І. Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

1. За змістом ч. 4 ст. 32 Конституції України та ст. 277 ЦК України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

З матеріалів справи вбачається, що звернення відповідачів містять інформацію про вчинення злочинів позивачкою і були адресовані голові обласної державної адміністрації, народному депутатові України, громадському діячеві.

З постанови про закриття кримінальної справи вбачається, що за результатами проведеного досудового слідства в діях позивача та інших посадових осіб товариства з обмеженою відповідальністю відсутні ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України.

За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що метою звернення до громадських і політичних діячів та посадових осіб органів державної влади було не поширення недостовірної інформації щодо позивачки, а реалізація відповідачами свого конституційного права, визначеного ст. 40 Конституції України.

(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-27554св15).

2. Відповідно до вимог частин 3 і 4 ст. 277 ЦК України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Чинним цивільним законодавством закріплена презумпція добропорядності особи, а тому згідно з положеннями статті 10 ЦПК України обов’язок довести, що поширена про позивача інформація є достовірною, покладається на відповідача.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-18964св14).

3. Відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень ст. 10 Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

(Ухвала ВССУ від 18 лютого 2015 року в справі № 6-42386св14).

4. При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.

Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадови особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

У зв’язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Встановлено, що позивач є публічною особою, тому відкритий для суворої критики і пильного нагляду громадськості, й межа допустимої критики щодо такої особи є значно ширшою.

(Ухвала ВССУ від 13 травня 2015 року в справі № 6-6678св15).

ІІ. Право власності

1. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 761 ЦК України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди нежитлової будівлі, суд виходив із того, що на момент укладення договору оренди від 28 квітня 2014 року відповідач мала необхідний обсяг прав, а саме відповідно до рішення суду від 11 грудня
2012 року була власником спірного приміщення, а тому могла ним розпоряджатися.

При цьому суд не врахував, що зі скасуванням судового рішення втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають, а тому після скасування 10 жовтня 2014 року рішення суду від 11 грудня 2012 року, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу від 18 вересня 2006 року, за яким позивач набула право власності на спірне нерухоме майно, її право власності на це майно є поновленим з моменту ухвалення цього скасованого рішення, тобто з 11 грудня 2012 року.

(Ухвала ВССУ від 19 серпня 2015 року в справі № 6-16945св15).

 

2. У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в ч. 1 ст. 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об’єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об’єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно з ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За змістом частин 4 та 7 ст. 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва зазначені в цих пунктах особи можуть вимагати від особи, яка здійснила самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об’єкта або проведення його перебудови власними силами або за її рахунок, приведення земельної ділянки у попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту вищевказаної правової норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Якщо позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна заявлений суб’єктом владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення контролю у сфері регулювання земельних відносин, у зв’язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва (ч. 7 ст. 376 ЦК України), судам слід перевіряти, чи не є відносини між сторонами публічно-правовими та чи підлягає зазначений спір вирішенню в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-127св15).

3. Виходячи зі ст. 216 ЦК України наслідок недійсності правочину – реституція – настає незалежно від наявності вини сторін правочину в тому, що правочин є недійсним. Майно повертається стороні, яка передала його за недійсним правочином, лише тому, що правочин визнано недійсним, і добросовісність сторони, яка набула майно за таким правочином, до уваги не береться.

Відповідно до статей 387, 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У зв’язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст. 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-14962св15).

4. У ч. 2 ст. 388 ЦК України передбачено, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Отже, відповідно до вимог ст. 388 ЦК України держава гарантує захист права власності добросовісного набувача (особа, яка придбала майно з публічних торгів) на придбане майно тим, що таке майно не може бути витребувано у нього в разі, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Водночас визнання судом порушення такого порядку є підставою для визнання прилюдних торгів недійсними та витребування проданого майна від добросовісного набувача.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-8007св15).

5. Виходячи зі змісту ст. 42 ЗК України в системному взаємозв’язку зі
ст. 88 ЗК України, земельна ділянка, на якій розташований багатоквартирний житловий будинок, може бути передана об’єднанню співвласників багатоквартирного житлового будинку в спільну часткову власність як єдиний об’єкт права власності, при цьому поділ такої земельної ділянки чи виділ з неї окремої частини законодавством не передбачений. Порядок володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, визначено положеннями ст. 88 ЗК України, і в разі виникнення між співвласниками спору такий спір згідно зі ст. 158 ЗК України підлягає вирішенню в судовому порядку.

Право власності чи користування виникає лише з моменту державної реєстрації цих прав. Судом було встановлено, що земельна ділянка, яка є прибудинковою територією і на якій розташований спірний паркан, не перебуває у власності чи користуванні співвласників будинку, тому самовільне встановлення відповідачкою паркану перешкоджає іншим співвласникам, у тому числі і позивачу, вільно користуватися прибудинковою територією, а отже позовні вимоги в частині знесення паркану є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року у справі № 6-6389св15).

6. Відповідно до статей 120, 123 ЦК УРСР 1963 року майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності.

Вирішуючи спір та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив з того, що в погосподарській книзі тип спірного двору сільською радою було помилково віднесено до колгоспного двору. Проте такий висновок зроблено з неправильним тлумаченням чинного на той час відповідного законодавства.

Згідно з п. 20 Вказівок по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, якщо у виконкому сільської Ради виникають спірні випадки при визначенні суспільної групи господарства, то питання передається на розгляд виконкому районної ради. У зв’язку з цим самовільне, усупереч записам погосподарської книги сільської ради, віднесення господарства до іншої суспільної групи є передчасним.

(Ухвала ВССУ від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-18530св15).

7. Відповідно до ч. 2 ст. 382 ЦК України власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Тобто право володіння, користування та розпорядження допоміжними приміщеннями мають усі співвласники житлового будинку.

Згідно з ч. 2 ст. 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою усіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-4000св15).

8. Відповідно до ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Перерозподіл часток у праві спільної часткової власності не тягне за собою припинення предмета іпотеки як об’єкта нерухомого майна, переданого в іпотеку.

(Ухвала ВССУ від 04 листопада 2015 року в справі № 6-22270св15).

9. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у процесі приватизації громадяни набувають право власності на квартири та допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, є самостійним об’єктом цивільно-правових відносин і до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-8823св15).

10. Порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та перелік документів, що підлягали оформленню на час виникнення спірних правовідносин, регулювався Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 (зі змінами та доповненнями).

Суд не перевірив, чи перебував в управлінні відкритого акціонерного товариства житловий фонд і чи створювався відповідний орган приватизації, оскільки у п. 13 чинного на час виникнення правовідносин вищезазначеного Положення та у п. 13 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України
від 16 грудня 2009 року № 396, передбачалося, що приватизація здійснюється уповноваженими на це органами.

(Ухвала ВССУ від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-21722св15).

11. Згідно зі ст. 349 ЦК України право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

Суди зазначене не врахували, не дали оцінку тому, чи вносились за заявою власника спірного майна зміни до державного реєстру щодо його знищення, та дійшли передчасного висновку про те, що відповідно до вимог
ч. 4 ст. 346, ст. 349 ЦК України право власності припиняється в разі знищення майна, а подання власником знищеного майна відповідної заяви є лише моментом припинення права власності.

Тобто лише з моменту внесення відповідних змін до державного реєстру припиняється право на це майно.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-29608св15).

ІІІ. Земельне право

1. Статтею 13 Закону України «Про оцінку земель» встановлено випадки обов’язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок. Зокрема, нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до державних стандартів, норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення проводиться не рідше ніж один раз на 5–7 років (ст. 18 Закону України «Про оцінку земель»).

З огляду на наведене нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки – підставою для перегляду розміру орендної плати.

(Ухвала ВССУ від 29 липня 2015 року в справі № 6-9164св15).

2. Пунктом 38 спірного договору оренди земельної ділянки визначено, що дія договорів припиняється шляхом їх розірвання за взаємною згодою сторін, а за рішенням суду на вимогу однієї сторони – лише в разі невиконання другою стороною обов’язків, випадкового знищення земельної ділянки, а також з інших підстав, визначених законом.

Згідно з п. 39 указаного договору розірвання договору в односторонньому порядку не допускається.

Пунктом 40 спірного договору оренди землі передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для зміни або розірвання договору.

Згідно зі ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Таким чином, суди, вирішуючи справу та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, не надали належної оцінки тому, що умовами договору оренди земельної ділянки, укладеного між сторонами, було передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для зміни або розірвання договору.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року у справі № 6-4779св15).

3. Частиною 4 ст. 122 ЗК України передбачено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Проте суди не врахували, що відповідно до Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» земельні частки (паї) не є землями державної чи комунальної власності, їх надання здійснюється за рішенням відповідних сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації, з урахуванням їх місця розташування.

Отже, Головне управління Держземагенства у Дніпропетровській області законодавчо не наділене повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, оскільки це суперечить вимогам ч. 4 ст. 122 ЗК України.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року у справі № 6-10584св15).

4. Згідно зі ст. 158 ЗК України суди вирішують спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян-заявників, у разі їхньої незгоди з рішенням органу місцевого самоврядування чи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Таким чином, встановлення меж земельних ділянок до компетенції суду не належить.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-46516св14).

5. Згідно з ч. 1 ст. 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Посилання позивача на те, що ст. 1225 ЦК України передбачена можливість успадкування права постійного користування земельною ділянкою і таке право ним було успадковане, не узгоджується з вимогами чинного законодавства, зокрема з ч. 1 ст. 407 ЦК України та ч. 5 ст. 102¹ ЗК України, якими передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису та не передбачено судового порядку його встановлення.

Наявність чи відсутність такого договору судами не встановлена.

Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, виданий на ім’я спадкодавця, надавав останньому право користуватися земельною ділянкою. При цьому позивач (спадкоємець) не позбавлений можливості звернутися до власника цієї земельної ділянки для оформлення своїх прав на користування нею.

(Ухвала ВССУ від 04 лютого 2015 року в справі № 6-38310св14).

IV. Зобов’язання, що виникають з договорів та інших правочинів
(у тому числі кредитно-іпотечні спори)

1. Відповідно до частин 1 та 2 ст. 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Правила, за якими має здійснюватися тлумачення правочину, закріплені у частинах 3, 4 ст. 213 ЦК України. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з’ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За змістом вказаних норм тлумачення змісту правочину можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони.

Тобто тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов'язком і лише за умови наявності спору.

Крім порушення вказаних вимог чинного законодавства, справу було розглянуто не в позовному провадженні, чим було порушено порядок її розгляду та постановлено за результатами її розгляду ухвалу замість рішення суду.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-17858св15).

2. Задовольняючи частково позов, суди формально послалися на загальні зобов’язальні норми права та на загальні положення про договір (статті 526, 627 і 629 ЦК України), проте, порушуючи вимоги статей 212–214, 315 ЦПК України, не спростували доводів відповідача та не встановили, які саме зобов’язання виникли між сторонами, який правочин ними укладено та які права й обов’язки випливають з цього договору з огляду на те, що договір про наміри, в якому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (ч. 4 ст. 635 ЦК України).

Крім того, порушуючи вимоги п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України, суд першої інстанції у порядку, передбаченому ст. 32 ЦПК України, не з’ясував питання про склад осіб, які беруть участь у справі.

Так, із тристороннього меморандуму вбачається, що його стороною також є Благодійна організація, яка, як випливає зі змісту договору, мала певні зобов’язання за вимогами позивачки, проте як співвідповідач залучена не була, а статус третьої особи і статус відповідача у цивільному процесі є різними за своїми процесуальними правами, обов’язками та наслідками їх здійснення.

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року в справі № 6-18229св15).

3. Виходячи зі ст. 216 ЦК України наслідок недійсності правочину – реституція – настає незалежно від наявності вини сторін правочину в тому, що правочин є недійсним. Майно повертається стороні, яка передала його за недійсним правочином, лише тому, що правочин визнано недійсним, і добросовісність сторони, яка набула майно за таким правочином, до уваги не береться.

Відповідно до статей 387, 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У зв’язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст. 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-14962св15).

4. Задовольняючи позов про визнання договору дарування квартири недійсним, суд послався на положення ст. 229 ЦК України, не звернувши уваги на те, що позивач правовою підставою позову зазначав положення ст. 230 ЦК України і своїх позовних вимог не змінював (ст. 31 ЦПК України). Вказані норми регулюють різні правовідносини, а саме: ст. 229 ЦК України – недійсність правочину внаслідок помилки щодо обставин, які мають істотне значення; ст. 230 ЦК України – недійсність правочину внаслідок навмисного введення сторони в оману.

Змінивши правове обґрунтування позову та застосувавши як підставу для задоволення позову ст. 229 ЦК України (вчинення правочину під впливом помилки), на яку позивач не посилався при його пред’явленні, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

(Ухвала ВССУ від 27 травня 2015 року в справі № 6-8493св15).

 

5. Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов’язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно з ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Наявність боргових зобов’язань дарувальника перед обдарованим на час укладення договору дарування не може вважатися тяжкою обставиною у розумінні положень ч. 1 ст. 233, ст. 717 ЦК України.

(Ухвала ВССУ від 24 червня 2015 року в справі № 6-7273св15).

6. Задовольняючи позовні вимоги та визнаючи договір дарування недійсним, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що, укладаючи договір дарування, позивач помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов’язків сторін, які виникнуть після його укладення, оскільки вона дізналась, що відповідач має борги перед банком і не зможе надавати їй необхідну матеріальну допомогу, а квартира, в якій вона проживає, є предметом іпотеки за кредитним договором.

Разом з тим обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Правочини, вчинені під впливом помилки, належать до правочинів з вадами внутрішньої волі, яка могла сформуватися в умовах неправильного уявлення особи про обставини, що мають істотне значення на момент вчинення правочину.

Отже, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, та надати відповідні докази, які свідчили б про її помилку, зокрема, щодо правової природи правочину.

(Ухвала ВССУ від 17 червня 2015 року в справі № 6-7810св15).

7. Відповідно до ч. 2 ст. 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відмовляючи у позові про визнання дійсним договору купівлі-продажу автомобіля, суди обґрунтовано дійшли висновку, що порядок набуття права власності на транспортні засоби пов’язаний з обов’язковою реєстрацією власником придбаного автомобіля у відповідних органах (ч. 3 ст. 34 Закону України «Про дорожній рух», пункти 7, 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок
і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388), а тому положення
ст. 220 ЦК України на спірні відносини не поширюються.

(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-9930св15).

8. Суди, вирішуючи питання про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним з підстав виходу представника товариства за межі наданих йому повноважень, мають звертати увагу на вимоги ч. 1 ст. 241 ЦК України, згідно з якою правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Суди не перевірили доводів відповідача про те, що відбулося схвалення позивачем оспореного правочину шляхом його виконання.

Крім того, суди при розгляді справи не врахували вимог закону, викладених у ч. 3 ст. 92 ЦК України, згідно з якими у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

(Ухвала ВССУ від 16 вересня 2015 року в справі № 6-10533св15).

9. Відповідно до ч. 3 ст. 62 ЦК УРСР (ч. 3 ст. 238 ЦК України) представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є.

Проте апеляційний суд не врахував, що договір купівлі-продажу
від 14 березня 1998 року укладали представник продавця, який є батьком відповідачів, та представник покупців (відповідачів), яка є матір’ю відповідачів, тобто представник продавця і представник покупців як законні представники діяли в інтересах своїх дітей.

(Ухвала ВССУ від 02 вересня 2015 року в справі № 6-12765св15).

10. Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України та ч. 1 ст. 20 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин – березень 2009 року) договір оренди землі підлягає державній реєстрації та відповідно до ч. 1 ст. 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України, ст. 18 Закону України «Про оренду землі» є укладеним з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до роз’яснень, викладених у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», недійсним може бути визнано лише укладений договір.

У разі якщо на виконання неукладеного договору стороною передчасно передано майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212–1215 ЦК України).

(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-8980св15).

 

11. Правочин як вольова дія є поєднанням волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов’язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

Волевиявлення є важливим чинником, без якого неможливе вчинення правочину, що узгоджується зі свободою договору, визначеною ст. 627 ЦК України.

Отже, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний документ.

Результати аналізу статей 202, 203, 215, 638 ЦК України, ст. 20 Закону України «Про оренду землі» та ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» дають підстави для висновку про те, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, склали та скріпили підписом письмовий документ, у якому зафіксовані правові наслідки цього правочину.

Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом зовнішнім щодо договору.

(Ухвала ВССУ від 04 лютого 2015 року в справі № 6-26608св14).

12. Відповідно до ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

За змістом ст. 1059 ЦК України та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України
від 12 листопада 2003 року № 492, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошових сум підтверджується договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що її замінює.

У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

(Ухвала ВССУ від 27 травня 2015 року в справі № 6-48090св14).

13. Процедура виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон), який є спеціальним законом у таких правовідносинах. Отже, у спорах, пов’язаних з виконанням банком, у якому запроваджена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов’язань перед його кредиторами, норми Закону є спеціальними, а вказаний Закон є пріоритетним стосовно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.