Образ це інакомовна, метафорична думка, що розкриває одне явище через інше.

Предмет мистецтва

На питання, що таке зміст мистецтва, дають іноді швидку, але не точну відповідь – життя.

В об’єктивному світі далеко не все в однаковій мірі викликає увагу художника і входить в орбіту головних зацікавлень естетичного освоєння дійсності. Чисто статистичні дані свідчать, що переважна більшість творів мистецтва присвячена прямому зображенню людини, його суспільному і приватному життю.

Але крім цього художник може наділяти суспільним значенням всі предмети, які він зображує: хліб, квіти, склянку – в натюрморті; воду, сонце, небо – у пейзажі; слона, ведмедя і вівцю -- в анімалістичному живописі і скульптурі. Що би не зображував митець, він у кінцевому рахунку характеризує людину, незалежно від того, зображена вона у творі, чи ні. Важливим є одне: весь об’єктивний світ засвоюється мистецтвом у співвідношенні з людиною.

Отже, предметом мистецтва є людина і дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів.

Художній твір створюється і функціонує в умовах певного способу життя суспільства.

Як відомо, усі форми суспільної свідомості мають спільні риси, адже вони розвиваються під впливом конкретних історичних умов, залежать від економічного розвитку, пов’язані з певною політичною ситуацією. Водночас кожна з форм суспільної свідомості має свій предмет, що осмислюється з урахуванням її специфічних особливостей.

Ще одне визначення мистецтва у цьому зв’язку: мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні і відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах.

Характерною особливістю мистецтва, що відрізняє його від інших форм свідомості, є емоційно-чуттєве начало, яке стимулює митця до створення, аудиторію до сприймання художнього твору.

Великою перевагою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і досліджувати внутрішній світ людини.

Література, театр, кінематограф здібні до розгорнутого і повного відображення людського життя в часі, в розвитку. А образотворчі мистецтва, їх ще називають просторовими, передають це життя переважно статично, в його окремих моментах. Це передбачає пошук характерних фактів, їхнє осмислення, естетичну трансформацію.

Таким чином ми підійшли до поняття художнього образу.

3.2. Художній образ

Мистецтво – особливий вид людської діяльності. Формуючи ціннісну свідомість людей, мистецтво навчає їх бачити світ крізь призму образності. Іншими словами, художній образ є формою засвоювання, пізнання та відображення людиною оточуючої дійсності. Відомий художник-графік Євген Кібрик, майстер ілюстрації, визначаючи значення образного мислення для мистецтва, писав: “Здібність образно мислити рідкісна – це ознака великого таланту і справжнього натхнення. Природа художнього образу в тому, що типове проявляється в характерному, загальне в поодинокому… Художній образ – це ніби краплина, в якій відображується світ.”

Невідомий майстер. Адам і Єва. Б. 1220. Альбрехт Дюрер. Адам і Єва. Лукас Кранах Старший.

Рембрандт. Автопортрет. Б. 1668. Воскреслий Христос в Емаусі. ІІ третина 17 ст.

Едвард Мунк. Крик. 1893.

 

В картині “Крик”, яку вважають яскравим взірцем експресіоністичного живопису, норвезький художник Е.Мунк досягає вершин емоційного напруження, “експресіоністичної збудженості” завдяки своїй блискучій майстерності і професіоналізму, а також раціональній чіткості композиційної побудови свого полотна, колористичного рішення тощо. Автор застосовує майже фізичні методи впливу. Здається людина, що вигнута і звивається, наче полум’я багаття, насправді терпить всі пекельні муки, і ніби дійсно кричить. Ми бачимо відкрите провалля рота. Фарби пронизливо різкі і тривожні. Художник б’є по нервах глядача, ніби сподіваючись пробудити совість і співчуття своїх сучасників.

3) Третій зв’язок – типове – індивідуальне – являє собою важливу частину художнього образу і безпосередньо пов’язаний з гносеологічним аспектом мистецтва.

Існують випадки, коли художник відтворює певний тип, який насправді існує в реальній дійсності. Він детально вивчає його, намагається зрозуміти, щоб потім інтерпретувати і осмислити в своєму творі. Таким шляхом досить часто йдуть представники живописного мистецтва, використовуючи практику етюдів. Прикладом може бути 20-літня робота видатного російського художника О.А.Іванова «З’явлення Христа народу».

Іванов О.А. З’явлення Христа народу. 1837-1857.

 

Кустодієв Б.М. Весна. 1921.

 

Кожний художник написав цю пору року з позицій своїх естетичних уподобань, з висоти свого професійного досвіду. А загальною ідеєю всіх творів, напевне, може виступити те, що життя, яке відроджується після зимового сну – прекрасне.

Отже, зміст – завжди обумовлює форму і є провідним фактором будь-якої естетичної структури. Взаємозв’язок змісту і форми – об’єктивна закономірність естетичного розвитку.

Гегель підкреслював, що мистецтво доводить до свідомості істину у вигляді чуттєвого образу. Отже, ідея є гносеологічним (від грец. – пізнання; вчення про сутність і закономірності пізнання, тобто теорія пізнання) аспектом змісту.

Функції мистецтва

Однією з найважливіших граней мистецтва є процес функціонування мистецького твору в суспільстві.

Проблема функцій (від лат. functio – виконання, здійснення) належить до фундаментальних теоретичних питань естетики. Її основу зумовлює історичний чинник, адже функції мистецтва виникають і складаються впродовж усього розвитку цивілізації у зв’язку з формуванням нових потреб і особливостей поведінки людини.

Сучасна естетична наука нараховує 7 функцій мистецтва

 

1) Соціальна функція.

З одного боку, соціальна функція мистецтва безпосередньо пов’язана з суспільно-політичними процесами у державі, з іншого – вона пояснюється специфікою природи мистецтва.

Розглядаючи соціальну функцію мистецтва взагалі і теорію “соціального замовлення” зокрема, ми зупинилися на необхідності її принаймні двох-аспектної інтерпретації.

І аспект -- Слід пам’ятати, що у різні часи свого існування мистецтво виконувало соціальну функцію, реалізуючи через систему художніх образів поставлене перед ним “соціальне замовлення”.

Так, Леонардо да Вінчі фактично жодної картини не написав за власним бажанням, як і не створив жодної скульптури Мікеланджело. Своєрідною відповіддю на замовлення Людовіка ХІV була драматургія Мольєра. На “замовлення” працювала значна частина митців доби Просвітництва.

Отже, аналіз соціальної функції мистецтва дає змогу звернутися до загальнотеоретичної проблеми, яку схематично можна подати так:

 

ІІ аспект – хто виконує функції замовника і на кого покладається завдання виконання замовлення.

Скажімо, соціальні вірші Д.Бєдного виявилися лише кон’юнктурними одно-миттєвими агітками “Бєдного Дем’яна”, тоді як геніальний “Реквієм” Моцарта, також написаний “на замовлення”, назавжди залишився у скарбниці світової культури.

У зв’язку з цим треба звернутися до складного питання, пов’язаного з проблемою художньої цінності мистецького твору. Історія світової культури свідчить, що сучасники практично ніколи не сприймали створене митцем за його життя, прирікаючи художника як на матеріальну скруту, так і на трагедію самотності. Саме така доля судилася М.Березовському, А.Веделю, пізніше – Ван Гогу, Гогену та ін. Однак сьогодні, перебуваючи на порозі нового тисячоліття, людство визнає цих митців геніями, вважаючи їхні твори шедеврами світової культури.

Отже, як можна переконатися, справжнім випробувачем для мистецтва виявляється час. І тільки витримавши це випробування, твір мистецтва може вважатися духовною пам’яттю людства, у чому, власне, і полягає його надзадача.

Пригадаємо визначення мистецтва:

Пізнавальна функція.

Основою мистецтва, як і інших форм суспільного пізнання, є зв’язок:

 

Специфіку пізнання у мистецтві визначають суб’єктивний характер відображення, метафоричне ставлення до дійсності, активне використання емоційно-чуттєвого начала, що сприяє становленню художньої картини світу.

3) Сугестивна функція (від лат. suggestio --навіювання) пов’язана з певною гіпнотичною дією, впливом на людську психіку.

Сугестивне начало чітко простежувалося ще у доісторичному мистецтві, коли перед початком полювання наші пращури “вбивали” тварину, намальовану стародавнім митцем. Вагоме навантаження покладалося на сугестивну функцію середньовічним мистецтвом іконопису й архітектури, адже вважалося, що “собор повинен стати Біблією для неписьменної людини”.

Сугестивна функція пов’язана з позасвідомим людської психіки. У зв’язку з цим слід зазначити, що не реалістичні напрями, зокрема експресіонізм і сюрреалізм, у своєму мистецтві орієнтувалися саме на сугестивну функцію.

 

4) Виховна функція.

В мистецтві надзадачею виховної функції є формування цілісної гармонійної особистості, використання різних механізмів впливу для досягнення цієї мети.

Пізнаючи дійсність, художник через систему відповідних художніх прийомів впливає на людину, виховує її, стимулюючи процес емоційного сприйняття твору. Отже, основоположний мистецький принцип:

 

Виховна функція безпосередньо пов’язана з процесом активізації емоційно-чуттєвого начала, яке сучасна естетична наука також ототожнює з компенсаційною та комунікативною функціями.

 

Компенсаційна функція.

Ця функція дає змогу людині у процесі сприймання художнього твору пережити ті почуття, яких вона була позбавлена в реальному житті. Надзвичайно показовим тут є феномен мелодрами – найпопулярнішого жанру в літературі, театральному мистецтві і кінематографі. Сентиментальне начало, емоційно-романтичний настрій, класичний любовний трикутник, чіткий розподіл героїв на позитивних і негативних, -- всі ці специфічні ознаки мелодрами, що виконували компенсаційну функцію, зумовили її всесвітній і позачасовий успіх. В образотворчому мистецтві показовим є так званий побутовий жанр, жанр портрету.

Комунікативна функція.

Аналізуючи феномен мистецтва, науковці різних історичних періодів підкреслювали його комунікативну перевагу над іншими формами суспільної свідомості, адже загально-мистецький зв’язок робить можливим саме комунікативна функція.

Існують види мистецтва, в яких комунікативні можливості обмежені мовним бар’єром. Це передусім література, театр, кінематограф, тоді як архітектура, скульптура, живопис та хореографія “володіють” універсальним комунікативним кодом. Саме тому “мова” творів Леонардо да Вінчі, О. Родена, Ле Корбюзьє, М. Лисенка, С.Лифаря та інших була зрозумілою в усіх регіонах світу і подолала часові кордони.

Функція передбачення.

Аналізуючи феномен мистецтва, дослідники певною мірою торкаються питання чинника часу. Час – найголовніший критерій мистецького твору, зумовлює його довголіття і місце в культурному просторі.

У мистецтві функція передбачення виявляє себе як у прямій, так і в опосередкованій формах. Найяскравішим прикладом такого “прямого варіанта” є жанр фантастики в літературі і кінематографі. Логіку його еволюції можна простежити від творів Ж.Верна (“Таємничий острів”, “Двадцять тисяч льє під водою”, “З Землі на Місяць”) до романів С. Кінга; від кінематографічних феєрій Ж. Мельєса “Політ на Місяць” до “2001 космічної Одиссеї” С. Кубрика та “ Зоряних війн” Д.Лукаса. “Опосередкований варіант” функції передбачення мистецтва репрезентовано, зокрема, в творах експресіоністичної орієнтації. Показовим щодо цього став образ “загубленого покоління” у творчості Е.М.Ремарка, у живописі картина – І.Марчука “Цвітіння в місячну ніч”.

Мистецтво як форма суспільної свідомості намагається комплексно осмислювати дійсність, а це, у свою чергу, зумовлює необхідність синтезу всіх його основних функцій. Саме тому специфічною ознакою сучасного мистецтва є його тяжіння до полі-функціональності, що сприятиме створенню універсальної цілісної художньої моделі світу.

Список джерел

1. Афанасьев Ю.С. Социально-культурный потенциал художественной деятельности. – Львив: Свит, 1990.

2. Вопросы социального функционирования художественной культуры: Сб. статей. / Отв. Ред. Г.Г.Дадамян, В.М.Петров. – М.: Наука, 1984. – 229 с.

3. Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2000. – 271 с., іл.

· До теми 3 – [2] с. 142-162.

4. Ничкало С.А. Мистецтвознавство. – К.: Либідь, 1999.

5. Подольська Є.А., Лихвар В.Д, Іванова К.А. Культурологія: Навч. посібн. – Вид. 2-е, перероб. та доп. – К.: Центр навч. літ., 2005. – 392 с.

· До теми 3 – [5] с. 105-114.

6. Татаркевич В..Історія шести понять: мистецтво, прекрасне, форма, творчість, відтворництво, естетичне переживання. /Пер. з пол. В.Корнієнка. – К.: Юніверс, 2001. – 368 с.

7. Художній образ — Вікіпедія uk.wikipedia.org/wiki/Художній_образ‎

8. Художній образ | Що таке, визначення, терміни prostoweb.kiev.ua/content/hudozhniy-obraz‎

9. Художній образ - Бібліотека українських підручників

pidruchniki.ws › Етика та Естетика‎

10. Соціальна природа та функції мистецтва. Художній образ — це... ua.textreferat.com/referat-13650-2.html‎

11. Природа та сутність художнього образу - Естетика - Мовчан В.С... pidruchniki.ws › Етика та Естетика‎

12. Мистецтво — засіб пізнання світу - СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА ТА...

subject.com.ua/philosophy/osnovi/221.html‎

13. Художній образ, Художній символ - Естетика - Газнюк Л.М... pidruchniki.ws › Етика та Естетика‎ §1. генезис художнього образу: Естетика: B-ko.com: Книги для... b- ko.com/book_369_glava_29_§1._генезис_х...‎

14. Розділ VI. ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНА СИСТЕМА МИСТЕЦТВА; § 1... studentbooks.com.ua/content/view/1444/76/.../...‎

15. Естетика (електронні лекції) www.ukrreferat.com/index.php?referat...‎

Словник

Алегорія – Втілення абстрактного поняття в конкретному художньому образі.Вислів, що виражає абстрактне поняття через конкретний художній образ; Алегоричний – АЛЕГОРИЧНИЙ – той, що має в собі алегорію; образно виражений.

Антиномія – від грец. суперечність у законі, тобто суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно доведене в цій системі.

Вери́зм (від італ. vero — правдивий) — течія в італійському мистецтві, яка виникла наприкінці ХІХ ст. Веризму притаманні риси критичного реалізму та натуралізму, перебільшення ролі фізіологічних чинників.

Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецький потік авангардуизму, що сформувався в Німеччині на початку ХХ ст. Мав своїх прихильників в Франції, Австрії, Польщі, німецькомовній Швейцарії. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.. Художники-експресіоністи віддавали перевагу втіленню внутрішніх порухів душі, а не явищ зовнішнього світу. Живопису експресіонізму притаманна пристрасть, напруженість і глибоко особистісний підхід до картини, котра слугує засобом вираження емоцій. Полум’яніючий колорит, далекий від реальних природних кольорів, і нервовий мазок наповнюють експресіоністичні полотна тріпотливою життєвою енергією.

Емпа́тія (англ.. empathy від (грец. patho) — співпереживання) розуміння відносин,почуттів, психічних станів іншої особи в формі співпереживання. По­хо­дить від римського «patho», що озна­чає гли­бо­ке, си­ль­не, чу­т­ли­ве по­чут­тя (від­чут­тя), бли­зь­ке до стра­ж­дан­ня. Пре­фікс «ем» озна­чає спря­мо­ва­ний (ске­ро­ва­ний) усе­ре­ди­ну.

Інакомовність, інакомовний – те ж саме, що алегоричний.

Інтерпретація – р озкриття змісту чого-небудь; пояснення, витлумачення; творче розкриття образу.

Ірраціоналізм – (лат. irrationalis — нерозумний, нелогічний) — філософські концепції і вчення, що обмежують

або заперечують на противагу раціоналізму, роль розуму в осягненні світу. Ірраціоналізм передбачає існування областей світорозуміння, що непідвладні розуму, і що їх досягнути можна лише через такі якості, як інтуїція, чуття, інстинкт, одкровення, віра і т. п. Таким чином, ірраціоналізм утверджує ірраціональний характер дійсності; ірраціональний – той, що йогоне можна збагнути розумом; незбагненний.

Класици́зм (англ.. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Визначальні риси класицизму: раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); наслідування зразків античного мистецтва; нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви; встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Компенсація – (від лат. compesatio — відшкодування), у психології – прагнення людини усунути зі свідомості комплекс неповноцінності за рахунок цілеспрямованого розвитку фізичних чи психічних функцій, що призводять до переживання почуття адекватності.

Комунікативний – комунікативний схильний, здатний до комунікації (спілкування), налагодження контактів і зв'язків, тобто комунікабельний.

Крити́чний реалі́зм — художній напрям, в основі якого — принцип історизму, правдивого зображення дійсності. Виник у 20-х роках XIX століття у Європі. Реалістичний напрям виник значною мірою як запе­речення художніх принципів романтизму. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи. Реалізм створює типові характери за типових обставин. Критичний реалізм по-новому зображує ставлення до людини і навколишнього середовища. Людський характер розкривається в органічному зв'язку з соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, критичний реалізм тому одночасно стає психологічним.

Кубізм – (фр. Cubisme) — модерністський напрям в образотворчому мистецтві, передовсім у живописі, що зародився на початку XX ст.. у Франції і характеризувався використанням підкреслено геометризованих умовних форм, прагненням «роздробити» реальні об’єкти на стереометричні примітиви.

Метафора – переносне значення, натяк, перенос прямого значення до непрямого, по подібності понять.

Мімесіс – або мімезіс, (др..-грец. μίμησις — подібність, відтворення, наслідування) — один з основних принципів естетики, в самому загальному сенсі — наслідування мистецтва дійсності.

Натуралізм – (від лат. — природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру. Особлива увага зверталась на навколишнє середовище, яке в більшості випадків розумілося як безпосереднє побутове оточення людини.

Раціоналізм – (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід., раціональний – перевірений логікою, базований на розумі;

Романти́зм – (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 століття в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення реалізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах.

Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що являє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Сугестія – Сугéстія, суґéстія – навіювання, голосова заборона, що з’явилась ще в біологічній природі передлюдей. Сугестор – людина, яка маніпулює (навіює); сугеренд – об’єкт навіювання(адресат). Синонімом до „сугестії” є навіювання. Сугестивний – той, що впливає на чиїсь думки, підсвідомість або поведінку; у психології – заснований на навіюванні, гіпнозі.

Сюрреалізм – За визначенням А. Бретона, сюрреалізм — "психічний автоматизм", що нехтує раціональністю, намагаючись вирватися з-під контролю розуму. Поет критикував реалізм, який вважав "ворожим будь-якому інтелектуальному та моральному пориву". Він заявляв, що шляхом осягнення реальності є підсвідоме, завдання сюрреалізму — відтворити потік свідомості, його предмет — асоціації, сни, уява, інтуїція (вміння розпізнавати істину на основі здогаду, пошуки прихованого від людського ока, невідомого, непізнаного, відтворення плину думок, не скутих логікою і законами розуму. На думку А. Бретона, розум, логіка, мораль сковують творчі можливості митця. Сюрреалізм виник у Франції в 1920-і роки. Його метою було «вирішити протиріччя між мрією й реальністю, що існували донині». Засоби досягнення були різноманітними: художники з фотографічною точністю зображували лякливі, нелогічні сцени, створювали дивних істот з набору звичних об’єктів або розробляли спеціальну техніку живопису для відтворення рухів підсвідомості. Фігуративні твори сюрреалістів являють зачудований для людини світ, населений то образами мирних мрій, то істотами нічних жахів.

Функція – це, по-перше, роль, яка виконується суб'єктом або об'єктом у певній сфері діяльності. Можна сказати, що функція – це те, за що відповідає суб'єкт або об'єкт у цьому випадку. У ряді точних наук функцією називаються відносини між об'єктами, коли зміна одного з них веде до зміни іншого

Футуризм (від італ. futurismo та лат. futurum - майбутнє) – авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку ХХ ст.. здебільшого в Італії та Росії й обстоював крайній формалізм, пропагував культ індивідуалізму, відкидав загальноприйняті мовні та поетично-мистецькі норми. Ф утуризм прагнув до створення мистецтва майбутнього, відкидав класичну художню спадщину. Футуристи вважали, що ХХ ст. потребує нового мистецтва, яке йшло б у ногу з віком техніки, вітали війну, яка, на їх думку, очистить, оновить суспільство. Футуристи обожнювали техніку, натомість людські проблеми цікавили їх менше. У своїх творах намагалися передати динамізм життя і вражень людини. Футуристи частково запозичують прийоми кубістів, розкладаючи предмет на елементи і комбінуючи їх. У Росії та Україні цей напрям відомий як кубофутуризм.

 

 

Предмет мистецтва

На питання, що таке зміст мистецтва, дають іноді швидку, але не точну відповідь – життя.

В об’єктивному світі далеко не все в однаковій мірі викликає увагу художника і входить в орбіту головних зацікавлень естетичного освоєння дійсності. Чисто статистичні дані свідчать, що переважна більшість творів мистецтва присвячена прямому зображенню людини, його суспільному і приватному життю.

Але крім цього художник може наділяти суспільним значенням всі предмети, які він зображує: хліб, квіти, склянку – в натюрморті; воду, сонце, небо – у пейзажі; слона, ведмедя і вівцю -- в анімалістичному живописі і скульптурі. Що би не зображував митець, він у кінцевому рахунку характеризує людину, незалежно від того, зображена вона у творі, чи ні. Важливим є одне: весь об’єктивний світ засвоюється мистецтвом у співвідношенні з людиною.

Отже, предметом мистецтва є людина і дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів.

Художній твір створюється і функціонує в умовах певного способу життя суспільства.

Як відомо, усі форми суспільної свідомості мають спільні риси, адже вони розвиваються під впливом конкретних історичних умов, залежать від економічного розвитку, пов’язані з певною політичною ситуацією. Водночас кожна з форм суспільної свідомості має свій предмет, що осмислюється з урахуванням її специфічних особливостей.

Ще одне визначення мистецтва у цьому зв’язку: мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні і відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах.

Характерною особливістю мистецтва, що відрізняє його від інших форм свідомості, є емоційно-чуттєве начало, яке стимулює митця до створення, аудиторію до сприймання художнього твору.

Великою перевагою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і досліджувати внутрішній світ людини.

Література, театр, кінематограф здібні до розгорнутого і повного відображення людського життя в часі, в розвитку. А образотворчі мистецтва, їх ще називають просторовими, передають це життя переважно статично, в його окремих моментах. Це передбачає пошук характерних фактів, їхнє осмислення, естетичну трансформацію.

Таким чином ми підійшли до поняття художнього образу.

3.2. Художній образ

Мистецтво – особливий вид людської діяльності. Формуючи ціннісну свідомість людей, мистецтво навчає їх бачити світ крізь призму образності. Іншими словами, художній образ є формою засвоювання, пізнання та відображення людиною оточуючої дійсності. Відомий художник-графік Євген Кібрик, майстер ілюстрації, визначаючи значення образного мислення для мистецтва, писав: “Здібність образно мислити рідкісна – це ознака великого таланту і справжнього натхнення. Природа художнього образу в тому, що типове проявляється в характерному, загальне в поодинокому… Художній образ – це ніби краплина, в якій відображується світ.”

Образ це інакомовна, метафорична думка, що розкриває одне явище через інше.

В художньому образі один предмет розкривається через інший, зіставляються два різних самостійних явища. Структура художнього образу не завжди є очевидною, але сутність її в різних проявах єдина: образ поєднує на перший погляд непоєднуване і завдяки цьому розкриває втаємничені сторони реальних явищ.

Художній образ як специфічний засіб відображення, осмислення і переробки об’єктивної дійсності є загальною формою мислення в мистецтві. Продукт діяльності художника перестає бути художнім твором, якщо він не має образного змісту. В живописі, графіці й скульптурі саме зображення виконує роль посередника між автором і глядачем, тобто слугує транслятором образа між автором і споживачем. При цьому зв’язок між зображенням і образом далеко не однозначний, предметом комунікації є не саме зображення, в тій чи іншій мірі наближене до реальності, а зміст твору, котрий автор закликає глядача пережити разом з ним.

Проблема специфіки художнього образу привертала увагу дослідників упродовж усієї історії розвитку цивілізації. Споконвічне (свідоме чи позасвідоме) бажання проникнути у внутрішній світ людини, опанувати механізмами впливу на неї привело до виникнення теоретичної проблеми образу.

На думку багатьох філософів, естетиків справжній художній образ виникає лише тоді, коли складається синтез антиномічних, тобто таких, що включають одночасно поняття суб’єктивного та об’єктивного, раціонального та емоційного, типового та індивідуального.

1) Суб’єктивно-об’єктивний зв’язок є основою художнього твору у будь-якому виді мистецтва, адже дійсність – об’єкт в інтерпретації суб’єкта – художника перетворюється на нову, особливу реальність, народжену його фантазією.

Мистецтво – самовираження художника. Мистецтво поза особистістю немислимо уявити. Художник індивідуальний у своєму сприйнятті світу, у пізнанні його і підходах до його явищ. Він є індивідуальним і у пошуку зображальних засобів.

Художник більш гостро відчуває, бачить і реагує на найменші рухи в оточуючому світі. Недаремно про нього говорять, що він робить мистецтво з своїх почуттів. Сприймаючи явища навколишнього життя, він намагається усвідомити їхнє внутрішнє значення. Як людина, що відчуває пластичну красу світу, художник сприймає всі видимі явища у формі споглядальній, просторовій, пластичній. В ній існує і самий предмет. Природа, виступаючи як основа і першоджерело уявлень художника про пластику, в свою чергу, сприймається ним вже у світлі певної культури просторово-пластичного бачення. Культура бачення, талант поєднуються з конкретною формою мистецтва даного часу. Тобто, створюючи певний художній образ, художник завжди буде робити це так, як сприймає і бачить це людина саме його часу. В різні часи і різні епохи художники звертались до відтворення однакових або тих і самих явищ. Проте, робили вони це по-різному.

Візьмемо один об’єкт і спробуємо подивитись, як відтворювали його художники різних епох і стилів.

Історія світової мистецтва володіє багатьма яскравими прикладами інтерпретації біблійних образів Адама і Єви, в яких зазначені об’єкти стали квінтесенцією, тобто сутністю творів і зумовили їх спільну назву.

Спробуємо знайти спільне й відмінності цих образів у різних художників різних епох і стилів.