Стосунки східних слов'ян із оточуючими народами. Слов'яно-візантійські відносини VI – VII ст.

 

У другій половині VI ст. хазари підпали під владу Західно-тюркського каганату, під яким були протягом століття. Після розпаду Тюркського каганату в середині VII ст. підкорили собі частину болгар, кавказькі й слов'янські племена та створили Хазарський каганат, першу державну формацію на сході Європи. Верховним володарем Хазарського каганату був каган як релігійний зверхник, його заступником і фактичним правителем був цар-намісник.

 

Хазарська держава у VIII ст., під час найбільшої могутності, сягала до Десни, Дніпра та Дагестану. Хазари підкорили багато племен: аланів, які жили по Сіверському Дінцю, слов'янські племена, радимичів, в'ятичів, полян та сіверян. Вони накладали данину й не втручалися в життя підкорених. Хазари поєднували кочовий побут з осілими, мали хліборобство, скотарство, але здебільшого брали участь у торгівлі широкого майї-табу. Після розгрому держави західних тюрків, що лежала в Семиріччі та Фергані і служила головним посередником у торгівлі Китаю з Чорномор’ям, це посередництво перебрали хазари. Вони торгували з арабським халіфатом, Скандинавією. Хазари заволоділи місцевістю, де сходилися торговельні шляхи з різних країв. Головною артерією служив Волзький шлях, що сполучав Арабський халіфат із фінськими землями, з Скандинавією.

 

Хазари перебували в постійних стосунках з кавказькими народами, з Візантією, - то ворожих, то мирних. У VIII ст. бували випадки шлюбів між візантійськими цісарями та хазарськими каганами, а цісар Лев IV був сином хазарської принцеси. Хазари втягнули підвладні їм українські племена в орбіту торговельних стосунків з усім тодішнім світом. Але, крім торговельних справ, вони мали й інший ще великий вплив. У хазарському каганаті ширилися вільно всі релігії: і іудейство, і мусульманство, і християнство, - і з цього погляду вони теж відіграли визначну роль в поширенні християнства на Україні.

 

Спершу у 720-их - 737 році столицею Хазарського каганату було місто Семендер в північному Дагестані, а з середини VIII ст. - Ітиль над Волгою, недалеко сучасної Астрахані. Ітиль стала важливим центром міжнародної торгівлі між Сходом і Заходом, у ній були й окремі слов'янські квартали.

 

За Сестренцевичем, "Сармато-Козари, по об'єднанні своєму, були так сильні й мужні, що коло 750 року допомогли візантійському імператору Костянтину V узяти гору над сарацинами. Задоволений цією перемогою, Костянтин виявив Сармато-Козарами повне своє задоволення й обіцяв їм високе своє заступництво, прозвав їх козаками, й писав до одного короля, свого сусіда, й просив його також на майбутні часи називати їх не козарами, а козаками".

 

835 року, за допомогою візантійських будівничих, на Дону збудовано укріплене місто Саркел, де було багато руських, хозарських, грецьких, іранських і середньоазійських купців.

 

На початку VIII ст. серед хазар північного Дагестану поселилися євреї з Ірану та Візантії, і під їх впливом частина хазар перейшла на іудаїзм, однак тільки на початку IX ст. каган Обадія проголосив іудейську віру без Талмуда державною релігією. Близько 735 року араби з халіфату напали на Хазарський каганат і примусили провідну верству перейти на іслам. Зі свого боку Візантія пробувала насадити в Хазарії християнство; місійну подорож серед хазар відбув у 860-861 рр. Кирило-Константин. При допомозі візантійських місіонерів у Хазарському каганаті створено митрополію і 7 єпархій. На території Хазарського каганату мирно співіснували юдаїзм (провідна верства), іслам і християнство - як також і поганство, поширене і серед слов'янських племен.

 

Більше п'яти сторіч Русь перебувала в тісних відносинах з Візантією. Саме становлення давньоруської держави відбувалося при самих різноманітних контактах і зіткненнях з візантійцями. Візантія завжди залучала російських купців. Щоб домогтися від Візантії більше високого дипломатичного визнання й пільг на торгівлю, на Константинополь ходили російська рать і військові кораблі. Росіяни містили із греками договори й іноді допомагали Візантії військами. Але якщо говорити про культурну взаємодію й взаємовплив між Руссю й Візантією, те самим значним результатом взаємин між двома державами стало прийняття Руссю православ'я - однієї з найважливіших основ візантійської культури.

 

Візантія була не тільки спадкоємицею античної культури й римської державності. Сама збагатившись православною вірою, Візантія збагатила мир православною культурою. Завдяки Візантії православна культура стала надбанням не тільки Древньої Русі, але також Болгарії, Сербії, Албанії й багатьох інших країн. З початку другого тисячоріччя християнської ери православна культура здобуває вже всесвітнє значення.

 

Зовнішньополітичні відносини між слов'янами та Візантійською імперією зафіксовані ще в VI—VII ст. Прокопієм Кесарійським, Іорданом, Псевдо-Маврикіем та іншими авторами. Уряд імперії мусив рахуватись із слов'янами як з реальною військовою силою, що становила справжню небезпеку для її східних кордонів.

 

Якісно новим явищем в історії русько-візантійських відносин була дипломатична діяльність Русі як протодержавного об'єднання східних слов'ян. У 838 р. в імперії з'явилося посольство, що мало на меті встановлення дружніх взаємин між двома країнами. У 860 p. після облоги русами Константинополя, між імператором та слов'янським вождем було підписано перший мирний договір. Важливість останнього полягала в офіційному визнанні Київської землі як держави на міжнародному рівні. Русь та Візантійська імперія були різними за соціально-політичним розвитком, але відносини між ними справляли помітний вплив на процеси, що відбувались у Східній Європі в ІХ-Х ст.

 

Візантійська імперія вважалася законною спадкоємницею римської правової культури. У 534 р. тут був створений "Свод цивільного права", що мав фундаментом римське право. Русь не могла успадкувати чиюсь правову культуру, оскільки не була утворена на уламках попередньої імперії. Як молода поліетнічна держава вона сама творила своє право, маючи за основу стародавній звичай.

 

Соціально-політичні процеси, що відбувалися в Київській державі, визначали ту міру, в якій звичай нормативного характеру узгоджувався з правотворчістю князів, але безсумнівним є те, що на початку IX ст. на Русі існувала стабільна форма звичаєвого права.

 

В X ст. між двома державами було укладено письмові угоди. П. П. Толочко вважає, що саме в цей час русько-візантійські відносини стали на твердий грунт юридичної регламентації. Договори укладалися в двох примірниках (на дві харатьї). Один, написаний від імені Русі давньоруською мовою, скріплений печатками й підписами купців, передавався на зберігання у Візантію, інший, написаний грецькою мовою, зберігався в Київській державі. Кожна сторона згідно зі звичаєм укладання міжнародних угод робила переклад на свою мову примірника, що зберігався в неї.

 

Відносини між Руссю та Візантією трималися на взаємній зацікавленості держав одна в одній. Київ шукав шляхи для збагачення правлячої верхівки. Візантійська імперія була зацікавлена в молодому партнері, котрий міг би ще більше пожвавити її торгівлю та обіг грошей.

 

Перший торговельний договір було підписано у 907 p., коли Олег на чолі 80-тисячного війська здійснив похід на Константинополь з метою примусити імператора відновити виплату данини Київській державі та надати привілеїв руським купцям.

 

Цей трактат було підписано під тиском з боку Русі, що фактично нав'язала свої умови імперії. Цікавим є договір 911 р. між Олегом та грецькими імператорами Левом та Олександром. У трактаті згадуються численні попередні усні угоди між Руссю та Візантією: "...Русью, многажды право судимохъ, но точью простословесснъ...".

 

За умовами договору, сторони взаємно обіцяють мир та дружбу і передбачають форму й спосіб спорів, що можуть виникнути між греками та русинами. Очевидно, після офіційного дипломатичного визнання Русі Візантійською імперією між обома державами були досить активні торговельні відносини, а значить, виникали суперечки, позови, які вимагали законодавчого врегулювання. Заслуговує на увагу той факт, що вперше за історію русько-візантійських відносин у договорі було сформульовано загальний закон, котрий мав попередити будь-яке зіткнення між грецькими та слов'янськими законами. Загальні норми мають джерело права, і довгий час між вченими не було єдності в питанні, чиє право (руське чи візантійське) превалювало в загальному законі.

 

М. Ф. Володимирський-Буданов, вказуючи на компроміс між слов'янським звичаєвим правом та грецьким законодавством, висловлювався на користь першого п. Дослідник Р. Дарест вважав, що інакше й бути не могло, оскільки у разі зіткнення двох народів нерівної цивілізації поступки завжди робить той, хто стоїть вище за розвитком На нашу думку, важко сказати, чи можна робити таку чітку градацію на виші та нижчі ступені цивілізації. Існують об'єктивні закони суспільного розвитку, і досягнення народом державного рівня свідчить, що цьому сприяли об'єктивні чинники, і ніяк не характеризує сам народ як такий. В. І. Сергіевич головним джерелом права русько-візантійських угод вважає грецьке право. Д. Я. Самоквасов доводить, що в договорах відтворилося лише слов'янське право ". На думку Р. Л. Хачатурова, в угодах було створено загальний закон, що майже повністю запозичений з руського. Б. Д. Греков та С. В. Юшков доводили, що в основу договорів було покладено закони та звичаї стародавньої Русі.

 

З аналізу статей договорів видно, що джерелом права став загальний закон, більшість норм якого були руськими звичаєвими. Візантія об'єктивно була більш зацікавленою стороною і погоджувалася на запозичення слов'янських правил. Розстановку політичних сил у Східній Європі не можна назвати сприятливою для Візантії, котра потребувала військової допомоги з боку русів. Київська ж держава була зацікавлена в збагаченні правлячої верхівки, до якої входив не лише київський князь з оточенням, а й племінні князі. Р. Іванченко звертає увагу на те, що християнизована еліта київського князя не поспішала приймати в своє середовище провінційну родову аристократію 1S, але й конфліктувати з нею також не бачила сенсу, адже Русь зміцнювала своє становище шляхом поширення влади на племінні княжіння. Найшвидшим шляхом збагачення вважалися торгівля й війна. Візантія, що в цей час захищала східні кордони від арабів, не була зацікавлена у військовому конфлікті з Руссю. Імперії було вигідніше зробити поступки на користь руського права й надати привілеї руським купцям.