Особливості розвитку фізичної культури і спорту в Україні з 1960 до 1991рр.

У 1959 р. «Комітети у справах фізичної культури і споргу» (створенідо війни) ліквідуються, їм на зміну приходить «Союз спортивних то­вариств і організацій СРСР» (та в республіках), який повинен був спрямо­вувати і координувати розвиток фізкультурного руху в державі. Він діяв під керівництвом партійних органів за участю профспілок і комсомолу, діючих спортивних федерацій, тренерських рад, суддівських колегій та інших гро­мадських організацій.

Значного розповсюдження набувають самодіяльні форми занять, як, наприклад, групи здоров'я, нові види змагань — естафета «Золота осінь», «Тиждень лижного спорту», «Олімпійський рік не тільки для олімпійців» та інші. Кращим колективам фізичної культури присвоюються звання «Спортивний клуб», якщо в ньому регулярно займаються не менше 40 % працюючих на даному виробництві, культивуються не менше 15 видів спор­ту, щорічно виховуються майстри спорту, готується громадський актив (ін­структори, судді тощо), наявна матеріальна база. Першими у 1960 р. звання «Спортивний клуб» удостоєні колективи заводів «Уралмаш» (РРФСР), «Серп і Молот» (Москва) та «Запоріжсталь» (Україна). У 1961 р. їх було понад 50, в Харкові — ХТЗ, Металіст, Важмаш.

Значне місце посіла фізична культура в період відпочинку, відпус­ток, у вихідні та святкові дні. Особливої популярності набули спортивно- оздоровчі табори, поїзди здоров'я, туристичні та лижні бази, осередки фі­зичної культури в парках культури і відпочинках.

Виникає і розповсюджується така форма масової роботи, як «За місцем проживання трудящих».

У цей період (1959-1965 роки) помітно збільшується кількість фізкуль­турників в регіонах СРСР.

Так, їх відсоток (%) до кількості населення в республіках складав:

Кількість фізкультурників у регіонах СРСР, (%) Республіка     РСФСР 8,2 19,6 УРС.Р 14,2 23,8 БРСР 13,2 22,1 Грузинська РСР 10,8 21,0 Естонська РСР 10,0 22,6

 

Не викликає сумніву, що населення Радянської України найактивніше користувалось засобами фізичного виховання і спорту. Неможливо нехту­вати його віковічними традиціями, хоч найбільші руйнування під час війни відбулись на Україні та в Білорусії, де німецька окупація була найдовшою, від першого дня війни і до 1944 р.

Принагідно зауважити, що з дореволюційних часів Україна була се­ред перших в імперії по кількості людей, прихильних до фізичної культу­ри. Радянська Україна не відставала і в інших питаннях фізичної культури. Так, наприклад, по кількості спортивних споруд Україна дещо поступалась тільки Грузії. У 1969 р. на 50 тис. населення налічувалось споруд (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003):

Кількість спортивних споруд (на 50 тис. населення, 1969р.) Республіка Стадіонів Спорт, залів Басейнів Україна 1,0   0,5 РСФСР 0,7   0,2 Грузія 1,7   0,9 Естонія 1,0   0,3

 

На першостях Радянськог о Союзу Українська команда була серед перших по кількості спортивних нагород (у 1969 — 15,3 %). Характерною ознакою тих часів було проведення Спартакіади народів СРСР, що на рік передувала Олімпійським іграм. В них команда України була серед трьох найсильніших, а передували команди Москви та РСФСР. Тільки на першій (1956 р.) та дру­гій (1959 р.) спартакіадах команда України була четвертою, а потім - другою (1963, 1979 рр.) або третьою (1967, 1971,1975 рр.).

Не поступалися місцями на цих спартакіадах і команди школярів України. Гак, наприклад, на Всесоюзних спартакіадах школярів були в числі лідерів (1963 і 1967 рр.).

Слід відмітити прогрес дитячого спорту і зростання кількості дитячих спортивних шкіл, збільшення їх контингенту. Але статистика засвідчила, що кількість учнів та їхня спортивна розрядність не були однакові в різних регі­онах. Так, у 1966 р. з числа учнів з ДЮСІІІ розрядниками стали: в Естонії — 7,9 %, в РСФСР — 4,5 %, в Україні — 4,2 %.

У 1967 р. не всі учні шкіл та середніх навчальних закладах були залучені до занять. Так, наприклад, в Латвії — 81,5 %, в Естонії — 74,0 %, в Україні — 70,1 %, а в РСФСР — 67,0 %.

У вищій школі картина була більш оптимістична. До фізичного вихован­ня і спорту були залучені: в Естонії — 95,9 %, в Латвії — 95,7 %, в Україні — 81,6 %, в Росії — 74,7 % (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003).

Відомі й інші показники, що не на користь Радянської України серед ін­ших республік. Так, здійснений у 1987 р. аналіз стану підготовки фахівців з вищою і середньою освітою показав, що в Радянському Союзі на 10 тисяч населення було в середньому 148 освічених спеціалістів, тоді як в Україні — 123 (менше), а у Східному регіоні (Донецька, Луганська, Харківська, Сумська, Полтавська області) — лише 111. Цю «несправедливість» виправило ство­рення у 1979 році в Харкові Державного інституту фізичної культури, а зго­дом і Донецького, який став складовою структурою Національного універ­ситету фізичного виховання і спорту (в Києві).

В 1972 році вводиться новий (оновлений) комплекс ГГЮ. Для заохочен­ня передбачалось нагородження срібним та золотим значком. В 1968 році створюється союзний при Раді Міністрів СРСР республіканський комітет по фізичній культурі і спорту (так званий Спорткомітет). Він як державний ор­ган замінив «Союз спортивних товариств і організацій», котрі, як засвідчила практика, став неспроможним вирішувати державні завдання.

Що стосується спорту високих досягнень, то спортсмени України здій­снили великий внесок в успіхи збірної СРСР на Олімпійських іграх та чем­піонатах світу і Європи

Практично кожна четверта золота олімпійська медаль була завойована спортсменами України. У 50-60-ті роки в Україні була вихована плеяда видат­них спортсменів, які стали гордістю сучасного олімпійського руху: це гімнас­ти В. Чукарін, Б. ИІахлін, Л. Латиніна, легкоатлети В. Голубнічий, В. Крепкіна, важкоатлет Л. Жаботинський, плавчиня Г. ІІрозумєнщікова, веслувальник А. Шапоренко та багато інших (В. М. Платонов, С. І. Гуськов, 1994).

Такі результати були відображенням відпрацьованої системи підготов­ки в Україні спортсменів найвищої кваліфікації. Основними елементами цієї системи були:

• піклування держави про розвиток цілісного фізичного виховання, дитячо-юнацького спорту і спорту вищих досягнень;

• наявність організаційно-методичної системи масового спорту і спорту вищих досягнень;

• розгалужена мережа спортивних споруд, колективів фізкультури, дитя­чих спортивних шкіл та інших організацій з підготовки спортсменів;

• популярність спорту серед населення країни, особливо у дітей і моло­ді, здорова соціальна атмосфера навколо спорту вищих досягнень;

• ефективна система підготовки тренерів, викладачів і організаторів спорту в інститутах і технікумах фізичної культури;

• високий рівень розвитку спортивної науки, перш за все теорії і мето­дики спортивного тренування і спортивної фізіології.

Після Ігор XIX Олімпіади у Мехіко (1968 р.), на яких збірна команда СРСР значно поступилася команді США як за кількістю золотих медалей, гак і за сумою очок у неофіційному командному заліку, політична атмосфера навколо Олімпійських ігор загострилась. Цьому ж сприяла й інтенсивна ио- літизація олімпійського спорту в НДР, а у подальшому — на Кубі, в Болгарії та інших в минулому соціалістичних країнах, де спорт став засобом вели­кої політики, фактором, взаємопов'язаним з обґрунтуванням ефективності соціально-економічної і політичної системи.

В СРСР (і, природно, в Україні) в значній мірі була модифікована систе­ма організації підготовки спортсменів, інтенсифікувалось будівництво су­часних спортивних споруд, збільшилось фінансування олімпійського спор­ту, стали створюватись сучасні центри олімпійської підготовки, велика увага приділялась підготовці спортивного резерву.

Олімпійський спорт в Україні в ще більшій мірі, ніж раніше, став складо­вою частиною спорту в СРСР, розвивався у відповідності із загальною кон­цепцією розвитку олімпійського спорту в країні.

Рівень майстерності найсильніших спортсменів СРСР зріс, з'явилося нове покоління видатних спортсменів і в Україні. Збірна команда СРСР пе­реконливо перемогла на XX і XXI Олімпійських іграх, причому успіх радян­ських спортсменів багато у чому був обумовлений спортивним потенціалом України.

Таким же залишався внесок спортсменів Україні в успіхи збірної ко­манди СРСР і в наступні роки (1980-1988 рр.). А у 1992 році на XXV Іграх в Барселоні, де виступала об'єднана команда СНД, в її перемогу великий вне­сок зробили українські спортсмени.

Досягнення спортсменів України в ці роки були обумовлені, в першу чергу, інтенсивним розвитком сучасної бази для занять спортом. Комплексні центри олімпійської підготовки включали не тільки стадіони, басейни, зали та інші основні споруди, але і місця для проживання, харчування, навчання, відпочинку, відновлення і т. ін.

Не менш важливим було і подальше вдосконалення системи відбору обдарованих дітей та організація їх багаторічної підготовки, що при­звело до появи великої групи видатних спортсменів, які досягли вершин в олімпійському спорті, а також талановитих організаторів, вчених та інших спеціалістів, які забезпечували розвиток і функціонування всієї системи підготовки і участі в Олімпійських іграх спортсменів України за весь період з 1952 до 1992 років, тобто до тих пір, коли Україна стала незалежною і самостійно увійшла в систему міжнародного олімпійсько­го руху.

Таким чином, радянський період в Україні (1917-1991 рр.) став епохою рішучого піднесення фізкультурного руху, втіленням його в життя колекти­вів і окремих людей. Розвиткові масовості сприяло створення матеріальної бази, запровадження нових організаційних форм та заходів по масовому розвитку фізичної культури серед населення і росту майстерності спортс­менів України.

Але на фоні таких значних здобутків в роки радянської влади зазна­ли практично повного знищення ті традиційні засоби української народ­ної фізичної культури, які споконвіку функціонували в системі релігійних і традиційно — побутових свят. Радянська система, заборонивши традицій­ні елементи народної фізичної культури, запропонувала їм тоталітарну за­міну. Але це призвело до забуття багатьох ефективних засобів української фізичної культури. Правда, деякі з них пережили всілякі заборони і продо­вжують побутувати в народі, особливо на селі.