ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття про біль та знеболення



Існує декілька теорій механізму виникнення наркозу.

1. Ліпідна теорія побудована на тому, що наркотичні речовини розчиняють жири і жироподібні речовини в мозковій тканині, завдяки чому проникають у клітини центральної нервової системи і гальмують її діяльність. Однак не всі наркотичні речовини та гази розчиняють жири.

2. Адсорбційна теорія, згідно якої наркотичні речовини адсорбуються на поверхні нервових клітин і змінюють їх фізико-хімічні властивості (порушуються ферментативні обмінні процеси та ін). Сила дії наркотичних речовин прямо пропорційна поверхні клітин, що адсорбували наркотик.

3. Теорія порушення окисно-відновних процесів – наркотична дія виникає внаслідок порушення окисно-відновних процесів у мозковій тканині. Тканини втрачають здатність засвоювати кисень.

4. Неврогенна теорія – наркотичний ефект пов’язаний із гальмівною дією на кору головного мозку і її підкірки. Процес гальмування розвивається рефлекторно під впливом імпульсів, що йдуть із різних рецепторів.

5. Мембранна теорія ґрунтується на дії наркозу на субклітинному молекулярному рівні. Наркотичні речовини викликають деполяризацію клітинних мембран, погіршують проникність іонів натрію, тим самим порушують генерацію збудження і потенціал дії.

Залежно від шляхів введення наркотичних речовин в організм розрізняють інгаляційний і неінгаляційний наркоз. Для забезпечення інгаляційного наркозунаркотичні засоби вводять через дихальні шляхи. Неінгаляційний наркозздійснюють внутрішньовенно, внутрішньом’язово, через пряму кишку (ректальний наркоз).

Залежно від глибини знеболювання розрізняють такі видинаркозу, як поверхневий і глибокий.

Залежно від методики проведення розрізняють:

1) мононаркоз, коли використовується одна речовина (ефір, фторотан,пентрон тощо);

2) змішаний наркоз, коли застосовують суміш препаратів, близьких за своєю дією;

3) комбінований наркоз, при якому використовують не тільки суміш

медикаментозних препаратів, але й різні шляхи їх введення (внутрішньовенний + інгаляційний шлях тощо).

Комбінований наркоз складається з вступного, головного (підтримуючого), додаткового і базисного. Вступний наркоз застосовують для швидкого введення хворого в стан сну. Головний (підтримуючий) наркоз проводять на всьому етапі операції (ефір, фторотан тощо).

Додатковий наркоз використовують для поглиблення головного. Базисний наркоз застосовують для початку або одночасно з головним (інгаляційний наркоз + НЛА) наркозом.

За тривалістю дії розрізняють повний наркоз (при травмах і великих операціях) і неповний, або (рауш-наркоз, при короткочасних втручаннях – розкритті гнійників, вправленні вивихів тощо).

Міорелаксанти

Міорелаксанти (курареподібні препарати). М’язовими релаксантами називають препарати, що мають здатність блокувати передачу збудження в нервово-м’язових синапсах скелетної і дихальної мускулатури. За типом дії їх поділяють на:

1. Недеполяризуючі (d-тубокурарин, ардуан, павулон, тракріум тощо) – ціпрепарати є антагоністами ацетилхоліну, вони паралізують нервово-м’язову передачу і відносяться до справжніх курареподібних речовин.

Ардуан (Arduanum) – білий кристалічний порошок в ампулах по 4 мг, його використовують при різних хірургічних втручаннях із розрахунку 0,04-0,06 мг/кг; у цих дозах препарат викликає через 2-3 хв повну релаксацію, що триває до 50 хв. Залишкова дія ардуану знімається прозерином.

Тракріум (Trakrium) – розчин для ін’єкцій в ампулах по 2,5-5 мл. Тракріум вводять внутрішньовенно струминно в дозі 0,3-0,6 мг/кг, що викликає тимчасове (протягом 15-35 хв) розслаблення дихальної і скелетної мускулатури. Повна нервово-мязова блокада проходить самостійно через 35 хв.

2. Деполяризуючі препарати, викликають розслаблення мускулатури за рахунок деполяризації, подібно до дії надлишкової кількості ацетилхоліну, що призводить до порушення провідності збудження з нерва на м’яз. Препарати цієї групи швидко розкладаються і викликають короткочасний ефект. Найбільш поширеним препаратом є дитилін.

Дитилін (Dithylinum) використовують у 1-2 % розчині із розрахунку 1-2 мг/кг. Через 10-15 секунд після введення дитилину з’являються фібрилярні посмикування м’язів обличчя, шиї, кінцівок, які тривають упродовж 10-15 с, а потім настає повне розслаблення мускулатури протягом 5-7 хв.

3. Змішані препарати можуть викликати антидеполяризуючу і деполяризуючу дію. Із них найбільш часто використовують імбретил.

Імбретил (Imbrethil) випускається в ампулах по 2 мл 0,2 % розчину. Після внутрішньовенного введення препарату (0,04-0,07 мг/кг) настає повне розслаблення скелетної мускулатури, що триває 30-40 хв. Препарат погано виводиться з організму, тому повторні дози його слід значно зменшувати.

За механізмом дії міорелаксантів розрізняють: короткочасну, періодичну, часткову і тотальну м’язові релаксаціі. Короткочасну релаксацію, як правило, використовують у період інтубації, під час ендоскопії, вправлянні вивихів і переломів. Періодичну релаксацію здійснюють міорелаксантами з коротким періодом дії, коли потрібно створити найбільше розслаблення мускулатури під час операції. Часткову релаксацію використовують тоді, коли потрібно розслабити мускулатуру, не виключаючи дихання. З цією метою використовують малі дози тубокурарину-хлориду або диплацину.

Тотальну релаксацію здійснюють за допомогою недеполяризуючих релаксантів тривалої дії і використовують при великих операціях на органах грудної і черевної порожнин. На сьогодні під інгаляційним наркозом виконуються всі складні операції.

Ендотрахеальний наркоз

Ендотрахеальний наркоз набув найбільшого поширення в хірургії при операціях на органах грудної та черевної порожнин, в урології, травматології, нейрохірургії, судинній хірургії. Інтубаційний наркоз здійснюють із допомогою трубок, які вводять у дихальні шляхи.

Для наркозу використовують ларингоскоп (інструмент для огляду глотки і входу в гортань), ендотрахеальні трубки з провідниками, електровідсмоктувач для видалення слизу, слини, шприци з голками для вступного наркозу, системи для внутрішньовенного введення лікувальних засобів.

Для проведення інгаляційного наркозу використовують декілька видів наркозних апаратів (АН-4, УНА-1, РО-5, РО-6, “Полінаркон”). Незважаючи на різні конструктивні особливості, всі сучасні наркозні апарати складаються з чотирьох основних блоків: балона з редуктором, випаровувача, дозиметра і системи підведення газів. Балони призначені для газів. Для розпізнавання балонів їх зафарбовують в різні кольори: синій – кисень, сірий – закис азоту, червоний –циклопропан. Кожний балон має регулятор тиску – спеціальний редуктор. Дозиметр – пристрій, що контролює розхід газу, який вимірюється в літрах за хвилину, для наркозу. Випаровувач – пристрій, що використовують для різних наркотичних речовин (ефір, фторотан, етрон тощо), кількість яких дозується спеціальним регулятором в об’ємних процентах.

Місцевоанестезуючі речовини

На сьогодні синтезовано більше 100 засобів, які мають місцевоанестезуючу дію. Серед них найчастіше використовують:

1. Новокаїн (Novocainum) – засіб, який має незначну токсичність і виражену знеболюючу дію; 0,25-0,5 % розчин використовують для інфільтративної анестезії та новокаїнових блокад (150-500 мл); 1-2 % розчин використовують для провідникової (регіонарної) анестезії; 2 % розчин – для епідуральної анестезії (15-20 мл); 5 % розчин – для спинномозкової анестезії (2-3 мл); 10-20 % розчин – для поверхневої (термінальної) анестезії зрошуванням, змащуванням (10 мл). Максимальна доза новокаїну в перерахунку на суху речовину становить 0,75 г (150 мл 0,5 % розчину).

В окремих випадках у хворих спостерігається підвищена чутливість до новокаїну у вигляді запаморочення голови, загальної слабості, інколи втрати свідомості, зниження артеріального тиску, кропивниці, судом.

2. Лідокаїн (Lidocainum) – більш ефективний засіб, ніж новокаїн, анестезія настає пізніше, але триває довше. Загальна кількість препарату не повинна перевищувати 0,25 % – 1000 мл, 0,5 % – 500 мл. Для провідникової анестезії застосовують 1-2 % (2% розчин до 50 мл); для епідуральної – 2 % (15-20 мл), для поверхневої (змазуванням, зрошенням) – 1, 2, 5 % розчин (5 % розчин – для поверхневої анестезії до 20 мл). Препарат протипоказаний при серцево-судинній недостатності, атріовентрикулярній блокаді, порушеннях функції нирок і печінки. Загальна доза не повинна перевищувати 300 мг.

3. Тримекаїн (Trimecain) – викликає глибоке, тривале знеболювання. Для інфільтративної поверхневої анестезії використовують такі концентрації: 0,125 % розчин – до 1500 мл; 0,25 % розчин – до 800 мл; 0,5 % розчин – до 400 мл. Для провідникової анестезії використовують 1 % розчин – до 100 мл; 2 % розчин – до 20 мл; для перидуральної анестезії – 1-2 % розчин (до 20-25 мл); для спинномозкової анестезії – 5 % розчин (2-3 мл). Препарат вводять обережно та фракційно. Для поверхневої анестезії використовують 2-5 % розчин.

4. Дикаїн (Dicainum) – за своєю активністю переважає новокаїн, тримекаїн, але є досить токсичним. Його використовують в основному для поверхневої анестезії (носоглотка, офтальмологія, ЛОР) у 0,25; 0,5; 1; 2 % розчині; для перидуральної анестезії – 0,25-0,3 % розчин (15-20 мл). Вища терапевтична доза дикаїну для перидуральної анестезії 0,075 г (25 мл 0,3% розчину), для анестезії верхніх дихальних шляхів – 0,09 г (3 мл 3 % розчину). Збільшення дози призводить до виникнення токсичних явищ. Останнім часом з’явилися нові місцевоанестезуючі речовини: артакаїн (ультракаїн), булівакаїн (маркаїн), бумекаїн, лідокатон та ін.

Поверхнева (термінальна) анестезія

Поверхневу (термінальну) анестезію змащуванням або зрошенням слизових оболонок найчастіше використовують в офтальмології, оториноларингології, урології й ендоскопічній практиці. Слизова оболонка носових ходів, порожнини рота, глотки, гортані, бронхів стає нечутливою через 4-8 хв після використання дикаїну, 10-20 % розчину новокаїну, 0,25-2 % розчин дикаїну. Однак цей метод анестезії не дозволяє точно дозувати кількість препарату, що поступає в організм, тому можливі отруєння.

Анестезія охолодженням

Анестезію охолодженням використовують, в основному для зняття болю при забоях м’яких тканин, спортивних травмах. Вона здійснюється за допомогою розпилювання на шкіру хлоретилу. Останній випускається в спеціальних ампулах із трубочками по 20-50 мл. Спочатку відламують кінчик трубочки і струмінь хлоретилу з відстані 30-40 см спрямовують на шкіру. Хлоретил швидко випаровується, різко охолоджує шкіру, завдяки чому виникає знеболювання. Після відновлення чутливості у хворого в ділянці анестезії можуть виникати неприємні відчуття.

Не можна використовувати хлоретил поблизу рота, носа, оскільки може настати загальний наркоз. Попадання хлоретилу в очі може викликати їх пошкодження.

Інфільтративна анестезія

В основі місцевої інфільтративної анестезії лежить просякання анестезуючим розчином тканин у ділянці оперативного втручання, дія на нервові закінчення. З цією метою найчастіше використовують 0,25 або 0,5 % розчин новокаїну. Методика цієї анестезії розроблена в 1923-1928 рр. О.В. Вишневським і названа ним методом “повзучого інфільтрату”: під тиском розчин новокаїну поширюється (“повзе”) по тканинах

Анестезія за О.В. Вишневським проводиться пошарово. Спочатку тонкою голкою інфільтрують шкіру до утворення “лимонної шкірочки”, по краю створеного інфільтрату проводять наступну ін’єкцію і так продовжують по всій лінії майбутнього розтину. Потім міняють голку на довшу й інфільтрують розчином новокаїну підшкірно-жирову клітковину. Після цього хірург за допомогою скальпеля розтинає шкіру та підшкірно-жирову клітковину. Виділивши апоневроз, хірург створює під ним тугий інфільтрат розчином новокаїну. Таким чином хірург здійснює гідравлічне препарування тканин – роз’єднує їх за допомогою точного введення розчину новокаїну в потрібні тканини. Подальша техніка анестезії має свої особливості та залежить від ділянки і характеру операції. У разі виконання операції на органах черевної порожнини проводять інфільтрацію очеревини, брижі, черевного сплетення та інших анатомічних утворень. Після неускладненої місцевої анестезії догляд за хворими не має специфічних особливостей і диктується лише характером захворювання і перенесеної операції.

Внутрішньосудинна анестезія

Внутрішньосудинна анестезія (введення розчину новокаїну у вену чи артерію) застосовується виключно при оперативних втручаннях на кінцівках. Введення анестезуючої речовини проводять нижче накладеного джгута.

Для анестезії верхньої кінцівки використовують 60-80 мл 1 % розчину новокаїну, для нижньої – 100,0-200,0. При цьому потрібно ретельно стежити за станом джгута, тому що попадання новокаїну такої концентрації і кількості в центральний кровообіг може призводити до різкого зниження артеріального тиску та зупинки серцевої діяльності.

Провідникова (регіонарна) анестезія

Провідникова (регіонарна) анестезія здійснюється шляхом введення анестезуючої речовини в нерв або поблизу нервового стовбура (ендоневрально чи периневрально), завдяки чому припиняється проведення больових імпульсів по нерву. Цей вид анестезії широко використовують у хірургії при операціях на кисті, пальцях (розкриття гнійників, ампутації фаланг). Для цього, як правило, використовують методику, запропоновану Лукашевичем і Оберстом: на основу пальця накладають циркулярний джгут із стерильної тонкої гумової трубки або марлевої смужки, нижче від нього з обох сторін сухожилкових розгиначів уводять по 5-6 мл 1-2 % розчину новокаїну. Дія новокаїну починається через 5-7 хвилин.

 

Епідуральна анестезія

Використовується при великому операційному ризику: похилий вік пацієнта; хвороби серця, легень, цукровий діабет тощо. Спинний мозок вкритий твердою, павутинною та м’якою (судинною) оболонками. Розчин анестетика вводять над твердою оболонкою спинного мозку. Це є суто лікарська маніпуляція. Анестезію проводять у положенні хворого сидячи зі зігнутою спиною. Після інфільтраційної анестезії м’яких тканин і проведеної проби на чутливість до анестетика спеціальною голкою достатньо широкого просвіту зі шприцом, обережно і чітко по середній лінії хребта (щоб не попасти в спинномозковий канал) проходять в епідуральний простір між остистими відростками ІІ і ІІІ або ІІІ і ІV поперекових хребців.

Для епідуральної анестезії використовують 2 % розчин лідокаїну (15-20 мл для одномоментного введення), при необхідності довготривалої епідуральної анестезії проводять катетеризацію епідурального простору. Після введення перших 3-5 мл розчину вичікують 3-5 хв і вразі відсутності ознак спинальної анестезії вводять всю дозу анестетика.

Спинномозкова анестезія

Використовується при операціях на органах таза і нижніх кінцівках. Анестетик (2 % розчин лідокаїну з розрахунку 1 мг/кг) вводять в субарахноїдальний простір спинного мозку. Це теж суто лікарська маніпуляція. Для пункції субарахноїдального простору спинного мозку готують шприци з поділками на десяті долі мілілітра, довгі пружні голки Біра з мандреном. Хворого вкладають в положення сидячи або лежачи. Шкіру обробляють лише спиртом (розчин йоду або його похідних не використовують для профілактики арахноїдитів). Лікар робить прокол, витягує мандрен, поява крапель спиномозкової рідини свідчить про правильне розміщення голки, після чого вводить анестетик, обробляє шкіру спиртом і накладає асептичну пов’язку.

Після цього хворого вкладають на операційний стіл, у якого припіднятий головний кінець на 15° (при введенні но-вокаїну і лідокаїну), тому що розчин анестетика при попаданні в довгастий мозок може викликати зупинку дихання. При введенні анестетиків (совкаїну), питома вага яких є меншою, ніж ліквору, головний кінець стола слід опустити на 15° нижче. Після спинномозкової анестезії хворого вкладають на спину, подушку під голову не підкладають, таке положення хворий повинен зберігати протягом 2 діб. Так само, як і після наркозу, проводять постійне спостереження за станом гемодинаміки, дихання тощо. Після спиномозкової анестезії може виникати головний біль, нудота, затримка сечовипускання. У цих випадках хворому необхідно ввести 5 % розчин глюкози, 0,9 % розчин NaCl, анальгін, провести катетеризацію сечового міхура.

 

Поняття про біль та знеболення

Це особливе відчуття, яке виникає внаслідок дії травмуючого фактора характеризується відповідними реакціями та рефлекторними змінами функцій внутрішніх органів, спрямованих на звільнення організму від дії пошкоджуючого чинника. Біль є специфічним особливим відчуттям і до останнього часу немає спеціальних приладів, які б сприймали виключно больові подразнення. Будь-яке відчуття, що грунтується на подразненні тих чи інших рецепторів (температурних, тактильних та ін.), може перейти в біль, якщо сила його перевищує відповідну межу. Так, дія на шкіру температури вище 45 °С або нижче 15 °С зумовлює виникнення болю. Біль відіграє важливу роль у захисті організму і є сигналом небезпеки. Тільки завдяки здатності відчувати біль різні організми створюють захисні реакції і пристосовуються до умов існування. Больові рецептори знаходяться в різних морфологічних структурах організму (шкіра, слизові оболонки, очеревина, надкісниця тощо). При дії пошкоджуючого фактора з клітин виділяються Н-речовини (гістамін, ацетилхолін, плазмокінін та інші гістаміно-подібні речовини), які подразнюють больові рецептори. Від них по нервових волокнах больові імпульси надходять у головний мозок. У формуванні больових реакцій приймають участь ретикулярна формація, гіпоталамус, таламус, а також лімбічна система головного мозку. У цих нервових структурах формується первинна больова реакція, яка через підкірково-кіркові зв’язки надходить у кору головного мозку.

Розрізняють:

а) соматичний біль, який виникає при подразненні нервових рецепторів поверхні тіла, проводиться в центральну нервову систему по аферентних волокнах і є чітко локалізованим;

б) вісцеральний біль, який виникає при подразненні внутрішніх органів. Слід зазначити, що відчуття болю значною мірою залежить від стану центральної нервової системи.

При очікуванні болю він більш виражений. При пригніченні кори головного мозку інтенсивність болю зменшується. У стані психічного афекту (екстремальна ситуація) біль взагалі може бути відсутнім. У відтворенні больових реакцій приймає участь і вегетативний відділ нервової системи. Подразнення симпатико-адреналової системи призводить до накопичення на нервових закінченнях гістаміну, ацетилхоліну, які є подразниками больових рецепторів. На больові подразнення реагують залози внутрішньої секреції, посилюючи або зменшуючи виділення гормонів (надниркові залози, щитоподібна залоза, різні утворення мозку тощо). При відчутті болю у потерпілого виникає відповідна реакція у вигляді захисних рухів скелетної мускулатури, голосових звуків, міміки та ін.

Клінічно больові реакції проявляються порушенням гемодинаміки, дихання, функцій залоз внутрішньої секреції, обміну речовин тощо, сумарно такі зміни можуть призвести до розвитку шокового стану. Головне місце у симптоматиці різних захворювань внутрішніх органів займає вісцеральний біль. Цей біль важко піддається локалізації, має розлитий характер і може іррадіювати (передаватись) в інші ділянки організму, що відповідає так званим зонам Захар’їна-Геда. Однак дослідження, проведені переважно на людях під час оперативних втручань, свідчать про те, що не всі анатомічні утворення мають больові відчуття. Так, органи черевної порожнини (печінка, селезінка, кишки тощо) не чутливі до больових подразнень. Болісними є лише брижа і парієтальна очеревина. Дуже чутливі до болю артерії. Звуження артерій або раптове розширення їх спричинює гострий біль. Слід пам’ятати, що біль – явище (відчуття) не фізіологічне, а патологічне. Досить часто він інформує про розвиток хвороби (патологічного процесу) в організмі. Трансформація вісцерального болю в соматичний свідчить про перехід патологічного процесу з внутрішнього органа на очеревину, плевру тощо. Відігравши роль інформатора, біль надалі може стати грізним компонентом патологічного процесу в організмі. На сьогодні ні одна операція не проводиться без знеболювання.

Для попередження болю використовується ціла система заходів, якими займається окрема наука – анестезіологія (від грец. an – заперечення, aеstesiа – відчуття, logos – наука). Наука про знечулювання та інші методи захисту організму від надмірних подразнень, зумовлених хірургічним втручанням.

Короткий нарис з історії знеболювання

Спроби знайти засіб, за допомогою якого можна було б виконувати операцію без болю, відносяться до давніх часів. Згадки про знеболювання можна знайти в записах стародавнього Вавілону, Китаю, Греції. З цією метою у Єгипті використовувалась індійська конопля; в Європі – препарат Маго, марійський камінь, розтертий у порошок і розчинений в оцті та ін. Розвиток сучасної анестезіології розпочався на початку ХVІІІ ст. і пов’язаний з іменем французького вченого Антонія Лавуазьє, що займався вивченням газів, англійського хіміка Гумфрі Даві, який вперше вивчив дію закису азоту (звеселяючого газу) та англійського лікаря Хораса Уельса, який випробував цей засіб на собі і вперше у 1844 р. застосував у хворих при видаленні зубів. Однак часті невдачі, які супроводжували Уельса, викликали психічний розлад і він у 1848 р. закінчив життя самогубством. На могилі у Нью-Йорку йому встановлено пам’ятник із надписом “Хорас Уельс, який відкрив анестезіологію”. Надзвичайно важливе значення для розвитку анестезіології мали роботи американського хіміка Ч. Джексона з Бостона, який відкрив ефір для наркозу, досліди зубного лікаря Вільяма Мортона, який випробував дію препарату на собі, й лікаря-хірурга Д. Уорена, який вперше в світі 16 жовтня 1846 року в присутності студентів і лікарів видалив велику пухлину шиї зі застосуванням ефірного наркозу. Наркоз проводив сам В. Мортон. Цей день вважається офіційною датою народження сучасної анестезіології. Після цього ефірний наркоз швидко увійшов у хірургічну практику різних країн. Важливу роль у розвитку анестезіології зіграв британський акушер-гінеколог Джеймс Юнг Сімпсон, який вперше застосував для знеболювання пологів хлороформ і 14 листопада 1847 року доповів про результати своїх досліджень медичному товариству Единбурга. З тих пір почався бурхливий пошук різних наркотичних речовин і шляхів їх введення, який продовжується і в наші дні. Великий вклад у розвиток анестезіології вніс М.І.Пирогов, який один із перших у Росії застосував ефірний, хлороформний наркоз, експериментально розробив, вивчив методи та створив апарат для ефірного наркозу. Вперше застосував прямокишковий (ректальний) наркоз. Під час Кримської війни з турками (1854-1855 рр.) М.І. Пироговим виконано10000 операцій під наркозом без єдиного смертельного випадку. В Україні перші операції під наркозом почав виконувати учень М.І. Пирогова київський хірург В.О. Караваєв. Поряд із розробкою загального знеболювання появились оригінальні методи місцевої анестезії. З цією метою російський вчений В.К. Анреп ще в 1879 р. запропонував кокаїн для знеболювання слизових оболонок, а в 1905 р. А. Ейнгорн запропонував новокаїн, який широко використовується і в наші дні. У 1889 р. німецький хірург Бір запропонував спинномозкову анестезію, а пізніше (1925 р.) Доліотті – перидуральну, при якій настає повне знеболювання нижньої половини тулуба та кінцівок. У 1902 р. в експерименті Н.П. Кравковим, а в 1909 р. у клініці С.П. Федоровим вперше був застосований внутрішньовенний наркоз гедоналом, який отримав назву “руського наркозу”. Російський хірург О.В. Вишневський у цей же час розробив і впровадив у клінічну практику місцеву пошарову інфільтративну анестезію, а німецький хірург Куленкампф – провідникову місцеву анестезію. Численні спроби синтезувати ідеальну речовину для знеболювання залишилися марними. Більш перспективним варіантом анестезії на сьогодні є поєднання декількох препаратів, що дає можливість покращити ефект знеболювання та знизити токсичну дію наркотичних речовин (ефір, хлороформ тощо). Появились змішані та комбіновані види наркозу. При цьому стали широко використовувати міорелаксанти (курареподібні препарати, які знімають тонус скелетної мускулатури), що дає можливість здійснити інтубацію і перевести хворого на штучну вентиляцію легень (ШВЛ). Останнім часом широко застосовують нейролептаналгезію (НЛА), з допомогою якої можна добитись хорошого ефекту знеболювання, особливо в комбінації з ендотрахеальним введенням диазоту оксиду і кисню.

У 1902 р. французький вчений Лемон провів досліди з розробки електронаркозу над тваринами. Цей вид знечулення тепер широко використовують у комбінації з аналгетиками, седативними та протисудомними препаратами. Пізніше була розроблена методика голкоанестезії в комбінації з аналгетиками. Тепер при великих операціях на легенях, серці, судинах використовують штучну гіпотермію (охолодження) із застосуванням керованого кровообігу і штучної вентиляції легень. Загальне знеболювання (наркоз; від грецького inarcao – ціпеніти) – стан глибокого штучного сну (заціпеніння), який характеризується тимчасовою втратою притомності, больової чутливості та деяких рефлекторних реакцій, здійснюється за допомогою різних наркотичних речовин.





Последнее изменение этой страницы: 2017-01-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.216.79.60 (0.014 с.)