Мова і суспільство. Сусп. Природа мови.

Мова і суспільство. Сусп. природа мови.

Проблема мови і суспільства належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що зумовлена значною мірою її багатоаспектністю. Погляди вчених на природу мови змінювалося залежно від тенденцій розвитку науки у певний період, накопичення лінгвістичного матеріалу та рівня його інтерпретації. Шлейхер, вважав мову явищем біологічним. Гумбольдт, Потебня, Штейн таль-явищем психічним. Визначення мови як суспільного явища спирається на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування мови. До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли висновку у 19 ст. одним з перших був Якоб Грімм зазначав,що мова-це людське надбання, витворене цілком природнім чином. Вільгельм фон Гумбольдт став основоположником психологізму в мовознавстві,мова розвивається тільки в суспільстві. Ф. де Соссюр вбачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів. Мова є суспільним явищем про це свідчать функції мови: комунікативна(засіб спілкування), когнітивна(засіб мислення і пізнання), емотивна(засіб вираження почуттів і емоцій), метамовна, репродуктивна (номінативна). Функціонування мови пов’язане з історією суспільства. Соціолінгвістика. Цей напрям виник у Франції у 20-х рр. 20 ст. Пов’язують з Ф. де Соссюром, який вважав, що мова - це соціальний продукт. Розробляється соціолінгвістика і в працях празької школи: Вілема Матезіуса, Юзефа Вахека. У вітчизняному м-ві проблему розробляють: Олексій Шахматов, Євген Поливанов. Серед сучасних мовознавців: Віталій Русанівський, Олександр Мельничук. Соціолінгвістика – це наука, яка вивчає проблеми, пов’язані з соціальною природою мови, суспільними функціями, механізмом впливу соц. чинників на мову і роллю мови в житті сусп.

 

Внесок укр.мовознавців у розробку лінгв.теорії

У 20-х рр. 20 ст. Л. Булаховський розробив пит. походження укр.мови, теорію проблем мовознавства. У колі його інтересів проблеми заг. вовозн., акцентології слов’ян. мов. Проводив пор-істор. дослідження в галузі морфології,лексики та ін. у 1961 вийшов курс СУЛМ у 2-х том. Віталій Русанівський-досліджує лексичну і граматичну систему у роботі «Структура лекс. і грамат. семантики». Розробляв питання структур синтаксису української мови. Олександр Мельничук–дослідж. речення у слов. мовах,є теоретиком. Має праці: «Поняття системи і структури», «Методів укр.мови».

 

Зародження пор-істор м-ва. Погляди В. фон Гумбольдта

У 18-19 ст. відбув. накопичення матеріалу і пошуків нових методів. Основоположником пор—істор методу є нім. Вчений Франц Боб, Якоб Грімм, Рас мус Раск, Олександр Востоков.

Франц Бопп-порівнював закінчення дієслів і виявив,що в індоєвроп.. мовах має місце єдність граматичної симтеми ряд відповідностей, а не лише окремі подібні явища. У 1833-1852 р. праця «Порівняльна граматика». Бопп довів спорідненість усіх відомих індоєвроп..мов. Расмус Раск у 1818 р видає працю «дослідження в галузі давньопівнічної мови або походження ісландської мови». Доводив спорідненість германської, литовської,слов. І грецької мов. Якоб Грімм- вийшла праця «Німецька граматика» доводив спорідненість явищ германської групи мов. Олександр Востоков-у своєму вступі до слов. словника доводить спільність слов. мов. Вільгельм фон Гумбольдт окреслює завдання пор-істор м-ва. Основна робота «про мову каві на острові Ява»,де він дає визначення предмету м-ва. Гумбольдт вважав, що формою існування мови є його розвиток,розглядав мову як систему,створив вчення про знакову теорію мови. У своїй праці «Про розбіжність організмів людської мови»,висловив свій погляд на проблему мови і мислення, ствердження між тими категоріями є тотожність. Розмежовуючи поняття «мова і мислення». Створив морфологічну класифікацію мов.

 

Знакова природа мови.

Однією із знакових сист. є мова. Про знаковий хар. мови говор.ще вчені Старод.Індії, Греції. Поняття знаковості зустріч.в граматиці Пор-Рояля, в працях Румбольта, Потебні. Де Сосюр розгляд мову як систему знаків, що відіграє певну роль у житті сусп. Вивч.мови мислиться в складі єдиної науки про знаки– семасіології. Знак –це матеріальний,чуттєво-сприймальний предмет. Ознаки знака: 1)матеріальність; 2)інформативність; 3)системність. Існує де-ка класиф.знаків. Найвідоміші: 1)функціональна класиф.(Ч.Пірса) –знаки поділ. на: а)знаки-індекси–знаки,які пов’язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами(дим-знак вогню); б)знаки-копії–відтворюють репродукції предметів(сліди тварин); в)знаки-сигнали – вимагають після себе дії(дзвінок будильника); г)знаки-символи – передають абстрактний зміст(голуб-символ миру). 2)класиф П.Шафа–пропонує поділити знаки на природні і штучні. Штучні на словесні і несловесні.З погляду фіз.природи поділ.на: а)акустичні або слухові; б)оптичні або зорові; в)нюхові; г)смакові.

Ф. де Сосюр розгляд.мовний знак як двосторонню одиницю, що має план вираження і план змісту. Мов.знак – органічна єдність двох сторін.Відповідно до дихотонічності знака розрізн. їх 3 аспекти: 1)семантику; 2)синтактику; 3)прагматику. Мовні знаки належ.до штучних знаків їх ще нвзив.субститутами і виділ. Такі типи: фонема, склад, морфема, слово, СС, речення.

 

Мова і мислення.

Проблема взаємозв’язку мови і мисл. належ. до найскл. питань не тільки мовознавства,а й логіки, психології,філології. Незважаючи на те, що проблему досліджують ще з найдавніших часів, вона не знайшла свого повного розв’язання. В суч.науці нема однозначного розуміння мислення і свідомості і це призвело до того,що нерідко говорилося про співвідношення мови і свідомості,а мали на увазі мислення і мову.

Свідомість – це весь процес відображ. дійсності нервово-мозковою сист.людини. Мислення – це процес відображ.дійсності у формах понять, суджень, умовиводів. При такому розумінні мислення – це частина свідомості. Поняття “свідомості” ширше і саме свідомість одна із причин розгортання мови. Поняття мови і мислення деякі вчені ототожнюють: Мюллер, Шлейхер. У суч.мовозн.мову і мислення розгляд.як особливі дуже складні явища. Кожне з яких має свою специфічну форму і свій специ.зміст. Ф. де Сосюр порівнював мову і мислення з аркушем паперу, де думка–лицева сторона, а звук–зворотний. Г.Щерба також вваж., що мова і мислення взаємопов’яз., але мають свої специф. ознаки. Мова – це засіб зв’язку і обміну думками, а мислення – відбиття зовн. Світу у мозку людини у формі понять, суджень, умовиводів. Форим і процеси мислення мають ідеальний абстрагований х-р, але вони поза мовою не існують. Мова є способом втілення мислення і вона поза мисленням також не існує. Отже, мислення характер. Певною сам ост. І воно ідеальне, мова – матер-ідеальне явище. Мова нац., тоді як мислення інтернац. Будова і закони розв. Думки і мови неоднакові. З точки зору генетичного виникнення мислення передує появі звукової мови. Таким чином, мова і мислення єдині, але злиті в одне, вони певною мірою автономні і мають свої специ.риси. Відображення – це відтвор. У свідомості явищ, предметів зовн.світу. Відображення – це заг. Властивість матерії, поляг. У відтворенні особливостей відображуваного об’єкту чи процесу. Вища людська форма відображу. – це свідомість. Знання передаються за допомогою основн. мовних одиниць. Роль мови в процесах пізнання зводиться до: 1)мова закріп. результати пізнав. д-ті; 2) мова є основним процесом пізнання.

 

Мова і мовлення.

Вперше розмеж. поняття мови і мовлення Ф де Сосюр. Його концепція полягає у тому, що мова і мовлення це 2 явища абсолютно різні. Ф де сосюр вваж., що мова і мовлення це 2 сторони мовл.д-ті. Фон Гумбольт писав: “Мова розвив. тільки в сусп. і людина себе розуміє на стільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозуміє інший”. Г.Штенталь розрізн. мовлення (говоріння) і мовний матеріал. Мова на його думку – це сукупність мовного матеріалу одного народу. Г.Пауль хоч і не розрізняв мову і мовлення, проте звертав увагу на протиставлення узуального та індивідуального, психічного і фізичного, що й було покладено в основу розмеж. мови і мовлення. Мова,за П.Білецьким, - це інвентар матеріальних лінгвіст. елементів, що використ. для спілкув. між людьми. Одиниці, що існують в мові є заг.прийнятими, вони спільні і зрозумілі для всіх. А.Щерба писав, що мова – це засоби спілкув. у можливостях, тоді як мовлення – це засоби спілкув. у діях.

Мова: явище психічне, соц., потенційне, синхронне, системне. Мовлення: явище психофізичне, індивідуальне, реальне, діахронне, асистемне.

 

Фонологічна система мови.

Найнижчим рівнем мовної структури є фонологічний. Основною одиницею фоно­логічного рівня є фонема. Поняття фонеми обґрунтував Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті люди­ни він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Бодуен де Куртене розглядав фоне­му не як носія певного смислу, а скоріше як організа­ційний центр, навколо якого групуються в нашій сві­домості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції. Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним. Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській праці «Основи фонології». Фонема (від грец. звук, голос) — мінімальна одиниця звукової будови мови_г яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнан­ня та розрізнення слів. У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по­гляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Санкт-Петербурзька фонологічна школа ( основоположник—Л.Щерба;представники—Л. Зіндер, М.Матусевич, О.Гвоздєв, Л.Буланін, С.Бернштейн, Л.Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнен­ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож­ність. Московська фонологічна школа (засновники Р. Аванесов, П.Кузнецов, О.Реформатський, В.Сидоров, О.Сухотін, Н.Яковлєв, Г.Винокур, А.Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у цент­рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен­нєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розгляда­ють як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми.

 

 

Граматична система мови.

Грам. система мови — це частина організації мови, представлена в її грам. одиницях, грам. формах і грам. категоріях. Найважливішим і вихідним для граматики є по­няття грам. значення. Грам. значення — узагальнене, абстрактне значення, властиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження. У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйня­того трактування граматичної категорії. Одні вчені інтерпретують граматичну категорію дуже широко, від­носячи до неї всі групи граматичних одноманітностей, однаковостей. Так, О.Потебня категоріями називав іменник, дієслово, час, число, особу, орудн. відмінок. Чеський мовознавець Мілош Докуліл граматичними категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне речення тощо. Граматична категорія — система протиставлених одна одній грама­тичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням. Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви­діляють протиставлені граматичні значення одн. і множ., а в межах категорії виду — значення докон. і недокон. дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множи­ни, суфікси, що виражають недокон., та суфікси і префікси, які виражають докон.): стіл — сто­ли, берег — береги. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вираження. Усі граматичні категорії поділяють на морфоло­гічні і синтаксичні. До морфологічних категорій на­лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо­собу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені.Сюди можна віднести категорію комунікатив­ної спрямованості (розпов., пит.., спонук. речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор­мують парадигму речення.

 

 

Морфологічний рівень.

Граматична система мови складається з двох рів­нів — морфологічного і синтаксичного. Морфологіч­ний рівень — це система механізмів мови, яка забезпе­чує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Донині в науці немає єдиного погляду на основну одиницю морфологічного рівня. Одні вчені нею вва­жають морфему, інші—слово, ще інші—словофор­му. найбільш прийнятною є думка Г. Глісона, підтримана В.Скалічкою, О.Реформатсь­ким та багатьма іншими вченими, що основною одини­цею морфологічної системи мови є морфема. Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за пев­ною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поді­ляється на простіші одиниці того самого роду. Одним із найважливіших для морфології є поняття частин мови, які становлять її чітку підсистему. Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логіко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних влас­тивостей. Деякі вчені пропонували за основу класифікації частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі врахування всіх трьох ознак установити для них певну ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що частини мови мають морфологічний характер і тому виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак. О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин мови (слова, які позначають субстанції, відносив до іменників, слова зі значенням якості, властивості — до прикметників, а зі значенням дії чи стану — до дієс­лів тощо). О.Потебня та І.Мєщанинов підтриму­вали синтаксичну концепцію. Л.Щерба вважав за потрібне враховувати всі три ознаки.

Саме на щербівській концепції й базуються сучасні теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови. Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова. За шкільною класифікацією виді­ляють десять частин мови, з них шість самостійних (ім, прикм, числ, займ, дієсл, присл), три службових (прийм, спол та частка) і вигук. В.Виноградов до частин мови від­носить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути члена­ми речення. Тому, крім семи частин мови (ім, прикм, числ, займ, дієс, прис­л. і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв'язки, прийм. та спол.), модальні слова й вигуки.

 

 

Синтаксичний рівень.

Проміжні рівні мови.

Поняття системи мови базується на взаємозалежності її елементів. Мовна система не є однорідною, вона має складну структуру, оскільки склад. з більш часткових систем, які назив. рівнями. ідея рівневої організації мови набула вираження в амер. дискриптивній лінгвістиці у серед. 20 ст. Рівні мови – це деякі “ділянки мови”, підсистеми мов. системи, кожну з яких хар. сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. Виділ. основні і проміжні рівні мови. Морфонологічний рівень – виник на стику фонологічного і морфологічного. Предметом морфонології, на думку Миколи Трубецького, є дослідження морфолог. використ. фонолог. засобів мови. Отже, морфонологія вивчає чергув. голосних і пригол., наголос і сполуч. фонем у складі морфеми і слова (рука-ручка, село-села). Словотвірний рівень – є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є твор. слів на основі морфем, твірних основ, словотрівних моделей. Суть між рівневих зв’язків поляг. у тому, що основна одиниця морфологічного рівня є морфема, використ. для твор. одиниць лексико-семантичногорівня - лексем. Словотвірна система є дуже складною і її складність спонук. появу різних основ. одиниць цього рівня. Це словотвірне значення, тип, модель, ланцюжок і т.д.

 

Методи дослідження мови.

Процес пізнання не може бути стихійним. Він повинен бути підпорядкований методу і метод. організований. Метод – це система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей мови. Заг. наукові методики базуються на знанні універсальних законів природи,сусп., мислення.

У спец. науковому знач. слово «метод» означ. шлях пізнання і витлумачення явищ, який викор. У певній конкретній науці.

У дослідженні мов. фактів викор. як заг. наукові методичні дослід. так і вузькоспец.

До заг. наукових нал. індукція, дедукція, аналіз, синтез і т.д.

Індукція – це прийом дослід. за яким на підставі окрем. явищ робиться заг. висновок про весь клас цих явищ. Дедукція – це форма достовірного умовиводу окремого полож. Із загальних. Аналіз – це мисленне або практч. розчлен. цілого на частини. Синтез – це з’єднання частин у ціле. До вузько спец. методів нал. описовий, порівнял.-історичний, типологічний, структурний, математичний, метод лінгвіст. географії. Найдавніший і найпоширеніший – описовий – це планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціон. на певному етапі розвитку, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізн. такі етапи:

- виділ. одиниць аналізу;

- членування виділ. одиниць;

- класифікація і інтерпретація визн. одиниць.

Порівняльно- історичний – виник в 20-х р. 19 ст. Мета методу порівнювати істор. фрагменти однієї мови або декількох спорідн. мов. Він містить такі прийоми: 1)прийом зов. і внутріш. реконструкції, при якому встанов. первин. форма слова; 2)прийом віднос. хронології при якому з’яс. час виникнення форми і ін. 3)прийом етимолог. аналізу-зміни в морфеній будові. Метод типологічного аналізу – це метод дослідж. спільних і неспільних, споріднених і неспоріднених мов. Типологічний метод поклад. в основу типолог. класиф. мов. Першим запропон. В. фон Гумбольт та ін.

Структурний – це метод синхрон. аналізу мов. явищ на основі зв’язків і відношень між мов. елементами. Цей метод виник у 20-х р. ХХ ст. як антитеза порівняльно-істор. методу. Поштовхом до появи цього методу і структуралізму взагалі стали праці Ф. де Сосюра, Будуена де Куртене. Мета методу – вивч. мови як цілісної функціон. структури, елементи і частини якої співвіднес. і пов’яз. з строгою системою лінгвальних відношень. Реаліз. у 4 методиках: дистрибутивного аналізу, прийом безпосередніх складників, трансформацій і компонентного аналізу.

Метод лінгвіст. географії (ареальний) – це сукупн. прийомів, які поляг. у картографуванні елементів мови, що розрізн. її діалекти. Вивчають і інтерпретують просторове розміщення мов. явищ.

Математико-статистич. методи – допомог. вивч. такі поняття лінгвістики як продуктивність грам. одиниць, критерії спорідненості мов та ін.

Мова і суспільство. Сусп. природа мови.

Проблема мови і суспільства належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що зумовлена значною мірою її багатоаспектністю. Погляди вчених на природу мови змінювалося залежно від тенденцій розвитку науки у певний період, накопичення лінгвістичного матеріалу та рівня його інтерпретації. Шлейхер, вважав мову явищем біологічним. Гумбольдт, Потебня, Штейн таль-явищем психічним. Визначення мови як суспільного явища спирається на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування мови. До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли висновку у 19 ст. одним з перших був Якоб Грімм зазначав,що мова-це людське надбання, витворене цілком природнім чином. Вільгельм фон Гумбольдт став основоположником психологізму в мовознавстві,мова розвивається тільки в суспільстві. Ф. де Соссюр вбачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів. Мова є суспільним явищем про це свідчать функції мови: комунікативна(засіб спілкування), когнітивна(засіб мислення і пізнання), емотивна(засіб вираження почуттів і емоцій), метамовна, репродуктивна (номінативна). Функціонування мови пов’язане з історією суспільства. Соціолінгвістика. Цей напрям виник у Франції у 20-х рр. 20 ст. Пов’язують з Ф. де Соссюром, який вважав, що мова - це соціальний продукт. Розробляється соціолінгвістика і в працях празької школи: Вілема Матезіуса, Юзефа Вахека. У вітчизняному м-ві проблему розробляють: Олексій Шахматов, Євген Поливанов. Серед сучасних мовознавців: Віталій Русанівський, Олександр Мельничук. Соціолінгвістика – це наука, яка вивчає проблеми, пов’язані з соціальною природою мови, суспільними функціями, механізмом впливу соц. чинників на мову і роллю мови в житті сусп.