Vііі. Зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди

1. Згідно зі ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов’язаннях передбачає презумпцію вини. Якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу саме на відповідача покладено обов’язок доведення відсутності його вини в завданні шкоди позивачу.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-21351св15).

2. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Із позовних вимог щодо визнання незаконними дій суб’єкта владних повноважень – прокуратури щодо відмови у винесенні постанови про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконних дій правоохоронних органів, та зобов’язання прокуратури прийняти відповідне рішення вбачається, що спір має публічно-правовий характер, а отже, підлягає розгляду за правилами, встановленими КАС України.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48075св14).

3. Статтями 1, 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» визначено вичерпні переліки підстав для відшкодування шкоди та випадків, за яких виникає право на відшкодування такої шкоди, до яких, зокрема, входить незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконна конфіскація майна, незаконне накладення штрафу.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про міліцію» працівники органів міліції несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями або бездіяльністю в межах, встановлених законом.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач обґрунтував свої вимоги двома підставами: незаконне притягнення до адміністративної відповідальності, за яке настає відповідальність згідно із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»; неправомірні дії працівника міліції, у результаті чого позивачеві завдано тілесні ушкодження, за що несе відповідальність орган міліції, у якому працював винний.

Із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства вбачається, що відшкодуванню за рахунок коштів Державного бюджету України згідно із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» підлягає шкода, завдана незаконним притягненням до адміністративної відповідальності, а шкода, завдана працівником міліції, який перевищив свої службові обов’язки, відшкодовується на загальних підставах, передбачених ЦК України.

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-14272св15).

4. Дія Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не поширюється на вимоги позивача, визнаного потерпілим у кримінальному провадженні.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-16602св15).

5. Кожна особа, яка придбала квиток на проїзд у морському, залізничному, приміському або міжміському транспорті, вважається застрахованою, підтвердженням чого є квиток або страховий поліс на окремому бланку.

Між сторонами виникли зобов’язання перевезення, що врегульовані відповідними нормами законодавства, зокрема, статтями 910, 927, 928 ЦК України, законами України «Про транспорт» та «Про автомобільний транспорт», які не містять умов, за яких перевізник має відшкодовувати моральну шкоду його пасажиру – користувачу послуги з перевезення автомобільним транспортом.

Законодавством, яке регулює страхові відносини, виплата моральної шкоди особі, яка отримала травму внаслідок нещасного випадку на транспорті, не передбачена.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-29899св15).

6. Згідно зі ст. 40 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» суми, одержані в рахунок страхових виплат потерпілим або особою, яка має право на ці виплати, можуть бути утримані Фондом соціального страхування від нещасних випадків, якщо рішення про їх виплату прийнято на підставі підроблених документів або подано свідомо неправдиві відомості, а також якщо допущено помилку, яка впливає на суму страхових виплат.

За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.

У ст. 1215 ЦК України встановлено випадки, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.

Так, не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача
(ч. 1 ст. 1215 ЦК України).

Отже, закон встановлює два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата вказаних платежів є результатом рахункової помилки з боку особи, яка проводила цю виплату; по-друге, у разі недобросовісності з боку набувача.

Правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у ст. 1215 ЦК України майно підлягає поверненню у разі наявності цих фактів.

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-13997св15).

7. Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.

Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами, тобто нормами КЗпП України та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема нормами ЦК України.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-30147св15).

ІХ. Спадкове право

1. На спадковий договір, як і на будь-який інший правочин, поширюються загальні вимоги щодо його дійсності, додержання яких є необхідною умовою його чинності.

Відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнано судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Отже, предметом доказування у цьому випадку має бути наявність помилки позивача в розумінні правочину, його наслідків, прав і обов’язків сторін, які існують на момент вчинення правочину.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання спадкового договору частково недійсним, поза увагою судів залишився той факт, що позивач вчинив ряд юридично значимих дій, які передують укладенню спадкового договору та свідчать про його намір укласти саме спадковий договір, а не заповіт.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-6784св15).

2. За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається, по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Визнаючи за позивачем право власності на 1/2 частини спірного будинку на підставі ст. 392 ЦК України, поза увагою суду залишилося те, що предметом цього спору є спадщина, яка відкрилась після смерті 05 липня 1995 року спадкодавця, а отже, правовідносини сторін урегульовані ЦК УРСР 1963 року.

(Ухвала ВССУ від 20 травня 2015 року в справі № 6-8835св15).

3. Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов’язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов’язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов’язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Отже, ухилення характеризується умисною формою вини.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-7893св15).

 

4. Згідно з ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

При визначенні особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Перебування позивача у період з 08 серпня 2011 року по 31 січня 2012 року на роботі в м. Києві в робочі дні з двома вихідними, субота і неділя, коли нотаріальні контори не працюють, не є поважною причиною, що унеможливлювала чи в інший спосіб перешкоджала їй здійснити своє право, передбачене ст. 1269 ЦК України.

Крім того, обставини, на які посилалась позивач як на обґрунтування своїх вимог, не перешкоджали останній звернутися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за місцем її роботи з наступним надісланням такої заяви поштою до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, що передбачено Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами Україні, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, чинною на момент відкриття спадщини.

(Ухвала ВССУ від 27 травня 2015 року в справі № 6-2029св15).

5. Частиною 1 ст. 1297 ЦК України встановлено обов’язок спадкоємця звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.

Отже, за наявності умов у спадкоємця для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину позовні вимоги про визнання права на спадщину задоволенню не підлягають. Особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, зокрема в разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-1264св15).

 

6. У разі коли спадкодавець звернувся до органу приватизації з відповідною заявою і мав право на безоплатне отримання квартири, а в приватизації йому не могло бути відмовлено, то на спірну квартиру відкривається спадщина (ч. 5 п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»).

Проте в цьому випадку приватизація була визнана недійсною у зв’язку з порушенням житлових прав іншої особи, що встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, а тому висновки суду щодо набуття права власності спадкодавця на спірну квартиру в порядку приватизації не можна вважати правильними.

(Ухвала ВССУ від 01 квітня 2015 року в справі № 6-4448св15).