Тема 9. Філософія ХХ – початку ххі століть 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 9. Філософія ХХ – початку ххі століть



Зарубіжна філософія ХХ ст. у багатьох відношеннях являє собою своєрідне явище: на відміну від попередніх епох розвитку європейської філософії, вона широко використовує не лише останні, найновіші концепції та здобутки, а, фактично, усю попередню історію філософії. Внаслідок цього вона постає надзвичайно різноманітною, строкатою, із майже неозорою широтою проблематики. Сповідуючи переважно парадигму некласичної філософії, вона так чи інакше накладає відбиток такої парадигми на всі філософські течії та концепції, внаслідок чого останні часто набувають характеру оновлених (нео-позитивізм, нео-томізм, нео-кантіанство та ін.). В цілому філософія ХХ ст. яскраво і виразно виразила болючі проблеми цього суперечливого століття, передавши естафету майбутньому та продемонструвавши вміння поєднувати класичні ідеали із плюралістичним підходом до дійсності.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу.

1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ – на початку ХХІ ст.

2. Напрями сучасної антропологічної філософії.

3. Сцієнтистська філософія ХХ – поч. ХХІ ст.

4. Культурологічні та історіософські напрями у сучасній філософії.

5. Релігійна філософія ХХ –ХХІ ст.

6. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.

Питання 1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ – на початку ХХІ ст.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, ХХ ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії – настільки він є насиченим різноманітним змістом. Досить лише згадати те, що у ХХ ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), досягло досі небачених результатів технічного прогресу, вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперуванням інформації, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації. У ХХ – ХХІ ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через “Інтернет”) із ким завгодно, може поширювати свій вплив і свої думки майже безмежно. Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов’язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилась культурна багатоманітність людства. Словом, можна стверджувати, що суспільне життя у ХХ - ХХІ ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим. Все це не могло не позначитись на становищі філософії. По-перше, філософія у цей час вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала досить сильно інтегрованою у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти, отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, через створення та діяльність різного роду філософських товариств. Це значить, що у своїх основних проявах філософія ХХ - ХХІ ст. є некласичною. По-друге, відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи навіть буденною мовою. По-третє, змінилися також (і неминуче) і її змістові та предметні орієнтації: можна сміливо стверджувати, що для філософії ХХ ст. не існує заборонених тем або зон; вона всюди проникає і все намагається втягнути в орбіту свої інтелектуальних осмислень. Звідси випливає така особливість філософії ХХ - ХХІ ст., як її колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами. По-четверте, цікавою особливістю філософії сучасної постає і те, що вона не замикається лише на тому змісті, який виник у даних століттях, а, навпаки, ніби актуалізує усю попередню історію філософії. У ХХ - ХХІ ст., поруч із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують історично давні напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку “нео-“: неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм; тут також культивувалися деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неопаламізм) та ін. І все це, по-п’яте, привело до того, що у філософії ХХ - ХХІ ст. відбулася певна, інколи – досить радикальна, переоцінка попередніх ідей, уявлень та цінностей. У цей час продовжували нарощуватися тенденції мінімалізму у філософії, тобто відмови від абсолютів, зосередження уваги на доступному для сприйняття та пізнання; філософія виводила на перший план суб’єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об’єкта та суб’єкта; філософські положення та висновки більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Нарешті, по-шосте, у ХХ ст. почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами близьких до неї сфер інтелектуальної діяльності. На ґрунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Отримали свій розвиток у наш час і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики. Отже, філософія ХХ – ХХІ ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси. Тому для ознайомлення із нею її класифікують за найбільш авторитетними напрямами, до яких відносять: 1) напрями антропологічного спрямування; 2) напрями сцієнтистської філософії (тої, що опікується розвитком науки); 3) напрями соціальної філософії, філософії історії та культурології; 4) напрями релігійної філософії. Ми зосередимось лише на частині з них.

Питання 2. Напрями сучасної антропологічної філософії.

У ХХ – на початку ХХІ ст. осмислення людини набули характеру найпершого завдання філософії. Про це прямо проголосив засновник філософської антропології ХХ ст. Макс Шелер. За М.Шелером, людина вбирає в себе усі потенції природних процесів, проте вирішальну роль для неї відіграє її здатність до "великої відмови", тобто до виходу за межі суто природних явищ і процесів, завдяки чому вона досягає можливості керуватись вищими духовними прагненнями та творити. Послідовники М.Шелера достатньо переконливо довели, що людина повинна перш за все творити саму себе, оскільки вона постає біологічно неспеціалізованою та генетично не запрограмованою.

Достатньо великий вплив на розуміння людини в ХХ ст. чинив психоаналіз або фрейдизм. Засновником психоаналізу вважають австрійського психолога і психіатра Зігмунда Фройда (1856-1939). За Фройдом, психіка особистості складається з трьох шарів: надсвідомого (Над-Я або Супер-Его), свідомого (Я або Его), несвідомого ("Воно", або Id, лат.). Несвідоме – це енергетична основа особистості, що містить вроджені інстинкти життя, які прагнуть свого задоволення та розрядки. Інстинкти - це канали, якими проходить енергія, котра формує нашу діяльність (поведінку). Існують два вроджені інстинкти: інстинкт життя (сексуальний інстинкт) та інстинкт смерті (танатос), які постійно перебувають у стані війни, але головне в тому, що вони прагнуть реалізації. Оскільки за Фройдом визначальним у житті людей є статевий потяг, то розум людини Фройд розглядав як маскування лібідо; розум людини (свідоме, або Его) - це своєрідна крихка стіна між несвідомими бажаннями та потягами і культурним світом людей, який складається з певних моральних норм, законів (надсвідоме, або Супер-Его). Якби цієї стіни не було, то несвідомі та підсвідомі бажання й потяги зруйнували б культурні надбання людства. Особистість виробила певні захисні механізми, які пригнічують заборонені бажання і потяги: витіснення, регресія, раціоналізація, проекція і сублімація. Найефективнішим механізмом є сублімація. Сублімація спрямовує енергію агресії, енергію статевого потягу, в інше русло, наприклад в мистецьку, наукову, релігійну, діяльність. Таким чином, психоаналіз Фройда можна вважати своєрідною теорією особистості, філософією людини. Фройд, Дарвін та Маркс змінили уявлення про людину, як образ і подобу Бога, поставили під сумнів розумність людини і акцентували увагу на "темній" стороні життя особистості.

Іншим впливовим напрямом антропологічної філософії є екзистенціалізм (філософія існування - від лат. existentia - існування), що виникає у Німеччині та Франції в 30-50-х роках XX ст. і. Представниками екзистенціалізму вважають М.Гайдеггера, К.Ясперса, Ж.-П. Сартра (1905-1980) та його дружина Сімона де Бовуар (1908-1985) 1969), Мерло-Понті (1908-1961), А.Камю (1913 – 1960) та ін. Представники цього напрямку приділяють вирішальну увагу внутрішньому сприйняттю людиною свого існування у світі. Екзистенціалісти наголошують на тому, що існування людини відрізняється від існування світу, природи. Існування людини трансцендентне (виходить за межі світу, природи). Екзистенційний досвід - негативний досвід про світ. Від світу "нудить" (Ж.-П. Сартр), тому що він чинить спротив моїм прагненням; я прагну досконалості, але світ недосконалий. Закинутість, покинутість, відчуження, абсурд (А. Камю), незадоволення, тривога - всі ці відчуття свідчать лише про одне: цей світ не є світом для людини. Реакцією на відсутність радості від перебування у світі є гнів, бунт (А. Камю), зрештою, розпач.

Одним із засновників екзистенціалізму є Мартин Гайдегер, хоча його творчість не можна цілком віднести до певної філософської школи ХХ ст. Він є водночас екзистенціалістом, феноменологом, культурологом, аналітиком мови, тощо. Сам він на початку своєї діяльності називав свою філософію "фундаментальною онтологією". М.Гайдеггер одним із перших у європейській філософії ХХ ст. надав людині особливого буттєвого статусу: на його думку, лише людина вступає у діалог не із життєвими ситуаціями, а із буттям як таким, лише їй відкритий горизонт буття. Це значить, що лише людина здатна виділяти із "стіни сущого" окремі явища і предмети і осмислювати їх як такі, що існують. А оскілки горизонт буття постає перед людиною принципово безмежним, то людські взаємини із світом розгортаються в часі ("Буття і час" – так звучить назва основного твору філософа). Із такого розуміння людини випливає те, що саме питання про буття повинно бути для людини найпершим питанням, що вона повинна опікуватись саме ним. Проте в звичайному життєвому плині суще, тобто окремі речі, затуляють від людини буття. М.Гайдеггер вважав, що саме його час характеризувався "забуванням буття" і переведенням всієї людської життєвої енергії в русло здобування, продукування, життєвої метушні. "Забування буття" постає причиною неправильного, викривленого життя. Це трапилося тоді, коли буття підмінили сущим. Сущих безліч, а буття одне. Буття полюбляє приховуватися. Залишається лише одне: чекати, поки те, що повинно бути осмислене, не звернеться до нас. Однак чекати не означає відкладання мислення на потім. Чекати означає: в осмисленому виглядати не осмислене, яке приховане всередині вже осмисленого. Живучи в часі, людина прогнозує свій неминучий кінець і культивуванням стурбованого ставлення до дійсності намагається позбутися страху смерті. "Стурбована людина" вже є не "вартовим буття", а лише середнім чи посереднім членом суспільства. "Забування буття" обертається для людини втратою себе, своєї індивідуальності та неповторності, переведенням свого життя у форми неправильного, спотвореного існування.

Для К.Ясперса трансцендентність розкривається в екзистенціальних переживаннях, які він називає "пограничними", "межовими". Межові ситуації (переживання) – це шифр трансцендентності, яку людина зчитує у вільному виборі, виражаючи в такий спосіб свою залежність від неї. Роздуми про свободу К. Ясперса мають присмак трагічності. Проте у філософії ми знаходимо ті стежки, йдучи якими, ми дістаємося до того середовища, в якому людина стає сама собою: "У філософії... ми йдемо від істини, яка там, де вона сяє, проникає в людину набагато глибше, аніж хай там які наукові знання..." Але що означає філософія? - Це дослідження екзистенції, а екзистенція за глибинною сутністю - це свобода. Свобода не є чимось очевидним, вона наражається на постійні випробування: моя неспроможність прямо сприймати трансцендентність або божественний сигнал, зокрема, підтверджує важливість вибору і свободи. Таємниця, відсутність прямого релігійного одкровення покладені в основу свободи, тому "проблема" Бога не повинна бути вирішена. Ми не знаємо до кінця самих себе, ми не знаємо до кінця сенсу смерті. "Пограничні ситуації - смерть, нещасний випадок, провина, неможливість розраховувати на світ - відкривають мені мій крах. Що можу вдіяти я перед неминучістю цього абсолютного краху, очевидність якого я не можу, не обманюючи самого себе, заперечувати?..

У ХХI ст. екзистенціалізм як окремий самостійний напрям філософії не існує. Проте його ідеї міцно увійшли в міркування філософів різних напрямів та спрямувань. Окрім того, цей напрямок професійної філософії має велике значення не лише для філософської думки, але також і для мистецтва: його ідеї та настрої вплинули на літературу, кінематограф, живопис, драматургію, завдяки чому цей напрям відомий не лише тим, хто займається філософією, а й більш широкому загалу.

Реакцією на лібералізм та тоталітаризм (нацизм, фашизм, комунізм) у ХХ ст. був персоналізм, започаткований у католицьких колах у часи між двома війнами у Франції. Після Другої світової війни персоналізм стає популярним серед європейських інтелектуалів. Е.Муньє (1905-1950), засновник французького персоналізму, зазначає, що людська особистість пізнається лише в дії. Людина - це єдина дійсність, яка пізнається зсередини себе самої в процесі свого створення. Людина як лик Божий є повсюди, але ніколи не задана раніше за саму людину, тому людську особистість не можна розглядати як об'єкт, предмет. Людина є живою активністю самотворчості, яка прагне взаємності та єднання з іншими. Присутність іншого є знаком трансцендентного. Необхідно розуміти і сприймати іншого, тому що він веде тебе до містерії життя; інший потрібен для того, аби розбити наш егоцентризм і встановити справжнє спільне життя. Всі наші земні справи, які носять винятково соціальний характер, повинні бути спрямовані на реалізацію внутрішньої мети - створення образу Бога всередині нас. Такий шлях долає протистояння між "градом земним" і "градом небесним". "Не можна говорити про дві історії, відчужені одна від одної. Є лише історія - це людина, яка знаходиться на шляху до Царства Божого" (Е.Муньє).

Питання 3. Сцієнтистська філософія ХХ – поч. ХХІ ст.

В наш час достатньо очевидним постає той факт, що з усіх напрямів людської життєдіяльності саме наукове пізнання постає найбільш динамічним, найбільш результативним та найбільш впливовим щодо історичного поступу. Феномен науки, отже, не міг не постати предметом пильної уваги з боку філософії, хоча оцінюється він неоднозначно: поряд із захопленнями наукою існують її критичні і навіть негативні оцінки. Ті філософські напрями і течії, що свідомо ставлять філософію на службу науці, називаються як правило сцієнтистськими. Вони вважають основним завданням філософії співпрацю із наукою, спрямовану на більше оптимізацію останньої, підвищення її точності та ефективності.

В ХХ ст. одним із провідних філософських напрямків стає феноменологія, засновником якого був німецький філософ Едмунд Гусерль (1859-1938). Феноменологія Гуссерля є дослідженням значення і сенсу явищ світу (феномен – з д.-грецьк. – явище), включаючи явище самої людини та її буття з іншими людьми. Заклик Гуссерля "Назад до самих речей!" означав відмову від подвійного бачення дійсності, прийняття всього, що нам з'являється (феноменів) у якості єдино наданого та справжнього. Феномени (самі речі) і є сутностями, що нам надані. У розумінні Гуссерля феноменологія це не вчення про сутність, а наука про свідомість, яка споглядає сутність. Гуссерль закликає відмовитись від так званої натуралістичної установки та прийняти філософську, яка вимагає відійти від традиційного поділу дійсності на те, що сприймається, та того, хто сприймає. Він твердить, що є лише деяке явище, феномен, і саме в нього ми повинні вдивлятись. А для того, щоби відійти від традиційного підходу, треба здійснити " феноменологічну редукцію " – процедуру "взяття у дужки" всіх думок, пересудів, гадок, одним словом, брати дійсність такою, яка вона справді відкрита, а не такою, якою подає її громадська думка. Потім ми також повинні і себе самих "взяти у дужки", щоби відсторонитись від власних звичок чи уподобань. Здійснивши таке взяття у дужки, я відкрию одну єдину ідею, яка лежить в основі всього явища, і моє бачення дійсності постане завершеним та найбільш адекватним. Феноменологія стає засобом самовідкриття сутності буття. Коли ми переходимо на феноменологічні позиції, ми спостерігаємо нашу зануреність у світ та наші зв'язки з речами. Під час феноменологічної редукції відкривається трансцендентальне "Я" як джерело остаточної істини. Тут йдеться про метод філософії, який веде її до сутності (ідеї) речей, але його здатна використати і наука. Тільки тоді вона може бути точною. "Істина одна і та ж як для людини, так і для ангелів і чортів", стверджував Гусерль. Феноменологічний метод універсальний для всіх наук. Гусерль вірив, що завдяки йому можна досягти узгодженості між науками, говорив про "кризу європейських наук" і пропонував свій шлях виходу з неї: феноменологічну редукцію. Філософія Гуссерля значно вплинула на формування екзистенціалізму, персоналізму, а також на розвиток деяких напрямів соціології, політології, психології, психіатрії, літературознавства. Натомість, природознавці їм не користуються.

Аналітична філософія, як видно з прикметника "аналітична", надає перевагу аналізу мови і логіці висловлювань науки (саме такого спрямування намагався надати філософії Л.Вітгенштайн). Неправильність наших висловлювань може стати основою для неправильного уявлення про світ, а зловживання мовою породжує неправильні погляди та висновки щодо нього. Аналіз мови, наших висловлювань є засобом звільнення від помилкової "любові до мудрості", виводить за межі псевдофілософських проблем, утворених в внаслідок невірного використання мови. Філософи-аналітики (як-от Бертран Рассел, англійський математик та логік) вважають, що уточнення понять сприятиме розвитку знання, а філософія користуючись точним методом логіки, має постати наукою про значення (семантикою) та синтаксисом мови науки. Саме це можна назвати справді науковим підходом.

Як вважали Рудольф Карнап (1891-1970) та Ганс Рейхенбах (1891-1953), доаналітична історія філософії носила емоційно-пророчий характер, притаманний більшою мірою міфології або мистецтву. Аналітична філософія повинна розпочинатися з логічного аналізу мови науки і категоріальних проблем часу і простору, необхідності і випадковості, необхідності і свободи. Мета логічного аналізу - пошук "об'єктивних методів, в яких нічого немає від емоційності філософа, крім прагнення зрозуміти" (Б.Рассел). Іншими словами, йдеться про ототожнення існування предмету і форми його даності у свідомості, про ототожнення існування і фактів; про ототожнення даності та істинності речення. "Мовний поворот" у філософії означав заміну "вічних тем" філософії філософією мови з її центральною проблемою значення слів.

Для аналітичної філософії, зокрема напряму Львівсько-Варшавської філософської школи (в 1939 році, коли нацисти окупували Польщу, а радянські війська Галичину, її представники загинули або еміґрували) характерні антиірраціоналізм, усунення метафізики. Засновником Львівсько-Варшавської Школи вважається К.Твардовський, котрий у 1895 році очолив кафедру філософії Львівського університету. Учні К. Твардовського культивували свободу від догматизму, аналітичність, філософський мінімалізм (відмова від спроб розв'язати фундаментальні проблеми філософії), ясність мислення та коректність висловлювань. Найбільш відомі учні К. Твардовського, які зробили значний внесок у розвиток "наукової філософії" - А. Тарський (семантична теорія правди), К. Айдукевич (епістемологія), Т.Котарбінський (реїзм та незалежна етика), Т.Чежовський (нормативна етика) та інші.

Розвиваючи ідеї, започатковані засновником позитивізму О. Контом (див. попередній розділ), його послідовники в ХХ ст. утворили ряд напрямів філософії, які прийнято називати неопозитивізмом. Його насамперед, пов'язують з Віденським гуртком, засновником якого вважають німецького філософа М.Шлік а (1882-1936). Мета, яку ставив перед собою гурток, полягала в тому, щоб дати вичерпне наукове пояснення світу, уникаючи метафізики та ідеалістичної філософії. Неопозитивізм оголошує всі метафізичні судження, як і всю метафізику, позбавленими сенсу. Істинні лише логічно-математичні висловлювання. Емпіричні судження (судження, які засновуються на досвіді) повинні перевірятися експериментом (принцип верифікації): всі висловлювання, які не можна перевірити за допомогою наукових методів, оголошуються безглуздими. Такої точки зору дотримувалися Р. Карнап, Л.Вінгенштайн, Г. Райхенбах та ін. Проте на перешкоді нової формалізації мови та наук став так званий принцип неповноти, відкритий математиком та логіком К.Гьоделем (1906-1978), який довів, що будь-яка аксіоматизована система є неповною, бо деякі істинні судження неможливо вивести дедуктивно, тому повна раціоналізація та формалізація світу та мови принципово неможливі. Іншим критиком неопозитивізму вважається К.Поппер (1902-1994), який піддав сумніву можливість вичерпного наукового пізнання світу за допомогою індуктивного методу і прийшов до висновку, що на основі великої кількості спостережень зробити істинні висновки неможливо. К.Поппер запропонував принцип "фальсифікації", який полягає у тому, що теорію можна вважати науковою, якщо її можна спростувати. Методом фільсифікацій можна і потрібно заміняти існуючі наукові теорії кращими.

Питання 4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії.

Досить зрозумілим постає той факт, що у філософії ХХ ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у ХХ ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю. На самому початку ХХ ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера “Занепад Європи”, під суттєвим впливом якої перебуває по-сьогодні уся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії. Він вважав, що історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур, які характеризувалися ним як замкнені або локальні, тобто – непроникнені ззовні. Кожна культура базується на дусі певного народу, який її творить, а оскільки цей дух за суттю є той же самий у всіх явищах культури, то звідси О.Шпенглер зробив висновок: усі прояви певної культури містять в своїй основі якійсь єдиний “прафеномен”, тобто найперше формоутворення, тому уся культура характеризувалася принциповою внутрішньою єдністю. Щоби цю єдність усвідомити, потрібно винайти, відкрити згаданий “прафеномен”, який і постане відмичкою для поглибленого розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури. Внаслідок цього культурологічне вчення О.Шпенглера отримало назву “ морфології культури ”, тобто вчення про найперші форми культури. Ця ідея “морфології культури” мала досить великий розголос: її як приймали, так і критикували, але сама думка про те, що культура – це цілісне утворення, що вона являє собою своєрідний універсум буття, увійшла у мислення ХХ ст. досить міцно і переконливо. За О.Шпенглером, кожна культура проходить чотири періоди свого життя: весна, літо, осінь та зима, тобто вона спочатку іде вгору, але, досягнувши вершини, починає занепадати. О.Шпенглер стверджував, що культура починає занепадати тоді, коли переходить у стадію цивілізаційного розвитку. В основі європейськості, на думку О.Шпенглера, лежить тип культури, пронизаний духом містицизму, відчуттям нескінченних простору та часу, відчуттям провідної ролі у бутті невизначеної, але активної життєвої енергії. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий “фаустівський дух” – дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Прусія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов’янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.

Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга англійського історика А.Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Згідно А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною суспільства певних сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентруються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія постають взаємопов’язаними явищами. Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, але це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О.Шпенглера, А.Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають між собою у більш тісних зв’язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв’язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування. Згідно А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.

Досить великого значення у ХХ ст. набули різноманітні концепції технічного детермінизму, тобто концепції, згідно яким хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Проте у ХХ ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм – влада техніки), так і негативними (технофобія – страх перед технікою). Представники технократичного підходу (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка в цілому грає позитивну роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні і її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати (техніка – двосторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття “постіндустріального суспільства”, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя (див. тему 16). Представники технофобії (Л.Мемфорд, Т.Адорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи-то внаслідок екологічної катастрофи, чи-то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки веде до появи нових, значно складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.

Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П.Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із “батьків” сучасної соціології та філософії історії. Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні – матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідомих (інстинкти), біо-свідомих (пов'язаних із задоволенням вітальних потреб – голоду, спраги та ін.) та соціо-свідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем. Серед останніх найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі. Ці засади суспільного життя утворюють “інтегральну культурну надсистему”, яка може проходити історичний шлях від формування до розпаду. Розпад її зумовлюється підпорядкуванням духовно-культурних цінностей матеріально-чуттєвим, які врешті постають вже й не цінностями, а простими регулятивами людських дій. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, і тому вона приречена на розпад, проте може постати як переддень великої ідеаціонної (заснованої на духовних ідеалах) цивілізації.

До напрямів культурологічного спрямування у ХХ ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого є французький культуролог К.Леві-Стросс (нар. у 1908 р.). Структуралісти вважали, що в основі усіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси – назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все – культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури. Дослідження К.Леві-Стросса дозволили краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також пролили додаткове світло на сутність логічних операцій людського мислення. Найбільш відомими його послідовниками були М.Фуко (1926-1984), Ф.Бродель (1902-1985), (1914-1984). Дещо пізніше Ж.Деррида, якого інколи називають представником постструктуралізму, запропонував концепцію “деконструкції”, сутність якої полягає у своєрідному “демонтажі” мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх найперших складових; наступне складання із подібних складових тих цілих та вихідних для аналізу утворень дасть, на думку Ж.Дерриди, можливість побачити і зрозуміти усю конструкцію більш прозоро та виразно. Слід сказати, що структуралізм мав великий вплив на культурологію та мистецтвознавство ХХ ст.; до певної міри його досягнення використовувались і представниками інших філософських течій. Наприкінці ХХ ст. досить великого поширення набули праці російського філософа та культуролога М.М.Бахтіна, якого також можна вважати одним із оригінальних представників структуралізму.

Питання 5. Релігійна філософія ХХ - ХХІ ст.

У філософії ХХ ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем – капіталістичної та соціалістичної. У ХХ ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих же самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над людською долею. Окрім того, саме у ХХ ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука – це могутня, проте – не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Той же самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв’язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-07; просмотров: 198; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.235.148 (0.03 с.)