Загальна характеристика спадкових правовідносин.

СПАДКОВЕ ПРАВО – КОЛОКВІУМ

Розвиток спадкового права.

Спадкове право - це один з найдавніших інститутів цивільного права, який пройшов значний шлях розвитку, водночас у ньому залишилися стародавні загальні риси спадкування: заповіт, позбавлення права спадкування тощо. Тому сучасне спадкове право, у тому вигляді, як воно наведене в ЦК, можна вважати надбанням багатьох поколінь правознавців і видатних вчених - юристів України.

Процес переходу майна після смерті особи до інших почав відбуватися ще за первіснообщинного ладу. В перший період цього ладу, за матріархату існував груповий шлюб, при якому група чоловіків перебувала в шлюбі з групою жінок. Роль жінки була значною як при веденні господарства, так і в сім'ї. Оскільки за такої різноманітності зв'язків жінки з чоловіками важко було визначи­тись, хто є батьком дитини, рід визначався по материнській лінії. Цим пояснюється те, що належне померлому майно розподілялося між родичами, частіше переходило у спадщину найближчим кровним родичам з боку матері. Якщо по­мирала жінка, її майно переходило до дітей та сестер (але не до братів). Чоловік і жінка не могли успадковувати один після одного, оскільки вони не були члена­ми одного роду, а спадкування відбувалося по лінії роду. Найбільш цінні предме­ти індивідуального користування ховали разом з померлим.

Головна ідея спадкування, яка є основним його принципом і донині, утворилась ще за часів створення патріархальних родин. Розмірковуючи з позицій примітивної правосвідомості, можна сказати, що зі смертю людини випадає суб’єкт прав, і внаслідок цього майно, що належить покійному, стає безхазяйним, вимоги втрачають свого кредитора, а борги – свого боржника. Причому, відгуки цього примітивного уявлення можна знайти навіть у римському праві пізнього періоду, коли передбачалися випадки захоплення речей померлого будь-ким. Це можна зрозуміти, якщо суспільство являє собою групу ізольованих індивідів і не містить у собі інших, тісних осередків.

За патріархату такий порядок спадкування, при якому все майно розподілялося між членами роду, замінюється агнатським порядком спадкування, тобто спадщина розподілялася між родичами домовладики, які були тісно пов'язані кровним зв'язком. Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики.

Наприкінці патріархату спадкоємцями першої черги визнавалися діти спадкодавця, але в своїх правах вони не були в однаковому становищі. Так, після смерті батька спадкове майно переходило до синів, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і забезпечити їх приданим. Дочки померлого закликалися до спад­щини лише за відсутності у спадкодавця синів. Наприкінці родового ладу виник інститут спадкування за заповітом.

Найбільш цікавим з точки зору досконалості і поетапності розвитку в період рабовласницького ладу є спадкове право Римської імперії. Звичайно, спадкове право існувало в Єгипті, Вавилоні, Ассирії, Індії тощо. Але повніше регулювання спадкових правовідносин міститься саме в римському праві.

Римське право розглядало спадкування як універсальне наступництво, за якого спадкоємець, вступивши у спадщину, одним актом набував усю сукупність прав та обов'язків померлого. Разом з тим римському праву було відомо і сингулярне наступництво, тобто надання спадкодавцем певній особі окремих прав без покладення на неї обов'язків.

У більшості феодальних країн питання спадкового права були розроблені мало, не було систематизовано спадкове законодавство. Як за рабовласницького, так і за феодального ладу збереглася чисельна черга спадкоємців. Спадкове право мало становий характер. Так, право одних країн не допускало нерівного шлюбу, право інших обмежувало перехід спадкового майна при нерівному шлюбі. По-різному вирішувало законодавство країн питання спадкування дружини після смерті чоловіка.

Основним джерелом права Київської Русі 11 ст. була „Руська правда”, яка й регулювала спадкові правовідносини. Спадкування мало місце як за заповітом, так і за законом. При спадкуванні за законом спадщина розподілялася між спад­коємцями першої черги - синами померлого - у рівних частках. Дочки, якщо у них були брати, право на спадщину не отримували, лише у разі заміжжя брати давали їм придане. Дружина після смерті чоловіка одержувала своє майно, яке перебувало під опікою чоловіка. Коло спадкоємців за заповітом обмежувалося лише дітьми та одним із подружжя.

Аналіз спадкового права країн у період розвитку капіталізму найкраще проводити, характеризуючи їх найголовні­ші кодифіковані акти. Так, згідно з Французьким ЦК 1804р. спадкове право розглядалося як універсальне правонаступництво. Спадкування відбувалося як за законом, так і за заповітом. Було встановлено і черги спадкоємців за законом: 1) родичі спадкодавця по низхідній лінії; 2) батьки померлого, а також його брати та сестри з їх потомством; 3) дід, баба, прадід, прабаба; 4) інші родичі до 6 коліна включно.

Було встановлено три форми заповіту: власноручний заповіт, публічний заповіт і таємний заповіт.

На відміну від країн континентального права, англо-американське цивільне право не кодифіковано. Необмежена свобода заповіту і відсутність інституту обов'язкової частки - характерна риса англо-американського спадкового права. Цією системою права допускається вільна форма заповіту. Заповідальне розпорядження може бути складено як із скасувальною, так і з відкладальною умовами.

Характерна особливість англо-американського спадкового права полягає в тому, що спадкове право після смерті спадкодавця переходить спочатку не до спадкоємців, а до призначеного заповітом чи судом управителя, який до передачі спадкоємцям майна управляє ним, розраховується за боргами спадкодавця, а спадщину, що залишилася, передає спадкоємцям.

Наступним етапом розвитку спадкового права України є період Литовського князювання. Протягом майже 240 років переважна частина українських земель входила до складу Великого Литовського князівства (1320–1560 рр.). На зміну «Руській Правді» Ярослава Мудрого, тисячолітнім звичаям минулих поколінь при- ходять Литовські статути (видавалися у трьох редакціях 1529, 1566, 1588 рр.). Серед положень приватного (цивільного) шлюбно-сімейного права у Литовському статуті важливу роль відігравали і норми спадкового права. Особливе місце статутом виділено спадкуванню за заповітом (тестаментом), якому присвячено дев’ять артикулів. Право на укладення заповіту було надано шляхетним персонам, а також у певних межах – міщанам та простим людям, які на час вчинення заповіту мали бути у стані «доброї пам’яті і здоровому розу- мі». Не мали права вчиняти заповіти неповнолітні діти, челядь (дворова), полонені, особи з вадами розуму (шалені) та позбавлені честі. Особа, яка укладала заповіт, мала право в будь-який час скасувати його і вчи- нити новий. Статут визначав умови та порядок вчинення заповіту, зокрема щодо його вчинення під час пере- бування на війні, в дорозі, на «чужій землі». Таким чином, саме в Литовських статутах було розвинуто ідею спадкування за заповітом, і поширено його застосування на усю територію тогочасного Литовського Князівства. Саме з цих витоків і було розпо- чато правотворчі пошуки Запорозької Січі та Війська Запорозького.

Основним джерелом дореволюційного спадкового права була ч.1 тому 10 Зводу законів Російської імперії, виданого в 1832-1833рр. Російське дореволюційне право, яке діяло і на території України, не розглядало спадкове майно як єдине ціле, а поділяло його на дві самостійні спадкові маси: родове майно переходило тільки до спадкоємців за законом, а для іншого майна існував загальний порядок спадкування. Спадкування за законом будувалося на принципах кровних родинних зв'язків.

Дореволюційне спадкове право не визнавало спадкоємцями батьків та інших родичів по висхідній лінії, батьки тільки діставали право довічного володіння майном померлих дітей, але лише в тому разі, якщо у самого спадкодавця не було дітей. Другий з подружжя, який залишився, не входив до кола спадкоємців, він отримував право лише на визначену законом частку.

Складати заповіт дозволялося лише у письмовій формі. Заповіти були домашні, нотаріальні, у виняткових випадках - військово-морські, закордонні та ін.

Зазначу, що закон покладав на спадкоємців відповідальність за боргами спадкодавця без обмеження такої відповідальності вартістю спадкового майна. Тільки у двох випадках відповідальність обмежувалася визначеними розмірами: 1) якщо спадкодавець, здійснивши злочин, заподіяв майнову шкоду іншій особі; 2) за наявності безстрокових боргових зобов'язань, виданих спадкодавцем.

Розвиваючись, спадкове право поступово позбулося станового характеру, закріпився принцип єдності спадкової маси, зрівнялися спадкові права жінки зі спадковими правами чоловіка.

Після Жовтневої революції на другому Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, селянських і солдатсь - ких депутатів 19 березня 1918 р. були прийняті Тимчасові положення про соціалізацію землі, в ст. 1 яких зазначалося: «Всяка власність на землю, надра, води, ліси й живі сили природи у межах Української Радянської Республіки скасовується назавжди»11. Одним із наслідків прийняття даного положення було видання Декрету ВЦВК РРФСР від 27 квітня 1918 р. «Про скасування спадкування». Цей декрет і спеціаль- на постанова Народного комісаріату юстиції РРФСР від 21 травня 1919 р. фактично знищили спадкування приватної власності. Але у примітці до ст. 1 Декрету передбачалося, що дія цієї статті не поширюється на випадки, якщо все спадкове майно не перевищує 10 тисяч рублів. По суті, цим Декретом скасовано спадку- вання майна приватних власників, яке радянська влада вважала нажитим не трудовим шляхом. Якщо ж у спадкодавця залишалися повнорідні й неповнорідні брати і сестри, дружина, а також непрацездатні та нуж- денні родичі за прямими низхідною та висхідною лініями, спадкоємці мали лише право на соціальне утри- мання за рахунок спадкового майна у розмірі, що не перевищував прожиткового мінімуму. Такий своєрідний спосіб соціального забезпечення тривав до 20-х років12. Даний акт, на думку вчених-юристів того часу (К. Побєдоносцева, Г. Ф. Шершеневича та ін.), був спробою створити новий соціалістичний порядок спад- кування трудової власності. Але такий стан справ тривав недовго. Інститут спадкування був знову введений в Росії Декретом «Про основні майнові права, визнані РРФСР, охоронювані її законами й захищувані суда- ми РРФСР» від 22 травня 1922 р., й зазнав подальшої розробки в Цивільному кодексі 1922 року

Цивільні кодекси УРСР та інших союзних республік встановили межу максимальної частки у спадщині, яка була скасована тільки 1 березня 1926р. постановою ЦВК РНК СРСР від 29 січня 1926р. З цього часу допускалося спадкування будь-якого розміру спадщини.

Поступово починає розширюватися коло спадкоємців. Так, із введенням з 1 березня 1926р. інституту усиновлення усиновлені та їхнє потомство прирівнюються до родичів усиновителя. На відміну від інших союзних республік, в УРСР не було прийнято закону про обов'язкову частку в спадщині, але судова практи­ка, керуючись ст.1 ЦК УРСР 1922р., визнавала частково недійсними такі заповіти, в яких неповнолітні спадкоємці позбавлялися спадщини.

8 грудня 1961р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набули чинності з 1 травня 1962р. У статтях 117-121 Основ закріплено основні принципові положення спадкового права, які були конкретизовані у нових цивільних кодексах союзних республік, зокрема і в ЦК УРСР, прийнятого 18 липня 1963р. і введеного в дію з 1 січня 1964р.

Незважаючи на оновлення норм багатьох інститутів цивільного права, норми спадкового права, на жаль, не піддавалися істотним змінам. Між тим, як свідчить аналіз практики застосування цих норм, правове регулювання спадкових відносин вимагає істотного оновлення. Нині вони передбачаються у чинному ЦК України.

Спадковому праву в чинному ЦК України присвячена книга шоста, яка називається „Спадкове право”. Книга складається з таких глав: „Загальні положення про спадкування”, „Спадкування за заповітом”, „Спадкування за законом”, „Здійснення права на спадкування”, „Виконання заповіту”, „Оформлення права на спадщину”, „Спадковий договір”.

Спадкове правонаступництво.

Зі смертю фізичної особи більшість прав та і обов'язків, що їй належали, не припиняються і не зникають, а переходять до інших осіб. Отже, виникають відносини цивільного правонаступництва, тобто наступництва однієї особи (спадкоємця) в правах та обов'язках4 іншої (спадкодавця). Реалізувати наступництво в правах та обов'язках попереднього їх носія - померлої фізичної особи - покликані норми підгалузі спадкового права. Таким чином, об'єктом спадкового наступництва є вся сукупність правовідносин спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї смерті.

Слід розрізняти спадкове правонаступництво і правонаступництво після смерті особи. Вважається, що виникнення у набувальника права на отримання внеску в Ощадному банку унаслідок розпорядження власника на випадок смерті — це не випадок спадкового правонаступництва, тут має місце правонаступництво після смерті. На підтвердження цього приводяться такі аргументи: закон не розглядає такого набувальника внеску як спадкоємця і підпорядковує правонаступництво не правилам про спадкоємство, а зовсім іншому правовому режиму, внесок в цьому випадку не включається в спадкову масу, набувальник не стає зобов'язаним по боргах спадкодавця; набувальником внеску може бути визнане будь-яка особа, незалежно від обмежень, які існують відносно спадкоємців.

Таким чином, слід вважати, що спадкове правонаступництво має універсальний характер. Наведене у ст. 1216 ЦК України визначення спадкування у сукупності з іншими нормами спадкового права саме дає підстави стверджувати про подальший розвиток концепції універсальності у вітчизняному законодавстві і, зокрема, наступних її ознак:

- безпосередність універсального правонаступництва, оскільки спадкоємець набуває спадщину без посередньої передачі останньої третім особам;

- одночасність переходу до спадкоємців спадкового майна;

- перехід до спадкоємців прав та обов'язків померлого спадкодавця в усій сукупності, навіть якщо спадкоємці і не знали б про існування деяких з них. Універсальний правонаступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну

частину правомочностей і відмовитися від прийняття іншої. Він не вправі встановити інший порядок набуття прав та обов'язків, не може, наприклад, відмовитися від набуття деяких прав або відповідальності за борги спадкодавця чи поставити прийняття спадщини в залежність від якої-небудь умови.

 

Його види.

Види заповітів.

Спадковий договір.

Форма СД.

Зміст СД.

8.3.

Стаття 1227. Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві

1. Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.

 

8.4.

Стаття 1228. Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі)

1. Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).

2. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

3. Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця.

8.5.

Стаття 1229. Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)

1. Страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах.

2. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.

 

8.6.

Стаття 1230. Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки

1. До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях.

2. До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя.

3. До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя.

 

8.8.

Стаття 1232. Обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця

1. Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

2. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті.

8.9. Стаття 1232-¹. Спадкування прав та обов'язків за договором оренди житла з викупом

1. До спадкоємців переходять усі права та обов'язки за договором оренди житла з викупом, які мав спадкодавець.

2. Відмова спадкоємців від договору оренди житла з викупом здійснюється у порядку, встановленому статтею 1273 цього Кодексу.

3. Дострокове припинення договору оренди житла з викупом за ініціативою спадкоємців здійснюється у порядку, визначеному законом.

СПАДКОВЕ ПРАВО – КОЛОКВІУМ

Загальна характеристика спадкових правовідносин.

Слід звернути увагу на те, що далеко не всі відносини цивільного правонаступництва регулюються нормами спадкового права. Так, за договором міни кожна із сторін набуває право власності на майно іншої; в даному випадку виникають відносини наступництва в праві власності на відчужене майно, але цей перехід засновується не на нормах спадкового права, а на нормах зобов'язального права. Нормами спадкового права регулюється лише відносини наступництва в правах і обов'язках фізичної особи, яка померла.

Крім того, варто відзначити, що не всі цивільні права та обов'язки можуть бути об'єктом спадкового правонаступництва, тобто переходити у спадщину. Природно, що відносини, зумовлені існуванням особи, нерозривно пов'язані з останньою, припиняються з її смертю (наприклад право користування житловим приміщенням за Житловим кодексом УРСР, правовідносини, що випливають з аліментних зобов'язань, права та обов'язки сторони за договором доручення).

З наведеного можна дійти висновку, що центральним предметом регулювання спадкового права виступають відносини правонаступництва в майні спадкодавця, тобто перехід прав та обов'язків спадкодавця до його спадкоємців.

Проте відносинами правонаступництва в майні спадкодавця предмет регулювання спадкового права не вичерпується. Останнім регулюються також інші відносини, які, будучи пов'язаними зі спадкуванням, а в деяких випадках - маючи на меті сприяння реалізації своїх прав спадкоємцями, тим не менш, не можуть вважатися спадковими. Так, спадковим правом визначаються: процедура складання та посвідчення заповіту, тобто регулюються відносини ще до моменту відкриття спадщини; порядок вжиття заходів до охорони та управління спадковим майном; правовий статус виконавця заповіту, відказоодержувача, кредиторів та боржників спадщини; права та обов'язки нотаріусів у спадкових справах тощо.

Для вірного розуміння предмета спадкового права важливо зосередити увагу на тому, що не всі випадки цивільного наступництва в правах та обов'язках померлого охоплюються поняттям "спадкування" і, відповідно, регулюються спадковим правом. Іншими словами, юридичний факт смерті фізичної особи може зумовити для неї появу певних прав та обов'язків, проте останні виникають не під дією норм спадкового права, а в силу конкретної вказівки закону, що розрахована саме на ці відносини.

Основне: Будучи врегульованими правовими нормами, спадкові відносини набувають ознак правовідносин.

 

Оскільки спадкові правовідносини є різновидом цивільно-правових відносин, вони характеризуються загальними закономірностями, які притаманні цивільним правовідносинам взагалі. Але як засіб регулювання особливої групи суспільних відносин спадкові правовідносини мають свої особливі, лише їм властиві риси.

До характеристик спадкового правовідношення як різновиду цивільного можна віднести такі:

1. Предмет регулювання -права та обов'язки між його учасниками виникають з приводу майнових та особистих немайнових відносин. Особливістю відносин, які складають предмет спадкового права, є регулювання переходу прав та обов'язків у спадщину від правопопередника (спадкодавця) до правонаступників (спадкоємців).

2. Метод регулювання - юридична рівність учасників спадкових правовідносин, кожен з яких має свої права та обов'язки та не перебуває у підпорядкуванні іншого; диспозитивність, тобто можливість вибору з кількох варіантів поведінки, що у спадковому праві, наприклад, дістає вияв у можливості (за певних умов) вільного обрання способу прийняття спадщини, вирішення питання про прийняття спадкової маси або відмову від її прийняття, в нормах про поділ спадкового майна на розсуд спадкоємців тощо. Водночас, у спадковому праві спостерігається явна перевага імперативних норм, що пояснюється прагненням законодавця закріпити чітку процедуру реалізації спадкових прав з метою запобігання їх порушенню та мінімізувати випадки виникнення спорів між спадкоємцями.

Спадковим правовідносинам, як і цивільним, також притаманні риси волевиявлення сторін та наявності особистісного елемента, але, на відміну від цивільного, у спадковому правовідношенні вони набувають дещо іншого змісту, і тому їх слід розглядати як особливі, характерні виключно для спадкового права, ознаки.

Отже, до специфічних ознак, властивих спадковим правовідносинам, можна віднести такі:

1. Спадкове правовідношення - правовідношення вольове Оскільки воно ґрунтується на вільному волевиявленні його суб'єктів. Тільки за взаємною згодою суб'єктів спадкового правовідношення відбуваються його виникнення, зміна та припинення.

Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у їх складі особи, яка, хоч безпосередньо і не бере участі у правовідношенні, оскільки останнє виникає лише після її смерті, але воля якої значною мірою впливає на динаміку правовідношення - спадкодавця. Згода спадкодавця на виникнення правовідношення полягає в складанні ним заповіту, який може містити розпорядження як стосовно юридичної долі належного йому майна, зумовлюючи таким чином виникнення правовідношення для певних осіб, так і стосовно позбавлення потенційних спадкоємців права спадкування, тобто спричиняти неможливість виникнення для них даного правовідношення. Лише щодо найменш забезпечених осіб закон встановлює особливу гарантію виникнення спадкового правовідношення - обов'язкову частку, якою звужується свобода заповідальних розпоряджень.

У разі відсутності розпорядження на випадок смерті не можна вважати, що спадкове відношення виникає незалежно або навіть всупереч волі спадкодавця. У такому випадку воля померлого полягає не у складанні заповіту, а у бажанні застосування до відносин, в яких він перебував за життя і які переносяться на спадкоємців після його смерті, порядку спадкування, передбаченого нормами інституту спадкування за законом. Саме відсутність особливого посмертного розпорядження свідчить про прагнення спадкодавця застосувати інший порядок спадкування. Спадкування за законом у такому разі виступає в якості презумпції волі спадкодавця, який з тих чи інших міркувань не висловив її інакше - шляхом складання заповіту.

Виникнення спадкового правовідношення для спадкоємця обумовлюється юридичним фактом прийняття ним спадщини, який є безповоротним та безумовним. Слід зазначити, що саме суб'єктивне право спадкування виникає у спадкоємця незалежно від його волі. Проте від його волевиявлення залежить реалізація цього права: прийняти або не прийняти спадщину. З цього з правила існує виняток, коли у виникненні спадкового правовідношення відсутня воля суб'єкта. Йдеться про правонаступництво у відумерлому майні, що відбувається незалежно від волі територіальної громади (ст. 1277 ЦК України).

Оскільки спадкове правовідношення виникає лише зі смертю спадкодавця, наступні етапи його розвитку - зміна та припинення - залежать вже не від нього безпосередньо, а від його спадкоємців. Зміна в обсязі відносин, що тягне за собою перерозподіл спадкових часток того чи іншого спадкового наступника, відбувається шляхом різноманітних волевиявлень спадкоємців - відмови від прийняття спадщини, коли належна даному спадкоємцеві частка переходить за правом прирощення до інших спадкових наступників, які реалізували право на прийняття спадщини; відмови на користь будь-якого спадкоємця, закликаного до прийняття спадщини, тощо. Незважаючи на можливі зміни в обсязі прав та обов'язків, які переходять до спадкоємців, склад правовідносин, який визначається часом смерті спадкодавця, залишається незмінним і не залежить від волі спадкоємців: останні не можуть, наприклад, прийняти одне право зі складу спадщини, відмовившись при цьому від придбання інших, або прийняти лише права і відмовитися при цьому від виконання обов'язків спадкодавця.

2. Спадкове правовідношення - це відношення, в якому наявний особистісний елемент.

Під особистісним елементом у спадковому правовідношенні передусім слід розуміти характер, поведінку, репутацію та інші особисті характеристики особи, яка призначається спадкоємцем у заповіті.

Приймаючи спадщину і вступаючи таким чином у правовідношення, спадкоємець набуває право не тільки на майно померлого, а й стає охоронцем його інтересів - кредитором у правах та боржником в обов'язках.

Виявляється особистісний елемент і в наданій законом спадкоємцям можливості вільного (в межах спадкової частки) поділу спадкової маси (ст. 1278 ЦК України), який може бути здійснений і без точного додержання спадкових часток, з метою отримання ними того майна зі складу спадщини, яке найповніше задовольняє їхні особисті потреби та інтереси.

3. Спадкове правовідношення є відношенням наступництва лише в тих правах та обов'язках спадкодавця, які можуть бути предметом спадкового переходу.

Як уже зазначалося вище, не можуть перейти у спадщину ті права та обов'язки, які були нерозривно пов'язані з існуванням особи спадкодавця.

У зв'язку з цим немалий інтерес становить питання про природу обов'язків спадкоємців повіреного по повідомленню довірителя про припинення договору доручення і по вжиттю ними заходів, необхідних для охорони майна довірителя (ч. 1 ст. 1010 ЦК України). Згідно з п. З ч. 1 ст. 1008 ЦК України договір доручення припиняється внаслідок смерті однієї із сторін. Це передбачає і припинення всіх правовідносин, охоплених цим договором.

Правова природа відносин, які виникають на підставі зазначеної норми, є спірною. Спадковими їх вважати не можна, оскільки вони спираються на зобов'язальне відношення, в якому спадкоємець з довірителем не перебував. Крім того, за своєю сутністю ці відносини є невід'ємними від особи і, відповідно, не можуть перейти у спадщину. Отже, можливе лише одне пояснення: нормою закону для спадкоємців створюється штучна конструкція - особливе зобов'язання, яке виникає з сукупності передбачених законом юридичних фактів (існування договору доручення, смерть довірителя, прийняття спадщини спадкоємцями повіреного) і має на меті забезпечення інтересів довірителя шляхом покладення на спадкоємців повіреного додаткових, не належних померлому, обов'язків.

Не менш проблематичним залишається й питання про визначення правової природи обов'язків спадкоємцю щодо відшкодування витрат інших суб'єктів на утримання, догляд, лікування, поховання спадкодавця (ст. 1232 ЦК України), а також витрат на охорону та управління спадковим майном (статті 1283-1285 ЦК України). Оскільки ці обов'язки, крім зобов'язання щодо відшкодування витрат по догляду за спадкодавцем, не належали самому спадкодавцеві, деякі цивілісти дійшли загального висновку про неможливість переходу останніх у спадщину. При цьому зазначені автори все ж вважали можливим віднесення обов'язків стосовно поховання до пасиву спадщини з огляду на те, що "жоден із спадкоємців не вправі ухилитися від участі в необхідних витратах по похоронах спадкодавця пропорційно до своєї частки в активі спадщини".

Іншу позицію висловлював В. І. Серебровський, який висунув ідею про розмежування зобов'язань, які включаються до складу спадщини, на дві групи. До першої з них входять борги, що випливають з договірних або недоговірних зобов'язань спадкодавця. Іншими словами, це борги самого спадкодавця. Зобов'язання, які входять до другої групи, виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця і обумовлюються необхідністю проведення його поховання, відшкодування витрат щодо охорони спадщини тощо. Це борги, виникнення яких породжується смертю спадкодавця.

З наведеного випливає, що борги, які виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця і породжуються нею, можна з повним правом віднести до пасиву спадщини як такі, що виникають на підставі смерті спадкодавця та у зв'язку з тісною приналежністю їх до спадкової маси.

Аналізуючи сучасне вітчизняне законодавство, Верховний Суд України вказує, що витрати, перелічені у ст. 1232 ЦК України, а також витрати на охорону спадкового майна (ст. 1283 ЦК України) не випливають із зобов'язань спадкодавця (пункт 15 постанови "Про судову практику у справах про спадкування"). На нашу думку, беззастережно стверджувати про це можна лише стосовно обов'язку спадкоємців відшкодувати витрати на поховання спадкодавця та на охорону спадщини, оскільки дані правовідносини виникають лише після відкриття спадщини. Натомість витрати на утримання, догляд та лікування спадкодавця цілком можуть бути віднесені до складу спадщини, якщо тільки обов'язок їх здійснювати не випливав для особи із закону (насамперед Сімейного кодексу) або договору.

У ЦК України визначено, що серед цих витрат лише витрати на охорону спадкового майна підлягають відшкодуванню спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині (ч. 4 ст. 1283 ЦК України), а отже, входять до складу спадщини. Питання про віднесення до складу спадкового пасиву інших з перелічених витрат залишається відкритим і має розглядатися шляхом системного тлумачення спадкового законодавства.

4. Спадкові відносини складаються за участю спадкоємців як центральних їх суб'єктів, а також інших осіб, причетних до спадкування, - відказоодержувачів, кредиторів тощо з приводу спадщини, тобто прав та обов'язків спадкодавця, які переходять до його спадкоємців.

Змістом спадкових відносин, як і будь-яких правових відносин взагалі, виступають права та обов'язки їх учасників.

Незважаючи на зовнішню тотожність об'єкта та змісту спадкових відносин ці поняття не слід ототожнювати. Змістом спадкового відношення є права та обов'язки, що належать його учасникам, - право на прийняття спадщини (відмову від прийняття спадщини), право на поділ спадкового майна, на оформлення спадкових прав тощо. Об'єктом же виступає спадкове майно як сукупність майнових та особистих немайнових прав та обов'язків спадкодавця, що не припиняються з його смертю і переходять до його спадкоємців.

Викладене дозволяє сформулювати визначення спадкового правовідношення.

Спадкове правовідношення - це цивільно-правове відношення, яке виникає на підставі норм підгалузі спадкового права в силу смерті фізичної особи (спадкодавця), та, як правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав та обов'язків з приводу переходу до них тих прав та обов'язків, які не припиняються зі смертю спадкодавця.