Альтерглобальні сценарії світового розвитку.

Альтерглобальні сценарії світового розвитку.

Альтерглобалізм — соціальний рух, політика якого близька до класичного антиглобалізму, але який підтримує деякі аспекти глобалізації, перш за все міжнародну інтеграцію, наполягаючи, що значення демократії, економічного правосуддя, екологічного захисту і прав людини повинні стояти попереду економічних турбот.

«Альтерглобалізм» позначає або окремий соціальний рух, або є загальним терміном, який включає багато різних соціальних рухів. Так, наприклад, People’s Global Action, одне з альтерглобалістських угруповань, є децентралізованим об’єднанням різних організацій та осіб.

Важливо наголосити, що альтерглобалізм не протистоїть глобалізації в цілому, а натомість пропонує інші, більш людяні проекти глобалізації.

Протест альтерглобалістів направлений проти корпорацій і держав (але не народів), оскільки вони зв’язані між собою.

Принциповими особливостями руху є:

- Неієрархічні принципи взаємодії між собою, антипартійність, антибюрократизм, антиавторитаризм.

- Заперечення ідеологічної монополії, свобода дискусії, підкреслена антиортодоксальність.

- Орієнтація на позапарламентські методи боротьби, опора на альтернативні державі структури суспільства (соціальні форуми, автономні культурні центри, мережі взаємодопомоги, земляцтва, сквоти тощо).

- Акцент на розвитку «іншої культури», нових – гуманістичних, неконкурентних взаємостосунків людини з людиною, осіб з групою, людей з природою.

Альтерглобалістський рух віддає перевагу карнавальним формам політичних акцій. Їх форуми проходять в обстановці випадкової і щасливої зустрічі, свята, що розхитує прийняті соціальні і політичні форми.

Форуми і інші заходи альтерглобалістів стають все більш частими і масовими. Організовуючи свої заходи з глобальним розмахом, альтерглобалісти сприяють швидкій інтернаціоналізації руху.

Зрештою, «альтерглобалісти» пропонують позбутися національного шовінізму та релігійного фундаменталізму, аби вберегти світ від насильства. Для того, щоб продовжувалась «глобалізація з низів».

Отже метою альтерглобалізму є – презентація і втілення нових принципів функціонування світової системи, які грунтуються на на засадах соціального партнерства, соц захисту та на інституті соціальної держави і реальних демократичних цінностях.

Взаємодія країн «Центру» та країн «Периферії» в умовах глобалізації.

«ЦЕНТР»: країни Зх.Європи (у першу чергу ЄС), США, Канада, Японія, деякі країни Азіатсько-Тихоокеанс регіону (Нова Зеландія, Австралія та Ін.). «ПЕРИФЕРІЯ»: всі ін нац.ек, але вони розподіляються на гр за ступенем віддаленості від «центру». Між «центром» та «периферією» чіткої межі немає.

Крім того, на думку відомого амер. економіста Джефрі Сакса сьогодні світ розділений не ідеологічно, а технологічно.Менша частина планети, на якій проживає приблизно 15% її населення, практично забезпечує решту світу технол. інноваціями. Друга частина, яка включає приблизно половину населення планети, здатна впроваджувати ці технології у свою систему вир-ва та споживання. І остання частина, яка складається приблизно з третини жителів планети, є технологічно відірваною – вона і сама не створює інновації, і закордонні технології не впроваджує. Межі цих регіонів не завжди збігаються з націон. кордонами.

Економічна залежність країн, що розвиваються від розвинутих країн проявляється насамперед у тому, що розвинені країни є "чистими" експортерами капіталу в країни, що розвиваються, тоді як країни, що розвиваються є, власне кажучи, їх боржниками.

Проблема країн периферії полягає також в обмеженні доступу до новітніх (насамперед інформаційних) технологій внаслідок їх зосередження в провідних ТНК.

Основних підходів — шість.

Перша школа представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968).

А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій зіткнулись зі спільними труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною першопричиною цих трудностей є глобальні системні ефекти. Локальні зусилля щодо їхнього подолання є безсилими. Звідси виник відомий заклик: «Мислити глобально!».

Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При цьому брались п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення; капіталовкладення; використання не відновлювальних ресурсів; забруднення навколишнього середовища; виробництво продовольства.

Друга школа глобалістики представляє основну концепцію «Сталого розвитку». Ця парадигма розроблена під керівництвом Л. Брауна в Інституті всесвітніх спостережень у». представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.

Третя школа – це школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивається під керівництвом академіка Н. Мойсеєва на базі ноосферного вчення В.Вернадського. Ця школа піддає критиці доповіді Римському клубу за їх розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства. Ініціатори школи закликають розглядати глобальну природу як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. До того ж пропонується враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.

Четверта школа – це школа мітозу біосфер, певною мірою не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою при переході до практичної діяльності по раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969) (М.Нельсон), що представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея цієї школи полягає в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатехс» — тип нової культури, що має діапазоном розповсюдження весь планетарний ринок. Факт експансії «глобатехсу» в Космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.

П’ята школа – це школа контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиані, яка починала з реалізації програми «Моделювання глобального розвитку», і яка мала своєю метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій по вибору оптимальних управляючих стратегій. При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам.

Шоста школа – це школа світ-системного аналізу (І.Уоллерстайн, США) розробляє парадигму, в центрі якої міститься розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається цією школою, як криза переходу від капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд») з напівпериферією і периферією світу.

32.Індустріально розвинуті країни в умовах глобалізації.

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн протягом 50—60-х років XX ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку окремих галузей і господарств у цілому. Чотири країни — Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія — в середині 60-х років забезпечували 43,4 % вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Окрему групу утворили країни — експортери нафти, які в 1960 p. об’єдналися в ОПЕК.
Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної промисловості (37—38 % на рік), швидкі темпи зростання, залучення іноземного капіталу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій літературі вони дістали назву "нові індустріальні країни". В аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели, Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зростання темпів промислового експорту (до 20 %) їх почали називати "новими експортними країнами". Це суттєво змінило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові економічні зв’язки.
Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки. Однак це не стосується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км2) зосереджено 30 % лісових світових масивів. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атомної промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію. Ніобієм — металом, що має стратегічне значення, Бразилія задоврльняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцінними природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мексика добували кошти для динамічного розвитку національних господарств. Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку.

33.Інноваційна складова конкурентоспроможності національних економік на сучасному етапі глобального розвитку.

В 1970-ті рр. посилювалась тенденція до поглиблення міжнародного співробітництва у сфері науки та технологій, використання можливостей науково-технологічної спеціалізації та кооперації, посилення інтернаціоналізації науково-технологічної сфери, яка є безпосереднім наслідком поширенням НТР на всі країни та галузі. При становленні технологій п’ятого і формуванні ядра нового шостого технологічного укладу, першочергове значення мають масштаби використання високих технологій. Тобто, основою сучасного технологічного розвитку є збільшення частки реалізації високих технологій на світових ринках та стрімке зростання обсягів наукоємного сектору виробництва національної економіки.

Міжнародні науково-технологічні зв’язки мають інтернаціональний характер. Їх метою є, з одного боку, використання закордонного найпередовішого науково-технологічного досвіду і знань; прискорення і здешевлення запровадження в економіку країни результатів зарубіжних наукових досліджень та розробок і спільного здійснення великих науково-дослідних проектів; з іншого боку – використання своїх науково-технічних досягнень для підвищення конкурентоспроможності та проникнення в економіку інших країн.

Одним з проявів НТР на сьогодні є міжнародний науково-технологічний обмін, що являє собою взаємопов’язану багатоканальну систему, яка ґрунтується на сучасному міжнародному поділі й кооперації праці. Вона відображає як внутрішні, так і зовнішні аспекти науково-технологічної революції, її субстанціальну економічну природу.

Ефективне впровадження результатів науково-технологічної діяльності значною мірою стає можливим за умови тісної взаємодії національних потенціалів, ресурсів різних країн, спільного розв’язання завдань економічного розвитку на глобальному рівні. Це втілюється у процесах науково-технологічної інтернаціоналізації, яка на сучасному етапі характеризується тенденціями, серед яких основною є функціонування світового ринку технологій, якому властиві найбільша інтенсивність розвитку і високий ступінь монополізації. Використання досягнень «інформаційної економіки» відкриває нові можливості у сфері проведення спільних досліджень на всіх рівнях. Наукові співтовариства промислово-розвинених держав і країн, що розвиваються, дедалі більше орієнтуються на проведення спільних НДДКР. Поширенню інтернаціоналізації науково-технологічної сфери слугують спеціальні міжнародні програми, які інтегрують у процес досліджень та реалізації винаходів університети, науково-дослідні центри та промислові фірми різних країн. В сучасних умовах у світі зберігається технологічний розрив між розвинутими країнами, в яких панують четвертий і п’ятий технологічні уклади, та менш розвинутими державами, в яких більш поширені третій і четвертий технологічні уклади. Внаслідок цього, промислово розвинуті країни переважно здійснюють науково-технологічну взаємодію з рівними за технологічним розвитком державами, використовуючи при цьому дешеву інтелектуальну працю менш розвинутих країн для покращення конкурентоспроможності власного високотехнологічного потенціалу.

Для рівноправного залучення тієї чи іншої держави до глобальної науково-технологічної сфери важливого значення набувають рівень розвитку національної інноваційної системи, політика уряду в цьому напрямі, участь країни в глобальних та регіональних економічних угрупованнях.

Науково- технічний прогрес не тільки «поглиблюється» — веде до подальшого збільшення інтелектуальної місткості продукції традиційно «підпорядкованих» йому галузей, а й «поширюється» — охоплює ті сфери економіки, які раніше були малочутливими до нього.

Альтерглобальні сценарії світового розвитку.

Альтерглобалізм — соціальний рух, політика якого близька до класичного антиглобалізму, але який підтримує деякі аспекти глобалізації, перш за все міжнародну інтеграцію, наполягаючи, що значення демократії, економічного правосуддя, екологічного захисту і прав людини повинні стояти попереду економічних турбот.

«Альтерглобалізм» позначає або окремий соціальний рух, або є загальним терміном, який включає багато різних соціальних рухів. Так, наприклад, People’s Global Action, одне з альтерглобалістських угруповань, є децентралізованим об’єднанням різних організацій та осіб.

Важливо наголосити, що альтерглобалізм не протистоїть глобалізації в цілому, а натомість пропонує інші, більш людяні проекти глобалізації.

Протест альтерглобалістів направлений проти корпорацій і держав (але не народів), оскільки вони зв’язані між собою.

Принциповими особливостями руху є:

- Неієрархічні принципи взаємодії між собою, антипартійність, антибюрократизм, антиавторитаризм.

- Заперечення ідеологічної монополії, свобода дискусії, підкреслена антиортодоксальність.

- Орієнтація на позапарламентські методи боротьби, опора на альтернативні державі структури суспільства (соціальні форуми, автономні культурні центри, мережі взаємодопомоги, земляцтва, сквоти тощо).

- Акцент на розвитку «іншої культури», нових – гуманістичних, неконкурентних взаємостосунків людини з людиною, осіб з групою, людей з природою.

Альтерглобалістський рух віддає перевагу карнавальним формам політичних акцій. Їх форуми проходять в обстановці випадкової і щасливої зустрічі, свята, що розхитує прийняті соціальні і політичні форми.

Форуми і інші заходи альтерглобалістів стають все більш частими і масовими. Організовуючи свої заходи з глобальним розмахом, альтерглобалісти сприяють швидкій інтернаціоналізації руху.

Зрештою, «альтерглобалісти» пропонують позбутися національного шовінізму та релігійного фундаменталізму, аби вберегти світ від насильства. Для того, щоб продовжувалась «глобалізація з низів».

Отже метою альтерглобалізму є – презентація і втілення нових принципів функціонування світової системи, які грунтуються на на засадах соціального партнерства, соц захисту та на інституті соціальної держави і реальних демократичних цінностях.