Демографічна політика України, її проблеми та сучасний стан

Демографічний чинник є одним із визначальних для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави, а проблеми оптимального демографічного розвитку слід розглядати як першочергові інтереси держави, як фактор і водночас як результат її функціонування. Від демографічних характеристик працездатного населення і показників демографічного розвитку залежить розвиток трудового потенціалу і, як результат, величина сукупного національного доходу. Подолання демографічної кризи і досягнення сталого демографічного розвитку, нормалізація відтворення населення є тривалим і складним процесом. При цьому зміст реального виходу з демографічної кризи полягає не стільки в подоланні депопуляції, скільки у підвищенні якості населення, збереженні та відтворенні його життєвого і трудового потенціалу. Подолання кризових проявів найгостріших проблем демографічного розвитку на сьогодні є найактуальнішим завданням українського суспільства, вирішення якого потребує цілеспрямованого комплексного державного впливу на відповідні процеси.

Під демографічною безпекою розуміють такий стан захищеності держави, суспільства та ринку праці від демографічних загроз, за якого забезпечується розвиток України з урахуванням сукупності збалансованих демографічних інтересів держави, суспільства й особистості відповідно до конституційних прав гро­мадян України. Сьогодні наша країна ввійшла у тривалу і масштабну демографічну кризу, яка характеризується низькою народжуваністю на тлі переважаючої її смертності, високим рівнем смертності передчасної, насамперед чоловіків працездатного віку, від’ємним природним приростом населення, значним погіршенням здоров’я населення, деградацією генофонду. Відповідно до ст. 8 Закону України “Про основи національної безпеки України”, зміцнення демографічного і трудоресурсного потенціалу держави, подолання кризових демографічних явищ віднесено до основ­них напрямів державної політики з питань національної безпеки [1]. На реальній загрозі сучасної медико-демографічної ситуації національним інтересам України наголошується в Концепції Загальнодержавної програми “Здоров’я – 2020: український вимір”, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2011 р. № 1164-р.

Аналізуючи вагомість демографічних загроз національній безпеці України впродовж останніх десятиріч, ми усвідомлюємо, що незважаючи на певні позитивні зрушення, які спостерігаються в останні кілька років, гострота проблеми залишається [2]. З 1993 р. чисельність населення України невпинно скорочується. Так, на початок 2012 р. в країні проживало 45,6 млн осіб, порівняно з по­переднім роком українців стало на 145 тис. осіб менше. Попри те, що у 2011 р. (за попередніми даними Держкомстату) відбулось незначне зростання народжуваності і зниження смертності, як і раніше, природний приріст має від’ємне значення.

Підкреслимо, що страшна не так депопуляція сама по собі, скільки зміни віко-статевої структури і зниження якісних характе­ристик населення, насамперед істотне погіршання здоров’я (фізич­ного, психічного, соціального) і пов’язані з цим втрати трудового і людського потенціалу.

Якщо виокремити найбільш актуальні демографічні проблеми сучасної України, то ними є погіршання здоров’я і зумовлений цим високий рівень передчасної смертності та прогресуюче по­старіння населення. Звичайно, частина чинників, що зумовили негативні демографічні зміни, дісталася нам у спадок від радянського суспільства, далися взнаки проблеми перехідного періоду та зміни соціального ладу. Подібні глибокі соціально-економічні трансформації відбулися і в сусідніх країнах Росії [3; 4], Білорусі, Молдові [5], що суттєво вплинули на демографічні процеси. Однак і через два десятиріччя існування незалежної України висока пе­редчасна смертність визначає розрив у тривалості життя україн­ців і мешканців країн ЄС, адже в Україні, як і у колишніх країнах колишнього соціалістичного табору, рівні передчасної смертності є більш ніж у два рази вищими, ніж у країнах: ЄС (порівняно з “старими” членами ЄС, такими як Швеція, навіть майже вчетве­ро)! А, наприклад, за рівнем передчасної смертності від інфекційних захворювань Україна перевищує показники ЄС майже у 10 разів (понад двох третин смертей припадає на чоловіків). Якщо ж проаналізувати відмінності смертності до досягнення 65 років порівняно з країнами Європи за статтю, виявляється, що ступінь перева­жання цього показника для українських чоловіків є вищим, ніж для жінок.

При цьому і тривалість здорового життя в Україні набагато менша, ніж у розвинутих країнах.

Причинами втрати здоров’я, зростання смертності та зниження очікуваної тривалості життя в Україні Стратегією демографічного розвитку в період до 2015 р. визнано низький рівень життя і несприятливі умови життєдіяльності значної частин и населення, низь­ку ефективність існуючої системи охорони здоров’я, поширеність шкідливих звичок та нехтування нормами здорового способу жит­тя. Підкреслимо, що всі вищеназвані детермінанти відносять до таких, чию несприятливу дію можна і потрібно мінімізувати адек­ватними і раціональними управлінськими втручаннями.

На думку фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, постаріння населення та інші деформації його структури в Україні зумовлюють низку суспільно-економічних ризиків, найбільш серйозними й актуальними з яких є:

· зростання навантаження на працездатні за віком контин­генти й економічно активне населения;

· старіння робочої сили, погіршення таких важливих в умо­вах інноваційного соціально-економічного розвитку освітньо-про­фесійних характеристик, як здатність до засвоєння нових знань, сприйнятливість до інновацій, схильність до професійної мобіль­ності, спроможність відмови від застарілих знань та навичок;

· дефіцит робочої сили, передусім кваліфікованої;

· загострення проблем самотності літніх осіб, передусім жінок, а також їх належної соціальної підтримки й економічного забезпечення;

· демографічна деградація сільської місцевості внаслідок масштабної депопуляції, міграційних процесів та більш високого рівня старіння.

Скорочення числа працездатного населення призводить до зменшення платників податків і зростання втрат, які несе економі­ка країни, бюджет, посилює навантаження на Пенсійний фонд. Як не парадоксально, навіть сучасне зростання народжуваності також є додатковим навантаженням – адже то того часу, коли нинішні ма­лята почнуть “віддавати” і працювати на користь державі, потрібні витрати на виплати їх батькам, їх освіту, медичну допомогу.

Однак потрібно усвідомлювати – постаріння населення хоча і несе за собою багато проблем з необхідності суспільної підтримки і врахування потреб зростаючої частки літнього населення, тим не менш може розглядатися як позитивна ознака того, що люди стали жити довше, і несе можливості використання накопиченого старшим поколінням досвіду в результаті подовження трудоактив­ного періоду.

Загострюються і проблеми, пов’язані з міграцією, які стосу­ються як відпливу трудових мігрантів з України (у більшості своїй у продуктивному віці), так і припливу мігрантів переважно з країн третього світу.

На думку видатного українського демографа В.С.Стешєнко, “забезпеченню демографічної безпеки як такого стану демовідтворювальних процесів, який не породжує реальні чи потенційні негативні впливи на розвиток країни, має бути присвячена окрема увага серед усіх розділів, напрямів і пріоритетів формування і по­силення національної безпеки, або ж має бути прийнятий окремий закон про демографічну безпеку України, оскільки саме цей на­прям зміцнення національної безпеки безпосередньо стосується національних інтересів, реалізація яких є гарантією державного суверенітету України та її сталого соціально-економічного розвитку”.

Видатним казахським вченим академіком У.Баймуратовим розроблена Концепція “ЗД” (одночасного розвитку демократ, де­мографії і духовності) і вказано на необхідність цього для сталого соціального й економічного розвитку будь-якої сучасної країни [6]. У ній наголошується, що патронаж держави у соціальній сфері не означає повернення до загального “одержавлення”, але передба­чає обов’язкову орієнтацію на соціальні критерії всіх запланова­них змін в економіці і інших сферах, врахування їх соціальної ціни і екологічних наслідків, базування на духовних цінностях народу.

Сучасне посилення ринкової орієнтації у сфері економіки має відбуватися в поєднанні з посиленням ролі держави в соціальній сфері, адже головною метою діяльності державних інститутів є підвищення рівня і якості життя на основі соціальної справедли­вості. Окремим питанням с потреба в удосконаленні управління як у сфері національної безпеки з огляду на розуміння і адекватне реагування на демографічні загрози, так і державного управління в цілому. Підкреслюючи важливість кардинального покращання якості життя і здоров’я для виходу з демографічної кризи, росій­ський дослідник В.І. Шмаков наголошує на необхідності і захисту суспільства від корумпованої бюрократизованої влади [7].

Досвід європейських країн свідчить про наявність можли­востей впливу на демографічну ситуацію за допомогою заходів державної політики, однак потрібно пам’ятати, що у різних со­ціальних умовах одні й ті самі заходи можуть мати різні ефекти. Таким чином, не існує універсальних рецептів, кожна країна має діяти виходячи з національних особливостей, щоб створити пере­думови для призупинення несприятливих демографічних тен­денцій, зниження масштабів людських втрат, запобігання по­дальшій деформації віко-статевої структури. За влучним висло­вом академіка О.О.Богомольця, довгий і продуктивний людський вік життя досягається “розумним управлінням своїм життям”. Так само це стосується й існування держави…

У сучасній Україні демографічна ситуація відрізняється великою гостротою і напруженістю. Вона визначається структурою населення і характером його руху, видами, типами і режимом відтворення, рівнем народжуваності і смертності, кількістю шлюбів та розлучень. У основі всіх цих процесів лежить соціально-економічне положення в країні.

Нерівномірність в розвитку суспільства, природно-екологічні і соціально-політичні потрясіння, війни, репресії, якими багата українська історія XX ст., і супутні їм різкі погіршення рівня життя відчутно позначаються на режимі відтворення населення, ведуть до падіння народжуваності, зростання смертності. До подібних наслідків приводять і умови політичної і економічної нестабільності, які викликані останніми роками хиткою системою управління, з важко керованим процесом встановлення цивілізованих норм правової держави і ринкових відносин.

За січень-лютий 2009 року населення України зменшилось на 41,9 тис.осіб і на 1 березня 2009 року його кількість становила 46,1 млн. осіб. У порівнянні з 2002 роком, кількість населення скоротилася на 2,4 млн.осіб, щороку зменшуючись на 0,2-0,5 млн.осіб (рис 1.1).[24]

 

 

Рис.1.1 Чисельність населення на 1 лютого 2009 року та середня за січень 2009 року, млн.осіб

 

Зменшення населення відбулося виключно за рахунок природного скорочення - 44,4 тис.осіб, у той час як міграційний приріст становив 2,5 тис.осіб.

У складі населення спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: 37,5 млн. осіб (77,8%) є українцями і 8,3 млн. (17,3%) - росіянами. Протягом міжпереписного періоду кількість українців дещо зросла, натомість кількість етнічних росіян зменшилася на чверть. Євреї, втративши майже чотири п'ятих свого складу, перемістилися з третього місця за чисельністю серед етнічних груп України на десяте. В цілому ж перепис 2001 р. зафіксував представників більш як 130 етносів. У межах України знаходяться основні реґіони проживання кримських татар, караїмів, кримчаків і частково гагаузів.

Україна належить до держав з високою густотою населення - 80 осіб на 1 кв.км.(рис.1.2). Більші показники спостерігаються у східних індустріальних реґіонах (у Донецькій області - 183 особи на 1 км²), менші - у північних та південних областях (на Чернігівщині - 39 осіб на 1 км²).

В Україні налічується 454 міста, 889 селищ міського типу та 28619 сільських населених пунктів, 46 міст належать до великих, тобто мають чисельність населення 100 тис. чол. і більше (крім того ще 5 міст досягали 100-тисячного рубежу протягом 90-х років). У великих містах проживає 38,3% всього, або 56,9% міського населення. Половина великих міст зосереджена в східних індустріальних реґіонах (7 - у Донецькій області, 5 - у Дніпропетровській, 4 - у Луганській, 3 - у Запорізькій) і в Криму (3 - у складі Автономної Республіки Крим, а також Севастополь). В Україні нараховується 5 міст-мільйонерів - Київ (2611 тис. чол.), Харків (1470 тис.), Дніпропетровськ (1065 тис.), Одеса (1029 тис.) та Донецьк (1016 тис.) і ще 4 крупних міста - Запоріжжя (815 тис. чол.), Львів (733 тис. чол.), Кривий Ріг (669 тис. чол.) та Миколаїв (514 тис. чол.).

Триває зростання народжуваності: у січні-лютому 2009 року в Україні народилось 83,5 тис.дітей, це на 2,3% більше порівняно з січнем-лютим 2008 року. Найвищий рівень народжуваності у Волинській та Закарпатській областях (по 15 осіб на 1000 населення), найнижчий - у Сумській (9,1 особи на 1000 населення).

Водночас зменшується смертність населення. Порівняно з січнем-лютим 2008 року кількість померлих скоротилася на 10,5% і становила 128 тис.осіб. На 100 померлих припало 65 дітей, які народилися живими. [24]

Найвищий рівень смертності у Чернігівській області, найнижчий - у м. Києві (відповідно 21,2 та 10,7 померлих на 1000 населення). За причинами смерті перше місце посідають хвороби системи кровообігу, друге - новоутворення, третє - зовнішні причини смертності та захворюваності.

Найбільш "старим" (частка осіб віком 60 років і старше в загальній кількості населення перевищує 24%) є населення Вінницької, Полтавської, Сумської, Черкаської та Чернігівської областей. До другої групи (частка складає 22,9-24 %) увійшли Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Луганська та Хмельницька області. До третьої групи (21,7-22,9 %) належать Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Тернопільська, Харківська області. До четвертої групи віднесено Автономну Республіку Крим, Волинську, Івано-Франківську, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Львівську, Чернівецьку області та м. Севастополь (рівень старіння складає 19,3-21,7%). Найбільш "молодим" (частка старших осіб складає 15,5-19,3%) є населення Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва. Але якщо демографічна молодість західних реґіонів обумовлена відносно високою народжуваністю, то в Києві основним чинником є постійний міграційний приплив молоді.

Зменшується інтенсивність міграції населення. У січні-лютому 2009 року відносно січня-лютого 2008 року кількість прибулих у країну на постійне проживання та вибулих зменшилась, відповідно на 1,3 тис.осіб і 0,4 тис.осіб.

Спостерігається тенденція збільшення кількості шлюбів. У січні-лютому 2009 року шлюбів зареєстровано на 31,4% більше порівняно з січнем-лютим 2008 року. Кількість розлучень зменшилась - на 19%.

Чисельність населення, його динаміка і віково-статева структура є найважливішими показниками демографічної характеристики народонаселення. Не менш важливим є показник природного приросту населення. Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів. "Старіння" населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні народного господарства робочою силою.

Проблеми віково-статевої структури населення мають значні регіональні відмінності. Наприклад, ці проблеми в Закарпатській і Донецькій областях діаметрально протилежні. Певні особливості є у сільській і міській місцевостях, зокрема, в більшості сільських адміністративних районів України природного приросту населення практично немає, а в багатьох спостерігається процес депопуляції. Це означає, що в таких районах коефіцієнт народжуваності менший від коефіцієнта смертності. В селах різко погіршуються вікова й статева структури населення, що, безперечно, негативно впливає на розвиток продуктивних сил.

Співвідношення між жінками і чоловіками в різних вікових групах відображає статево-вікова структура населення. Більшість населення України становлять жінки (54%), чоловіків лише 46% від усього населення. Але у різних групах кількість чоловіків і жінок неоднакова. В дитячому віці хлопчиків більше, ніж дівчаток, бо на кожні 10 дівчаток народжується 11 хлопчиків. В середньому в старшому віці чоловіків стає менше, бо серед них вища смертність і менша тривалість життя. Старшого віку зараз досягли люди, які пережили Другу світову війну. Серед загиблих також переважали чоловіки. Тому в старшому віці жінок набагато більше (в окремих вікових групах в 2-3 рази).

У віковій структурі населення можна виділити три групи:

1) діти і підлітки (0-16 р.), 2) працездатне населення (жінки у віці 16-55 рр., чоловіки 16-60 рр.), 3) люди старшого віку. Найбільшою є група працездатного населення – 55.7%, але його частка поступово знижується. Вона є більшою в містах, куди приїжджають люди на роботу із сільської місцевості. А в селах зростає кількість людей пенсійного віку. В цілому по Україні вони становлять 23% від усього населення, а в сільській місцевості – 29%.

В Україні склалися значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Якщо в середньому по республіці на 1000 чоловіків в 1989 р. припадало 1158 жінок, то в областях, що характеризуються великим відпливом населення, особливо сільського (серед тих, хто виїжджає в інші місцевості, переважають чоловіки), цей показник значно вищий. Наприклад, у Вінницькій, Чернігівській, Черкаській, Полтавській та Сумській областях він становив, за даними перепису 2001 р., відповідно 1225, 1248, 1231, 1218, 1206. Відомо, що демографічне навантаження формують дві складові його частини: кількість дітей на 1000 чол. працездатного віку; кількість осіб пенсійного віку на кожних 1000 працездатних.

Співвідношенню цих показників надається принципово важливе значення, оскільки кожному з них відводиться неоднакова роль в демографічних процесах, насамперед у природному відтворенні населення. В цілому в Україні питома вага першої і другої складових серед усього населення майже однакова (при незначному переважанні числа дітей над числом осіб пенсійного віку – відповідно 411 і 380 чол.). Серед міських жителів це співвідношення є більш сприятливим: на 1000 чол. працездатного віку число дітей становить 395, а число осіб пенсійного віку – лише 301 чол. Серед селян наведені величини становлять відповідно 450 і 575. Словом, у демографічному навантаженні на сільських жителів число дітей значно менше, ніж число осіб пенсійного віку. Це особливо негативно впливає на демографічний потенціал села, оскільки обмежує можливості природного приросту його населення, призводить до депопуляції сільських населених пунктів і, врешті-решт, до «старіння», а отже, і до загальної деградації великої кількості українських сіл.

Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під дією зовнішніх та внутрішніх для даної країни чинників, у тому числі й природних умов, базового генофонду, правових, моральних та релігійних норм, адміністративно-регуляторних актів, екологічних умов проживання тощо.

Основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності і напрямів, є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні та демографічні.

Природні фактори позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.).

Територіальні особливості розселення, крім того, залежать від інтенсивності та напрямів постійних та маятникових переміщень населення.

Розселення, як відомо, оцінюється регіональними відмінностями в густоті населення, співвідношенням чисельності міських і сільських жителів, інтенсивності зміни кількості жителів сільських і міських населених пунктів тощо. В свою чергу, просторові зрушення в порайонній організації виробництва та інших видах трудової діяльності мають прямий вплив на форми й територіальні особливості розселення людей, в значній мірі зумовлюють інтенсивність і напрям постійних і маятникових міграцій,призводять до зміни в питомій вазі міських і сільських жителів у всьому населенні України та її областей.

Дія цих чинників у конкретних регіонах має свої особливості і загальний стан демопроцесів утворює мозаїчну картину як у кількісному, так і в якісному плані. Дослідження цієї картини дасть змогу визначити, за рахунок яких регіонів і в якому напрямку розгортаються процеси відтворення населення. До того ж демоситуація в окремих регіонах може стати базою, на якій ґрунтуватимуться моделі майбутнього стійкого відтворення народу України в цілому та певних регіонів зокрема, формування демополітики держави.

На території України чітко виділяється дія трьох чинників, що впливають на розміщення населення, в тому числі міського. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. У великих містах проживає 38,3% всього, або 56,9% міського населення. Так, міське населення з 1915 до 2006 р. зросло у 5,5 рази, а сільське зменшилося в 1,9 рази. Тепер в Україні 445 міст та 909 селищ міського типу. Соціально-економічний розвиток суспільства, індустріалізація, зміни в структурі праці зумовлюють зростаючу концентрацію населення в містах. За 1950—2006 роки, наприклад, кількість міських жителів України зросла з 14,0 до 34,1 млн. чол., тоді як кількість сільського населення скоротилася з 27,0 до 14,0 млн. чол. (при збільшенні чисельності всього населення з 41,3 до 48,0, або на 6,4 млн. чол.). Значно збільшилася питома вага міських жителів і зменшилась сільських — за наведені роки відповідно з 34% до 71% і з 66% до 29% (збільшення частки міських і зменшення частки сільських жителів становило по 37%).

Наявні також поселення, чисельність жителів яких або зменшується або зростає дуже повільно. Цей процес особливо посилився в останні роки у зв'язку з помітним скороченням зайнятості. Це, насамперед, міста і селища міського типу в Донбасі, що вичерпали (або вичерпують) можливості свого економічного зростання, а також міські поселення при- чорнобильської зони. До міст, чисельність населення яких скорочувалася, відноситься, зокрема, Торез, зменшується Макіївка (на 2 тис.),Слов'янськ (1З тис.), Костянтинівка (4 тис.), а також Горлівка (3 тис.), Брянка (7 тис.), Артемівськ Донецької обл. (9 тис.), Стаханов(11 тис.) та деякі інші.

Останнім часом сповільнили свій ріст не лише міста Донбасу,а й інших регіонів. Серед них — Бердичів,Білгород-Дністровський, Бориспіль, Дзержинськ, Дрогобич, Дружківка, Ізюм, Іллічівськ, Калуш, Лубни, Марганець, Ніжин, Нововолинськ, Новомосковськ (Дніпропетровської обл.), Охтирка, Прилуки, Ромни, Ялта та деякі інші.

Українці розселені досить нерівномірно по території країни. Найбільша їх кількість проживає в Закарпатській (9,6%), Дніпропетровській (7,4%), Донецькій(7,2%), Львівській (6,6%), Харківській (5,3%) областях (рис.1.2). Така ситуація в цілому відповідає загальній тенденції розселення населення України і зумовлена головним чином високим рівнем урбанізації та промисловості у вищезгаданих областях.

У перспективі список міст (переважно в Донбасі, а також у Львівсько-Волинському басейні) може суттєво розширитися. Це пояснюється тим, що в результаті закриття ряду діючих шахт різко скоротиться кількість робочих місць. Тому дуже важливо виявити такі поселення, визначити очікувані обсяги скорочення потреб у трудових ресурсах, обґрунтувати й реалізувати систему заходів, спрямованих на те, щоб усі працівники, які вивільнятимуться на підприємствах вугільної промисловості та пов’язаних з ними об'єктах, могли бути своєчасно працевлаштовані (за місцем проживання, або на невеликих відстанях від них). Значний інтерес для комплексної характеристики населення має визначення частки міських і сільських жителів серед різних національностей, що проживають в Україні. Це зумовлено насамперед тим, що в умовах планової економіки міським жителям були повсюдно створені відносно кращі умови життя, трудової діяльності і соціального розвитку, ніж жителям сільських населених пунктів. Таким чином, переважання в міських поселеннях представників певної нації дає підставу стверджувати, що вона мала певні переваги в рівні життя і можливостях соціального розвитку. Планування сільських поселень в Україні групове, одновуличне, ланцюгове, регулярне, у вигляді присілків і хуторів. Села тісно пов’язані між собою різними виробничими, адміністративними, управлінськими, культурно-побутовими зв'язками, що зумовлює різні системи розселення. В Україні існує єдина система розселення, в основу якої покладено адміністративно, виробничо та культурно-побутові важелі з центру держави — Києва. Виділяють такі регіональні міжобласні системи розселення: Центральну, Західну, Північно-Східну і Південну, а іноді ще і Подільську.

Однак на території України є 25 регіональних систем розселення. Це сукупність міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів і ними керованих.

“Розукрупнення” сільських населених пунктів — процес об’єктивний. Людність абсолютної більшості сіл зменшилась насамперед у результаті відпливу сільського населення в міста. Результати досліджень показують, що в багатьох областях України, перш за все західної її частини, малі села практично не ліквідовуються: населення багатьох з них зростає швидкими темпами. Отже, твердження про інтенсивний відплив у міста сільських жителів, які проживають в невеликих селах, не підтверджуються. У ряді випадків міграція населення з великих сіл більш інтенсивна, ніж з малих.

Зміни в сільському розселенні відбуваються відносно невисокими темпами. В той же час загальна тенденція цих змін досить чітко відображає об'єктивні процеси, що мають місце останнім часом у сільському розселенні.

Слід зазначити, що демографічна криза спостерігається в останні десятиліття не тільки в Україні. [6] Щорічне скорочення кількості населення – але різними темпами – відбувається в багатьох країнах світу. Уряди деяких держав, зважаючи на таку негативну тенденцію, проводять відповідну міграційну політику, добиваючись компенсації втрат за рахунок приїжджих. Але корінне населення в них, зрозуміло, скорочується. Це – практично всі європейські держави, а також США, Росія, Японія і кілька інших країн.

Головною причиною скорочення кількості населення стало істотне зниження рівня народжуваності, що почалося в одних державах ще в 1950-60-х роках, в інших – трохи пізніше. Пояснення цього явища вельми банальне: сімейні пари і, зокрема, жінки почали вбачати у великій кількості дітей збитки для комфорту свого життя. А розвиток медицини став дозволяти без значних складнощів вирішувати ці проблеми – стали доступними різні протизаплідні засоби (і можливості проведення абортів). Нині чисельність населення продовжує зростати в багатьох державах Африки і Азії (найбільші темпи – в Індії й Китаї), що викликане традиціями, які все ще зберігаються, а також бідністю і неписьменністю значної частини народу.

В Україні зниження рівня народжуваності, після його підвищення в повоєнні роки, почалося в 1980-і роки. Проте істотне прискорення цього процесу сталося на початку 90-х у зв`язку з різким зниженням рівня життя громадян – що видається закономірним.

Так, найшвидшими темпами скорочення чисельності жителів України відбувалося в 1993-1995 роки - це був період галопуючої інфляції і викликаного нею зниження реальних доходів населення, а також зростання безробіття у зв`язку із зупинкою тисяч підприємств.

Проте після 2000 року в Україні нарешті почали зростати економіка й реальні доходи громадян. Пішли вниз і параметри скорочення населення. Минулого року вперше з 1994 року кількість жителів зменшилося менш ніж на 300 тисяч осіб, що пов`язане із запровадженням з квітня 2005 року допомоги на новонароджених у розмірі 8,5 тис. грн. (у 12 разів вище, ніж воно було 2004 року).

Є деякі демографічні успіхи і 2007 року. Зокрема, вперше за п`ятнадцять років в січні-листопаді 2007 року відбулося перевищення кількості новонароджених над кількістю померлих одразу в двох областях: Закарпатській та Рівненській.

Утім, сподіватися на значне зростання дітонародження в Україні на найближчу перспективу навряд чи варто. Річ у тому, що за кілька років почнуть вступати в дітородний вік ті молоді українки, які з`явилися на світ після 1990 року, – коли кількість новонароджених в країні почала різко скорочуватися.[7]

Навіть високі розміри допомоги на новонароджених і великі зарплати в країні, швидше за все, не допоможуть кардинально виправити ситуацію. Про це можна судити за станом демографічних процесів в інших, економічно розвиненіших, державах. Наприклад, у Росії, де величина середньої зарплати приблизно в 2 рази вища, ніж в Україні, коефіцієнт фертильності сьогодні дорівнює лише близько 1,3 дитини на одну жінку. Не краще становище і в ще благополучніших в економічному плані країнах Європи і світу. Наприклад, у Німеччині – державі з вельми високими доходами громадян і найрозвиненішою економікою в Європі – кількість пологів на одну жінку становить нині 1,4, в Японії - економічному лідері Азії – 1,23. А взагалі в більшості країн Європи коефіцієнт фертильності знаходиться в діапазоні 1,2 – 1,4. З тієї причини, що більшість жінок мають лише по одній дитині, а чимало жінок – жодної. Лише у деяких європейських державах – таких як Франція, Нідерланди, Фінляндія і деяких інших – рівень народжуваності дещо вищий, але все таки менше 2 дітей на одну жінку.

Тому, навіть якщо взяти для приблизних прогнозних розрахунків нинішнє, краще становище з народжуваністю, ніж 6-8 років тому, то і в цьому випадку картина на віддалене майбутнє видається вельми сумною.

Звичайно, правильно за початкові дані брати не абсолютні цифри щорічного спаду населення, а відносні. За останній рік населення України скоротилося на 264 тис. осіб, а це означає – на 0,56% (у 2000 році кількість жителів країни скоротилася більш ніж на 1%). Якщо використовувати одержаний відсоток зниження на майбутнє, то виявиться, що на 2050 рік населення України може зменшитися більш ніж на 27% і скласти близько 36 млн. чоловік. У 2100-му році кількість жителів скоротиться до 27 млн. осіб, у 2150-му – до 20 млн. і т.д. (через тисячу років залишиться менше 200 тисяч українців).