Матеріали до вивчення модуль №3. 1

Хронологія подій. На поч. XV ст. остаточно склалася держава, до якої вхо­дили території нинішньої Литви, Білорусії, більшої частини України і частини західних земель Російської Федерації (Смоленська, Калузька, Тульська і Орлов­ська області). Держава носила офіційну назву — Велике князівство Литовське. Проте в історичній літературі досить часто її називають Литовсько-Руською державою, другою частиною назви підкреслюючи, що близько 9/10 території князівства становили анексовані українські, білоруські та великоруські території.

З приєднанням величезних східноєвропейських просторів становище Вели­кого князівства Литовського на зовнішньополітичній арені не поліпшилося. Тиск Тевтонського ордену з північного заходу не зменшився. З півдня значної шкоди завдавали набіги кримських татар. Ще грізніша небезпека насувалася з боку централізованого Московського князівства, що проголосило своїм гаслом "зби­рання руських земель". Виснажливі війни, людські жертви і територіальні втрати спонукали Литву до пошуків надійного союзника для організації опору зазіхан­ням сусідніх держав. Ним виявилося Королівство Польське.

Тевтонський орден становив загрозу і для Польської держави. У політичних колах зріла ідея об'єднання Литви та Польщі з метою організації боротьби зі спільним ворогом — німецькими хрестоносцями. Здавалося, що з укладенням династичного шлюбу між Литовським князем Ягайлом і королевою Ядвігою та підписанням у 1385 році Кревської унії об'єднавча ідея отримала своє втілення. Однак "приєднати всі свої землі, литовські та руські" Ягайлові так і не вдалося. На заваді цьому процесу став Великий князь Литовський Вітовт, в особі якого

литовсько-руська верхівка побачила захисника державної незалежності. Початок відродженню Литовського князівства було покладено Острівською угодою 1392 року, за яким Ягайло затвердив Вітовта довічним Великим князем Литовським. Городельський сейм 1413 року надав Литві гарантії того, що навіть після смерті Вітовта, вона матиме статус держави з власними органами управління. До 1569 року Велике князівство Литовське, маючи тісні стосунки з польською короною, існувало як самостійне державне утворення.

Державний устрій. Процес еволюції державного ладу у Великому князівст­ві Литовському дослідники умовно поділяють на три етапи:

Перший охоплює період з XIII ст. до кінця XIV ст. У цю епоху верховна влада перебувала в руках усього князівського роду. Вирішення найважливіших питань внутрішнього та зовнішнього життя країни відбувалося на засіданнях сеймів — князівських з'їздах, які в Литві отримали назву "старі думи". У них брали участь усі дорослі, у тому числі найбільш авторитетні жінки князівського роду.

У цей період Великому князю належала законодавча влада лише в одному воєводстві — власній вотчині, Віденському князівстві. В інших землях законо­давча і виконавча влада належала членам "старих дум" — удільним князям;

На другому етапі (XV ст.) влада Великого князя посилюється, до нього пе­реходять законодавчі функції. Він ліквідує удільні князівства та замінює місце­вих князів намісниками. Виконувати державні функції з 1413 року йому допома­гає державна рада, що складається з незначної кількості обласних правителів, тобто намісників. Пізніше державна рада стала називатися пани-радою.

Кінець XV — поч. XVI ст. — до Люблінської унії 1569 року — охоплює третій період еволюції державних органів. Привілеєм 1492 року легалізується становище пани-ради, а привілеєм 1506 року її права розширюються, і вона стає органом законодавчої влади.

До складу пани-ради входило близько 80 осіб, серед них постійну квоту ма­ли 4 католицькі єпископи, представники місцевої адміністрації та центральної влади.

У середині XV ст. у Литві з'являється шляхетський вальний сейм. Проте до появи II редакції Литовського статуту (1566 року) сейм не мав значного впливу на формування державної політики. Лише після її ухвалення до вального сейму переходить більша частина законодавчих повноважень. Решта — залишалася у компетенції Великого князя Литовського.

 

До складу сейму входили представники центральних та місцевих органів влади, князі. Склад пани-ради поповнювали також представники від шляхти. З укладенням Люблінської унії пани-рада злилася з польським сеймом і функціо­нувала в подальшому як єдиний державно-правовий механізм Речі Посполитої.

Сейм у Литві— орган станово-представницької монархії. Починаючи з 1507 року, до його складу обираються лише представники шляхетського стану. Саме з цього часу посада Великого князя стає формально виборною. Вона про­довжує передаватися у спадок, але сейм мав затвердити того представника кня­зівської династії, який мав управлінські здібності.

Сейм скликався з ініціативи князя і складався із двох палат — панів-радних і шляхетства. Засідання проводилися окремо по палатах, проте присутність князя під час голосування панів-радних була обов'язковою. Остаточне рішення ухва­лювалося на спільному засіданні обох палат. Постанови приймалися одностайно. Консенсус досягався різними методами, у тому числі й шантажем, погрозами за­стосування фізичної сили. Рішення сейму набирало законної сили з моменту йо­го підписання Великим князем Литовським.

Органи управління. У Литві не склалися окремі органи виконавчої влади, як і не існувало поділу влади на окремі гілки. Управлінські функції не були відо­кремлені від законодавчих і зосереджувалися у князя, панів-радних, сейму.

Місцеві органи влади виникають в кінці XIV ст. після ліквідації удільних князівств та створення замість них інституту намісників. Вони стали представля­ти князівську владу на місцях. Призначаються князем із числа місцевих магнатів або довірених людей із центру. Обіймають посади старост, воєвод, городничих, тобто комендантів великих фортець, яких у державі налічувалося близько півто­ра десятка.

Важливе місце в системі місцевого самоврядування належало сільським громадам або "копам". Управління у громаді здійснювали обрані на віче строком на один рік старець чи отаман та громадська рада. Вони забезпечували збір податків, розподіляли обов'язки між членами общини. Старцю разом з громад­ською радою належало право здійснення громадського або копного суду.

' Чубатий U. Державно-правове становище українських земель Литовської держави // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Львів, 1924. — Т. 134 -135. — С.84-85.

Схема 3. Суспільний лад Великого князівства Литовського

У Литовсько-Руській державі окреслилися наступні суспільні верстви (див. схему 3):

боярсько-шляхетська аристократія, до якої входили:

а) магнати — власники великих земельних латифундій, наділені маєтками
за військову службу, та вихідці із руських князівських родів. їм дозволялося ма­
ти військові підрозділи, які направлялися до об'єднаного литовського війська в
разі військових дій проти нього. Так, князі Острозькі мобілізовували 426 кінних
воїнів, Радзивіли — 628 тощо;

б) шляхта — середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні
наділи за особисту військову службу. Якщо в XIV-XV ст. шляхтичем міг стати
представник будь-якої суспільної верстви, здатний взяти особисту участь у вій­
ськових діях, то в XVI ст. доступ до шляхетського стану був спочатку обмеже­
ний, а перед Люблінською унією взагалі унеможливлений;

в) "путні бояри" або "панцерні слуги" — це проміжна верства між шлях­
тою і селянством. Путними їх називали тому, що несли "путну" (подорожну)
службу кур'єрів, гінців Великого князя на професійних засадах. До їх числа по­
трапляли зубожілі бояри та вихідці із заможних селянських верств. З ухваленням
Люблінської унії отримали рівні права з магнатами та шляхтою;

- духовенство — поділялося на римо-католицьке і православне. За привіле­єм 1387 року перші звільнялися від податків, 4 єпископи ставали постійними членами князівської ради, пізніше були представлені в пани-раді. Становище

православного духовенства було гіршим. Великий князь мав право втручатися у внутрішні справи православної церкви. Вищі духовні ієрархи не обиралися, а призначалися князем. Церква не мала своїх представників у центральних органах державної влади;

селянство поділялося на:

а) особисто вільних або "похожих", які в будь-який момент могли поки­
нути землевласника. Мали особисту власність, платили повинності. Залежно від
способу сплати поділялися на:

1. тяглих селян — ті, хто працюючи на землі, застосовували тяглову силу
-коня чи вола;

2. ремісників та службових селян. Ремісники виготовляли вироби для
потреб села, мешкали в сільській місцевості. Службові селяни — це сільські жи­
телі, які виконували економічну службу, тобто рибалки, бортники, конюхи тощо;

3. чиншові селяни— ті, що користувалися земельним наділом і за його
оренду сплачували натуральний податок — чинш. В разі користування землею
впродовж кількох поколінь набували право власності на неї;

б) напіввільне селянство — "закупи" або "непохоже", що не мали права ві­
льно покинути землевласника, доки не повернуть борг. В разі відпрацювання
взятого кредиту — ставали вільними. В іншому випадку — рабами;

в) невільники До них відносилися раби та отчичі. Раби перебували у влас­
ності господаря на становищі речі. Раб мав право на особисте майно, отримував
"місячину" (певну кількість продуктів харчування на місяць), міг виступати сві-

) справі, але не свідчити проти свого власника. Представники національ­но міяишн не могли мати християнина своїм рабом.

Огчичі — це кріпаки. У XIV- XV ст. вони були особисто невільні, проте ма­ли певні майнові права, сплачували землевласникові натуральний чи відробітко­вий чинш.

Джерела права. До найважливіших литовсько-руських пам'яток можна віднести звичаєве право, "Руську правду", а також привілеї (приватні закони) литовських князів. Останні поділялися на дві категорії — загальноземські та обласні:

- загальноземські привілеї. їх зміст полягав у наданні Великим князям Литовським певних пільг окремим фізичним особам, суспільним станам, містам, церквам, монастирям. Серед станів виділялася насамперед шляхта та духовенст­во. Найвідомішими серед цієї групи джерел є:

а) Шляхетський привілей Ягайла 1387року — забороняв католикам одру­
жуватися на православних, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви;

б) Городельським привілеєм 1413 року ще більше звужувалися права пра­
вославних, їм заборонялося займати вищі посади в державі, брати участь у засі­
даннях пани-ради, шляхетських з'їздах чи сеймиках;

в) Гродненський 1432 року та Трокський привілей 1434року, змістом яких
стало повернення політичних та майнових прав українській та білоруській арис­
тократії в разі прийняття ними католицизму. Православним князям та боярам
було обіцяно не застосовувати до них покарань інакше, ніж на підставі судового
вироку;

г) Віленський привілей 1457року урівнював литовську, в тому числі й укра­
їнську шляхту, у правах із польською. З цього часу їм дозволялося здійснювати
судочинство над сільським населенням; вони звільнялися від податків і пови­
нностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Разом з тим шляхті і духо­
венству заборонялося поселяти у своїх володіннях непохожих селян та невільни­
ків. Привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селянства.

З кінця XIV ст. Великим князем стали надаватися привілеї окремим землям, воєводствам, іншим адміністративно-територіальним одиницям. В літературі во­ни отримали назву "уставні грамоти" або обласні привілеї.

У другій половині XV ст. з'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько-руського права став Судеб­ник Казимира IV Ягеллончика,_затверджений 1468 року у Вільно.

В основу Судебника, що складався із 25 артикулів, було покладено місцеве звичаєве право та судову практику з кримінальних справ. У ньому знайшли ві­дображення ряд норм, очевидно, запозичених з "Руської Правди".

Своєрідним джерелом права є Литовська метрика — документи і матеріа­ли князівської канцелярії, перші згадки про яку відносять до другої половини XIV ст. В ній міститься низка законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя та панів радних.

Широка дипломатична діяльність князівства знаходила відображення в міжнародних договорах князів з німецьким орденом (1367 року), Польщею, пі­вденно-руськими князівствами.

Найвизначнішою пам'яткою права означеного періоду, безумовно, є Литов­ський статут у трьох редакціях 1529, 1568, 1588 років. Якщо перша редакція 1529 року захищала права земельної аристократії і селян, то друга — розширяла

шляхетські вольності, одночасно обмежуючи права селянської верстви. Апогеєм розширення шляхетських прав стала третя редакція Литовського статуту. Вона заклала підвалини процесу закріпачення широких верств селянства. Чинність III Литовського статуту не поширювалася на Брацлавщину, Київщину, Волинь у зв'язку з приєднанням цих територій у 1569 році до польської корони. На цих землях діючою була II редакція Литовського статуту, який за регіоном свого найбільшого поширення отримав назву Волинського статуту.

Правова неврегульованість окремих сфер суспільних відносин вимагала від законодавця термінового забезпечення наявних прогалин. Під цим кутом слід розглядати видання "уставів" та "ухвал", здійснених литовськими князями для впорядкування окремих фінансових та економічних питань. Серед цієї групи правових памяток найбільше значення мала "Устава на волоки", ухвалена Си-гізмундом-Августом у квітні 1557 року. Вона мала своїм завданням проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин.

Серед рецептованих (запозичених) іноземних джерел в Литовсько-Руській державі виділялося так зване німецьке або магдебурзьке право, детальніше про яке йшлося в попередньому розділі і йтиметься в наступному.

Суд та його компетенція. II Литовським статутом було фактично завер­шено загальну судову реформу, розпочату в 1564 році Белзьким привілеєм.

За II редакцією Литовського статуту князівство Литовське було поділене на староства, а ті в свою чергу — на повіти. Судовою реформою передбачалося створення в кожному повіті 3-х судів: земського, гродського, підкоморського.

Земський суд єдиний із тогочасних судів не залежав від адміністрації. Складався із судді, підсудка та писаря (3 члени суду), які обиралися шляхтою і затверджувалися королем. Членами земського суду могли бути лише шляхтичі повіту. Земський суд засідав тричі на рік. Кожна судова сесія називалася "роком" або "каденцією". Як правило, тривалість сесії становила три тижні. Суд розгля­дав справи, що підлягали "праву посполитому і службі земській військовій". Од­нак на практиці земському судові була підсудна не лише шляхта. В ньому роз­глядалися справи про злочини представників різних верств і суспільних прошар­ків, за які в основному передбачалися штрафи. Тільки земський суд здійснював контроль за діяльністю і правильністю винесених рішень гродським судом. На засідання земського суду за наявності поважних причин можна було не з'являтися двічі. Третя неявка на суд не звільняла від відповідальності.

Гродський або замковий суд не був відокремлений від адміністрації. Глава адміністративної влади повіту— староста був головою гродського повітового суду. Членами гродського суду були також гродський суддя та писар. Увесь склад суду призначався. Гродському судові були підсудні усі справи про тяжкі кримінальні злочини, за які передбачалася смертна кара.

Юрисдикція гродського суду поширювалася не лише на шляхту, а й на се­лян, служилих людей, міщан, бояр — усіх тих, хто працював у панських маєтках. Поза компетенцією гродеьких судів перебували жителі міст, що володіли магде­бурзьким правом.

Підкоморський суд — це спеціальний повітовий суд, що розглядав земель­ні спори, пов'язані із визначенням кордонів маєтностей. Із числа осіб, рекомен­дованих шляхтою, князь призначав підкоморія, який і здійснював судочинство. Підкоморій призначався довічно або до "милості" Господаря. Суд провадився однією особою — підкоморієм або коморником. Рішення ухвалювалися з виїз­дом на місце спору.

Свідками на підкоморському суді могли бути лише християни різноманіт­них станів. На суді заслуховувалися не менше 9 свідків, які попереджалися під­коморієм про відповідальність перед Богом за неправдиві свідчення.

Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був Великий князь Литовський.

Діяльну роль у всіх трьох повітових судах відіграв возний — посадова осо­ба, котра збирала необхідні для суду докази, виїзджала для огляду місця злочи­ну, фіксації факту смерті, нанесення тілесних пошкоджень, виступала у суді з цього приводу офіційним свідком.

Після Люблінської унії 1569 року у Речі Посполитій була проведена нова реформа судової системи, що мала на меті зменшення кількості апеляційних справ, які розглядалися єдиною апеляційною інстанцією — Великим князем Ли­товським. Оскільки з 1501 року Великий князь одночасно став і королем польсь­ким, кількість таких справ значно зросла. Відтак з 1578 року запроваджується Луцький трибунал — вища судова установа для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Саме ці, правобережні українські землі, внаслідок унії 1569 року, були відторгнуті від Литви і перейшли до Польщі. Запровадження окремого трибуналу свідчить про те, що ці землі зберігали певну автономію, у тому числі і в судочинстві.

Луцький трибунал проіснував впродовж 10 років, до 1589 року.

Судовий процес. Попередні слідчі дії проводилися возним. У присутності свідків він здійснював огляд місця злочину, констатував смерть, встановлював степінь завданих тілесних пошкоджень, оцінював розмір завданих збитків. Ви­сновки возного заносилися до спеціальних книг, записи яких служили доказами на суді і могли бути підставою для затримання підозрюваного. Відомості про нього вносили до іншої книги, що в народі отримала назву "чорної".

Потерпілий міг помиритися із злочинцем на будь-якій стадії процесу. Роди­чі чи сторонні особи мали право викупити злочинця від покарання, навіть у тому разі, якщо він був засуджений до страти.

У разі здійснення злочину дітьми їхні батьки зобов'язані були доставити обвинувачуваних до суду. В противному разі самі батьки притягувалися до від­повідальності, але без застосування заходів, пов'язаних із позбавленням волі. Смерть обвинуваченого не припиняла кримінального переслідування. Відповіда­льність перекладалася на дорослих дітей або родичів. Щоправда, вони підлягали лише штрафним санкціям.

Метою покарання в першу чергу визнавалося відшкодування збитків потер­пілому. Держава отримувала компенсацію за судові витрати, утримання злочин­ця лише в тому разі, коли повною мірою був задоволений позов потерпілого чи його родичів. Якщо коштів, виручених із продажу майна злочинця, вистачало на задоволення матеріальної частини позову потерпілого і не більше, то державні інстанції свою частку не отримували взагалі.

Кримінальне право. "Кривда", "виступ" або "гріх" — ці поняття знайшли широке застосування в русько-литовському праві для визначення поняття злочи­ну. Литовський статут в його трьох редакціях виділяє наступні види злочинів:

- злочини проти віри. Закон заохочував перехід із іудейства чи ісламу до
православ'я чи католицизму. Однак перехід християнина в зворотному напрямку
передбачав спалення тих, хто намовив до прийняття іншої віри;

- злочини проти життя. Законодавець розрізняв убивство навмисне, нена­
вмисне і з необережності. За скоєння вбивства навмисного передбачалася смерт­
на кара, а також відшкодування родичам за смерть близької людини. їм сплачу-

валася головщина. За вбивство шляхтича вона становила 100 коп. грошей³. За вбивство простолюдина її розмір коливався від 3 руб. до 60 коп. Статут виділяє й інші форми насильницького позбавлення людини життя, такі як вбивство пана своїм слугою, за яке передбачалося четвертування злочинця; вбивство дітьми своїх батьків тягло за собою публічне осоромлення злочинця, якого спочатку во­зили по людних місцях і кліщами шматували тіло. Процедура закінчувалася вто-пленням у мішку, до якого поміщали домашніх тварин — кота, собаку, курку, а також вужа;

- злочини проти сім'ї. До них відносили: укладення шлюбу проти волі ба­
тьків та за відсутності бажання потерпілої: двоєженство; викрадання заміжньої
жінки з її волі чи без неї; укладання шлюбу між кровними родичами. За злочини
проти сім'ї, окрім останнього, винні особи підлягали смертній карі. В останньо­
му випадку шлюб розривався, діти вважалися незаконнонародженими, конфіс­
кувалося половина майна злочинців;

- злочини проти моралі. До цієї групи відносилося зґвалтування. У цій
справі основним доказом для суду служив крик потерпілої. Якщо вона цього не
робила або ніхто не чув — факт злочину був відсутній. В разі доведення своєї
правоти, потерпіла отримувала нав'язку (відшкодування за нанесені побої, рани,
образу честі). Покарання могло бути відмінене в разі згоди потерпілої вийти за­
між за кривдника;

- злочини проти держави. Називалися "образа маєстату господарського".
До них відносилися такі діяння як перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада
державі. За їх здійснення передбачалася смертна кара, позбавлення шляхетської
честі і конфіскація майна.

Серед майнових злочинів Статут розрізняв:

а) крадіжку. Покарання залежало від цінності вкраденого, способу вчинен­
ня злочину, соціального становища злочинця. Якщо злочинець не міг відшкоду­
вати завдані збитки, повернути вкрадене, то застосовувалася смертна кара;

б) пограбування обкладалося лише різноманітними штрафами;

 

Ясинский М.Н. Лункий трибунал, как высшая судебная инстанция для Волынского, Брацлавского и Киевского воеводств в последней четверти XVI в. — К., 1899-1900. — С. 12-28.

³ Для уявлення про номінальну вартість литовських грошей наведемо приклад із судо­вої хроніки. У сер. XVI ст. селянин Андрій Пяткович дав розписку своєму пану: "Я, живучи тривалий час за паном Буйвідом на орній землі, мав від нього велику допомогу як чистими грошима, так і хлібом, кіньми, худобою та іншими речами, потрібними в домі. Все це, що мені дано від пана Буйвіда, я оцінюю в 10 коп грошей".

в) розбійний напад. Посягання на особу з корисливою метою передбачало
смертну кару. Шляхтич притягувався до відповідальності лише тоді, коли був
затриманий безпосередньо на місці злочину;

г) знищення або спалення майна. Навмисний підпал житлового будинку
передбачав спалення злочинця. Інші способи знищення майна як от: рибальство
в чужих водоймах, полювання в чужих угіддях, псування греблі, гатки, млина
передбачали штрафи у розмірі 12 коп грошей;

- замах на життя особи і її майно визначалося терміном "наїзд" або
"кгвалт". Під ними Статут розумів бандитський напад однієї особи чи групи
осіб. Завершеним злочином вважалося вбивство, нанесення тілесних пошко­
джень або матеріальних збитків. Згідно з артикулами (статтями) Литовського
статуту, на організатора нападу і вбивць очікувала смертна кара. Для співучас­
ників, що здійснили напад з метою заволодіння чужим майном, передбачалося
тюремне ув'язнення строком на 1 рік і 6 тижнів.

Види покарань. Система покарань, що склалася в Литовсько-Руській дер­жаві, в узагальненому вигляді мала наступний вигляд:

- грошові стягнення:

а) годовщина — плата родичам за голову вбитого. Залежала від соціального
стану потерпілого. Розмір шляхетської головщини становив 100 коп. грошей;

б) нав 'язка — компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої,
рани, каліцтво. Розмір шляхетської нав'язки становив 12 коп.;

в) ґвалт — спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 коп. грошей, що сплачу­
валися потерпілому за насильницькі дії проти нього. Шляхетський Ґвалт стано­
вив 12 коп.;

г) вина — сплачувалася за особливо тяжкі злочини і йшла до державної

скарбниці;

д) заклад — це один із способів забезпечення виконання вироку. Він поля­гав У особистій домовленості сторін чи спеціальному рішенні князя про обов'язковість штрафних санкцій в разі невиконання однією із сторін судового

рішення;

є) шкода — відшкодування потерпілому за завдані матеріальні збитки.

Встановлювалася судом індивідуально. - фізичні та майнові покарання:

а) смертна кара;

б) болісні та члепоушкоджувальні покарання;

в) тюремне ув'язнення;

г) позбавлення прав або виволапня. До нього засуджувалися ті, хто не під­
корявся рішенню суду. Виволанець позбавлявся всіх громадянських прав. Під
страхом такого покарання заборонялося переховувати виволанця, давати йому
продукти харчування. Ця особа перебувала поза законом, її дружина вважалася
вдовою, а діти сиротами;

д) позбавлення честі. Покарання застосовувалося лише до шляхти. Позба­
вленими шляхетської честі вважалися не тільки засуджені до цього виду пока­
рання, а й засуджені на смерть, але помилувані внаслідок викупу. Позбавленого
честі заборонялося переховувати, вступати з ним у будь-які контакти. Йому до­
зволялося емігрувати за кордон або перетворитися на раба.⁴

Види доказів. Доказами в Литовсько-Руській державі визнавалися:

- особисте зізнання;

- письмові документи;

- огляд місця злочину та "лицо". Як було зазначено вище, висновок возно­
го служив важливим доказом по справі. "Лицо" (речовий доказ), знайдене у не­
винуватої особи, давав їй можливість відвести від себе підозру шляхом складен­
ня очищувальної присяги;

- свідки. Поділялися на офіційних (возний) і приватних. Як і в попередню
епоху, приватні свідки ділилися на видоків і послухів. Свідками могли бути ли­
ше християни, а з представників етнічних меншин тільки татари, що перебували
на службі у князя. Свідчити не могли слуги у справі їхнього пана, раніше засу­
джені, співучасники злочину, божевільні тощо. Покази шляхтича мали більшу
доказову силу, ніж свідчення "посполитого", тобто простолюдина;

- присяга. За рішенням суду присягу складала одна сторона під час засідан­
ня суду, у присутності священика. Присяга застосовувалася тоді, коли не було
доказів або вони були недостатніми для вирішення справи. Безпідставно обвину­
ваченим дозволялося присягою очистися від підозри;

- жереб уже не був самостійним доказом. Суд застосував його в разі сумні­
вів та вагань по справах, де не було свідків, або ж обидві сторони виявили ба­
жання присягнути. Кидався жереб, вигравав справу той, кому випало присягати;

- зізнання під час тортур. Застосовувалися у разі підозри за вчинення кра­
діжки, якщо підозрюваний був раніше засуджений. Тортури тривали впродовж

Малиновський И. Лекции по истории русского права. — Ростов, 1918. — С.343.

години. Коли підозрюваний зізнавався, мав бути "скараний на горло", коли ж ні — позовник мав заплатити нав'язку за заподіяння страждань.

Цивільне право. Цивільні справи, в яких відповідачем виступали неповно­літні діти, суди не розглядали до того часу, доки особа не досягне свого повно­ліття. Суб'єктами правовідносин у суді виступали дорослі діти, але якщо вони жили при батькові, то позов направлявся від його імені, а позов дружини — від імені чоловіка. Залежне населення не мало права на звернення до суду. Тільки власник міг представляти їхні інтереси в суді.

1) право власності. Об'єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких відносилися земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі.

Головна увага приділялася правовому регулюванню земельної власності. Найбільші земельні володіння належали Великому князю Литовському. Крім ве­ликокнязівського, існувала магнатська, шляхетська, церковна та селянська влас­ності. Залежно від способу набуття права власності маєтки поділялися на: родові, тобто отримані в спадщину батьком і передані сину; вислужені або одержані в тимчасове користування на певних умовах, наприклад "до живота" чи до "волі панської"; придбані внаслідок купівлі-продажу.

Земельна власність усіх видів була недоторканною. Однак існували певні винятки. Піддані, що втекли до "землі ворожої"', розглядалися як державні зло­чинні, а їхні маєтки переходили до скарбниці князя. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Проте воно відновлювалося, якщо злочинця затриму­вали і передавали до великокнязівського суду. Позбавлялися права на частку ба­тьківського володіння доньки, які вийшли заміж за іноземця або не отримали ба­тьківського благословення на шлюб.

Право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу. У разі від­сутності підтверджувальних документів на нерухоме майно, воно відбиралося і передавалося до скарбу Литовського князя.

Литовський статут у всіх трьох редакціях покладав зобов'язання на кожного землевласника відбувати військову повинність особисто і, залежно від розміру земельної посілості, мав відправити до війська певну кількість озброєних підда­них. Шляхтич, який відмовлявся виконати військову повинність без поважних на те причин, позбавлявся права володіння землею. Маєток переходив до земельно­го фонду Великого князя.

Схема 4. Зобов'язальне право у Великому князівстві Литовському

Договори у Великому Литовському князівстві укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї із сторін та засвідчував дієздатність контрагента.

Загалом зобов'язальні відносини не отримали значного поширення. В умо­вах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися (див. схему 4) договори обміну і дарування. З розвитком грошових відносин набуває по­ширення договір купівлі-продажу рухомого майна. Нерухоме майно здебіль­шого здавалося в оренду або передавалося у заставу. Саме застава в Литовсько-Руській державі була провідною формою забезпечення виконання зобов'язань. Перехід права володіння від боржника до кредитора забезпечував останньому повернення боргу, а право користування заставленим майном відкривало мож­ливість отримання додаткових прибутків. Заставодержатель мав право розпоря-

⁵ Данилович И. Взгляд на Литовское законодательство и литовские статуты //Юридические за­писки, издаваемые Петром Редькиным.- М., 1841.-Т.1.-С.1-48.

джатися заставленим майном, але лише в рамках інституту перезастави третім особам. Перезастава могла здійснюватися тільки в обсягу боргу і на тих самих умовах, що й застава.

У разі передачі маєтків у заставне володіння з ними відходили і рухомі речі, зокрема, знаряддя праці, особи, які працювали чи проживали на території маєт-

ностей.

Особливість заставного володіння Литовсько-Руської держави полягала в тому, що передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й дер­жавні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передачі у заста­ву прав старости чи міського війта.

Термін передачі нерухомості у заставне володіння визначався за згодою сторін. За Литовським статутом заставлене майно не підлягало давності і не пе­реходило у власність заставодержателя, а залишалося заставою довічно, аж до викупу боржником або його спадкоємцями.

Заставлену нерухомість власнику дозволялося передавати у спадщину як за законом, так і за заповітом. Але якщо у договорі застави вказувалося про перехід права власності на нерухомість у разі невикупу, то кредитор з моменту закінчен­ня терміну ставав її власником.

Рухомими речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися. Нас­лідком невикупу речі в зазначений термін ставав її продаж з дозволу суду. Якщо виручені кошти були більшими за борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майна заставника.

Договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У тако­му разі заставодержатель звертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупляв річ, то право власності на неї переходило до заставодержателя.

3) спадкове право. Родову земельну власність у XVI ст. продавати заборо­нялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а решту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За запові­том спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном.

Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи зако­нодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була досить складною. Вона розпочиналася із дозволу шляхетської чи

копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формах у присутності одного члена пани-ради та не менше двох шляхтичів.

За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, бра­ти, сестри, батьки та інші кровні родичі. Не мали право на спадок наступні кате­горії осіб із числа спадкоємців за законом:

донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів; вдова шляхетського роду, що без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина;

незаконнонароджені діти (бенкарти); діти державних злочинців.

Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Батьківське пере­давалося у спадок лише синам, а дочкам надавалося придане із четвертої части­ни усього майна. У свою чергу материнське майно розподілялося порівну між усіма дітьми.

У разі відсутності спадкоємців майно ставало вимороченим і переходило до державної скарбниці Великого князя Литовського.

Шлюбно-сімейне право. За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили при виконанні кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укла­дання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, по­дружжя мало сплатити владі грошовий податок.

З XVI ст. в Литовсько-Руській державі узаконюється форма церковного шлюбу. Набирають поширення заручини, що скріплювалися свідками та симво­лічними діями. При заручинах шлюб мав бути укладений в обумовлений термін. У разі неявки однієї із сторін на вінчання передбачалися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, які уклали шлюб за звича­євим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані — до церко­вного.

Церква охороняла шлюб і сім'ю значно ширшим арсеналом засобів. Щоб запобігти сімейним драмам, церковне законодавство визначило лише два приво­ди для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя.