Хііі. Звернення рішень до виконання і контроль за їх виконанням

1. Нормами розділу VII ЦПК України, Законом України «Про судовий збір» не передбачено необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, отже, за подання такої скарги судовий збір не сплачується.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-23356св15).

2. Згідно зі ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Апеляційний суд, зазначивши загальні формальні фрази щодо відповідності дій державного виконавця Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, не конкретизував їх норми і не зазначив відповідних мотивів.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-29061св15).

3. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї з сторін виконавчого провадження державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником.

У разі заміни сторони (юридичної особи) у виконавчому написі нотаріуса, який пред’явлено до державної виконавчої служби, стороні необхідно звернутися до суду з письмовою заявою про заміну сторони у виконавчому написі.

Частиною 4 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, − до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Суд наведених норм закону не врахував та помилково постановив ухвалу про заміну сторони виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства, не звернувши уваги на те, що виконавче провадження було відкрито з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса, а не виконавчого листа, виданого судом на підставі судового рішення, ухваленого у порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 18 березня 2015 року в справі № 6-3281св15).

4. Накладення арешту на спірне майно застосовано в межах виконання ухвали суду про забезпечення позову, а не в межах виконавчого провадження про виконання судового рішення відповідно до норм Закону України «Про виконавче провадження».

Таким чином, предметом заявленого позову є питання про скасування заходів забезпечення позову, застосованих в іншій цивільній справі, порядок вирішення якого визначений статтями 151–154 ЦПК України, а не шляхом подання окремого позову про звільнення майна з-під арешту.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-2425св15 ).

5. У ч. 2 ст. 388 ЦК України передбачено, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Отже, відповідно до вимог ст. 388 ЦК України держава гарантує захист права власності добросовісного набувача (особа, яка придбала майно з публічних торгів) на придбане майно тим, що таке майно не може бути витребуване у нього в разі, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Водночас визнання судом порушення такого порядку є підставою для визнання прилюдних торгів недійсними та витребування проданого майна від добросовісного набувача.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-8007св15).

6. Звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду є кінцевою стадією виконання рішення суду про звернення стягнення, а тому попередній дозвіл органу опіки та піклування на відчуження домоволодіння, в якому право користування належить малолітній дитині, не потрібен. Така згода потрібна при укладенні договору іпотеки, якщо предметом іпотеки мають право користуватись чи володіти діти, а не при виконанні рішення суду та проведенні прилюдних торгів. Тому відсутні порушення ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».

(Ухвала від 30 вересня 2015 року в справі № 6-39908св14).

7. Відповідно до ч. 6 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами.

При цьому згідно з ч. 3 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто в разі виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів, якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Тобто зазначені норми закону передбачають можливість задоволення вимог кредитора, які не забезпечені заставою/іпотекою, проте за певних умов, визначених наведеною вище нормою права.

Отже, заставодержатель має переважне право на задоволення його вимог про стягнення боргу з боржника шляхом звернення стягнення на заставлене майно, але повинен довести, що заборгованість відповідача перед ним значно перевищує вартість предмета застави.

(Ухвала ВССУ від 29 квітня 2015 року в справі № 6-1596св15).

8 Згідно зі ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Разом з тим порядок і спосіб оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого в межах кримінальної справи (кримінального провадження) визначені нормами КПК України та віднесені до провадження у кримінальних справах (кримінального провадження).

Банк заявив вимоги щодо звільнення предмета іпотеки з-під арешту, накладеного постановою слідчого прокуратури в межах кримінальної справи, а тому справа не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 15 квітня 2015 року в справі № 6-41195св14).

9. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, встановлено Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до ст. 62 вказаного Закону реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного у
ч. 8 ст. 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

Згідно з актом прилюдних торгів продавцем спірного майна є ВДВС, покупцем – відповідач, який набув право власності на спірне майно у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Наслідком задоволення позовних вимог про визнання прилюдних торгів недійсними є не поновлення права власності боржника на майно, що було предметом продажу, а повернення його до ВДВС, у якого настає обов’язок з проведення відчуження такого майна відповідно до вимог чинного законодавства.

(Ухвала ВССУ від 19 серпня 2015 року в справі № 6-16612св15).

10. Дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

Суд наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про визнання прилюдних торгів недійсними, виходячи лише з того, що державний виконавець під час передачі на реалізацію спірної квартири не звернувся до органів опіки і піклування для отримання попереднього дозволу на продаж квартири, право користування якою має дитина, як того вимагає п. 4.5.9 Інструкції про проведення виконавчих дій.

Невиконання державним виконавцем положень зазначеної Інструкції не може бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

При цьому апеляційний суд не звернув уваги на те, що згідно зі ст. 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину. Отже, договір іпотеки недійсним визнаний не був, а згода органу опіки та піклування потрібна для укладення договору іпотеки, а не при виконанні рішення суду щодо реалізації цього договору, тобто його виконання.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-13136св15).

 

11. У разі наявності підстав для визнання публічних торгів недійсними, у первісний стан шляхом реституції повертаються сторони договору – організатор торгів та їх переможець. Отже, після цього майно підлягає повторному продажу з публічних торгів відповідно до порядку, встановленого для виконання судового рішення, оскільки задоволення позову про визнання торгів недійсними не скасовує судового рішення, для виконання якого такі торги були проведені.

Враховуючи те що реституція, тобто повернення у стан, який існував до укладення недійсного правочину, можлива лише між його сторонами, апеляційному суду необхідно було встановити, хто саме є продавцем та покупцем за договором, який було укладено за результатами проведення прилюдних торгів і який у подальшому визнано недійсним.

При цьому варто враховувати, що якщо на підставі укладеного спеціалізованою організацією з ВДВС договору ця організація під час укладення на торгах договору є представником ВДВС, то стороною такого договору є ВДВС. Якщо ж спеціалізована організація виступає на торгах від власного імені на підставі укладеного з ВДВС договору, то стороною договору на прилюдних торгах є спеціалізована організація.

(Ухвала ВССУ від 28 жовтня 2015 року в справі № 6-18908св15).

 

12. Неоскарження позивачем дій державного виконавця під час виконання судового рішення саме по собі не є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання прилюдних торгів недійсними.

(Ухвала ВССУ від 28 січня 2015 року в справі № 6-25821св14).