Конституція України і закони як основні джерела земельного права.

Конституція України є основоположним законом України, який міс­тить у собі правові норми, що лежать в основі земельного права і земель­ного законодавства. Положення Конституції України визначають права, свободи та обов'язки людини і громадянина, що повною мірою поширю­ються і на селян як основних землекористувачів.

Норми Конституції України можна умовно поділити на дві великі групи:

1. безпосередньо присвячена земельним відносинам;

2. опосередковано бере участь у регулюванні земельних відносин. До першої групи відносяться: ст. 13 - про землю та інші природні

ресурси; ст. 14 - про право власності на землю; ст. 16 - право кожного

на сприятливе навколишнє середовище (довкілля); про обов'язки кожно­го зберігати природу, бережливо відноситись до її багатств.

В ст. 13 Конституції проголошено, що "земля, її надра, атмосферне повітря водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах тери­торії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключ­ної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначе­них цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом".

У ст. 14 Основного Закону зазначається, що земля є основним наці­ональним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Згідно з вимогами даної статті право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

В Основному Законі (ст. 41) закріплено три форми власності: дер­жавна, комунальна і приватна. На підставі цієї правової норми власність на землю в Україні також має ті самі форми: державну, комунальну і приватну. Кожен громадянин для задоволення своїх потреб може корис­туватися землями права державної, комунальної і приватної власності відповідно до чинного законодавства. Ніхто не може бути протиправ­но позбавлений права власності на земельну ділянку. Примусове відчу­ження землі права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, вста­новлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування її вартості. Конфіскація землі може бути застосована виключно за рішен­ням суду у випадку і порядку, встановлених законом.

Безпосереднє відношення до всіх форм організації сільсько­господарських підприємств та використання ними землі має ст. 42 Кон­ституції України, в якій йдеться про правоздатність усіх громадян Украї­ни займатися підприємницькою діяльністю. Це право громадянина тісно пов'язане з реалізацією ст. 36 Конституції України і утворенням цілої сис­теми сільськогосподарських підприємств на базі використання земель права державної, комунальної і приватної власності.

Другу групу норм Конституції України складають більш віддалені від земельних відносин, але не менш важливі для них приписи Основного Закону: про людину, її права і свободи (ст.ст. 21-42); про демократич­ний, правовий і соціальний характер держави Україна (ст.ст. 2-7); про гарантії державного захисту прав і свобод людини і громадянина (ст. 8); про обов'язки кожного сплачувати податки (ст. 67).

Одним із головних джерел земельного права є Земельний кодекс України. Він регулює такі інститути: форми власності на землю; корис- тування землею; порядок передачі земель у власність та користування; окремі права і обов'язки власників землі та землекористувачів; вико­ристання земель; вирішення земельних спорів тощо. Даним Кодексом передбачено право власності на землю громадян і юридичних осіб у межах населених пунктів для підприємницької діяльності. Визначено, що громадяни й юридичні особи, крім прав власності на землю, набува­ють інших прав на земельні ділянки, у тому числі права оренди, права забудови, сервітуту, права переважного придбання тощо.

Принципово важливими положеннями Кодексу є:

- створення умов для еволюційного розвитку аграрного землеволо­діння й землекористування від підсобного, натурального до велико­го, високотоварного шляхом зняття верхніх(граничних) меж земель­них ділянок;

- зняття обмежень щодо придбання у власність земельних ділянок громадянами та юридичними особами;

- суттєве розширення умов використання сільськогосподарських земель несільськогосподарськими підприємствами;

- обов'язковість використання земель сільськогосподарського при­значення безпосередньо власником або орендарем.

Важливим положенням щодо розв'язання соціально-економічних проблем є право підприємств, установ та організацій на користування землею на умовах оренди та шляхом передачі у власність.

Узгоджено із галузевим законодавством правовий режим і порядок використання земель природно-заповідного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

До джерел земельного права відноситься також ряд інших законів, що регулюють земельні правовідносини. Так, Закон України "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство" регулює відносини щодо пра­ва придбання земельних ділянок у тимчасове чи постійне користування, в тому числі на умовах оренди. Законом визначаються права і обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів.

Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" регулює порядок наданні земельних ділянок для ведення селянського (фермер­ського) господарства, визначає їх розміри, плату за землю, право на будівництво житлових, виробничих та інших будівель і споруд тощо.

Закон України "Про оренду землі" регламентує порядок користування землею на правах оренди як особливої форми реалізації права власності та господарського використання землі; визначає статус орендодавців та орендарів у земельних правовідносинах; передбачає зміну, припинення і поновлення договору оренди землі.

Лісовий кодекс України містить норми щодо поділу земель лісового фонду, особливостей їх надання у постійне та тимчасове користування, користування земельними ділянками лісового фонду, їх оренди. Значна частина норм регулює користування земельними ділянками лісового фон­ду з метою використання лісових ресурсів для потреб мисливського гос­подарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристич­них цілей, проведення науково-дослідних робіт на природно-заповідних територіях і об'єктах, у лісах населених пунктів, у прикордонній смузі.

Норми Водного кодексу України визначають склад земель водного фонду, підстави та порядок користування ними, встановлюють відпові­дальність за порушення вимог використання цих земель.

Особливо важливе місце серед джерел земельного права займають укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України.

Згідно з Конституцією України Президент України видає укази і роз­порядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. На фоні швидких змін в політичних, економічних, соціальних, екологіч­них відносинах у земельному законодавстві виникають прогалини, які усуваються саме Указами Президента України.

У земельному праві укази Президента є актуальними і різнобічними, що пояснюється важливістю і різноманітністю земельних відносин.

Навіть неповний перелік указів Президента України щодо регулю­вання земельних відносин вказує на місце цього виду джерел права у формуванні земельного права в останні роки. Серед указів, що справля­ють значний вплив на розвиток земельних відносин можна назвати такі:

- "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994р. №666;

- "Про порядок паювання земель, переданих у колективну

- власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р.;

- "Про захист прав власників земельних часток (паїв)" від 21 квітня 1998р.;

- "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогоспо- дарського призначення для здійснення

- підприємницької діяльності" від 12 липня 1995 р.;

- "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призна­чення" від 19 січня 1999 р.;

- "Про приватизацію земель сільськогосподарського призначення" від 3 грудня 1999 р.

Важливим джерелом земельного права є також постанови Кабінету Міністрів України, - вищого органу виконавчої влади в державі. Акти Уря­ду приймаються на підставі і на виконання Конституції України, законів Верховної Ради України та указів Президента України і є обов'язковими до виконання.

Серед передбачених у ст. 116 Конституції України повноважень Уря­ду є і такі, які відносяться до регулювання і реалізації земельних від­носин, зокрема: "забезпечення проведення фінансової, цінової, інвес­тиційної та податкової політики; політики у сфері праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони при­роди, екологічної безпеки і природокористування."

На виконання своїх повноважень Уряд, здійснюючи розпорядчі функ­ції, бере активну участь у формуванні земельного права. Про це свідчить перелік актів Кабінету Міністрів, що приймалися в останні роки:

- Декрет від 26 грудня 1992 р. "Про приватизацію земель них ділянок";

- Постанова від 12 жовтня 1995 р. № 801 'Про затвердження

- форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка кни­ги сертифікатів на право на земельну частку (пай)";

- Постанова від 23 березня 1995 р. № 213 "Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів";

- Постанова від 25 грудня 1998 р. № 2073 "Порядок державної реє­страції договорів оренди землі";

- Постанова від 24 березня 1999 р. № 440 "Порядок подання заяви (клопотання) про продаж земельних ділянок несільськогосподар- ського призначення";

Як видно з наведеного переліку, Кабінет Міністрів України актив­но вживає оперативних заходів щодо налагодження та забезпечення земельного правопорядку.

До джерел земельного права відносяться також накази, інструкції, правила, настанови, які приймаються центральними органами виконав­чої влади, до яких відносяться міністерства, державні комітети та відом­ства (Міністерство аграрної політики України, Держкомзем, Держкомліс- госп, Держкомводгосп і т. д.). їхні акти регулюють відносини в системі свого відомства, але вони мають деякі над відомчі, іноді координаційні функції, які й обумовлюють значення відомчих актів не лише для його співробітників, але і для інших громадян.

Прикладами нормативних відомчих актів, що стосуються земельних відносин, можуть бути:

- Вказівка Державного комітету України по земельних ресурсах від 28 березня 1994 р. № 6 "Про порядок підготовки органами Держкомзе- му України та подання на розгляд органам прокуратури матеріалів про самовільне зайняття земельної ділянки";

- Наказ Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 р. № 10 "Про порядок передачі земельних ділянок у приватну власність громадян України";

- Наказ Мінюсту України та Держкомзему України від 6 червня 1996 р. № 14/5; 48 "Про порядок посвідчення договорів відчуження земель­них ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сер­тифікатом".

Нормативні акти організацій приймаються в організаціях, установах та на підприємствах. Вони можуть бути двох видів:

- розраховані на працівників даного підприємства;

- направлені суб'єктам права, що перебувають поза межами підпри­ємства.

І перші, і другі носять загальний характер, зорієнтовані на неодно­разове застосування.

Прикладом першого виду нормативного акту можна рахувати План внутрішнього землеустрою, затверджений повноважним органом сіль­ськогосподарської організації (підприємства). Сюди ж відносяться, наприклад, внутрігосподарські правила КСП щодо правил оранки зябу.

До другого виду нормативних актів організацій можна віднести Пра­вила і порядок землебудівних робіт, затверджений недержавною госпроз­рахунковою організацією: вони приймаються на підставі та на виконан­ня вищестоящих нормативних актів вищестоящих органів державного управління - законів, указів, постанов, наказів і т.ін., обов'язкових для виконання громадянами.

Розділ 2

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ