Методи державного регулювання інноваційної діяльності

Суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом (з-н Про Іннов діяльн):

а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів;

б) часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;

в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків.

 

 

Національні інноваційні системи

 

Перетворення інновацій у домінуючий фактор світового економічного розвитку відбувається в умовах широкого спектра національних економічних систем і знаходить висвітлення у формуванні специфічних для тієї чи іншої країни інноваційних механізмів.

Національна інноваційна система – це комплекс структур і механізмів, що забезпечують одержання, нагромадження науково-технічних знань у країні й умови їхнього використання з метою науково-технічного і соціально-економічного прогресу.

Основними особливостями науково-інноваційних систем окремих країн виступають:

1) форми зв'язку сфери НДДКР і виробництва, трансферу науково-технічних досягнень у промисловість,

2) структура джерел фінансування НДДКР і інновацій, напрямки науки і технологій,

3) основні економічні структури – генератори, розповсюджувачі й акцептори інновацій,

4) рівень залучення у світовий науково-технічний комплекс,

5) орієнтація переважно на власні чи на запозичені науково-технічні розробки,

6) регіональне розміщення елементів інноваційної сфери і т.п.

Розходження в національних системах нововведень визначають і неоднакову роль, що грає в них державне регулювання інноваційних процесів. Можна виділити ряд ознак, що утворюють специфіку моделі державного регулювання інновацій:

1) сполучення прямих і непрямих методів,

2) включення інноваційних програм у загальну економічну стратегію чи розробка спеціальних проектів,

3) формування спеціалізованих державних структур,

4) ступінь самостійності господарюючих суб'єктів у питаннях інноваційного розвитку,

5) ступінь відомчої "концентрації" рішень з вироблення і реалізації державної інноваційної політики (зокрема, низька в США і висока в Японії),

6) механізми взаємодії центральної і місцевої влади,

7) прозорість державних границь для міжнародної науково-технологічної кооперації і т.д.

Інноваційна політика може базуватися на стратегіях переносу, запозичення, нарощування чи їхніх комбінаціях.

 

Трансфер інновацій

1 Дифузія інновацій

2 Державне регулювання трансферу технологій

3 Інноваційна інфраструктура

4 Організаційні форми інноваційної діяльності

Дифузія інновацій

Згідно з теорією Й.Шумпетера, дифузія інновації – це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів, які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків.

Дифузія – це поширення вже колись опанованої і використовуваної іннова­ції в нових умовах або нових галузях виробництва, у нових країнах. Унаслідок дифузії зростає кількість як виробників, так і споживачів.

Дифузія інновацій – це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу, внаслідок чого нововведення проникають в різні галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів.

Закон України від 2 жовтня 2012 р. № 5407-VI «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій»

Процес передавання технологій тісно пов’язаний з теорією життєвого циклу інновації. На етапі «дослідження і розробка» передавання технології (новації) не відбувається, бо ще невідомі сфери її використання і витрати на розробку. На етапі «впровадження» з’являється новий товар, виробництво якого є монопольним. Конкуренція відсутня. Дифузія інновації здійснюється у формі експерта товарів. На етапі «зростання» інновація поширюється в інших країнах, проте ще повністю не освоєна. З настанням періоду «зрілості» виникає поширення і обмін інноваціями між різними країнами. Поступово нова технологія удосконалюється і стандартизується, іде активне її передавання в країни, що розвиваються. Вона одержує загальне поширення, цінність її знижується, в розвинутих країнах припиняється виробництво, експорт товару змінюється імпортом. Виникає нова хвиля передавання технології з країн, що розвиваються, в слаборозвинуті країни.

Виявлені такі особливості поширення інновацій:

1) Швидкість дифузії інновації зростає з ростом її прибутковості і падає зі збільшенням її капіталоємності.

2) Дифузія інновацій відбувається швидше в наукомістких галузях.

3) Швидкість дифузії залежить також від кваліфікації вищого менеджменту, розподілу сукупності фірм даної галузі за розмірами і т.п.

Дослідження „просторового” аспекту нерівномірності інновацій ведеться на двох рівнях – галузевому і регіональному. На галузевому рівні виділяється лідируючий сектор. Лідируючий сектор – це галузі, яким властиві загальні ознаки:

1) більш високі темпи росту;

2) більш високий рівень кваліфікації управлінського персоналу;

3) більш істотна економія на масштабах виробництва;

4) велика “незахищеність” від конкуренції з іноземними фірмами.

Регіональний розріз “просторового” кластера пов’язаний з аналізом міждержавних розходжень. Ці розходження виражаються в тому, що країна, у якій кожна з прийнятих інновацій поширюється швидко й у великих масштабах, розвивається швидше, ніж ті країни, у яких аналогічний процес почався пізніше і йде повільніше.

Поширення інновації – це інформаційний процес, форма і швидкість якого залежать від комунікаційних каналів, спроможності суб’єктів господарювання сприймати цю інформацію та практично використовувати.

Вирізняють такі форми трансферту інновацій на світовому ринку:

1) передавання, продаж або надання за ліцензією всіх форм промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);

2) торгівля високотехнологічною продукцією;

3) передавання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання обладнання, машин, напівфабрикатів і матеріалів, одержаних за рахунок оренди, закупки, лізингу або іншим шляхом;

4) промислове і технічне співробітництво в частині технічного утримання обладнання й устаткування, напівфабрикатів і матеріалів;

5) надання консалтингових послуг та інжиніринг;

6) передавання технологій у рамках інвестиційного співробітництва.

 

До основних чинників, які визначають темпи і масштаби дифузії нововведень на макрорівні (в країні), належать:

1) інтернаціональність науки – результати наукових досліджень швидко стають відомими у світі і широко використовуються в зацікавлених країнах;

2) розвиток матеріально-виробничої бази відповідних галузей господарства;

3) розвиток експериментальної бази, що передбачає не тільки наявність устаткування і лабораторій, а й відповідне ставлення держави;

4) кваліфікація працівників;

5) розмір внутрішнього ринку, який визначається насамперед розміром національного багатства, життєвим рівнем населення;

6) розвинута інфраструктура – це розвиток ринку інвестицій (капіталу), ринку цінних паперів, ринку конкуренції нововведень.

Модель дифузії нововведень на макрорівні безпосередньо залежить від створення державою економічних, організаційно-правових та соціальних умов, через певну фінансово-кредитну, податкову, патентну, амортизаційну та іншу політику, яка стимулює як створення, так і впровадження, швидке поширення новацій.