Земля як об'єкт права власності.

Конституція України проголошує землю об'єктом права власності народу України. Так, у ст. 13 Конституції України зазначається, що "від імені Українського народу права власника здійснюють органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією". Разом з тим Конституція України відображає ставлення українського народу до землі, як до території, а не як до об'єкта влас­ності, визначає просторові межі державної влади і закріплює право тери­торіального верховенства народу як вияв політичного панування держа­ви над певною частиною земної кулі.

Норми Конституції щодо землі як об'єкта права власності україн­ського народу встановлюють територіальний поділ держави на регіони: Автономна Республіка Крим, області, міста, селища і села. Кожне з цих адміністративних територіальних утворень має свою територію, яка від­межована від території інших територіальних утворень, що створюються у регіонах. Земля, яка становить основу адміністративно-територіального поділу, має притаманний кожному адміністративно-територіальному утворенню правовий режим, що базується на інших правових засадах, ніж земля, яку використовують як об'єкт будь-якої господарської діяльності.

Оскільки в Україні існують різні форми права власності на землю, а землі поділяються за цільовим призначенням на категорії, то вони мають різний правовий режим. Так, землі деяких категорій можуть бути об'єктами права приватної власності. Це землі сільськогосподарського призначення і землі населених пунктів. У цьому разі відносини власності регулюються приватним правом.

Землю, як об'єкт права власності, слід розглядати, враховуючи її категорії і цільове призначення, форми власності, способи використан­ня, тобто беручи до уваги правовий режим земельних угідь, земельних ділянок і їхніх частин.

Землю, як єдиний державний земельний фонд, або ж землі відповід­них категорій можна розглядати як об'єкт права державного сувереніте­ту, тобто територію держави чи місцевого адміністративного територі­ального утворення, або землі відповідних категорій, на які поширюються охоронно-регулятивні норми.

Поняття землі можна розглядати як інтегрований об'єкт, що скла­дається з великої кількості природних компонентів: це "частина зем­ної кори і природного ландшафту, поверхні площі і рельєфу земної кулі, територіального простору і території держави, певної місцевості та міс­це проживання, ґрунтового шару, засобу господарського використання, просторового базису, природного об'єкта і складової частини довкілля».

Землі - як об'єкт земельного права - це природний компонент, не вилучений з довкілля, а такий, що органічно взаємодіє з водами, лісами та іншими природними ресурсами. Проте, земля як об'єкт права влас­ності розглядається як природний компонент обмежений територіаль­но. На практиці об'єктом права власності виступають земельні угіддя, земельні ділянки чи їхні частини, відмежовані одна від одної.

Верхній шар землі виконує функцію ґрунту та поселенського про­стору, що є найзначимішими у суспільстві, тому ця риса землі потребує правового забезпечення. Так, на думку О. О. Погрібного, земля виконує поселенську, економічну та екологічну функції.

У земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулюван­ня розглядається у кількох значеннях. Коли землю використовують, вра­ховуючи її застосування для різних потреб у життєдіяльності людей, зокрема, як місце розташування населених пунктів, виробничих і неви­робничих об'єктів, то її розглядають як надбання українського народу, національне багатство держави. Коли йдеться про землю як об'єкт пра­ва власності чи користування, то для кожного суб'єкта таких прав визна­чальною є конкретна частка земної поверхні з встановленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами власнос­ті або користування. Терміном "земельна ділянка" земельне законодав­ство позначає певну частину земної поверхні, яку схематично відтворе­но на мані, відокремлено територіально на місцевості від інших частіш відповідною межею та межовими знаками. Певною мірою так можна говорити про землю, що належить до державної і комунальної власнос­ті, зважаючи на їхні великі територіальні площі (особливо це стосується земель державної власності). Щодо земель приватної або спільної влас­ності то тут йдеться про відмежовану від інших частину землі, а також про застосування терміна "право власності на земельну ділянку". Від­окремлені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійними об'єктами земельних відносин і об'єктами права власності. Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування та визначеними щодо неї правами.

Важливого ознакою земельної ділянки як об'єкта права власності є її позначення за місцем розташування та розміром площі у складі одні­єї з численних категорій земельного фонду України, оскільки без такого відокремлення неможливо встановити право власності на цю ділян­ку. Зазначене відокремлення відбувається шляхом встановлення меж земельної ділянки відповідно до затвердженого проекту її відведення у порядку землеустрою.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділян­ку поширюється в її межах на ґрунтовий (поверхневий) шар і на водні об'єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній містяться, а також на простір над і під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.