Місце спадкового права в цивільному праві.

Спадкове право посідає особливе місце в системі цивільного права. Незважаючи на свій консерватизм, воно залишається актуальним у кожній державі, з огляду на його нерозривний зв'язок із правом власності. Спадкове право певним чином стосується кожної людини, оскільки хоча б раз у житті кожна особа стає спадкоємцем і, на жаль, наприкінці свого життя приречена стати спадкодавцем.

Спадкове право вважається частиною цивільного права, однак питання щодо його місця в системі цивільного права в юридичній літературі було і залишається дискусійним. Всі дослідники спадкового права доходять висновку про те, що воно є окремим елементом в системі цивільного права, однак природа цього елементу визначається ними по-різному. Так, одні автори вважають спадкове право підгалуззю цивільного права, на думку інших - спадкове право є інститутом цивільного права, окремі автори зазначають, що спадкове право є одночасно й інститутом, і підгалуззю цивільного права.

Визначення місця спадкового права в системі цивільного права неможливе без з'ясування змісту таких категорій як "інститут" та "підгалузь". Під правовим інститутом у теорії права розуміють стійку групу правових норм, що регулює в межах галузі права певний різновид суспільних відносин. Традиційно виділяють такі ознаки правового інституту:

1) однорідність фактичного змісту. Кожний інститут призначений для регулювання самостійної, відносно відокремленої групи відносин або окремих вчинків, дій людей;

2) юридична єдність правових норм. Норми, які входять у правовий інститут, утворюють єдиний комплекс, виражаються в загальних положеннях, правових принципах, специфічних правових поняттях, що створює особливий, притаманний для даного виду відносин правовий режим регулювання;

3) нормативна відокремленість, тобто відокремлення норм, що створюють правовий інститут, у главах, розділах, інших структурних частинах закону або іншого нормативно-правового акта;

4) повнота відносин, які регулюються даним правовим інститутом. Інститут права містить такий набір норм, який покликаний забезпечити безпрогалинність відносин, що ним регулюються.

Крупні та складні за своєю структурою галузі поряд із інститутами містять ще один компонент - підгалузь права. Проте, на відміну від правового інституту, підгалузь права обов'язковим компонентом кожної галузі права не є, Підгалуззю права є певне угруповання інститутів цивільного права, що становлять великі зосередження правових норм, диференційовані за принципом їх суті та змісту6. У самій назві "підгалузь" етимологічно закріплена його своєрідна подвійність - це вже не інститут, але ще й не галузь.

Визначаючи місце спадкового права в системі цивільного права, справедливим видається кваліфікувати його саме як підгалузь. Спадкове право становить сукупність однорідних і предметно пов'язаних цивільно-правових інститутів, що регламентують порядок та умови переходу майнових, а в деяких випадках і особистих немайнових прав та обов'язків померлої особи до інших осіб. До інститутів спадкового права можна віднести - інститут спадкування за законом, інститут спадкування за заповітом, інститут виконання заповіту тощо.

Особливість спадкового права як підгалузі права визначається предметом регулювання у межах предмета цивільно-правового регулювання. Власне, спадкове право має "підпредмет". Предметом регулювання спадкового права виступають суспільні відносини, які виникають внаслідок специфічного юридичного факту - смерті фізичної особи (оголошення фізичної особи померлою) і опосередковують перехід прав та обов'язків цієї особи до інших осіб - спадкоємців. Водночас, спадкове право регулює і такі суспільні відносини, які за своєю сутністю не можна віднести до спадкових - наприклад, складення заповіту, його скасування.

Спадкове право має і власні внутрігалузеві принципи. Вони становлять основні засади, відповідно до яких будується спадкове право як система правових норм, а також здійснюється спадково-правове регулювання суспільних відносин. Принципи спадкового права мають внутрішньогалузевий характер і ґрунтуються на загальних принципах цивільного права. До принципів спадкового права відносять: принцип універсального спадкового наступництва; принцип свободи заповіту; принцип забезпечення прав та інтересів обов'язкових спадкоємців; принцип урахування не тільки дійсної, але й припустимої волі спадкодавця; принцип свободи вибору спадкоємців, які закликаються до спадкування; принцип охорони основ правопорядку і моралі, інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних та юридичних осіб щодо спадкування; принцип охорони самої спадщини від будь-яких протиправних або аморальних посягань.

Відносна самостійність спадкового права виражається в існуванні комплексу загальних норм, які застосовуються незалежно від виду спадкування, а також від складу спадщини. Серед таких загальних норм слід назвати правила, що закріплюють поняття спадкування, відкриття спадщини та місце її відкриття, усунення від права на спадкування тощо.

Слід наголосити і на тому, що норми, які регулюють спадкове право, розміщені в окремій книзі ЦК України (Кн. 6). Наведене вище дає змогу кваліфікувати спадкове право саме як підгалузь системи цивільного права.

 

Розвиток спадкового права.

Спадкове право - це один з найдавніших інститутів цивільного права, який пройшов значний шлях розвитку, водночас у ньому залишилися стародавні загальні риси спадкування: заповіт, позбавлення права спадкування тощо. Тому сучасне спадкове право, у тому вигляді, як воно наведене в ЦК, можна вважати надбанням багатьох поколінь правознавців і видатних вчених - юристів України.

Процес переходу майна після смерті особи до інших почав відбуватися ще за первіснообщинного ладу. В перший період цього ладу, за матріархату існував груповий шлюб, при якому група чоловіків перебувала в шлюбі з групою жінок. Роль жінки була значною як при веденні господарства, так і в сім'ї. Оскільки за такої різноманітності зв'язків жінки з чоловіками важко було визначи­тись, хто є батьком дитини, рід визначався по материнській лінії. Цим пояснюється те, що належне померлому майно розподілялося між родичами, частіше переходило у спадщину найближчим кровним родичам з боку матері. Якщо по­мирала жінка, її майно переходило до дітей та сестер (але не до братів). Чоловік і жінка не могли успадковувати один після одного, оскільки вони не були члена­ми одного роду, а спадкування відбувалося по лінії роду. Найбільш цінні предме­ти індивідуального користування ховали разом з померлим.

Головна ідея спадкування, яка є основним його принципом і донині, утворилась ще за часів створення патріархальних родин. Розмірковуючи з позицій примітивної правосвідомості, можна сказати, що зі смертю людини випадає суб’єкт прав, і внаслідок цього майно, що належить покійному, стає безхазяйним, вимоги втрачають свого кредитора, а борги – свого боржника. Причому, відгуки цього примітивного уявлення можна знайти навіть у римському праві пізнього періоду, коли передбачалися випадки захоплення речей померлого будь-ким. Це можна зрозуміти, якщо суспільство являє собою групу ізольованих індивідів і не містить у собі інших, тісних осередків.

За патріархату такий порядок спадкування, при якому все майно розподілялося між членами роду, замінюється агнатським порядком спадкування, тобто спадщина розподілялася між родичами домовладики, які були тісно пов'язані кровним зв'язком. Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики.

Наприкінці патріархату спадкоємцями першої черги визнавалися діти спадкодавця, але в своїх правах вони не були в однаковому становищі. Так, після смерті батька спадкове майно переходило до синів, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і забезпечити їх приданим. Дочки померлого закликалися до спад­щини лише за відсутності у спадкодавця синів. Наприкінці родового ладу виник інститут спадкування за заповітом.

Найбільш цікавим з точки зору досконалості і поетапності розвитку в період рабовласницького ладу є спадкове право Римської імперії. Звичайно, спадкове право існувало в Єгипті, Вавилоні, Ассирії, Індії тощо. Але повніше регулювання спадкових правовідносин міститься саме в римському праві.

Римське право розглядало спадкування як універсальне наступництво, за якого спадкоємець, вступивши у спадщину, одним актом набував усю сукупність прав та обов'язків померлого. Разом з тим римському праву було відомо і сингулярне наступництво, тобто надання спадкодавцем певній особі окремих прав без покладення на неї обов'язків.

У більшості феодальних країн питання спадкового права були розроблені мало, не було систематизовано спадкове законодавство. Як за рабовласницького, так і за феодального ладу збереглася чисельна черга спадкоємців. Спадкове право мало становий характер. Так, право одних країн не допускало нерівного шлюбу, право інших обмежувало перехід спадкового майна при нерівному шлюбі. По-різному вирішувало законодавство країн питання спадкування дружини після смерті чоловіка.

Основним джерелом права Київської Русі 11 ст. була „Руська правда”, яка й регулювала спадкові правовідносини. Спадкування мало місце як за заповітом, так і за законом. При спадкуванні за законом спадщина розподілялася між спад­коємцями першої черги - синами померлого - у рівних частках. Дочки, якщо у них були брати, право на спадщину не отримували, лише у разі заміжжя брати давали їм придане. Дружина після смерті чоловіка одержувала своє майно, яке перебувало під опікою чоловіка. Коло спадкоємців за заповітом обмежувалося лише дітьми та одним із подружжя.

Аналіз спадкового права країн у період розвитку капіталізму найкраще проводити, характеризуючи їх найголовні­ші кодифіковані акти. Так, згідно з Французьким ЦК 1804р. спадкове право розглядалося як універсальне правонаступництво. Спадкування відбувалося як за законом, так і за заповітом. Було встановлено і черги спадкоємців за законом: 1) родичі спадкодавця по низхідній лінії; 2) батьки померлого, а також його брати та сестри з їх потомством; 3) дід, баба, прадід, прабаба; 4) інші родичі до 6 коліна включно.

Було встановлено три форми заповіту: власноручний заповіт, публічний заповіт і таємний заповіт.

На відміну від країн континентального права, англо-американське цивільне право не кодифіковано. Необмежена свобода заповіту і відсутність інституту обов'язкової частки - характерна риса англо-американського спадкового права. Цією системою права допускається вільна форма заповіту. Заповідальне розпорядження може бути складено як із скасувальною, так і з відкладальною умовами.

Характерна особливість англо-американського спадкового права полягає в тому, що спадкове право після смерті спадкодавця переходить спочатку не до спадкоємців, а до призначеного заповітом чи судом управителя, який до передачі спадкоємцям майна управляє ним, розраховується за боргами спадкодавця, а спадщину, що залишилася, передає спадкоємцям.

Наступним етапом розвитку спадкового права України є період Литовського князювання. Протягом майже 240 років переважна частина українських земель входила до складу Великого Литовського князівства (1320–1560 рр.). На зміну «Руській Правді» Ярослава Мудрого, тисячолітнім звичаям минулих поколінь при- ходять Литовські статути (видавалися у трьох редакціях 1529, 1566, 1588 рр.). Серед положень приватного (цивільного) шлюбно-сімейного права у Литовському статуті важливу роль відігравали і норми спадкового права. Особливе місце статутом виділено спадкуванню за заповітом (тестаментом), якому присвячено дев’ять артикулів. Право на укладення заповіту було надано шляхетним персонам, а також у певних межах – міщанам та простим людям, які на час вчинення заповіту мали бути у стані «доброї пам’яті і здоровому розу- мі». Не мали права вчиняти заповіти неповнолітні діти, челядь (дворова), полонені, особи з вадами розуму (шалені) та позбавлені честі. Особа, яка укладала заповіт, мала право в будь-який час скасувати його і вчи- нити новий. Статут визначав умови та порядок вчинення заповіту, зокрема щодо його вчинення під час пере- бування на війні, в дорозі, на «чужій землі». Таким чином, саме в Литовських статутах було розвинуто ідею спадкування за заповітом, і поширено його застосування на усю територію тогочасного Литовського Князівства. Саме з цих витоків і було розпо- чато правотворчі пошуки Запорозької Січі та Війська Запорозького.

Основним джерелом дореволюційного спадкового права була ч.1 тому 10 Зводу законів Російської імперії, виданого в 1832-1833рр. Російське дореволюційне право, яке діяло і на території України, не розглядало спадкове майно як єдине ціле, а поділяло його на дві самостійні спадкові маси: родове майно переходило тільки до спадкоємців за законом, а для іншого майна існував загальний порядок спадкування. Спадкування за законом будувалося на принципах кровних родинних зв'язків.

Дореволюційне спадкове право не визнавало спадкоємцями батьків та інших родичів по висхідній лінії, батьки тільки діставали право довічного володіння майном померлих дітей, але лише в тому разі, якщо у самого спадкодавця не було дітей. Другий з подружжя, який залишився, не входив до кола спадкоємців, він отримував право лише на визначену законом частку.

Складати заповіт дозволялося лише у письмовій формі. Заповіти були домашні, нотаріальні, у виняткових випадках - військово-морські, закордонні та ін.

Зазначу, що закон покладав на спадкоємців відповідальність за боргами спадкодавця без обмеження такої відповідальності вартістю спадкового майна. Тільки у двох випадках відповідальність обмежувалася визначеними розмірами: 1) якщо спадкодавець, здійснивши злочин, заподіяв майнову шкоду іншій особі; 2) за наявності безстрокових боргових зобов'язань, виданих спадкодавцем.

Розвиваючись, спадкове право поступово позбулося станового характеру, закріпився принцип єдності спадкової маси, зрівнялися спадкові права жінки зі спадковими правами чоловіка.

Після Жовтневої революції на другому Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, селянських і солдатсь - ких депутатів 19 березня 1918 р. були прийняті Тимчасові положення про соціалізацію землі, в ст. 1 яких зазначалося: «Всяка власність на землю, надра, води, ліси й живі сили природи у межах Української Радянської Республіки скасовується назавжди»11. Одним із наслідків прийняття даного положення було видання Декрету ВЦВК РРФСР від 27 квітня 1918 р. «Про скасування спадкування». Цей декрет і спеціаль- на постанова Народного комісаріату юстиції РРФСР від 21 травня 1919 р. фактично знищили спадкування приватної власності. Але у примітці до ст. 1 Декрету передбачалося, що дія цієї статті не поширюється на випадки, якщо все спадкове майно не перевищує 10 тисяч рублів. По суті, цим Декретом скасовано спадку- вання майна приватних власників, яке радянська влада вважала нажитим не трудовим шляхом. Якщо ж у спадкодавця залишалися повнорідні й неповнорідні брати і сестри, дружина, а також непрацездатні та нуж- денні родичі за прямими низхідною та висхідною лініями, спадкоємці мали лише право на соціальне утри- мання за рахунок спадкового майна у розмірі, що не перевищував прожиткового мінімуму. Такий своєрідний спосіб соціального забезпечення тривав до 20-х років12. Даний акт, на думку вчених-юристів того часу (К. Побєдоносцева, Г. Ф. Шершеневича та ін.), був спробою створити новий соціалістичний порядок спад- кування трудової власності. Але такий стан справ тривав недовго. Інститут спадкування був знову введений в Росії Декретом «Про основні майнові права, визнані РРФСР, охоронювані її законами й захищувані суда- ми РРФСР» від 22 травня 1922 р., й зазнав подальшої розробки в Цивільному кодексі 1922 року

Цивільні кодекси УРСР та інших союзних республік встановили межу максимальної частки у спадщині, яка була скасована тільки 1 березня 1926р. постановою ЦВК РНК СРСР від 29 січня 1926р. З цього часу допускалося спадкування будь-якого розміру спадщини.

Поступово починає розширюватися коло спадкоємців. Так, із введенням з 1 березня 1926р. інституту усиновлення усиновлені та їхнє потомство прирівнюються до родичів усиновителя. На відміну від інших союзних республік, в УРСР не було прийнято закону про обов'язкову частку в спадщині, але судова практи­ка, керуючись ст.1 ЦК УРСР 1922р., визнавала частково недійсними такі заповіти, в яких неповнолітні спадкоємці позбавлялися спадщини.

8 грудня 1961р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набули чинності з 1 травня 1962р. У статтях 117-121 Основ закріплено основні принципові положення спадкового права, які були конкретизовані у нових цивільних кодексах союзних республік, зокрема і в ЦК УРСР, прийнятого 18 липня 1963р. і введеного в дію з 1 січня 1964р.

Незважаючи на оновлення норм багатьох інститутів цивільного права, норми спадкового права, на жаль, не піддавалися істотним змінам. Між тим, як свідчить аналіз практики застосування цих норм, правове регулювання спадкових відносин вимагає істотного оновлення. Нині вони передбачаються у чинному ЦК України.

Спадковому праву в чинному ЦК України присвячена книга шоста, яка називається „Спадкове право”. Книга складається з таких глав: „Загальні положення про спадкування”, „Спадкування за заповітом”, „Спадкування за законом”, „Здійснення права на спадкування”, „Виконання заповіту”, „Оформлення права на спадщину”, „Спадковий договір”.

Спадкове правонаступництво.

Зі смертю фізичної особи більшість прав та і обов'язків, що їй належали, не припиняються і не зникають, а переходять до інших осіб. Отже, виникають відносини цивільного правонаступництва, тобто наступництва однієї особи (спадкоємця) в правах та обов'язках4 іншої (спадкодавця). Реалізувати наступництво в правах та обов'язках попереднього їх носія - померлої фізичної особи - покликані норми підгалузі спадкового права. Таким чином, об'єктом спадкового наступництва є вся сукупність правовідносин спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї смерті.

Слід розрізняти спадкове правонаступництво і правонаступництво після смерті особи. Вважається, що виникнення у набувальника права на отримання внеску в Ощадному банку унаслідок розпорядження власника на випадок смерті — це не випадок спадкового правонаступництва, тут має місце правонаступництво після смерті. На підтвердження цього приводяться такі аргументи: закон не розглядає такого набувальника внеску як спадкоємця і підпорядковує правонаступництво не правилам про спадкоємство, а зовсім іншому правовому режиму, внесок в цьому випадку не включається в спадкову масу, набувальник не стає зобов'язаним по боргах спадкодавця; набувальником внеску може бути визнане будь-яка особа, незалежно від обмежень, які існують відносно спадкоємців.

Таким чином, слід вважати, що спадкове правонаступництво має універсальний характер. Наведене у ст. 1216 ЦК України визначення спадкування у сукупності з іншими нормами спадкового права саме дає підстави стверджувати про подальший розвиток концепції універсальності у вітчизняному законодавстві і, зокрема, наступних її ознак:

- безпосередність універсального правонаступництва, оскільки спадкоємець набуває спадщину без посередньої передачі останньої третім особам;

- одночасність переходу до спадкоємців спадкового майна;

- перехід до спадкоємців прав та обов'язків померлого спадкодавця в усій сукупності, навіть якщо спадкоємці і не знали б про існування деяких з них. Універсальний правонаступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну

частину правомочностей і відмовитися від прийняття іншої. Він не вправі встановити інший порядок набуття прав та обов'язків, не може, наприклад, відмовитися від набуття деяких прав або відповідальності за борги спадкодавця чи поставити прийняття спадщини в залежність від якої-небудь умови.

 

Його види.