Положення про запровадження нової Державної Думи від 20 лютого

1906 року визначало її статус дорадчого органу. Законопроекти, розроблені в ній, мали затверджуватися Державною радою та імператором;

Указ про реорганізацію Державної Ради 20 лютого 1906 року фактично перетворив її у верхню палату парламенту, частина якої призначалася імператором, а частина обиралася вищими верствами населення. Взаємини між Державною Радою і Державною Думою складалися на засадах паритетності: думський законопроект міг бути відхилений Державною Радою, а законопроект, нею запропонований, мав бути обов'язково схвалений Думою. Проте право оста­точного ухвалення закону належало імператору;

Основні закони Російської імперії в новій редакції від 23 квітня 1906 року. Формально мали характер конституційного закону. Наголошувалося, що вся повнота влади зосереджувалася у імператора, однак про абсолютний її характер не йшлося. Законодавча влада віднині здійснювалася імператором спільно з Державною Радою і Державною Думою. В новій політичній системі закріплювалась провідна роль монарха. Скликання парламенту, тривалість сесій, перерва засідань визначалися указом імператора.

Таким чином, більшість дослідників вважають, що Основні закони 1906 ро­ку перетворили абсолютну монархію в Росії в особливий тип конституційної мо­нархії.¹

Державні Думи в Росії та законотворча діяльність у них українських депутатів: Перша Державна Дума (27 квітня — 7 липня 1906 року) продемон­струвала наміри продовжувати реформи державного устрою Росії. Вона ухвали­ла звернення уряду з вимогою створення відповідального перед думою міністерства, реального втілення політичних прав, скасування Державної Ради, розробки аграрної реформи.

Українські губернії представляли у Першій Державній Думі 102 депутати. Близько половини з них створили в Думі українську фракцію, яка стояла на по­зиціях автономності України. Ідейним керівником фракції був професор ук­раїнської історії Львівського університету М. Грушевський.

Підставою для розпуску Першої Державної Думи стало обговорення аграр­ного питання, в якому діяльну участь взяли представники з України. Самодер-

¹ Цечоєв В.К., Орлова НЕ. История государства и права России XIX — XX вв. -Ростов на До­ну.— 2000.—С.71.

жавство розцінило подані проекти реформування аграрних відносин як зазіхання на державний устрій Росії і розпустило Державну Думу.

Друга Державна Дума (20 лютого — 3 череня 1907 року) виявилася лівішою, ніж Дума попереднього скликання. У центрі уваги знову стояло аграр­не питання. Лунали виступи проти незаконних дій поліції, про можливість відміни військово-польових судів та смертної кари.

Українські депутати знову об'єднались в українську думську громаду, що налічувала 47 членів. Вони вимагали запровадження автономії України, розши­рення прав української мови, ширших повноважень місцевому самоврядуванню.

З червня 1907 року цар Микола II оголосив про розпуск Другої Державної Думи. Приводом до цього стало обвинувачення депутатів від соціал-демократичної партії в підготовці збройного перевороту. Одночасно з розпуском Думи було оголошено про зміни у виборчому законодавстві.

Третя Державна Дума (1 листопада 1907 — 9 червня 1912 pp.) стала більш проурядовою, ніж попередні. З поразкою революції поміщики і бюро­кратія стали чинити опір політиці реформ. Особливо запеклі дискусії викликали аграрні перетворення П. Столипіна.

Українське представництво в Думі становило 111 депутатів, в тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. Національні питання ними майже не ставилися.

Четверта Державна Дума (15 листопада 1912 — лютий 1917 pp.) вия­вилася більш правою, ніж попередня. Більшість часу працювала в умовах імперіалістичної війни. Успіхи російської армії на фронті у 1916 році дозволили імператору перервати засідання Державної Думи, заборонити земські з'їзди, ух­валити закон про посилення поліцейського нагляду.

До складу Четвертої Державної Думи увійшло 97 депутатів від українських губерній. Почасти саме вони були ініціаторами дебатів з національної проблеми, зокрема, з питань української автономії.

Таким чином, попри намагання імператорського оточення ліквідувати інститут парламентаризму в особі Державної Думи, вона продовжувала залиша­тися центром політичного життя країни, осередком вільнодумства, зрештою ма­ла значний вплив на формування суспільної свідомості широких мас. Беручи участь у думських баталіях, українські депутати набиралися безцінного досвіду, який їм знадобився для будівництва власної держави.

Суспільні відносини на Україні після ліквідації Гетьманщини пройшли швидку адаптацію до суспільного ладу Російської імперії, набравши, зрештою, ідентичних форм. Серед соціальних груп виділялося чотири основні верстви:

Дворянство. Серією загальних і спеціальних законів першої половини XIX ст. українське дворянство було урівняне в правах із російським. Простежувалася й інша тенденція — російське дворянство систематично нарощувало свою земельну власність на українських територіях, насамперед на Правобережній Україні.

Після селянської реформи 1861 року дворянство втратило беззастережне право розпоряджатися долями мільйонів кріпаків. Проте воно не втратило свого панівного становища. Дворяни продовжували зберігати у своїй власності вели­чезні земельні посілості, їм належали значні кошти у вигляді викупних платежів, вони отримували прибутки від здачі землі в оренду. Крім того, представники дворянства продовжували зберігати командні висоти в центральних органах державної влади;

Буржуазія та робітничий клас — дві верстви, які, формуючись одночас­но, перебували в стані ворожнечі одна до одної. Як одна, так і інша, істотно відрізнялися від західноєвропейських аналогів. Робітництво на Україні мало свої особливості:

- формувалося і виходило на політичну арену зі значним запізненням;

- значно вищий рівень експлуатації і вкрай безправне становище;

- надзвичайно високий ступінь конкуренції на виробництві;

- невисокий рівень політичної організації.
Свої характерні риси мала й буржуазія:

 

- невелика частка, власне, українців у структурі буржуазної суспільної вер­
стви. Яхненки, Семеренки, Харитоненки, Терещенки — ось і весь національний
компонент в середовищі торгово-промислової еліти;

- орієнтація підприємців не на розширення ринку вільної торгівлі, а на мо­
нополію держави.

Буржуазія перебувала на привілейованому становищі. Царизм намагався за­охочувати розвиток капіталістичної промисловості, сприяв індустріальному роз­витку країни, але робив це в умовах збереження численних кріпосницьких пере­житків як в економіці, так і в суспільно-політичному устрої.

Селянство. У середині XIX ст. царський уряд усвідомив, що гальмом у роз­витку капіталістичних відносин є прив'язаність селянина до землі і свого поміщика. Гордіїв вузол певною мірою розв'язала аграрна реформа від 19 люто-

го 1861 року. Саме в цей день російський цар ухвалив низку законодавчих актів, які започаткували процес звільнення селян від кріпосної залежності.

Маніфест про ліквідацію кріпосного права надавав колишнім кріпакам ста­тус „вільного сільського обивателя", але не одразу, а через 2 роки. Впродовж за­значеного терміну вони вважалися тимчасово зобов'язаними. Перебуваючи на цьому становищі, селянин отримував особисту свободу, право викупу своєї са­диби, звільнявся від частини оброку. Панщина скорочувалася до 70 днів на рік. Поміщики втрачали право продажу селян, заборонялася передача їх на службу іншим, переселення без їхньої згоди, направлення у виправні заклади.

Механізм виходу селян із кріпосної залежності був закладений Загальним положенням про селян, яке розтлумачувало окремі положення Маніфесту. Пер­шим кроком на цьому шляху повинно бути укладення двосторонньої угоди між поміщиком і селянином під назвою уставна грамота. За допомогою мирового по­середника вона мала бути укладена впродовж двох років. У ній визначалися розміри селянських наділів, оброку, панщинних повинностей, тобто процес ви­ходу селянина із кріпосної залежності.

Наділення селян землею проводилося за кількістю ревізьких душ у сім'ї. Жінки землею не наділялися. Селяни в обов'язковому порядку повинні були взя­ти наданий їм наділ, і тільки через 9 років вони могли від нього відмовитися.

Розміри наділів у губерніях залежали від природних, демографічних, політичних умов. Встановлювалися максимальний і мінімальний душові наділи. Сталося так, що значна частина земельних наділів за розміром була меншою від тієї кількості землі, якою селяни користувалися до реформи.

Крім того, поміщики мали право вимагати обміну не викуплених селянами наділів, якщо там знаходилися корисні копалини або земля необхідна була для певної господарської мети. Лісові насадження селяни токож не отримували.

Реформа передбачила збереження за поміщиками права власності на всю землю, окрім присадибних ділянок селян, яку останні могли викупити разом із польовим наділом. Проте викупити його можна було лише за згодою поміщика.

Оскільки в абсолютній більшості селян коштів на викупну операцію не бу­ло, царизм запропонував позику Державного банку. Саме від нього поміщик от­римував 75-80% викупної суми, решту 20-25% селянин сплачував сам. Кошти, виплачені банком, селянин мав погасити впродовж 49 років по 6% кожного року. З допомогою викупної операції уряд в черговий раз наживася на селянах. Якщо ринкова вартість всієї викупної селянської землі становила 543 млн. руб.,

то до 1907 року (до відміни викупних платежів) колишні кріпаки заплатили за наділи більше 2 млрд. руб.¹

Реформою 1861 року від кріпосництва звільнялися лише приватновлас­ницькі (поміщицькі) селяни. Порядок виходу із кріпосницької неволі інших ка­тегорій залежного селянства врегульовувався окремими законами. їхнє звільнення мало свої особливості:

- двірським селянам надавалася особиста свобода, але без землі і викупних
платежів. Положення про двірських селян передбачало їх дворічний термін роботи
на користь поміщика, за що вони отримували продукти харчування, одяг, місце для
проживання. Лише після цього їм надавався статус „сільських обивателів";

- селяни дрібнопомісних власників могли звільнятися без землі.
Дрібнопомісними вважалися поміщики, що мали менш ніж 21 ревізьку душу чо­
ловічої статі й обмежену кількість землі. Кріпосники цієї категорії мали право
наділяти селян наділами, меншими за мінімальний розмір;

- на кріпосних та посесійних робітників також поширювалася чинність
Маніфесту від 19 лютого 1861 року. Вони отримували присадибні і польові
угіддя лише в тому разі, коли користувалися ними до реформи. В іншому разі
наділ землі вони не отримували;

- удільні та державні селяни. Перші — звільнялися в 1863 році з дещо
більшим наділом, ніж поміщицькі селяни. За державними зберігався дореформе-
ний розмір наділу, навіть тоді, коли він був меншим за мінімальний по губернії.
В Україні державні селяни становили майже половину загальної кількості селян.

Свої специфічні риси мало проведення реформи на українських землях. Найголовніші з них полягали в наступному:

- для окремих регіонів України царський уряд видав окремі місцеві поло­
ження про поземельний устрій поміщицьких селян. Залежно від умов дорефор-
меного землекористування Україна поділялася на три місцевості: Південь (Кате­
ринославська. Таврійська, Херсонська, частина Харківської губернії), для яких
було характерне общинне землекористування; Лівобережжя (Чернігівська, Пол­
тавська, частина Харківської), де переважала подвірна форма господарювання;
Правобережна Україна (Київська, Волинська, Подільська губернії) з переважаю­
чим числом поміщиків польського походження та подвірною формою
надільного користування;

Зайончковскип ПА. Проведение в жизнь крестьянской реформы 1861 г. — М., 1958.— С.364.

- у зв'язку з високою родючістю земель і значною концентрацією земле­
робського населення, на Півдні і Лівобережній Україні розміри селянських наділів
були меншими, ніж у середньому по Росії (у південних повітах від 3 до 6,5 деся­
тин*, у лівобережних — від 2 до 5 десятин), однак на Правобережжі наділи були
більшими. Це пояснюється поступками царського уряду після повстання поляків
1863 року, яке охопило Правобережну Україну. Якщо на Лівобережжі і Півдні
України внаслідок реформи селяни втратили 30% землі, то на Правобережжі
наділи збільшилися на 18 % порівняно із дореформенними обсягами¹;

- на Правобережжі реформа проводилася за відмінною, ніж на Півдні і
Лівобережжі процедурою. Надання селянам землі здійснювалося на основі даних
так званої інвентарної реформи 1847-1848 pp. Свого часу вона мала на меті
зменшити апетити поміщиків та впорядкувати кріпосницькі повинності. Для
цього в кожному маєтку поміщика запроваджувалася інвентарна книга, до якої
вписувалися встановлені кріпосником розміри селянських наділів, норми
поміщицьких зобов'язань та інші повинності селян. Тепер, згідно з Маніфестом
від 19 лютого 1861 року та місцевим положенням про поземельний устрій, за се­
лянами закріплювалися угіддя в обсягах, визначених інвентарною книгою.

Таким чином, аграрна реформа 1861 року стала рубежем між феодальним і капіталістичним способами виробництва, сприяла більш інтенсивному розвитку пореформеної Росії загалом і України зокрема.

З часом общинна форма землеволодіння, в більшості губерній Росії і на те­риторіях Лівобережної України, стала гальмувати розвиток аграрних відносин. За рахунок природного приросту кількість населення в сільськогосподарських регіонах збільшувалося, а земельні площі, що належали сільським общинам, або залишалася сталими, або, якщо розширювалися, то в незначних обсягах. Вро­жайність в розрахунку на одиницю землі з року в рік падала, а поставки товарно­го хліба зменшувалися через зростання його споживання самими общинниками. Відтак розв'язання аграрної проблеми були покладені на уряд, який очолив П.Столипін.

Правовою підставою столипінської аграрної реформи став указ від 9 листо­пада 1906 року „Про доповнення деяких постанов діючого закону стосовно се­лянського землеволодіння та землекористування," який став законом після дооп­рацювання лише в 1910 році. Реформа передбачала наступні заходи:

По-перше, селяни отримували право вільного виходу із общини. За бажан­ням селянина землі могли бути зведені в одну ділянку в межах села (відруб), або винесені за його межі (хутір). За роки реформи 24% селян європейської частини Росії вийшли з общини. У Південній та Правобережній Україні показники вия­вилися значно вищими — 34 % та 51 % відповідно;¹

По-друге, особи, котрі вийшли із общини, мали право збільшувати свої зем­леволодіння, скориставшись позикою Селянського банку. За 10 років реформ власники маєтків українських губерній, за нашими підрахунками, придбали за посередництва банку 470-500 дес. землі;²

По-третє, пропонувалося переселення селян на східні окраїни Росії. Політика переселення мала на меті зменшити земельний голод у центрі країни, послабити суперечності між селянами і поміщиками, заселити райони з найниж­чою питомою вагою населення.

Таким чином, аграрні реформи 1861 року та Петра Столипіна не тільки вне­сли новий струмінь в розвиток економіки країни, але й істотно переформатували суспільні відносини. Якщо Маніфест 1861 року урівняв у правах колишніх кріпаків з рештою населення країни, то наслідком столипінських аграрних пере­творень стало домінування заможного селянства в соціальній структурі ук­раїнського села.

Судоустрій та судочинство. З проголошенням 27 березня 1793 року Маніфесту Катерини II про приєднання Правобережжя до Росії на Україні скла­дається судова система зі значними регіональними особливостями. Так, у Південній Україні (Херсонській, Катеринославській, Таврійській, а також Слобідсько-Українській губерніях) вона приводиться у відповідність з існуючою по всій Росії. Тут чинними стали наступні суди:

- земські суди для дворян і вільних селян, що діяли у сільській місцевості;
магістрати для міського населення, що користувалося магдебурзьким правом,
ратуші для міст, що не мали самоврядних інституцій. Всі вони були становими
судами першої інстанції;

- губернські суди складалися із палати кримінального та цивільного суду,
які стали судами другої у справах усіх станів. В першій інстанції, палатою

 

' Захарченко Я.Селянська війна в Україні: рік 1918.-К., 1997.- С.20-21. * Десятина — 1,09 га

¹ Історія держави та права (академічний курс).-Т.1- С.563.

² Статистический справочник по аграрному вопросу: землевладение и землепользование. Вы­
пуск 1.- 1918.-С. 21.

кримінального суду розглядалися справи про нерухоме майно у різних гу­берніях, спори про власність у містах.

В кожній губернії існував совісний суд, розрахований на примирення сторін. Він розглядав майнові спори між родичами, а також справи про злочини неповнолітніх та божевільних.

З 1808 року в Росії створюються комерційні суди, в яких розглядалися век­сельні справи, про торговельну неплатоспроможність тощо. На території Ук­раїни такий суд існував в Одесі.

На Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губернії) з 1796 року поновлюється польське судочинство, що спиралося на литовсько-польське зако­нодавство. Відновлювалася діяльність повітових судів, (земських, гродських, цідкоморських), магістратських і ратушних.

Апеляційною інституцією для вищезазначених судів Правобережної Ук­раїни був Головний суд. Складався із двох департаментів — з цивільних і кримінальних справ.

На Лівобережжі (Полтавська і Чернігівська губернії) структура була тотож­ною до судової системи Правобережної України. У Чернігові працював Гене­ральний суд, що також складався із двох департаментів. Кожен з них був уком­плектований генеральним суддею, двома радниками, п'ятьма заступниками, що обиралися зі складу дворян терміном на 3 роки.

Вищою судовою інстанцією для всіх судів був Сенат. Проміжною ланкою між ними був губернатор. Всі кримінальні справи з губерній направлялися йому на ознайомлення. В разі розходження думки губернатора з вироком суду справа направлялася до Сенату.

З початком 1830-х років особливості судової системи України поступово нівелюються. До середини 40-х років XIX ст. вона приводиться у відповідність з діючою у інших російських губерніях. Відмінність полягала в тому, що на Ук­раїні судді призначалися, а в Росії обиралися. Царськими указами 1828 і 1829 років у судах Правобережної України запроваджується російська мова. Повна уніфікація судоустрою і судочинства була досягнута лише з проведенням судо­вої реформи 1864 року.

Після тривалої підготовки у 1864 році був затверджений пакет документів, які й склали в цілому судову реформу. Запроваджувалися нові принципи судо­чинства та процесу. А саме:

- незалежність суду, відокремленість його від адміністрації;

 

- створення безстанового суду;

- рівність усіх перед судом;

- запровадження інституту присяжних засідателів;
запровадження прокурорського нагляду;
усність, гласність, публічність судових засідань;
забезпечення рівності сторін;

змагальність процесу; презумпція невинуватості.

Схема 7. Судова система за реформою 1864 року.

Реформою передбачалося створення (див. схему 7) місцевих і загальних судів. До місцевих судів належали мирові судді і зЧзди мирових суддів. Діяли за формулою: один суддя на одну судову дільницю. Мировий суддя обирався на З роки повітовими земськими зборами, а у великих містах — міськими думами. Обраних кандидатів затверджував Сенат. Мирові судді мали право розглядати справи про дрібні злочини і проступки, за які передбачалися покарання у вигляді зауваження, попередження, штрафу до 300 рублів, арешту до 6 місяців або ув'язнення до 1 року. Із категорії цивільних їм були підсудні справи із сумою

позову, що не перевищувала 500 рублів. Справи розглядалися однією особою. Розслідування за кримінальними справами проводилося поліцією.

Кандидат на мирового суддю повинен був мати високий майновий ценз, до­сягти 25-літнього віку, мати освіту або стаж роботи на певних посадах. Раніше засуджені до участі у виборах не допускалися.

Мирові судді поділялися на дільничих і почесних мирових суддів. До ос­танніх належали ті, хто безоплатно виконував судові функції.

Апеляційною інстанцією для мирових суддів був з'їзд мирових суддів, який територіально відповідав мировому округу. З'їзд складався з усіх дільничих і деяких почесних мирових суддів. На засіданнях розглядалися протести на рішення чи вироки мирових суддів.

До загальних судів відносилися окружні суди і судові палати.

Окружні суди — це суди першої інстанції, які запроваджувалися для кількох повітів чи однієї губернії, становлячи судовий округ. Суди складалися з двох відділень — кримінального і цивільного. Кримінальне відділення поділялося на коронний суд і суд присяжних засідателів. Участь присяжних доз­волялася лише з кримінальних справ.

Кандидати у присяжні засідателі відбиралися спеціальними комісіями і за­тверджувалися губернатором. Закон визначав, що присяжними не мали бути працівники суду, прокуратури, поліції, робітники, вчителі, священики. Із селян до списків кандидатів могли потрапити лише волосний староста, сільський ста­роста і члени волосних судів.

Присяжні засідателі повинні були об'єктивно оцінити факти і обставини справи, на підставі яких виносився вердикт. В разі визнання невинуватості, підсудний виправдовувався і звільнявся з-під арешту. Рішення суду з участю присяжних засідателів вважалося остаточним і оскарженню не підлягало.

Окружним судам були підсудні всі (за деякими винятками) кримінальні справи, вилучені із відання мирових судів, а також цивільні, в яких сума позову становила більше 500 рублів.

Для проведення попереднього слідства за кримінальними злочинами, при окружних судах створювалося відділення судових слідчих, які діяли в тісному контакті з поліцією. Судовий слідчий міг видавати поліції окремі доручення.

Друга інстанція — судова палата, одна на кілька губерній. Вона складали­ся з двох департаментів — цивільного і кримінального. Голови і члени судових палат призначалися імператором за поданням міністра юстиції.

До відання судових палат відносили справи про державні, посадові злочини, деякі злочини проти віри. Дізнання за державними злочинами провадилося жан­дармерією, попереднє розслідування за іншими справами — одним із членів су­дової палати. Членами суду могли бути лише особи, які мали 3-річний досвід роботи в судових органах, а головою суду — лише особа з вищою освітою.

Вищим судовим органом був Сенат— орган, який формувався за указом імператора. Він вважався верховним касаційним судом для всіх судових установ.

Водночас з новою системою судоустрою продовжували діяти станові суди для духовенства, військових, селян. Існував Верховний суд, який розглядав справи щодо вищих цивільних посадових осіб, генералітету, придворної аристократії.

Судова реформа 1864 року виписала права прокуратури. На неї покладали­ся обов'язки з нагляду за діяльністю судових установ, слідством, місцями по­збавлення волі, підтримка обвинувачення в суді.

Створювалася адвокатура. Вона була незалежною від суду і прокуратури, виконувала функції захисту звинувачених у суді з кримінальних справ або пред­ставляла інтереси сторін у цивільному процесі. Адвокати називалися повіреними.

Запроваджувався нотаріат. Нотаріальні контори дозволялося відкривати лише в губернських і повітових центрах. Вони отримали право посвідчувати до­кументи і оформляти угоди.

Реформування судової системи на Україні мало свої особливості:

- порівняно з іншими регіонами Російської імперії, значно повільніше за­
проваджувалися зміни Це призвело до того, що судова реформа в губерніях Ук­
раїни відбувалася майже одночасно з контреформаторськими заходами, які ска­
совували частину її новаторських положень;

- передбачені реформою загальні суди створювалися лише в південних гу­
берніях та на Полтавщині. В інших губерніях України дозволялося створювати
лише місцеві суди. При цьому увесь склад мирових суддів Правобережної Ук­
раїни не обирався, а призначався міністром юстиції.

Судова реформа виявилася найбільш успішною з погляду ефективності проведених змін. Проте вона не завершила процес перебудови суспільно-політичного життя країни. Впродовж 1860-1870 років було проведено низку інших реформ, зокрема, військову, шкільну, фінансову, цензурну.

Джерела права. Діючими джерелами права на Україні XIX ст. були:

- звичаєве право; магдебурзьке право; III Литовський статут;

- „Зібрання малоросійських прав" 1807 року — кодифікований збірник
норм цивільного права, що діяли на початку XIX століття у Чернігівській і Пол­
тавській губерніях. Офіційно збірник не був затверджений;

- „Повне зібрання законів Російської імперії" 1830 року включало 40 томів
законів (30 тис. 920 актів) і 6 томів додатків (покажчики, книги креслень та ма­
люнків). Охоплює законодавство з 1649 по 1825 роки;

- „Звід законів Російської імперії" 1835 року, до якого увійшло 15 томів
діючого законодавства. Систематизований за галузями права (10-й том—
цивільне право, 15-й — кримінальне, 1-й — шлюбно-сімейне).

 

- „Уложення про покарання кримінальні і виправні" 1846 року з ре­
дакціями 1866 і 1885 років. Встановлювало форми вини, стадії здійснення зло­
чину, види співучасті, обставини, що обтяжували чи зменшували вину. Збереже­
но тілесні покарання, від яких звільнялися лише представники привілейованих
верств;

- фабричне законодавство — низка законодавчих актів, які регулювали
правовідносини власників підприємств і найманих робітників. На Україну були
поширені зі значним запізненням. Законодавством визначалася тривалість робо­
чого дня, заборонялося використання жіночої робочої сили на підприємствах та
у нічну зміну;

- Зібрання узаконень і розпоряджень уряду видавалися двічі на тиждень. В
них містилися маніфести, укази Сенату, постанови, що мали силу закону і
підлягали пізніше внесенню в Повне зібрання законів;

- окремі постанови Сенату. Затверджені імператором мали силу закону.
Головна мета — втягнути Україну в орбіту російського законодавства, оста­
точно ліквідувати особливості українського національного права.

Кримінальне право. Норми кримінального права України другої половини XIX століття регулювалися т. XV Зводу законів Російської імперії та „Уложен-ням про покарання кримінальні і виправні" 1846 року з редакціями 1866 і 1885 років.

Серед злочинів виділялися:

- злочини проти віри, до яких відносилися: богохульство; єресь; перехід
православного до іншої віри; безчинство в церкві тощо. Нерідко за здійснення
даного виду злочину передбачалося заслання на поселення до Сибіру;

- злочини проти держави. Замах чи навіть намір позбавити влади царя або
здійснити насильницькі дії проти членів імператорської родини передбачали

смертну кару з позбавленням усіх прав стану. Розповсюдження письмової чи друкованої літератури з мстою підняти бунт тягнули за собою каторжні роботи на строк від 8 до 10 років, а для осіб, не звільнених від тілесних покарань, додат­ково призначалися 50-60 ударів батогом і клеймування;

- злочини проти порядку управління. До таких передусім відносилися: ор­ганізований виступ робітників проти власника чи управляючого підприємством; повстання кріпаків проти поміщиків. Обидва склади прирівнювалися до злочину проти влади і передбачали покарання у вигляді смертної кари. Будь-яка непокора кріпака своєму пану чи скарга на нього могла закінчитися для непокірного 50-ма ударами різок;

- злочинами проти особи вважалися різноманітні вбивства, тілесні ушкод­ження, образа честі, дуель, погрози тощо. Серед особливо небезпечних виділялися: вбивство батьків чи одного із них; священика під час здійснення служби; групове вбивство; вбивство з корисливою метою тощо. Для винних у їх здійсненні передбачалися каторжні роботи на строк від 15 до 20 років, а також позбавлення всіх прав стану.

- майнові злочини. Насильницьке заволодіння нерухомим майном, здійснене озброєними людьми, каралося засланням до Сибіру. Винні за вчинення розбійного нападу, пограбування мали відповідати каторжними роботами на різноманітні терміни або довічно.

Система покарань була надзвичайно складною. Покарання поділялися на дві частини: кримінальні і виправні. До перших належали:

- позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою або із висил­
кою на каторжні роботи до Сибіру або Кавказу. Позбавлення усіх прав стану оз­
начало втрату всіх привілеїв, пов'язаних із належністю особи до певного стану,
припинення шлюбних відносин, втрату права власності, яке переходило до спад­
коємців, позбавлення батьківських прав;

- клеймування засуджених до каторжних робіт;

- тілесні покарання для осіб, від них не звільнених.
До виправних покарань відносилися:

- догана;

- штрафи;

- арешт;

- ув'язнення;

- передача на службу у виправні арештантські роти тощо. Як бачимо, систе­
ма покарань була надзвичайно жорстокою і вибірковою для привілейованих
верств суспільства. Так, дворяни, священики, купці, поміщики звільнялися від
тілесних покарань. Лише новою редакцією „Уложення про покарання
кримінальні та виправні" тілесні покарання були скасовані, за винятком селян,
рішення по яких ухвалював волосний суд.

Цивільне право. Звід законів Російської імперії вперше дав визначення права власності як права „володіти, користуватися і розпоряджатися майном вічно і потомствено". Найважливіша ознака права власності полягала саме в поєднанні володіння, користування і розпорядження. Цивільне право того часу розрізняло повне право власності і неповне, коли був відсутній хоч один із на­званих компонентів.

Речі поділялися на рухомі та нерухомі, родові та придбані, подільні та не­подільні, споживчі та неспоживчі, вилучені з обігу та невилучені. Власник землі мав повне право розпоряджатися нею. Проте на Правобережній Україні поку-пець-росіянин мав привілеї порівняно з представниками інших національностей.

Значне місце приділялося зобов'язальному праву. Договори укладалися як письмово, так і усно, але для таких їх видів, як позика, дарування, поклажі угоди укладалися тільки в письмовій формі. Будь-який договір, „правильно складе­ний", підлягав беззастережному виконанню. Закон передбачав наступні способи забезпечення його виконання:

- поручництво;

- неустойка;

- завдаток;

- застава рухомого та нерухомого майна.

Серед численних видів договорів найважливішими були:

- договір обміну. Обмін нерухомого майна заборонявся, крім окремих ви­
падків. Рухоме майно можна було обмінювати без обмежень;

- договір запродажу полягав у тому, що одна зі сторін зобов'язувалася до
обумовленого терміну продати рухоме чи нерухоме майно. У договорі вказува­
лася ціна товару, а також сума неустойки;

- договір оренди міг укладатися на термін не більший 12 років. Договір
оренди нерухомого майна укладався у письмовій формі, рухомого—дозволялося
укладати усно;

 

- договір постачання і підряду розглядався законодавцем як один вид дого­
вору;

- договір позики. Відсоток від позиченої суми не міг перевищувати 6%
річних;

- договір товариства — договір окремих осіб, які об'єднувалися в одну ор­
ганізацію.

Успадкування здійснювалося як за заповітом, так і за законом. Заповіт ук­ладався особою „при здоровому глузді і твердій памяті", що досягла 21-річного віку.

За відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Ними були як сини, так і дочки, однак перевага надавалася першим. Дочки при живих братах отримували 1/14 частину нерухомого майна і 1/8 частину рухомого. Ма­теринська спадщина ділилася порівну. За звичаєвим правом хату отримував син. В разі, коли хтось із синів перебував на службі в армії, хата з двором діставалася йому.

Якщо подружжя було бездітним, то у випадку смерті одного із них інший отримував 1/7 частину нерухомого і 1/4 частину рухомого майна.

Шлюбно-сімейне право визнавало суб'єктом шлюбних відносин чоловіка з 18 і жінку з 16 років. Особам, що досягли 80 років, вступати до шлюбу заборо­нялося. Не дозволявся шлюб між християнами і представниками інших вірувань, четвертий шлюб, а також новий без розірвання попереднього.

Законним вважався лише церковний шлюб. Розлучення дозволялося з дозво­лу церкви лише в кількох випадках. Дружина перебувала в залежному від чо­ловіка становищі.,Дружина зобов'язана підкорятися своєму чоловікові як главі сім'ї, мати до нього пошану, любов і необмежену вдячність ", — йшлося в Зводі Законів Російської імперії. Щоправда, у майнових відносинах подружжя було не­залежним один від одного, могли розпоряджатися своїм майном на свій розсуд.

Діти поділялися на законнонароджених і народжених поза шлюбом. Останні не мали права на прізвище батька та на успадкування його майна.

Додатки

Питання Чи ставили політичні партії Наддніпрянщини на початку XX ст. питання про незалежність та соборність українских земель?

Відповідь На початку XX ст. в Наддніпрянській Україні з'явилися Україн­ська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) на чолі з мистецтвознавцем

Д.Антоновичем та письменником В.Винниченком, Товариство Українських По-

ступовців (ТУП) на чолі з істориком М.Грушевським, публіцистом С.Єфремовим, які виступали за надання українцям певних автономних прав, на­самперед у культурологічній справі. Програмні документи партій не містять по­ложень про незалежність українських земель.

Питання Чи діяло на українських землях після ліквідації Гетьманщини ма­гдебурзьке право?

Відповідь У зв'язку з ліквідацією Росією автономії Української Гетьмансь­кої держави в кінці XVIII століття магдебурзьке право в містах почало різко за­непадати. Царським указом 1831 року самоуправління в містах України було скасоване. У Києві проіснувало до 1834 року.

Про становлення політичних партій в Західній Україні