У лавах Дружин українських націоналістів: квітень 1941 — грудень 1942

Весною 1941 року Провід ОУН домовився з німецьким командуванням про вишкіл військову частину Дружини Українських Націоналістів, які мали воювати на території України проти більшовицьких окупантів за відновлення державності. В ході здійснення організаційних заходів щодо укомплектування і вишколу згаданого формування було вирішено створити на його базі два підрозділи: «Спеціальний відділ „Нахтіґаль“ та „Роланд“. Набір добровольців до „Нахтіґалю“ вівся через Краків, де перебував Військовий штаб ОУН і діяли старшинські курси ОУН. Серед викладачів цих курсів був Роман Шухевич. На цих курсах добровольці проходили загальний стрілецький вишкіл, який в подальшому вдосконалювався за німецькими статутами та настановами. Р. Шухевич погодився очолити ДУН з розрахунком, що у майбутньому Легіон зможе стати базою для формування української армії. У квітні 1941 р. він налічував 330 чоловік і поділявся на 3 сотні.

З німецької сторони „Нахтіґалем“ керували обер-лейтенанти Г. Герцнер та Теодор Оберлендер, а з української — сотник Р. Шухевич. Німецьким командуванням на обидва українські військові формування — „Нахтіґаль“ і „Роланд“ — покладались виключно поліційні та охоронні обов'язки: відповідальність за безпеку пересування частин вермахту українською територією, роззброєння залишків радянських військ, охорона ешелонів з полоненими та боєприпасами. Звичайно, це були не ті завдання, на які розраховували Р. Шухевич та його друзі, котрі бачили своє місце на фронті збройної боротьби з більшовиками.

Після інтенсивного вишколу Український легіон 18 червня від'їхав до Ряшева, о 3 год. 15 хв. 22 червня 1941 р. переправився через р. Сян біля с. Волове, рухаючись в бойових порядках 49-го гірсько-стрілецького корпусу 17-ї німецької армії групи армій „Південь“. Потім курінь пройшов форсованою ходою через Яворів — Янів, взявши курс на Львів, який вже був залишений радянськими військами. Вважається, що перші вояки „Нахтіґалю“ з'явилися на околицях стольного міста Галичини в кінці 29 червня 1941 р., але основні сили куреня вступили до Львова вранці наступного дня.

Для Р. Шухевича, котрий зі своїми бойовими побратимами урочисто вступив до рідного міста, день 30 червня 1941 р. був затьмарений страшною звісткою про знайдення у в'язниці по вулиці Лонцького тіла його брата Юрія, закатованого НКВС. Він мужньо переніс цю трагедію і вже увечорі цього дня разом зі своїми вояками взяв участь в проголошенні від імені ОУН (Б) Акту відновлення Української Держави. 5 липня 1941 р. Голова тимчасового Українського Державного Правління Ярослав Стецько повідомив сотника Романа Шухевича про призначення його другим заступником „члена тимчасового Правління по справам військовим“. На зазначену посаду був покликаний генерал-хорунжий Всеволод Петрів, а його першим заступником став Олекса Гасин.

Проте вже 3 липня 1941 р. державний підсекретар уряду Генерал-губернаторства Кундт розтлумачив В. Горбовому, проф. В. Андрієвському, В. Мудрому, С. Шухевичу та С. Бандері, що створення в Кракові Українського Національного Комітету та проголошення у Львові Українського Уряду не погоджені з керівництвом Третього Райху, а тому є незаконними. Він також підкреслив, що „ остаточне слово в українських справах належить лише фюреру “^[40]. Наступним кроком з боку нацистів стало затримання С. Бандери, Я. Стецька та групи інших чільних членів ОУН(Б) і переведення їх до Берліна.

З огляду на зазначене, німецька окупаційна влада вважала небажаним перебування у Львові батальйону „Нахтіґаль“ і вже впродовж 7-9 липня 1941 р. його сотні рушили на схід. Хоч Р. Шухевич та його легіонери тяжко сприйняли негативне ставлення нацистів до питання української самостійності, проте вони все ж надіялися, що Берлін змінить свою позицію.

13 липня 1941 р. „Нахтіґаль“, перейшовши р. Збруч, опинився на території Наддніпрянської України і взяв участь в бойових діях проти Червоної армії, зокрема, під Браїловим та Вінницею. Після цього батальйон було відведено на відпочинок до містечка Юзвин (тепер Некрасове). Саме тут Роман Шухевич та його вояки з жахом дізналися про підсумки наради 16 липня 1941 р. в ставці фюрера, які остаточно знімали з порядку денного питання самостійності України: Східна Галичина включалася до складу Польського генерал-губернаторства, Північна Буковина, Бесарабія та територія між ріками Дністер та Південний Буг приєднувалися до Румунії, інші українські землі увійшли до райхскомісаріату Україна або в підпорядковування військовій адміністрації. У зв'язку з цим Легіон, який на той час перебував біля Вінниці, відмовився від подальшої служби в німецькій армії^[41]. Роман Шухевич різко зреагував на згаданий перебіг подій і начебто надіслав до ОКВ протест, в якому підкреслювалось, що внаслідок „ арешту нашого Уряду і Провідника, Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії “^[42]. Загострення стосунків нацистів з ОУН(Б) змусило їх розформувати батальйони „Нахтіґаль“ і „Роланд“. 13 серпня 1941 р. „Нахтіґаль“ було роззброєно (за винятком старшин) і відправлено до Кракова, а звідти 27 серпня переведено до вишкільного табору Нойгаммер. Як згадує М. Кальба, коли про це дізнався Роман Шухевич, то він застеріг проти непродуманих кроків і сказав: „…Є хтось, хто за нас думає та відповідає, та якщо зайде така потреба, тоді дістанемо наказ від проводу, що робити…“^[43].

Наприкінці вересня 1941 р. особовий склад „Нахтіґалю“ отримав зброю і розпочав заняття з бойової підготовки. В цей час серед вояків батальйону вже ширились чутки про арешт нацистами С. Бандери, інших чільних діячів ОУН(Б), а тому Роман Шухевич спільно з командиром „Роланда“ Євгеном Побігущим 16 жовтня 1941 р. склали „Меморандум українського Леґіону“, який було направлено до Берліну. В цьому документі викладалися 10 вимог політичного і правового характеру. Які слід було чекати, німці врахували фактично лише одну: згодилися, щоб українці не приймали вдруге присягу. З огляду на це, кожний вояк уклав з німцями індивідуальний контракт на час від 1 грудня 1941 р. до 1 грудня 1942 р^[44].

21 жовтня 1941 р. батальйони „Нахтіґаль“ і „Роланд“ були об'єднані в одне формування, яке перевели до Франкфурта-на-Одері. Командиром поліцейського батальйону став Євген Побігущий, його заступником і командиром першої сотні — сот. Роман Шухевич. Батальйон, який отримав умовний № 201, було включено до складу 201-ї охоронної німецької дивізії в Білорусії. 22 березня 1942 р. перша група українських вояків приїхала до Мінська, а після прибуття сюди основних сил, український батальйон перекинули до м. Лепеля. До його завдань входила охорона комунікацій та місцевої німецької адміністрації, а також боротьба з партизанами^[45].

Боротьба з білоруськими партизанами виявилась важкою і виснажливою. Не здобули в ній переможних лаврів ні німці, ні їх союзники, в тому числі й вояки українського поліцейського батальйону. За словами В.Яніва, „це був жахливий час“ в житті Романа Шухевича, котрий мусив „зіграти до кінця ролю німецького приятеля“, хоч „серце розривалося з болю“^[46]. Як згадує М.Кальба, Роман Шухевич та інші українські командири прагнули уникати участі в каральних акціях нацистів проти місцевого населення, намагалися відсторонитися від збирання продовольства, заявляючи, „що нас прислали сюди не грабувати, а воювати“^[47].

Беручи безпосередню участь в боях з білоруськими партизанами, слідкуючи за антипартизанськими акціями нацистів, Роман Шухевич не тільки набув бойового досвіду, але й глибоко осмислив закони партизанської війни. Він, на нашу думку, став одним з кращих знавців цієї специфічної форми збройної боротьби в лавах українського визвольного руху.

За свідченням учасників тих подій, Роман Шухевич дуже відповідально ставився до посад заст. командира батальйону і командира сотні, бачачи своє місце насамперед на лінії вогню. Як згадував майор Є.Побігущий, він не захотів перебувати в місті і виконувати караульні обов'язки, а „вибрав для своєї сотні найважчу службу — серед пралісів, багон, де було повно большевицьких бандитів“. За словами Є.Побігущого, „Шух“ мав дуже добре розвинену інтуіцію» і багато «проводив усякого рода курсів для старшин і молодших та старших підстаршин.»^[48]

За свідченнями колишнього німецького полковника Альфреда Бізанца та дружини Романа Шухевича (Н.Шухевич-Березинської), він як командир роти поліцейського охоронного батальйону в складі вермахту мав начебто військове звання «гауптмана» (капітана).

Відомості, які надходили до вояків 201-го батальйону з Галичини та інших місцевостей України, говорили про посилення нацистського окупаційного режиму: примусове вивезення населення на працю до Німеччини, широкомасштабні акції щодо вилучення в українських селян продовольства, фуражу, іншого збіжжя, розправи з непокірними. Ширились також чутки, що після ІІ-ї конференції ОУН(Б) розпочалася активна військово-підготовча діяльність підпільних націоналістичних осередків, яка викликала велике занепокоєння у німців.

За таких обставин командування 201-го батальйону стало уникати активної участі в протипартизанських акціях, а серед особового складу зміцнилося бажання не продовжувати контракт з німцями. Коли Роман Шухевич, за рішенням старшинських зборів батальйону, з'ясував настрої вояків, то виявилося одностайне прагнення повернутися додому. 22 листопада 1942 р. в присутності командира 201-ї охоронної дивізії особовий склад українського батальйону не дав згоди на продовження контракту і 5 грудня 1942 р. ця формація була німцями розв'язана. Її особовий склад було перевезено в Україну, а групу старшин із 22 осіб ув'язнено у Львові.

Як згадував Євген Побігущий, після святкування Різдва Христового у 1943 Роман Шухевич та ще кілька старшин, серед яких був і Василь Сидор, зуміли вирватися з ув'язнення і перейти на нелегальне становище. Від цього моменту в житті Романа Шухевича наступив найбільш відповідальний і активний період діяльності, який підніс його до найвищих посад в українському визвольному русі, репрезентованому ОУН і УПА.

На цей час Роман Шухевич вже був цілковито сформованим керівником високої ранґи, котрий, крім військових знань, добре розумівся на політичних питаннях й мав значні організаційні здібності. Ось як, наприклад, запам'ятав Романа Шухевича вояк 201-го батальйону М.Кальба: «Роман Шухевич не потребував дорадників, не потребував роботи засідань, щоб винести певні рішення чи висновки. Це була людина — провідник, який з місця вирішував все, беручи на себе повну відповідальність». А за словами Василя Кука, для Романа Шухевича було характерне «всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення». Він також «не любив марнослів'я, цінив у людях діловитість та бойову мужність.»^[49]

Після року служби всі вояки на чолі з Шухевичем відмовились продовжувати службу. 6 січня 1943 р. їх відправили під охороною до Львова, куди вони приїхали 8 січня 1943 р. Роман Шухевич, знаючи, що всіх старшин арештують, непомітно зник від ґестапо.

З вересня 1942 по лютий 1943 Наталія Шухевич, дружина головного командира УПА Романа Шухевича, переховувала в своєму будинку від переслідування нацистами сусідську єврейську дівчинку Ірину Райхенберг (в іншій транскрипції Райсинберг, Райтенберг), якій у той час було 7 років.^{[51] [52] [53] [54]}

В спогадах Юрій, син Романа Шухевича, згадує, що на початку війни сім'я Шухевичів мешкала у Львові, на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім'я Вольфа і Ружі Райхенберг, які володіли магазином тканин. Їхню старшу дочку Ірму Райхенберг німці застрелили на вулиці в 1942 р.,^{[55] [56]}а молодша Ірина почала жити в сім'ї Шухевичів, вона готувалася піти до школи.

Роман Шухевич, використовуючи свої можливості, допоміг з виготовленням для дівчинки нових документів на ім'я українки Ірини Василівни Рижко.^{[57] [58]} Рік народження дівчинки було змінено з 1936 на 1937. Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера.

Після арешту Наталії Шухевич в 1943 році Гестапо Роману Шухевичу вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок при жіночому греко-католицькому монастирі Василіанок в Пилипові, поблизу містечка Куликів, що в 30-ти кілометрах від Львова, де Ірина і перебувала до кінця війни, переживши німецьку окупацію і Голокост.^{[59] [60]}

У 1956 році Ірина надіслала настоятельниці монастиря лист зі своєю фотографією. Врятована жінка мешкала в Україні і померла 2007 року в Києві у віці 72 років. В Києві мешкає її син Володимир.^[53] Юрій Шухевич зустрічався з ним, вже після смерті його матері.

Прізвище Райхенберг міститься в базі даних жертв нацистів меморіалу Яд-Вашем в Ізраїлі

За даними Гестапо представники ОУН і УПА неодноразово допомагали переховуватися євреям і виготовляли для них документи, зокрема тим, хто надавав підтримку або співпрацював з ОУН і УПА.