Утопійці не знають схоластики та середньовічних забобонів

Утопійці вивчають науки своєю рідною мовою. Ця мова багата, звучна і є добрим провідником думки. З більшими чи меншими змінами вона поширена на значних просторах тієї частини світу. Утопійці до нашого приходу нічого не чули про наших великих філософів, а тим часом у галузях музики, діалектики, арифметики й геометрії вони зробили ті самі відкриття, що й ми. Як-що вони майже в усьому зрівнялися з нашими предками, то в одному вони сильно відстали від них — у сучасній діалектиці; вони ще не винайшли жодного з тих тонких правил лаконіки, тавтології й алегорії, які викладаються нашій молоді в аудиторіях професорами логіки. Вони ще не дійшли до абстрагувань, і щодо людини в її загальній суті, чи, за висловом метафізиків, універсальної людини, то цього найбільшого з усіх велетнів, яких ми тільки знаємо, в Утопії навіть і не помітили. Зате вони чудово розбираються в бігу світил та русі небесних тіл. Вони винайшли особливі машини, які дуже докладно й наочно зображають взаємне співвідношення сонця, місяця та зірок, видимих на їх обрії. Щодо дружби та ворожнечі планет і всіх інших обманів, гадання на зірках, то вони про це й не думають. За прикметами, які ґрунтуються на довгочасних спостереженнях, вони вміють завбачати дощ, вітер та інші зміни погоди. Вони не роблять інших припущень для пояснення явищ природи, припливу та відпливу, солоності води, постання й побудови неба та землі, крім припущень природничо-історичних, їх теорії де в чому нагадують теорії стародавніх філософів, але часом вони й відхиляються від них; однак і в новітніх побудованих ними теоріях, так само як і в нас, існують незгоди. У моральній філософії обмірковують вони ті ж питання, що й наші філософи. Вони відшукують у душі людини, в тілі її та в зовнішньому світі те, що могло б ощасливити її, вони запитують себе: чи стосується прикметник «добрий» усіх без винятку елементів матеріального та інтелектуального щастя, чи тільки розвитку душевних здібностей? Вони досліджують чесноту й втіху; проте найблагороднішим дослідженням вважається в них відкриття джерела чи джерел людського щастя.

Раціоналістична релігія утопійців

Ось їх релігійний катехізис: душа безсмертна. Бог, бувши найдобрішим, створив її для того, щоб вона була щаслива. Чеснота після смерті винагороджується; покарання є там тільки для злочинів. Хоча ці догми належать релігії, проте утопійці вважають, що досить самого розуму для того, щоб вірити їм і вважати їх правильними.

3. Френсіс Бекон. «Нова Антлантида»

«Нова Атлантида» - утопічна новела Френсіса Бекона. Вона була вперше опублікована латиною у 1624 р.,а у 1627 р. вийшов її англійський варіант. Бекон працював над цим твором на схилі днів і не встиг його закінчити. Проте саме він став підсумком довголітніх роздумів філософа, у ньому втілився його великий державно-політичний і життєвий досвід. У «Новій Атлантиді» в жанрі утопії Бекон розвиває свою улюблену тему про велич і благо науково-технічного прогресу і викладає свій проект державної організації науки.

Основні ідеї

«Нова Атлантида» Френсіса Бекона, безумовно, будучи утопією, стоїть дещо окремо. Суспільний лад на острові Бенсалем не відрізняється в корені від існуючого в Англії в той час. Діє також священний принцип приватної власності, немає ні майнової, ні соціальної рівності, там живуть і слуги, і «ті, хто впали в убогість». Важливу роль у суспільстві відіграють гроші: ними, наприклад, щедро нагороджують вдалих винахідників. Править островом монарх, правда, гуманний і освічений.

У тому то й справа, що не питання соціального устрою хвилювали автора цієї утопії, а місце і роль науки в суспільстві. Її чільне становище - ось що було утопічним в устрої бенсалемської острівної держави.

Наука висунута на перше місце. А далі - все як у житті. Релігія, наприклад, не тільки збережена, але і відіграє на острові велику роль. Бенсалемці навіть виявляють релігійну нетерпимість - на острів допускаються тільки християни. У якомусь сенсі, острів відзначений Всевишнім. Божественне одкровення зійшло на бенсалемців прямо з неба: «жителі Ренфузи побачили одного разу вночі великий стовп світла, що з’явився на морі на відстані близько милі», потім «сяючий стовп і хрест розпалися і розсипалися як би на безліч зірок, незабаром також погаслих; а на воді залишився лише невелика скринька з кедрового дерева, нітрохи не підмочена водою, хоча вона і пливла по ній». У скриньці виявилася Біблія і послання від апостола Варфоломія. Але повернемося до суспільних інститутів острова Бенсалем. Крім згаданих короля і церкви в управлінні державою бере участь сенат. Навіть так: королю відведено досить мало місця, проте особливо підкреслено, що свої укази він видає обов'язково згідно з законом. Тобто свою владу він здійснює разом з парламентом, органом «народного представництва». Однак найпочеснішою організацією і головним державним інститутом на Бенсалемі є Будинок Соломона - центр наукових експериментів і винаходів. Представники Будинку користуються особливою пошаною, їм єдиним дозволено сидіти в присутності тірсана, батька-патріарха, що дав життя як мінімум тридцяти нащадкам, а члени Будинку, які повернулися з далеких країн, здійснюють пишний тріумфальний хід. У руках Будинку Соломона зосереджені головні природні багатства країни, найважливіші галузі промисловості, тут не тільки ставлять досліди, але і займаються виробництвом.

Наукова робота членів Соломонова Будинку організована за типом мануфактури, з таким же детальним розподілом праці - ще одне цікаве відображення сучасної Бекону дійсності. Дому Соломона належить монополія на всі відкриття, він може оприлюднити їх чи ні, і використовувати на свій розсуд, а також монополія на міжнародні відносини, а все це - вже прерогатива державної влади. Так що Соломонів Будинок фактично є керівною організацією на острові. Тобто влада на Бенсалемі - це влада знання. У цьому і суть утопії. Знання - це світло, те єдине, що «створене Господом раніше за всі інші речі». Але навіть знання - це не кінцева мета. Кінцева мета - принесення користі людям. Наука збільшує владу людини над природою. Саме тут збігаються два людські прагнення - до знання і могутності. Наука забезпечує процвітання, регулює розміри тварин, подовжує людське життя. Багатство, достаток, мир, здоров'я, безсмертя - все це досягається за допомогою науки. І всі жителі зайняті одним - добуванням знань.

Френсіс Бекон описує безліч фантастичних технічних нововведень, винайдених на острові Бенсалем. Частина з них дійсно була здійснена на практиці, причому тільки в XIX-XX століттях (підводний човен, мікрофон, телефон), інші так і залишилися в області фантазії (вічний двигун, прилад для отримання думок), але всі вони свідчать про нестримну віру Бекона в силу людського розуму, а також про геніальну інтуїцію філософа.

І, нарешті, бенсалемці живуть у злагоді з природою. У них проводиться ні з чим не порівняне свято сім'ї, на якому «була так вшановано природа». У бенсалемському суспільстві панують природні звичаї. Це найцнотливіший народ - «діва світу». Шлюбу тут повернуто його первісний природний сенс, втрачений європейцями. На острові немає публічних будинків, взагалі ніяких неприродних схильностей. Зате щосили міцніє дружба.

У XVII ст.. вихваляння науки було просто необхідним. Вплив філософії Бекона на сучасне йому природознавство і подальший розвиток філософії великий. Його аналітичний науковий метод дослідження явищ природи зіграв свою позитивну роль у досягненнях природознавства XVII-XVIII століть. Логічний метод Бекона дав поштовх розвитку індуктивної логіки. Його класифікація наук була позитивно сприйнята в історії наук і навіть покладена в основу поділу наук французькими енциклопедистами.

Але з дещо інших позицій сприймається гімн науці в сьогоднішні дні. Широко розповсюджена сьогодні технократична свідомість, налаштована багато в чому не тільки на створення, а й на руйнування. Засоби переважають над метою, мета - над загальнолюдськими інтересами, техніка над людиною, її цінностями, культурою.

Цілком можна сказати, що утопія Френсіса Бекона майже стала реальністю: наука є найважливішою галуззю розвинених країн. Вона просувається вперед величезними темпами, з одного боку, полегшуючи життя людини, економлячи сили і час, але також швидко вона вдосконалює і знаряддя знищення. Сьогодні існує можливість повністю винищити життя на Землі практично одним натиском на кнопку. Технічний прогрес пішов далеко вперед, але людина в моральному відношенні не набагато випереджає своїх далеких предків.

4. Шекспір. Сонети

5. Ві́льям Шекспі́р — англійський драматург Єлизаветинської епохи. Один з найвідоміших драматургів світу, автор принаймні 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем і циклу з 154 сонетів. Шекспір визнаний найвидатнішим англійським драматургом всіх часів.

Сонет — вірш з 14 рядків. У англійській традиції, в основі якої лежать передусім сонети Шекспіра, прийняте таке римування: abab cdcd efef gg, тобто три катрени на перехресні рими, і один двовірш (тип, введений поетом графом Сурреєм, страченим при Генріху VIII).

Всього Шекспіром було написано 154 сонети, і більша їхня частина була створена в 1592—1599 роках. Вперше вони були надруковані без відома автора в 1609 році. Два з них були надруковані ще в 1599 році в збірці «Пристрасний пілігрим». Це сонети 138 і 144.

Весь цикл сонетів розпадається на окремі тематичні групи:

· Сонети, присвячені другу: 1—126

· Оспівування друга: 1—26

· Випробування дружби: 27—99

· Гіркота розлуки: 27—32

· Перше розчарування в другові: 33—42

· Туга і побоювання: 43—55

· Зростаюче відчуження і меланхолія: 56—75

· Суперництво і ревнощі до інших поетів: 76—96

· «Зима» розлуки: 97—99

· Торжество відновленої дружби: 100—126

· Сонети, присвячені смуглявій коханці: 127—152

· Висновок — радість і краса любові: 153

6.«Річард 3»

Річард III — п'єса Вільяма Шекспіра, написана в 1592–1593 роках. П'єса є хронікою життя й діянь Річарда Глостера із династії Йорків. Вона завершує цикл п'єс-хронік, так звану першу тетралогію, із історії Англії 15-го століття, розпочинаючи розповідь там, де закінчився сюжет «Генріха VI».

Вперше п'єса надрукована в 1597 році, потім 5 разів виходила окремими виданнями Quarto, і нарешті увійшла до великої збірки п'єс Шекспіра Folio 1623 року. Після виходу в світ Folio ще двічі друкувалися Quarto. Загалом Річард III в кінці 16-го та на початку 17-го століття друкувався більше, ніж будь-яка інша п'єса Шекспіра. Окремі видання були піратськими, надиктованими по пам'яті акторів, тому в них є чимало пропусків і спотворень. Вважається, що основу тексту Folio склало Quarto 1622 року, звірене з театральним рукописом.

Джерелом для створення Річарда III послужила хроніка Голіншеда, який опирався на попередню хроніку Голла і на твір Томаса Мора «Історія короля Річарда III». При написанні п'єси Шекспір залишився лояльним династії Тюдорів, для яких було вигідно зобразити останнього з королів-Йорків у якомога менш привабливих барвах. Історичний аналіз показує, що Річард III не особливо відрізнявся від своїх сучасників ні віроломством ні жорстокістю. В дусі очорнення Річарда Глостера написаний твір Томаса Мора, для якого образ короля-горбуна був втіленням феодальної сваволі та тиранії.

У Шекспіра Річард III не тільки носій середньовічного зла, а й гравець із долею, авантюрист. Ще в останній частині Генріха VI Річард Глостер проголошує: «Підступності навчу й Макіавеллі», а в новій п'єсі Шекспір показує, як здійснюється цей намір.

На відміну від попередніх п'єс-хронік, «Річард III» не просто переповідає події. Це вже твір із чіткою драматичною композицією із королем-негідником у центрі. Шекспір створив сильний, обдарований, артистичний образ короля, що підноситься над іншими персонажами, короля якому ніхто не може опиратися. Трагізм Річарда III у тому, що він веде боротьбу із несприятливим часом, намагаючись скорити його своїй волі, й зазнає в цій боротьбі поразки.

Зміст

Коли народився Річард, бушував ураган, крушивших дерева. Передвіщаючи лихоліття, кричала сова і плакав пугач, вили пси, зловісно каркав ворон і цокотіли сороки. У найтяжчих пологах з'явився на світ безформний грудку, від якого в жаху відсахнулася власна мати. Немовля було горбатий, Кривобок, з ногами різної довжини. Зате з зубами - щоб гризти та душити людей, як злобно скажуть йому згодом. Він ріс із клеймом виродка, терплячи приниження і глузування. В обличчя йому кидали слова «богомерзких» і «потворний», а від його виду починали гавкати собаки. Син Плантагенета, при старших братів він фактично був позбавлений надій на престол і приречений задовольнятися роллю знатного блазня. Однак він виявився наділений могутньою волею, честолюбством, талантом політика та зміїним підступністю. Йому довелося жити в епоху кривавих воєн, міжусобних чвар, коли йшла нещадна боротьба за трон між Йорками і Ланкастерами, і в цій стихії віроломства, зради і витонченої жорстокості він швидко оволодів усіма тонкощами придворних інтриг. З активною участю Річарда його старший брат Едуард став королем Едуардом IV, здобувши перемогу над Ланкастерами, Для досягнення цієї мети Річард, герцог Глостер, вбив разом з братами сподвижника Ланкастерів вельможу Уоріка, вбив спадкоємця престолу принца Едуарда і потім у Тауері особисто заколов полоненого короля Генріха VI, холоднокровно помітивши над його трупом: «Спершу тобі, потім іншим черга. / Нехай низький я, але вгору мій шлях веде». Король Едуард, який вигукував у кінці попередньої хроніки: «Грими, труба! Прощайте, всі негаразди! / Щасливі нас чекають роки», - і не підозрював, які диявольські задуми зріють в душі його рідного брата.
Дія починається через три місяці після коронації Едуарда. Річард презирливо каже про те, що суворі дні боротьби змінилися ледарством, розпустою і нудьгою. Він називає свій «мирний» століття немічний, пишним і балакучим і заявляє, що проклинає ледачі забави. Всю міць своєї натури він вирішує звернути на неухильне просування до одноосібної влади. «Зважився стати я негідником...» Перші кроки до цього вже зроблено, За допомогою наклепів Річард домагається того, що король перестає довіряти братові Георгу, герцогу Кларенсу, і відправляє його до в'язниці - як би для його ж безпеки. Зустрівши Кларенса, якого під вартою ведуть в Тауер, Річард лицемірно співчуває йому, а сам у душі радіє. Від лорда-камергера Хестінгс він дізнається іншу радісну для нього звістку: король хворий і лікарі серйозно побоюються за його життя. Позначилася тяга Едуарда до згубних розвагам, що виснажують «царське тіло». Отже, усунення обох братів стає реальністю.
Річард тим часом приступає до майже неймовірною завданню: він мріє одружитися з Анною Уорік - дочки Уоріка та вдові принца Едуарда, яких він сам же вбив. Він зустрічає Ганну, коли та в глибокому траурі супроводжує труну короля Генріха VI, і негайно починає пряма розмова з нею. Ця бесіда разюча як приклад стрімкого завоювання жіночого серця єдиною зброєю - словом. На початку розмови Ганна ненавидить і проклинає Глостера, обзиває його чаклуном, негідником і катом, плює йому в обличчя у відповідь на вкрадливі мови. Річард терпить всі її образи, іменує Ганну ангелом і святий і висуває на своє виправдання єдиний аргумент: він зробив всі вбивства лише з любові до неї. Те лестощами, то дотепними вивертам він парирує всі її докори. Вона каже, що навіть звірі відчувають жалість. Річард погоджується, що йому жалість невідома, - отже, він не звір. Вона звинувачує його у вбивстві чоловіка, який був «ласкавий, чистий і милосердний», Річард зауважує, що в такому випадку йому пристойний бути на небесах. У результаті він незаперечно доводить Ганні, що причина загибелі чоловіка - її власна краса. Нарешті, він оголює груди і вимагає, щоб Ганна вбила його, якщо не бажає пробачити. Ганна упускає меч, поступово пом'якшується, слухає Річарда вже без колишнього здригання і наостанок приймає від нього кільце, даючи тим самим надію на їхній шлюб.

Коли Анна видаляється, збуджений Річард не може прийти до тями від легкості здобутої над нею перемоги: «Як! Я, який убив чоловіка і батька, / Я нею опанував у годину гірше злоби... / Проти мене був бог, і суд, і совість, / І не було друзів, щоб мені допомогти. / Один лише диявол так удаваний вид... / І все ж вона моя... Ха-ха!»І він в черговий раз переконується у своїй безмежній здатності впливати на людей і підкоряти їх своїй волі.
Далі Річард, не здригнувшись, здійснює свій план вбивства заточеного в Тауер Кларенса: таємно наймає двох головорізів і підсилає їх до в'язниці. Простакам-вельможам Бекінгему, Стенлі, Хестінгс і іншим він при цьому вселяє, що арешт Кларенса - підступи королеви Єлизавети та її рідні, з якими сам ворогує. Лише перед смертю Кларенс дізнається від вбивці, що винуватець його загибелі - Глостер.
Хворий король Едуард у передчутті швидкої смерті збирає придворних і просить представників двох ворогуючих таборів - оточення короля і оточення королеви - укласти мир і заприсягтися в подальшій терпимості один до одного. Пери обмінюються обіцянками і рукостисканнями. Не вистачає лише Глостера. Але ось з'являється і він сам. Дізнавшись про перемир'я, Річард палко запевняє, що ненавидить ворожнечу, що в Англії у нього ворогів не більше, ніж у новонародженого немовляти, що він просить вибачення у всіх благородних лордів, якщо когось ненароком образив, і тощо. Радісна Єлизавета звертається до короля з проханням на честь урочистого дня негайно звільнити Кларенса. Річард сухо заперечує їй: повернути Кларенса не можна, бо «всі знають - благородний герцог помер!». Настає хвилина загального потрясіння. Король допитується, хто віддав наказ про умертвіння брата, однак ніхто не може йому відповісти. Едуард гірко оплакує те, що трапилося і з працею добирається до спальні. Річард тихо звертає увагу Бекінгема, як зблідли рідні королеви, натякаючи, що в те, що трапилося винні саме вони.
Не перенісши удару, король незабаром вмирає. Королева Єлизавета, мати короля герцогиня Йоркська, діти Кларенса - всі вони гірко оплакують двох померлих. Річард приєднується до них зі скорботними словами співчуття. Тепер за законом трон мав успадкувати одинадцятирічний Едуард, син Єлизавети і покійного короля. Вельможі посилають за ним у Ледлі свиту.
У цій ситуації рідні королеви - дядько і зведені брати спадкоємця - представляють для Річарда загрозу. І він віддає наказ перехопити їх по дорозі за принцом і ув'язнити в Памфретском замку. Гонець повідомляє цю звістку королеві, яка починає кидатися в смертному страху за дітей. Герцогиня Йоркська проклинає дні смути, коли переможці, здолавши ворогів, негайно вступають в бій один з одним, «на брата брат і кров на кров рідну...».
Придворні зустрічаються з маленьким принцом Уельським. Той поводиться зі зворушливим гідністю істинного монарха. Його засмучує, що він поки не бачить Єлизавету, дядька по материнській лінії і свого восьмирічного брата Йорка. Річард пояснює хлопчикові, що рідні його матері брехливі й таять у серце отруту. Глостеру, своєму опікуну, принц повністю довіряє і, зітхнувши, приймає його слова. Він запитує дядька, де буде жити до коронації. Річард відповідає, що «радив би» тимчасово пожити в Тауері, поки принц не обере собі інше приємне житло. Хлопчик здригається, але потім покірно погоджується з волею дядька. Приходить маленький Йорк - глузливий і проникливий, який докучає Річарду уїдливими жартами. Нарешті обох хлопчиків супроводжують в Тауер.
Річард, Бекінгем і їх третій союзник Кетсбі вже таємно домовилися звести на престол Глостера. Треба заручитися ще підтримкою лорда Хестінгс. До нього підсилають Кетсбі. Розбудивши Хестінгс серед ночі, той повідомляє, що їх спільні вороги - родичі королеви - нині будуть страчені. Це призводить лорда у захват. Однак ідея коронування Річарда в обхід маленького Едуарда викликає у Хестінгс обурення: «... щоб за Річарда я голос подав, / спадкоємця прямого обездоліл, / - ні, богом я клянусь, скоріше помру!» Недалекоглядний вельможа впевнений у власній безпеки, а між тим Річард підготував смерть будь-кому, хто посміє перешкодити йому на шляху до корони.

У Памфрете відбувається страта родичів королеви. А в Тауері в цей час засідає державна рада, зобов'язаний призначити день коронації. Сам Річард з'являється на раді з запізненням. Він вже знає, що Хестінгс відмовився брати участь у змові, і швидко розпоряджається взяти його під варту і відрубати йому голову. Він заявляє навіть, що не сяде обідати, поки йому не принесуть голову зрадника. У пізньому прозрінні Хестінгс проклинає «кривавого Річарда» і покірно йде на плаху.
Після його відходу Річард починає плакати, нарікаючи через людську невірності, повідомляє членам ради, що Хестінгс був самим потайливі і лукавим зрадником, що він був змушений зважитися на настільки круту міру в інтересах Англії. Брехливий Бекінгем з готовністю вторить цим словам.
Тепер доведеться остаточно підготувати громадську думку, ніж знову займається Бекінгем. За вказівкою Глостера він поширює чутки, що принци - незаконні діти Едуарда, що сам його шлюб з Єлизаветою теж незаконний, підводить різні інші підстави для воцаріння на англійському престолі Річарда. Натовп городян залишається глухою до цих промов, однак мер Лондона та інші вельможі погоджуються на те, що слід просити Річарда стати королем.
Настає вищий момент урочистості: делегація знатних городян приходить до тирана, щоб благати його про милість прийняти корону. Цей епізод зрежисувати Річардом з диявольським мистецтвом. Він обставляє справу так, що прохачі знаходять його не де-небудь, а в монастирі, де він в оточенні святих отців заглиблений у молитви. Дізнавшись про делегацію, він не відразу виходить до неї, а, з'явившись у товаристві двох єпископів, розігрує роль простодушного і далекого від земної суєти людини, який боїться «ярма влади» більше всього на світі і мріє тільки про спокій. Його святенницькі мови чудові в своєму витонченому лицемірстві. Він довго чинить опір, змушуючи прийшли говорити про те, як він добрий, ніжний серцем і необхідний для щастя Англії. Коли ж, нарешті, зневірені зламати його небажання стати королем городяни видаляються, він як би знехотя просить їх повернутися. «Так буде мені щитом насильство ваше / від брудної наклепів і від безчестя», - завбачливо попереджає він.
Догідливий Бекінгем поспішає привітати нового короля Англії - Річарда III.
І після досягнення заповітної мети кривава ланцюг не може бути розірвана. Навпаки, по страшній логікою речей Річарду потрібні нові жертви для зміцнення становища - бо він сам усвідомлює, наскільки воно неміцно і незаконно: «Мій трон - на крихкому кришталі». Він звільняється від Анни Уорік, яка недовгий час була з ним у шлюбі - нещасливому і тяжкому. Недарма сам Річард зауважив якось, що йому невідомо притаманне всім смертним почуття любові. Тепер він віддає розпорядження замкнути дружину і розпустити слух про її хворобу. Сам він має намір, Виведи Ганну, одружитися з донькою покійного короля Едуарда, свого брата. Однак раніше йому треба зробити ще одне злодійство - найбільш жахлива.
Річард відчуває Бекінгема, нагадуючи йому, що живий ще в Тауері маленький Едуард. Але навіть цей вельможний лакей холоне від страшного натяку. Тоді король розшукує жадібного придворного Тіррела, якому доручає вбити обох принців. Той наймає двох кровожерливих стервець, які проникають з пропуску Річарда в Тауер і душать сонних дітей, а пізніше самі плачуть від скоєного.
Річард з похмурим задоволенням приймає звістку про смерть принців. Але вона не приносить йому бажаного спокою. Під владою кривавого тирана починаються хвилювання в країні. З боку Франції виступає з флотом могутній Річмонд, суперник Річарда в боротьбі за право володіти престолом. Річард оскаженілий, сповнений люті і готовність дати бій всім ворогам. Тим часом самі надійні його прихильники вже або страчені - як Хестінгс, або потрапили в опалу - як Бекінгем, або таємно змінили йому - як жахнувшись від його страшної суті Стенлі...
Останній, п'ятий акт починається з черговою страти - на цей раз Бекінгема. Нещасний визнає, що вірив Річарду більше за всіх і за це тепер жорстоко покараний.
Подальші сцени розгортаються безпосередньо на полі бою.

Тут розташувалися протистоять полиці - Річмонда і Річарда, Ватажки проводять ніч у своїх наметах. Вони одночасно засинають - і уві сні їм по черзі є духи страчених тираном людей. Едуард, Кларенс, Генріх VI, Ганна Уорік, маленькі принци, рідні королеви, Хестінгс і Бекінгем - кожен з них перед вирішальним боєм звертає до Річарда своє прокляття, закінчуючи його однаковим грізним рефреном: «Меч упусти, отчается і помри!» І ті ж самі духи безвинно страчених бажають Ричмонду впевненості і перемоги.
Річмонд прокидається, повний сил і бадьорості. Його суперник прокидається в холодному поту, охоплений - здається, вперше в житті - муками совісті, на адресу якої вибухає злісними прокльонами. «У совісті моєї сто мов, / всі різні розповідають казки, / але кожен негідником мене кличе...» клятвопорушник, тиран, що втратив рахунок вбивств, він не готовий до каяття. Він і любить і ненавидить сам себе, але гординя, переконаність у власній перевазі над всіма пересилює інші емоції. В останніх епізодах Річард виявляє себе як воїн, а не боягуз. На зорі він виходить до війська і звертається до них з блискучою, повної злого сарказму промовою. Він нагадує, що боротися доведеться «зі стадом шахраїв, втікачів, бродяг, / з бретонської сволотою і жалюгідною гниллю...». Закликає до рішучості: «Та не збентежать порожні сни наш дух: / адже совість - слово, створене боягузом, / щоб сильних налякати і остерегти. / Кулак нам - совість, / і закон нам - меч. / Зімкніть, сміливо на ворога вперед, / не в рай, так в пекло наш тісний лад увійде». Вперше він відверто говорить про те, що рахуватися варто лише з силою, а не з моральними поняттями або з законом. І в цьому вищому цинізмі він, може бути, найбільш страшний і разом з тим привабливий.
Результат бою вирішує поведінка Стенлі, який в останній момент переходить зі своїми полками на бік Річмонда. У цьому важкому, кровопролитному битві сам король показує чудеса хоробрості. Коли під ним вбивають коня і Кетсбі пропонує врятуватися втечею, Річард без коливань відмовляється. «Раб, своє життя поставив я і буду стояти, доки скінчиться гра». Його остання репліка повна, бойового азарту: «Коня, коня! Вінець мій за коня!»
У поєдинку з Річмондом він гине. Річмонд стає новим королем Англії. З його царювання починається правління династії Тюдорів. Війна Білої і Червоної Троянди, терзала країну тридцять років, закінчена.

Комедії:

6. «Приборкання норовливої»

Мідник Крістофер Слай засинає п'яним сном у порога трактиру. З полювання повертається лорд з єгерями і слугами і, виявивши сплячого, вирішує зіграти з ним жарт. Його слуги відносять Слая в розкішну постіль, миють у запашній воді, переодягають у дороге плаття. Коли Слай прокидається, йому кажуть, що він - благородний лорд, який був охоплений божевіллям і проспав п'ятнадцять років, причому йому снилося, що він накоїв був лиха. Спочатку Слай наполягає, що він «рознощик за походженням, чесальники за освітою, ведмежатник по примхам долі, а по теперішньому ремесла - мідник», але поступово дозволяє переконати себе, що він дійсно важлива персона і одружений на чарівній леді (насправді це переодягнений паж лорда). Лорд сердечно запрошує до свого замку мандрівну акторську трупу, присвячує її членів у план розіграшу, а потім просить їх зіграти веселу комедію, нібито для того щоб допомогти уявному аристократу позбутися від хвороби.
Люченціо, син багатого пізанці Вінченцо, приїжджає до Падуї, де збирається присвятити себе заняттям філософією. Його довірений слуга Трані вважає, що при всій відданості Арістотелем «Овідієм не можна нехтувати». На площі з'являється багатий падуанський дворянин Баптиста в супроводі доньок - старшій, безглуздої і зухвалої Катаріни, та молодшої - тихою і лагідною Бьянкі. Тут же знаходяться і два нареченого Бьянкі: Гортензія і молодиться старий Греміо (обидва - жителі Падуї). Баптиста повідомляє їм, що не видасть Б'янку заміж, поки не знайде чоловіка для старшої дочки. Він просить допомогти знайти для Б'янки вчителів музики і поезії, щоб бідолаха не нудьгувала у вимушеній самітництві. Гортензії й Греміо вирішують тимчасово забути про своє суперництво, щоб знайти чоловіка для Катаріни. Це завдання не з легких, оскільки «сам чорт не знайшов спільної мови з нею, так злоблива» і «при всьому багатстві її батька ніхто не погодиться одружитися з відьму з пекла». Люченціо з першого погляду закохується в красуню лагідну і вирішує проникнути в її будинок під виглядом вчителя. Трані, у свою чергу, повинен зображувати свого пана і посвататися до Бьянка через її батька.
Ще один дворянин приїжджає до Падуї з Верони. Це Петруччо - старий друг Гортензія. Він відверто зізнається, що приїхав до Падуї, «щоб досягти успіху і вигідно одружуватися». Гортензія жартома пропонує йому Катаріну - адже вона красива і посаг за нею дадуть багате. Петруччо тут же вирішує йти свататись. Попередження стурбованого одного про поганому вдачу нареченої, її сварливість і впертості не чіпають молодого Верона: «Та хіба слух мій до шуму не звик? / Так хіба не чув я львів гарчання?»Гортензії й Греміо згодні оплатити витрати Петруччо, пов'язані зі сватанням. Всі відправляються в будинок Баптисти. Гортензія просить друга представити його як вчителя музики. Греміо збирається рекомендувати як вчителя поезії переодягненого Люченціо, який лицемірно обіцяє підтримати сватання рекомендувача. Трані в костюмі Люченціо також оголошує себе претендентом на руку Бьянкі.
У будинку Баптисти Катаріна прискіпується до плаксивою сестрі і навіть б'є її. З'явився в компанії, гортензії й всіх інших Петруччо відразу ж заявляє, що жадає побачити Катаріну, яка, мовляв, «розумна, скромна, привітна, красива і славиться люб'язним поводженням». Він представляє Гортензія в якості вчителя музики Лічіо, а Греміо рекомендує Люченціо як молодого вченого на ім'я Камбіо. Петруччо запевняє Баптисту, що завоює любов Катаріни, адже «вона непокірна, але і він упертий». Його не лякає навіть те, що Катаріна зламала лютню об голову уявного вчителя у відповідь на безневинне зауваження. При першій зустрічі з Катаріною Петруччо жорстко і насмішкувато парирує всі її витівки... І отримує ляпаса, яку змушений стерпіти: дворянин не може вдарити жінку. Все ж він каже: «Народжений я, щоб приборкати тебе / І зробити кішечкою з дикої кішки». Петруччо вирушає до Венеції за весільними подарунками, прощаючись з Катаріною словами: «Цілуй ж, Кет, мене без побоювання! Граємо весілля в цю неділю!»Греміо і зображає Люченціо Трані вступають у боротьбу за руку Бьянкі.

Баптіста вирішує віддати дочку того, хто призначить їй більшу спадщину після своєї смерті («удовину частина»). Трані виграє, але Баптиста хоче, щоб обіцянки були особисто підтверджені Вінченцо, батьком Люченціо, який є справжнім господарем капіталу.
Під ревнивим поглядом Гортензія Люченціо в образі вченого Камбіо пояснюється Бьянка в любові, нібито проводячи урок латині. Дівчина не залишається байдужою до уроку. Гортензія намагається порозумітися за допомогою гам, але його залицяння відкинуті. У неділю Петруччо з образливим запізненням приїжджає на своє весілля. Він сидить на заїждженої шкапі, у якої хвороб більше, ніж волосся в хвості. Одягнений він у неймовірні лахміття, які ні за що не бажає змінити на пристойний одяг. Під час вінчання він веде себе як дикун: дає стусана священика, вихлюпує вино в обличчя паламаря, вистачає Катаріну за шию і дзвінко чмокає в губи. Після церемонії, незважаючи на прохання тестя, Петруччо не залишається на весільний бенкет і відразу відвіз Катаріну, незважаючи на її протести, зі словами: «Тепер вона майно моє: / Мій будинок, комора, господарське начиння, / Мій кінь, осел, мій віл - все, що завгодно».
Греміо, слуга Петруччо, є в заміський будинок свого господаря і повідомляє іншим слугам, що зараз приїдуть молоді. Він розповідає про безліч неприємних пригод по дорозі з Падуї: кінь Катаріни оступилася, бідолаха звалилася в бруд, а чоловік, замість того щоб допомогти їй, кинувся лупити слугу - самого оповідача. Причому так старався, що Катаріні довелося шльопати по бруду, щоб його відтягнути. Тим часом коні втекли. З'явившись в будинку, Петруччо продовжує бешкетувати: він прискіпується до слуг, скидає на підлогу нібито підгоріле м'ясо і весь посуд, розоряє приготовлену постіль, так що змучена подорожжю Катаріна залишається без вечері й без сну. У божевільному поведінці Петруччо є, однак, своя логіка: він уподібнює себе сокольничого, який позбавляє птицю сну та їжі, щоб швидше приручити її. «Ось спосіб приборкати норовливий характер. / Хто знає кращий, нехай розповість сміливо - / І зробить для всіх добру справу».
У Падуї Гортензія стає свідком ніжної сцени між Б'янкой і Люченціо. Він вирішує залишити Б'янку і одружитися на багатій вдові, давно люблячої його. «Відтепер в жінках цінувати почну / Не красу, а віддане серце». Слуги Люченціо зустрічають на вулиці старого вчителя з Мантуї, якого зі схвалення господаря вирішують представити Баптисте як Вінченцо. Вони морочать голову довірливому старому, повідомляючи йому про початок війни і наказі герцога Падуанського стратити всіх захоплених мантуанцев. Трані, розігруючи з себе Люченціо, погоджується «врятувати» наляканого вчителя, видавши його за свого батька, який якраз повинен приїхати, щоб підтвердити шлюбний договір.
Тим часом бідної Катаріні як і раніше не дають ні їсти, ні спати, та ще й дражнять при цьому. Петруччо з лайкою виганяє з дому кравця, який приніс плаття, надзвичайно сподобалося Катарини. Те ж відбувається з галантерейника, що приніс модний капелюшок. Потихеньку Петруччо говорить ремісникам, що їм заплатять за все. Нарешті молоді, супроводжувані який гостював у них Гортензія, відправляються в Падую відвідати Баптисту. По дорозі Петруччо продовжує вередувати: він то оголошує сонце перед місяцем, та змушує дружину підтвердити його слова, погрожуючи інакше відразу повернутися додому, то говорить, що зустрінутий ними по дорозі старець - чарівна дівчина, і пропонує Катаріні цю «дівчину» поцілувати. У бідолахи вже немає сил чинити опір. Старцем виявляється не хто інший, як Вінченцо, що прямує до Падуї провідати сина. Петруччо обіймає його, пояснює, що перебуває з ним у властивості, тому що Бьянка, сестра його дружини, напевно вже повінчана з Люченціо, і пропонує провести до потрібного будинку,
Петруччо, Катаріна, Вінченцо і слуги під'їжджають до будинку Люченціо. Старий пропонує свояка зайти в будинок, щоб разом випити, і стукає у двері. З вікна висовується вчитель, вже увійшов у смак ролі, і з апломбом жене «самозванця». Піднімається неймовірна метушня.

Слуги брешуть самим правдоподібним і забавним чином. Дізнавшись, що Трані видає себе за його сина, Вінченцо в жаху: він підозрює слугу у вбивстві пана і вимагає укласти його разом з посібниками у в'язницю. Замість цього у в'язницю на вимогу Баптисти тягнуть його самого - як обманщика. Метушня кінчається, коли на площу виходять справжній Люченціо і Б'янка, які тільки що таємно повінчалися. Люченціо влаштовує бенкет, під час якого Петруччо б'ється об заклад на сто крон з Люченціо і Гортензія, вже одружується на вдові, що його дружина сама слухняна з трьох. Його піднімають на сміх, однак і колись лагідна Бьянка і закохана вдова відмовляються прийти на прохання чоловіків. Тільки Катаріна приходить на першу ж наказу Петруччо. Вражений Баптиста збільшує придане Катаріни на двадцять тисяч крон - «інша дочка - придане іншого!». За наказом чоловіка Катаріна призводить норовливих дружин і читає їм повчання: «Як підданий зобов'язаний государю, / Так жінка - дружину своєму <...> Тепер я бачу, / Що не списом - соломинкою ми б'ємося / І тільки слабкістю своєї сильні. / Чужу роль грати ми не повинні».

7. «Сон літньої ночі»

Дія відбувається в Афінах. Правитель Афін носить ім'я Тесея, одного з найпопулярніших героїв античних переказів п