Системний х-р мови.Парадигм.,синтагм.

Мова є системою система – це єдність взаємозумовлених однорідних елементів мови. Система – це не тільки те, що реально існує в мові, а все те, що може нею бути створене. Поняття “системи” зводиться до системи можливостей, тобто в систему входять елементи однорідні, тоді як структура мови – це єдність різнорідних елементів у межах різних систем. Мова становить не зібрання розрізнених звуків і звукових комплексів, а певним чином організовану структуру із своєрідною грам. і звуками, схемами і моделями. Як і будь-яка система мова базується на відношеннях: парадигматичних, синтагматичних, ієрархічних. Парадигматичні – віднош. Вибору, асоціації, що грунт. На подібності та відмінності позначу вальних одиниць мови. Ці віднош. можна замін.спол.”або”. властиві будь-якому рівню мови. Синтагматичні – це віднош.одиниць мови розташов.лінійно. це здатність мовн.одиниць поєднуватися. Синонімічні спол.”і”. Ієрархічні – віднош. структурно-простіших одиниць до складніших (фонеми до морфеми, морф.до лексеми, лекс.до речення). Протист.парадигмат. і синтагмат.відношень охоплє мовні одиниці одного рівня, тоді як ієрарх.віднош.об’єднують одиниці різних рівнів складності. Всі ці відношення відображають особливу властивість мовної сист., її різнорівневий, гетерогенний х-р, що стосується будови мови та її структури.

 

Своєрідність системної мови.

Поняття системності мови базується на взаємозалежності її елементів. Системні відношення не є чимось зовнішнім для окремих компонентів системи, а вход. у ті елементи, утвор.якісну їх характеристику. Нерідко відмінність системних відношень є єдиною основою розрізн.самих елементів. Мова – це система систем, які взаємозумовлені і пов’язані в одне ціле. Зміна в будь-якій з цих систем викликає зміни в інших системах. Говорячи про мову як відкриту і динамічну систему слід зазначити, що в ній є несистемні явища. До несистемних явищ належ.неповні парадигми деяких ім. та дієсл.; відсутність паралельних форм чол.і жін.роду у назвах осіб за професією(професор, доцент). Мова сама коригує вибір таких неповних форм і замінює їх описовими, які відпов.літ.мові. Норма – це вибір і закріпл.в мові правильних в уживанні на всіх рівнях мови. Норма є вужча від системи. Оскільки норма відбирає і закріплює далеко не всі дозволені системою форми.

 

Фонологічна система мови.

Найнижчим рівнем мовної структури є фонологічний. Основною одиницею фоно­логічного рівня є фонема. Поняття фонеми обґрунтував Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті люди­ни він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Бодуен де Куртене розглядав фоне­му не як носія певного смислу, а скоріше як організа­ційний центр, навколо якого групуються в нашій сві­домості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції. Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним. Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській праці «Основи фонології». Фонема (від грец. звук, голос) — мінімальна одиниця звукової будови мови_г яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнан­ня та розрізнення слів. У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по­гляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Санкт-Петербурзька фонологічна школа ( основоположник—Л.Щерба;представники—Л. Зіндер, М.Матусевич, О.Гвоздєв, Л.Буланін, С.Бернштейн, Л.Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнен­ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож­ність. Московська фонологічна школа (засновники Р. Аванесов, П.Кузнецов, О.Реформатський, В.Сидоров, О.Сухотін, Н.Яковлєв, Г.Винокур, А.Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у цент­рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен­нєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розгляда­ють як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми.

 

 

Граматична система мови.

Грам. система мови — це частина організації мови, представлена в її грам. одиницях, грам. формах і грам. категоріях. Найважливішим і вихідним для граматики є по­няття грам. значення. Грам. значення — узагальнене, абстрактне значення, властиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження. У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйня­того трактування граматичної категорії. Одні вчені інтерпретують граматичну категорію дуже широко, від­носячи до неї всі групи граматичних одноманітностей, однаковостей. Так, О.Потебня категоріями називав іменник, дієслово, час, число, особу, орудн. відмінок. Чеський мовознавець Мілош Докуліл граматичними категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне речення тощо. Граматична категорія — система протиставлених одна одній грама­тичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням. Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви­діляють протиставлені граматичні значення одн. і множ., а в межах категорії виду — значення докон. і недокон. дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множи­ни, суфікси, що виражають недокон., та суфікси і префікси, які виражають докон.): стіл — сто­ли, берег — береги. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вираження. Усі граматичні категорії поділяють на морфоло­гічні і синтаксичні. До морфологічних категорій на­лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо­собу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені.Сюди можна віднести категорію комунікатив­ної спрямованості (розпов., пит.., спонук. речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор­мують парадигму речення.

 

 

Морфологічний рівень.

Граматична система мови складається з двох рів­нів — морфологічного і синтаксичного. Морфологіч­ний рівень — це система механізмів мови, яка забезпе­чує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Донині в науці немає єдиного погляду на основну одиницю морфологічного рівня. Одні вчені нею вва­жають морфему, інші—слово, ще інші—словофор­му. найбільш прийнятною є думка Г. Глісона, підтримана В.Скалічкою, О.Реформатсь­ким та багатьма іншими вченими, що основною одини­цею морфологічної системи мови є морфема. Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за пев­ною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поді­ляється на простіші одиниці того самого роду. Одним із найважливіших для морфології є поняття частин мови, які становлять її чітку підсистему. Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логіко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних влас­тивостей. Деякі вчені пропонували за основу класифікації частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі врахування всіх трьох ознак установити для них певну ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що частини мови мають морфологічний характер і тому виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак. О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин мови (слова, які позначають субстанції, відносив до іменників, слова зі значенням якості, властивості — до прикметників, а зі значенням дії чи стану — до дієс­лів тощо). О.Потебня та І.Мєщанинов підтриму­вали синтаксичну концепцію. Л.Щерба вважав за потрібне враховувати всі три ознаки.

Саме на щербівській концепції й базуються сучасні теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови. Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова. За шкільною класифікацією виді­ляють десять частин мови, з них шість самостійних (ім, прикм, числ, займ, дієсл, присл), три службових (прийм, спол та частка) і вигук. В.Виноградов до частин мови від­носить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути члена­ми речення. Тому, крім семи частин мови (ім, прикм, числ, займ, дієс, прис­л. і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв'язки, прийм. та спол.), модальні слова й вигуки.