Основні періоди в розвитку Болонського процесу.

У розвитку Болонського процесу виділяють три основні періоди. Перший період припадає на 1957-1982 рр. Його початком вважається Римський договір 1957 р., а також документи конференції Міністрів освіти 1971 р., які визначили п'ять основних положень загальноєвропейського виміру в освітніх системах: взаємне визнання дипломів, обґрунтування ідеї формування Європейського університету і кооперації вторинної та вищої освіти, створення європейського центру розвитку освіти, заснування необмеженого державними кордонами інституту вищої освіти. Ці положення дістали свій розвиток у Програмі дій 1976 р.: вступ до вищої школи; визнання дипломів; спільні програми навчання; короткі освітні програми та ін.

Наступний, другий період формування ідей Болонського процесу охоплював 1983-1992 рр. і характеризувався уточненням цілей та завдань, поглибленням кооперації вищої освіти в рамках Євросоюзу. Відпрацьовувалися правові аспекти щодо суб'єктів навчального процесу, розроблялися відомі міжнародні проекти Comet, Erasmus, LinqWa, TEMPUS та інші, в яких наголошувалося на необхідності посилення взаємозв'язків вищої освіти та виробничих структур, розробки узгоджених між вищими навчальними закладами навчальних планів і програм, сприяння вивченню іноземних мов та ін.

Від 1992 р. розпочався третій період, під час якого виразнішим стало поглиблення ідей європеїзації вищої школи у зв'язку з поширенням вимог Євросоюзу. Актуалізувалися соціально-політичні аспекти цілей і характеру Болонського процесу, зокрема ідеї про впровадження європейського громадянства, яке передбачає вільне переміщення, висунення своєї кандидатури на виборах у комунальні органи тощо.

Починаючи із середини 90-х років, посилюються прояви практичного втілення ідей Болонського процесу, поширення його у Східну Європу, зокрема в Україну, поглиблення усвідомлення зростаючої ролі знань, необхідності орієнтації освітніх систем на сприяння економічному зростанню, підвищення конкурентоздатності у глобальному масштабі, зниження рівня безробіття.

У зазначений період розгорнулася дискусія стосовно принципу субсидіарності (допомоги, підтримки) розвитку вищої освіти, проголошений Маастрихтським договором (1992 р.). Запропонований принцип був сприйнятий по-різному. Чимало науковців заперечувало його як такий, що є завадою інтеграції, способом втручання Брюсселя в суверенітет інших держав, загрозою базовій та університетській освіті, які є символами національної держави. Решта фахівців висловлювалася за необхідність підвищення якості освіти, відверто й опосередковано критикувала її недостатній взаємозв'язок з розвитком економіки, індустрії, вирішенням питань дисбалансу робочої сили: з одного боку - її дефіцит, з другого - зростання числа безробітних.

У документах саме третього періоду були проаналізовані об'єктивні умови і суб'єктивні фактори, що спонукали до поглиблення інтеграційних процесів освіти та економіки в освітніх системах Європи, показані їх можливості та проблеми. Серед факторів, органічно залежних від розвитку освіти, особливо виділялися такі: інформаційне суспільство, інтернаціоналізація, науковий і технічний розвиток. Окрім того, було виокремлено правові, соціально-економічні, лінгвістичні фактори, які обмежували європейську мобільність, зростаючу роль освіти та професійної підготовки як принципової передумови економічного і соціально-економічного розвитку сучасного суспільства.

У 1995 р. вийшла у світ Біла книга "Розвиток, значення і зайнятість. Учення і навчання: розвиток суспільства, що навчається", а в 1996 р. - Зелена книга "Освіта - підготовка - дослідження: перепони для транснаціональної мобільності". У названих виданнях не тільки обґрунтовувалися три основні фактори впливу на освіту - інформаційне суспільство, інтернаціоналізація і науковий та технічний світ, а й акцентувалась увага на необхідності вироблення узгодженої освітньої політики. Вона повинна сприяти: створенню системи освіти, що охоплює все життя; підвищенню випереджувальної ролі освіти; виробленню знань; зближенню освіти та економіки; посиленню ролі освіти в розвитку особи; оволодінню випускниками не менше ніж трьома європейськими мовами; утвердженню рівної корисності інвестицій в економіку й освіту; подоланню проблем, які гальмують європейську мобільність. Значною подією цього періоду стало оголошення 1996 року в Європі "Роком освіти через усе життя".

Важливою віхою у формуванні ідей Болонського процесу було підписання Лісабонської конвенції (1997 р.) та Сорбонської декларації (1998 р.), у яких дістали розвиток ідеї співвідношення інтернаціонального та національного, гармонізації національних систем освіти. Не заперечуючи культурного й освітнього розмаїття, Сорбонська декларація серед положень освітнього характеру особливу увагу приділила питанню кваліфікацій. Вона мала чітку соціально-політичну орієнтацію на інтеграцію Європи, виділяючи такі соціальні проблеми, як мобільність, визнання та доступ до ринків праці. Сорбонська декларація також містила заклик до підвищення конкурентоздатності європейської вищої освіти відносно освіти США. А у червні 1999 р. була підписана Болонська декларація.