Десюдепорт в палаці сан-сусі, літній резиденції фрідриха великого. І пол. 18 Ст. Німеччина.

Серж Філінгер. Хліб з маслом або Сніданок художника. Поч. 21 ст.

Ежен Делакруа. Гесіод і Муза. Розпис паруса під куполом Поезії. Бурбонський палац. 1833-47. Париж.

Такими ж різними, як формати, можуть були й обрамлення картин – рами

Зазвичай, перед тим, як розпочати роботу над картиною чи стінописом, художник створює численні ескізи й етюди, в яких конкретизує свій задум, розробляє окремі деталі, колорит майбутнього твору. Цей попередній процес добре можна побачити в багатьох ескізах і етюдах О.Іванова до картини «З'явлення Христа народу».

1 2 3

Іванов О.А. Етюд до картини «Явлення Місії». 1840-1857.

Сім хлопчиків. Ексіз до картини. 1840-і-1850-ті. Папір на полотні.

Явлення Христа народу (Явлення Місії). 1837-1857. Москва, Третьяковська галерея.

 

Але існує живопис і більш імпульсивного характеру, що дозволяє художнику безпосередньо й динамічно втілювати свої життєві враження. Художник одночасно працює над рисунком, композицією, ліпленням форм і колоритом. Так працював над своїми картинами, написаними здебільшого безпосередньо з натури французький живописець П.Сезанн.

1 2

Поль Сезанн. Автопортрет. 1875. Париж, Музей д’Орсе.

Поль Сезанн. Береги Марни. 1888. Санкт-Петербург, Ермітаж.

 

Зростання інтересу до техніки живопису почалось у ХХ ст. Наприклад, знову відродився живопис восковими фарбами (енкаустика), з'явились нові барвники. Так, для монументального живопису винайдені піроксилінові фарби (ними користувались мексиканські живописці-монументалісти Х.К.Ороско, Д.Сікейрос, Д.Рівера), фарби на кремнійорганічних смолах тощо. Але все ж таки переважає олійний живопис.

Список джерел

1. Шмід Т., Техніка античної фрески і енкаустики, пер.(переведення) з йому.(німецький), М., 1934;

2. Жадова Л. А., Монументальний живопис Мексики. М., 1965;

3. Воєйкова І. Н., Художники-монументалісти, М. [1969];

4. Данілова І. Е., Італійський монументальний живопис, М., 1970;

5. Лазарев Ст Н., Староруські мозаїки і фрески XI—XV вв.(століття), М., 1973;

6. Лебедева Ст, Радянське монументальне мистецтво шестидесятих років, М., 1973:

7. Живопись — Википедия ru.wikipedia.org/wiki/Живопись‎

8. Определение и виды живописи www.elina- tulagallery.ru/index.php/defterminy/77-def‎

9. Живопись -это след самой жизни, который может оставить не ...

molodenkov-gallery.ru/jivop.php?id=8‎

10. Ответы@Mail.Ru: что такое живопись?

11. Живопись. Определение, виды, жанры. - Posters.md posters.md/articles/8414‎

12. Живопись как вид искусства - Pictorial- art. info www.pictorial-art.info ›... › Общие сведения о цвете‎

13. Живопись искусство цвета - PointArt.ru pointart.ru › Главная › Статьи › Основы и теории › Основы живописи‎

14. Живопись - вид изобразительного искусства заключающийся в ...

www.bibliotekar.ru/slovarZhivopis/105.htm‎

15. Живопись как вид искусства. - Все об искусстве - uCoz all-art.do.am › Живопись › Живопись - это...‎

16. Жанры живописи картин в изобразительном искусстве - Art SPb www.art-spb.ru/artspb184.html‎

Додаток

Словник

Акварель (франц. aquarelle, італ. acquerello, від лат. aqua – вода), фарби, зазвичай на рослинному клею, що розводяться водою, а також живопис цими фарбами. Основні якості акварелі – прозорість фарб, чистота кольору; розмиви й затьоки створюють ефект рухливості й тремтливості зображення, м’якості тональних і кольорових переходів. Живопис гуашшю – непрозорою аквареллю з додаванням білил була відома у Стародавньому Єгипті, античному світі, середньовічних Європі й Азії. Чиста акварельв 15–17 ст. була головним чином для розфарбування гравюр, креслень, географічних карт, ескізів картин і фресок, а з 2-ї половини 18 ст. стала широко використовуватись передовсім у пейзажному живопису, оскільки швидкість роботи аквареллю дозволяєфіксувати безпосередні спостереження, а повітряність її колориту полегшує передачу атмосферних явищ. Живопис аквареллю займає значне місце в творчості Ж.О. Фрагонара, Ю. Робера, Е. Делакруа, О. Домье, П. Синьяка у Франції, А. Менцеля у Німеччині, Р. Бонінгтона, У. Тернера у Великій Британії та ін.

Десюдепо́рт (від фр. dessus de porte, буквально «над дверима») — декоративна композиція, розташована над дверима. Найчастіше це скульптурна чи рельєфна, іноді у вигляді живописного панно. Ця декоративна прикраса конструктивно пов’язана з дверною проймою, в художньому плані є перехідним елементом від дверей до стін. Як характерний архітектурний елемент бароко десюдепорт отримав широке розповсюдження в ХУІІ – ХУІІІ ст.; парадні інтер’єри палаців цього періоду майже завжди включають в себе десюдепорти. Часто зустрічаються в інтер’єрах класицизму і періоду еклектики, в подальшому використання елемента стає рідкісним. В сучасній архітектурі не застосовується, хіба що мова йтиме про стилізацію.

Діорама (давногрец. διά (dia) — «через», «крізь» и ὅραμα (horama) — «вид», «видовище») — стрічкоподібна, вигнута півколом живописна картина з переднім предметним планом (споруди, реальні й бутафорські предмети). Діораму відносять до масового видовищного мистецтва, в котрому ілюзія присутності глядача в природному просторі досягається синтезом художніх і технічних засобів. Якщо художник виконує повний коловий огляд, то говорять про панораму. Діорами розраховані на штучне освітлення і часто розташовуються в спеціальних павільйонах. Величезну роль в експонування діорами відіграють обладнання експозиційного зала і конструкція оглядового майданчика, а також світло і звук (музичний і дикторський супровід). Більшість діорам присвячена історичним битвам. Найбільш широко діорама застосовується в музейній практиці як особливий спосіб подачі документального матеріалу, підкріплений образною емоційністю.

Лесування (від нім. Lasierung — глазур), глизаль або глейз (від англ. Glaze — глазур, глянець) — техніка отримання глибоких переливчастих кольорів за рахунок нанесення напівпрозорих фарб поверх основного кольору. Лесувальниминазиваються спеціальні напівпрозорі фарби, що використовуються в будівництві і промисловому дизайні. Техніка широко використовується як в живопису, так і при оформленні кімнат, фарбуванні виробів.

Мініатюра (франц. miniature, італ. miniatura, від лат. minium – кіновар, сурик, якими в давнину розфарбовувались рукописні книги), твори образотворчого мистецтва, що відрізняються невеликими розмірами і особливою тонкістю художніх прийомів. Спочатку мініатюраминазивались зроблені від руки рисунки, багатокольорові ілюстрації гуашшю, аквареллю, клейовими та ін. фарбами в рукописних книгах, а також ініціали, заставки рукописів тощо. Мистецтво книжкової мініатюри, відоме вже у Стародавньому Єгипті, досягло високої досконалості у середньовічній культурі, у Візантії, Грузії, Вірменії (твори Тороса Росліна та ін. майстрів килікійської школи), у Середній Азії, Ірані, Азербайджані, Індії (творчість мініатюристів гератської школи, тебризької школи, ісфаханської школи,могольської школи та ін. шкіл). До шедеврів європейської мініатюри, відносятьсямініатюри, створені в 15 ст. братами Лімбург і Ж. Фуке. Розповсюдження в Європі друку сприяло витісненню мініатюрикнижковою ілюстрацією. Назва "мініатюра"було перенесено й на портретний живопис малого формату, які виконувались на табакерках, годинниках, каблучках, у медальйонах тощо. У мистецтві портретної мініатюри, щозародилась в італійському живопису 16 ст., виділяються твори Г.Гольбейна Молодшого, виконані ним у Німеччині та Англії, роботи англійських мініатюристів Н. Хилліарда та С. Купера, французьких майстрів Ж. Фуке в 16 ст. і Ж.О. Фрагонара в 18 ст. Портретна мініатюрапрактично зникла з середини 19 ст. у зв’язку з розповсюдженням фотографії.

Олійний живопис, вид живопису олійними фарбами, які готують розтиранням неорганічних пігментів у вибіленій льняній (іноді з додаванням горіхової і соняшникової) олії. Олійними фарбами пишуть переважно на полотні, а також на дереві, металі, картоні, покритих спеціальними грунтами (станковий олійний живопис), або на вапняній штукатурці (монументальний олійний живопис). Олійний живопис відрізняютьвиразність і динаміка письма; у великій мірі, ніж будь-яка інша техніка живопису, вона дозволяє досягти на площині зорової ілюзії об’єму і простору, багатих кольорових ефектів і глибини тону. До початку 19 ст. олійний живописбув побудований на багатократному нанесенні фарбових (з домішкою лаків) шарів і на наступному лакуванні поверхні картин. З початку 19 ст. для олійного живописубільш характерна манера "алла прима", коли картина або її фрагмент швидкими, сміливими мазками виконуються за один сеанс, до повного висихання фарб. Окремі відомості про олійний живопис зустрічаються в античних і середньовічних джерелах. Широке розповсюдження олійний живопис отримав післяудосконалення її Я. ван Ейком у 1-й половині 15 ст.

Панора́ма (утворено від грец. πᾶν «все» + ὅραμα «вид, видовище»): один із різновидів просторового видовищного мистецтва, «широкоформатне» зображення, розгорнуте перед глядачем або оточуюче його. Термін «панорама» ввів в мовний зворот ще наприкінці XVIII ст. ірландський художник Роберт Баркер для означення (класифікації) написаної ним картини Единбурга. Картина (як правило стрічкоподібна) з коловим оглядом (на відміну від діорами), на котрій плоский живописний фон поєднується з об’ємним предметним першим планом. Панорама створює ілюзію реального простору, що оточує глядача в повному колі обрію, їх застосовують головним чином для зображення подій, що охоплюють значну територію і велику кількість учасників.

Пасте́ль (від лат. pasta — тісто) - група художніх матеріалів, спресовані, стерті у порошок фарби, які найчастіше випускаються у вигляді м'яких кольорових олівців. Назву «пастель» мають як самі фарби, так і малюнки, створені в цій техніці. Буває трьох типів - «суха», масляна і воскова. Масляна пастель виробляється з пігменту та з лляною олією шляхом пресування. Аналогічно проводиться «суха» пастель, за тим винятком, що не використовується олія. Основу замісу воскової пастелі становлять віск вищої якості і пігменти. Олійна пастель вважається матеріалом навчальним, в той час як її сухий аналог використовується як і в навчальних цілях, так і в суто мистецьких. У техніці «сухої» пастелі широко використовується прийом «розтушовування», що надає ефект м'яких переходів і ніжності кольору. Є два основних види пастелі: тверда і м'яка. М'які пастелі складаються в основному з чистого пігменту, з невеликою кількістю речовини, що пов'язує. Підходять для широких насичених штрихів. Тверді пастелі рідше ламаються, тому що містять більшу кількість речовини, що пов'язує. І чудово підходять для малюнка, адже бік палички можна використовувати для тону, а кінчик для тонких ліній і опрацювання деталей. До порошкоподібних пігментів додається також камеді, молоко, іноді крейда, гіпс та ін. Художній ефект пастелі заснований на особливій чистоті і м’якості фарб, що зберігають, як правило, початкову свіжість ніжної, бархатистої поверхні твору. Робота штрихом, а не мазком зближує техніку пастелі з графікою. Походження пастелі гіпотетично відносять до 2-ї половини 15 ст., проте майстри 16-17 ст., що працювали в цій техніці, (Л. Карраччі, Г. Рені в Італії, Г. Гольбейн Молодший у Німеччині та ін.) не переступали традицій чистого графічного рисунка. Живописні можливості пастелі були реалізовані в творчості таких майстрів 18 ст., як М.К. де Латур, Ж.Б.С. Шарден, Ж.Б. Перроно у Франції, А.Р. Менгс у Німеччині, Ж.Е. Ліотар у Швейцарії. В 19 ст. нові, доступні пастелі засоби художньої виразності (багатство фактури, експресивна сила лінії) відкрив Е. Дега.

Пуантилізм (фр. Pointillisme, буквально «точковість», фр. point — точка), або дивізіонізм — жанр або стилістичний напрям у живопису неоімпресіонізму, що виник у Франції близько 1885 року, в основі котрого лежить манера письма роздільними (неізольованими) мазками правильної, точкової або прямокутної форми. Характеризується відмовою від фізичного зміщування фарб заради оптичного ефекту (мається на увазі «змішування» на сітківці ока глядача). Виникнення пуантилізму пов’язане із захопленням молодого художника Жоржа Сера теорією кольору, ним були вивчені праці Шарля Блана, Ежена Шевреля, Огдена Руда і вдало застосовані на практиці в картині «Недільний день на острові Грандт-Жатт», яка вперше експонувалась на останній виставці імпресіоністів у 1886 р. Також в цьому напрямку працювали Поль Синьяк, Анрі Кросс, Люсьєн Піссарро, і з 1885 по 1890 рр. один із засновників імпресіонізму Каміль Піссарро.

Темпера (італ. tempera, від temperare - змішувати фарби) — фарби, що готуються на основі сухих порошкових мінеральних пігментів і (або) їх синтетичних аналогів. Сполучною речовиною темперних фарб слугують емульсії — натуральні (розведений водою жовток цільного курячого яйця, сік рослин тощо) або штучні (полімери тощо). Темперні фарби — одні із найдавніших. До винайдення та поширення олійних фарб темперні фарби були основним матеріалом станкового живопису. Історія використання темперних фарб налічує більше 3 тисяч років. Так, знамениті розписи саркофагів давньоєгипетських фараонів виконані темперними фарбами. Темперні фарби були основними у станковому живописі візантійських майстрів. В Україні та Росії техніка темперного живопису була переважаючою в мистецтві аж до кінця XVII століття. Зараз промисловим способом виготовляються два види темпери: казеїн-масляна і полівінілацетатна (ПВА). Темпера на основі ПВА простіша у використанні, але її істотний недолік полягає в тому, що з часом вона має тенденцію до розтріскування. У зв'язку з цим довговічність реставраційних робіт, виконаних темперою ПВА, завжди викликає великі сумніви. Також у торгівлі широкий асортимент сухих пігментів для самостійного приготування з них темперних фарб; темпера, приготована самим художником по нескладних технологіях безпосередньо перед використанням її в роботі, є найбільш якісним і довговічним матеріалом, що підтверджено багатовіковою практикою. Темпера по левкасу на дерев'яній основі з використанням натуральних пігментів — традиційна техніка іконопису, де фарба приготована на жовтку або суміші жовтку з вареним маслом або масляним лаком. По вологій штукатурці (вапну) темперою з найдавніших часів пишеться фреска.

Фреска, синопія, картон. У мистецтві італійського Відродження настінний живопис займав провідне місце. Він виконувався в техніці фрески -- фарбами, виготовленими на воді, писали по сирій штукатурці (саме слово “фреска” італійською означає “свіжий”, “вологий”) і по сухій (“а секко”, що в перекладі з італійської означає “по сухому”). Основна сполучна речовина штукатурки – вапно. Фресковий розпис виконувався швидко і нерідко по частинах, між якими залишаються сполучні шви. З ІІ пол. ХУ ст. техніку фрески стали виконувати живописом “по сухому”, який дозволяє працювати дещо повільніше і дозволяє обробку деталей. Роботі над розписами передувало виготовлення синопій – допоміжних малюнків, нанесених під фреску на перший шар штукатурки. Вони виконувались червоною вохрою, яку здобували з глини поблизу міста Синоп на південному березі Чорного моря і називалась синопською фарбою, або синопією, потім і самі малюнки стали називатись синопіями. Вони застосовувались в італійському живописі з ХІІІ ст. і до середини ХУ ст. При реставрації у 1960 р. “Тріумфу смерті” в галереї кладовища Кампо Санто у Пізі були знайдені синопії, ще більш виразні, ніж сама фреска. Після повені 1966 р. у Флоренції при реставраційних роботах знайшли велику кількість синопій. Виставка знятих зі стін фресок і синопій відбулась у 1968 р. у Нью-Йорку, Лондоні та ін. містах. Не всі живописці звертались до синопій. Джотто, наприклад, обходився без них. Поступово від синопій відмовились. З середини ХУ ст. широке розповсюдження в живопису отримали картони. Це виконані на папері або на тканині підготовчі малюнки в розмірі майбутніх творів. Контури малюнка переносили на вологу штукатурку за допомогою вугільного пилу. Його продували крізь проколоті у контурі дірочки і вдавлювали в штукатурку яким-небудь інструментом. Іноді синопії з ескізного начерку перетворювались у закінчений монументальний рисунок, а картони набували значення самостійних творів мистецтва.