнародні нерегулярні і маятникові автомобільні перевезення

пасажирів, за зразком, наведеним в додатку 15 до цих Порядку і умов;

довгострокового договору на перевезення туристів, зразок якого затверджений наказом Мінтрансу та Держкомтуризму від 10.12.97 р. N 433/5 та договору разового перевезення туристів,

зразок якого затверджений наказом Мінтрансу та Держкомтуризму від 09.01.98 р. N 6/4;

договору про сумісну діяльність, пов'язану з обслуговуванням пасажирів автомобільним транспортом за зразком, уміщеним в додатку 16 до цих Порядку і умов;

договору оренди приміщення підприємствами, що надають послуги населенню та пасажирам, за зразком, уміщеним в додатку 17 до цих Порядку і умов.

 

 

ПРАВА ТА ОБОВ.ЯЗКИ

Сторонами в розглядуваному виді цивільно-правових договорів є пасажир і перевізник, що мають чітко визначені права й обов’язки, які характеризують їх правовий статус та визначають істотні умови договору.

Однією із істотних умов договору перевезення пасажирів являється плата.

Провізна плата, будучи ціною договору, на транспорті загального користування визначається тарифами, а в інших випадках — угодою сторін. Тарифи на перевезення встановлюються державними і місцевими (для міського і приміського транспорту) органами виконавчої влади. Тарифи залежать від виду перевезення, його відстані, роду (типу) перевізних засобів і категорії (класу) займаного в них місця. Існують загальні і пільгові тарифи для деяких пасажирів. У встановлених законом випадках пасажир взагалі може бути звільнений від внесення проїзної плати (пенсіонери в міському транспорті й ін.). Понесені в зв'язку з цим витрати відшкодовуються транспортній організації за рахунок засобів відповідного бюджету. Проїзна плата вноситься при укладанні договору. Виключення складають перевезення в не маршрутних таксомоторах, розрахунки за перевезення в яких здійснюються після їх завершення.

Основний обов'язок пасажира — сплата проїзних платежів. Придбання квитка й означає виконання даного обов'язку, якщо пасажиру не надане право безплатного проїзду. Пасажир зобов'язаний зберігати квиток до закінчення поїздки і пред'явити його в шляху проходження на першу вимогу посадових осіб, уповноважених на перевірку проїзних документів. Пасажир, виявлений у потязі (на судні, у літаку) без квитка або з квитком, що не дає право на проїзд у даному потязі (на судні, у літаку), зобов'язаний сплатити штраф у встановленому розмірі і, крім того, вартість проїзду до найближчої станції (порту). Потім він або здобуває квиток для подальшого проходження, або віддаляється з потяга (знімається з рейса). Пасажири зобов'язані дотримуватись встановлених правил перевезень [30, с. 378].

Права, що належать пасажиру, різні і можуть бути зв'язані з:

а) висновком і виконанням договору перевезення;

б) зміною спочатку укладеного договору

в) відмовленням від його виконання.

У самому загальному виді вони зазначені в Цивільному кодексі України та конкретизовані в транспортних статутах і кодексах.

Так, відповідно до ст. 911 ЦК пасажир має право:

1) одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;

2) провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;

3) купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;

4) перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);

5) зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби - на весь час хвороби;

6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка - залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);

7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом.

Пасажир може мати також інші права, встановлені іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Таким чином перелік прав пасажира не замикається в рамках транспортного законодавства. Пасажир, що виступає як споживач, має й інші права, що випливають із Закону України “Про захист прав споживачів”.

Насамперед, пасажир має право зайняти місце відповідно до квитка. У випадку ненадання пасажиру місця відповідно до квитка перевізник зобов'язаний надати йому місце хоча б і більш високої категорії без стягування доплати. При згоді пасажира зайняти місце меншої вартості йому повертається різниця. Якщо пасажир відмовляється від запропонованої йому заміни, перевізник повертає вартість проїзду. Крім того, пасажир вправі провозити із собою безкоштовно одну дитину визначеного віку, якщо вона не займає окремого місця. Інші з пасажиром діти провозяться по дитячих квитках з наданням окремого місця.

Пасажир вправі також безкоштовно провозити із собою речі (ручну поклажу) у межах установлених вагових норм. Понад ці норми ручна поклажа може провозитися як багаж за окрему плату. Пасажир вправі зробити одну зупинку на шляху (якщо це можливо в залежності від виду транспорту), попередивши про те перевізника, із продовженням терміну придатності квитка на встановлений час, а у випадку хвороби — на час хвороби (при наявності довідки з лікувальної установи).

Нарешті, пасажир вправі відмовитися від договору до початку перевезення або на шляху проходження. Відмовлення може бути змушеним (хвороба, затримка рейсу і т.д.) і добровільним. При змушеному відмовленні пасажиру повертаються гроші по невикористаному цілком або частково квитку. Наслідки добровільного відмовлення залежать від часу відмовлення. Частина, що повертається пасажиру, вартості проїзду назад пропорційна кількості часу, що залишилась до відправлення транспортного засобу. Вона визначається в транспортних статутах і кодексах.

У випадку припинення договору на шляху проходження пасажиру повертається вартість проїзду за непрослідовану відстань. В усіх випадках повернення проїзних документів з пасажира стягується встановлений збір.

Інша сторона договору - перевізник зобов'язаний доставити пасажира в пункт призначення в терміни, визначені транспортним законодавством. Ці терміни фіксуються в затверджених перевізником розкладах руху транспортних засобів (польотів). Перевізник несе відповідальність за затримку відправлення пасажира, а також за запізнення прибуття транспортного засобу, що перевозить пасажира, у пункт призначення (за винятком перевезень у міському і приміському сполученнях) [30, с. 381].

Відповідальність перевізника настає при наявності його провини і полягає, як правило, в сплаті неустойки (штрафу) у розмірі, встановленому транспортним статутом або кодексом.

Провина перевізника в такому простроченні презумується: він відповідає, якщо не доведе, що затримка або запізнення мали місце внаслідок нездоланної сили, усунення несправності транспортних засобів, що загрожує життю або здоров'ю громадянина, або інших обставин, що не залежать від перевізника. Крім того, при відмовленні пасажира від перевезення через затримку відправлення транспортного засобу перевізник повертає пасажиру проїзну плату [37, с. 863].

Необхідно зазначити, що відповідальність перевізника за заподіяння шкоди життю і здоров'ю пасажира визначається не правилами про договір перевезення, а нормами деліктного права. У цьому випадку перевізник відповідає за заподіяння шкоди життю і здоров'ю пасажира (у тому числі безквиткового), виступаючи як власник джерела підвищеної небезпеки.

Лише на морському транспорті встановлено, що перевізник відповідає за смерть пасажира або ушкодження його здоров'я при наявності провини. Отже, не допускається безвинна відповідальність перевізника перед пасажиром за підвищено небезпечну діяльність по експлуатації транспорту.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що умови, підстави та порядок укладення договорів перевезення пасажирів є майже однаковими на всіх видах транспорту:

- сторонами в таких правовідносинах виступають перевізник та пасажир;

- істотною умовою договору є його ціна, яку сплачує пасажир;

• основні права та обов’язки сторін є ідентичними.

Система прав пасажирів досить досконала, але тільки при їх узагальненні, при наданні послуг певним видом транспорту дуже велике значення має його специфіка, враховуючи яку задовольнити всі вимоги пасажира досить складно. Таким чином перелічені вище права пасажирів та ознаки відповідальності транспортних перевізників можуть бути лише базою для побудови окремих правовідносин.

Охарактеризуємо розглядуваний вид договорів за ще однією істотною ознакою – формою їх укладення.

Страхування пасажирів

Договори обов'язкового особистого страхування пасажирів від нещасних випадків на транспорті укладаються згідно з «Положенням про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті» затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 р. N 959.

 

Обов'язкове особисте страхування від нещасного випадку поширюється на:

пасажирів залізничного, морського, внутрішнього водного, автомобільного і електротранспорту, крім внутрішнього міського, під час поїздки або перебування на вокзалі, в порту, на станції, пристані;

 

Обов'язкове особисте страхування не поширюється на пасажирів:

- морського і внутрішнього водного транспорту на прогулянкових лініях;

- внутрішнього водного транспорту внутрішньоміського сполучення і переправ;

- автомобільного і електротранспорту на міських маршрутах.

Застрахованими вважаються - пасажири з моменту оголошення посадки в морське або річкове судно, поїзд, автобус або інший транспортний засіб до моменту завершення поїздки.

 

Страховий платіж за обов'язковим особистим страхуванням від нещасних випадків на транспорті утримується з пасажира перевізником, і входить до вартості квитка.

 

Тарифи на особисте страхування від пасажирів від нещасного випадку на транспорті визначаються в рамках тарифів, визначених для відповідних видів транспортного сполучення в Положенні.

 

Відносини між перевізниками та страховиками щодо страхування пасажирів і водіїв визначаються укладеними між ними договорами доручення та договорами страхування.

 

Розмір страхової суми для кожного застрахованого становить 6000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

 

Страховими випадками є:

а) загибель або смерть застрахованого внаслідок нещасного випадку на транспорті;

б) одержання застрахованим травми внаслідок нещасного випадку на транспорті при встановленні йому інвалідності;

в) тимчасова втрата застрахованим працездатності внаслідок нещасного випадку на транспорті.

 

Страховики виплачують страхові суми:

а) у разі загибелі або смерті застрахованого внаслідок нещасного випадку на транспорті сім'ї загиблого або його спадкоємцю у розмірі 100 відсотків страхової суми;

б) у разі одержання застрахованим травми внаслідок нещасного випадку на транспорті при встановленні йому інвалідності:

I групи - 90 відсотків страхової суми;

II групи - 75 відсотків страхової суми;

III групи - 50 відсотків страхової суми;

в) у разі тимчасової втрати застрахованим працездатності за кожну добу - 0,2 відсотка страхової суми, але не більше 50 відсотків страхової суми.

 

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

У разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).

Загальні умови цивільно-правової відповідальності визначені у гл. 51 ЦК. Сторони вправі у договорі встановлювати відповідальність за порушення зобов'язань щодо перевезень вантажів, коли вона не передбачена законом, а також підвищувати відповідальність, встановлену законом.

Положення статті 920 ЦК носять загальний характер і відсилають до правил, передбачених транспортними статутами та кодексами. Так, наприклад, п. 105 Статуту залізниць України встановлює, що залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, пасажири, транспортні, експедиторські і посередницькі організації та особи, які виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами. Про окремі випадки відповідальності при перевезеннях див. ст.ст. 921, 922, 924, 928 ЦК і коментарі до них.

Як перевізник, так і відправник несуть відповідальність, яка може виражатися у відшкодуванні збитків та/або в сплаті штрафу. Штрафи за невиконання плану перевезення встановлюються або у твердій сумі, або в процентному відношенні до провізної плати за пред'явлену чи невивезену кількість вантажу. Розмір штрафу, а також умови і порядок його стягнення визначаються відповідно до норм транспортного законодавства.

Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності, якщо ненадання транспортного засобу або невикористання наданого транспортного засобу сталося не з їхньої вини, зокрема у разі припинення (обмеження) перевезення вантажу у певних напрямках, встановленого у випадках і порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами).

Стаття 921 ЦК передбачає конкретні випадки відповідальності сторін за договором перевезення. Перевізник за ненадання транспортних засобів для перевезення вантажу, а відправник за ненадання вантажу або невикористання поданих транспортних засобів з інших причин несуть відповідальність, передбачену угодою сторін, якщо інше не передбачено транспортними статутами або кодексами.

Частина 1 статті 921 ЦК передбачає можливість визначення сторонами відповідальності в договорі у разі неподання і невикористання транспортних засобів відповідно перевізником чи відправником.

Діючі транспортні статути і кодекси передбачають відповідальність перевізника і відправника вантажу за неподання і невикористання транспортних засобів у вигляді сплати штрафів, що носять характер виняткової неустойки.

Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності, якщо неподання транспортних засобів або невикористання поданих транспортних засобів сталися внаслідок непереборної сили, інших явищ стихійного характеру, воєнних дій, припинення або обмеження перевезення вантажів у певних напрямках, встановленої у випадках і порядку, що передбачені транспортними статутами та кодексами.

За затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому за домовленістю сторін, транспортними кодексами (статутами), якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров'ю пасажирів, або інших обставин, що не залежали від перевізника.

У разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов'язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами).

Загальний принцип щодо відшкодування збитків особі, яка їх зазнала, у разі порушення її цивільного права, передбачений ст. 22 ЦК. У свою чергу, стаття 623 ЦК встановлює обов'язок боржника відшкодувати кредиторові завдані ним збитки. Обов'язок щодо доведення розміру збитків завданих у результаті порушення зобов'язання покладається на кредитора. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Відповідальність та її особливості передбачені також окремими транспортними статутами. Так, наприклад, п. 116 Статуту залізниць України передбачає, що за несвоєчасну доставку вантажів і порожніх вагонів, що належать підприємствам, організаціям, установам, громадянам — суб'єктам підприємницької діяльності або орендовані ними, залізниця сплачує одержувачу штраф (якщо не доведе, що прострочення сталося не з її вини) у розмірах: 10 відсотків провізної плати — за прострочення на дві доби; 20 відсотків провізної плати — за прострочення на три доби; ЗО відсотків провізної плати — за прострочення на чотири і більше діб. Зазначений штраф не сплачується, якщо вантаж не було вивезено одержувачем зі станції впродовж доби після одержання повідомлення про прибуття вантажу або якщо в цей же термін одержувач не розкредитує перевізні документи на вантаж, що прибув. Залізниця не несе відповідальності за порушення термінів доставки, якщо порушення сталося внаслідок стихійного лиха або з інших не залежних від залізниці обставин.

Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

До пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти є обов'язковим пред'явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).

Позов до перевізника мож