Роль інновацій в економічному розвитку

Роль інновацій в економічному розвитку

 

2 Життєвий цикл інновації

3 Технологічні уклади

Життєвий цикл інновації

Життєвий цикл інновації – період, який починається з виконання фундаментальних і прикладних розробок і охоплює всі наступні етапи до моменту, коли нововведення підлягає заміні якісно новим, прогресивнішим.

Прийнято виділяти 4 фази (етапи) розвитку нової галузі:

1) створення новинки. Включає: науково-дослідні роботи; дослідно-конструкторські роботи; освоєння виробництва. На цій фазі також починаються маркетингові дослідження під час продажу перших дослідних партій (зразків), що має велике значення для введення інновації на ринок. Ця фаза є збитковою.

У фазі впровадження існує велика розмаїтість потенційних продуктових інновацій, але їхній вибір утруднений недостачею інформації про майбутній платоспроможний попит.

2) фаза зростання – пов’язана з освоєнням масового виробництва та зростанням обсягів продажу, досягненням запланованого рівня рентабельності. На даній фазі споживачі відкривають для себе новизну й оцінюють її як споживчу вартість.

У фазі зростання характер попиту в основному визначився і кількість продуктових інновацій різко скорочується. Одночасне збільшення обсягу продажів і стандартизація технології стимулюють технологічні інновації, що зменшують витрати виробництва.

3) фаза зрілості – характеризується зменшенням темпів зростання виробництва, стабілізацією. Тривале виробництво нової продукції забезпечує високі економічні результати, задовольняючи попит та забезпечуючи накопичення для відтворення. На цій фазі загострюється конкуренція внаслідок дифузії та тиражування нововведення.

Інновації зводяться до окремих поліпшень уже працюючої технології, причому вони починають зміщатися від матеріало- і енергозберігаючих технологій до трудозберігаючих.

4) фаза занепаду – моральне старіння продукту. Попит спадає, продукт стає неконкурентоспроможним і витісняється іншими новаціями. Тому ще до настання цієї фази фірми прагнуть модернізувати продукт або створити новий.

У фазі занепаду обсяг продажів знижується, і насичення ринку компенсується трудозберігаючими технологічними інноваціями. Таким чином, у процесі життєвого циклу галузі відбувається поступове витіснення продуктових інновацій технологічними.

 

Технологічні уклади

 

Проблемою сучасної промисловості України, що стримує його прискорений розвиток, є недосконалість структури інвестицій та спрямованості інноваційних процесів. Пріоритетними в інвестуванні повинні стати розвиток виробництв та галузей вищих технічних укладів (4-го та 5-го ТУ), які використовують сучасні маловідходні, ресурсозберігаючі і безвідходні технології; прискорення розробки і застосування інноваційних технологій; вдосконалення виробництв 3-го ТУ (чорна металургія, металообробка, суднобудування, промисловостей: легкої, деревообробної, целюлозно-паперової, будматеріалів тощо).

Технологічний уклад (ТУ) – конгломерат поєднаних виробництв, що охоплюють замкнуті виробничі цикли єдиного технічного рівня.

Перший ТУ (1790-1840рр.) – технологічні лідери Англія, Франція, Бельгія. В основі механізація праці в текстильній промисловості. Ядро ТУ – текстильна промисловість, текстильне м/б, виробництво чавуну, обробка заліза, будівництво магістральних каналів, водяні двигуни.

Ключовий фактор – текстильні машини, бавовна, чавун.

Основні переваги – механізація виробництва та його концентрація на фабриках, що забезпечувало зростання продуктивності праці, масштабів та прибутковості виробництва.

Другий ТУ (1840-1890рр.) – технологічні лідери Англія, Франція, Бельгія, Німеччина, США. Виникнення пов’язане із винаходом парового двигуна та розвитком залізничного транспорту. Ядро ТУ – виробництво сталі, електроенергетика, важке м/б, неорганічна хімія, верстато-інструментальна промисловість, чорна металургія.

Ключовий фактор – парові двигуни, верстати, вугілля, залізничний транспорт.

Основні переваги – зростання масштабів і концентрація виробництва на основі механізації праці з широким використанням парових двигунів.

Третій ТУ (1890-1940 рр.) – технологічні лідери Німеччина, США, Англія, Франція, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди. Причина – глобальна електрифікація та розвиток чорної металургії

Ядро ТУ – електротехнічне та важке м/б, виробництво і прокат сталі, лінії електропередач, кораблебудування, неорганічна хімія.

Ключовий фактор – електродвигуни, широке використання сталі.

Основні переваги – підвищення різноманітності та гнучкості виробництва на основі використання електродвигунів, зростання якості продукції, виробленої із сталі та інших металопродуктів, стандартизація виробництва.

Четвертий ТУ (1940-1990 рр.) – технологічні лідери країни Європейської асоціації світової торгівлі, Канада, Австралія, Японія, Швеція, Швейцарія. Поштовхом був розвиток нафтової промисловості та продуктів органічної хімії.

Ядро ТУ – автомобілебудування, літакобудування, тракторобудування, кольорова металургія, синтетичні матеріали, органічна хімія, видобуток та переробка нафти, будівництво автошляхів.

Ключовий фактор – двигуни внутрішнього згорання, енергомісткі технології, енергія, нафта.

Основні переваги – масове виробництво серійної продукції з використанням конвеєрних технологій, стандартизація виробництв, розселення людей у приміських зонах.

П’ятий ТУ (1990-2040 (прогноз) рр.) – технологічні лідери Японія, США, Німеччина, Швеція, країни ЄЕС, Китай, Корея, Австралія. Розвиток мікроелектроніки та комп’ютерної техніки

Ядро ТУ – електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, засоби телекомунікацій, оптичні волокна, робототехніка, авіа-космічна промисловість, нові керамічні матеріали, інформаційні послуги.

Ключовий фактор – мікроелектронні компоненти.

Основні переваги – індивідуалізація виробництва та споживання, підвищення гнучкості і розширення різноманітності виробництва, автоматизоване управління виробництвом, деурбанізація виробництва та населення на основі нових транспортних і телекомунікаційних технологій.

У структурі п’ятого ТУ поступово зароджується ядро шостого ТУ – біотехнології, космічна техніка, нанотехнології та ін.

Україна на початку ринкових перетворень мала значні можливості для розвитку своєї економіки, зокрема в науково-технічній сфері. Було створено науково-технічний потенціал, який за багатьма характеристиками відповідав рівню розвинутих країн світу. З окремих наукових напрямів, наприклад з матеріалознавства, зварювального виробництва, літако- та ракетобудування, біотехнологій, Україна і зараз зберігає провідні позиції у світі.

Сучасна стратегія державної промислової політики України в галузі м/б передбачає зростання темпів випуску наукоємної продукції високого технологічного рівня, освоєння нових конкурентноздатних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу.

Для цього передбачається прискорити структурну перебудову м/б комплексу на основі збільшення обсягів виробництва у таких пріоритетних галузях: ракетно-космічній, літакобудуванні, суднобудуванні, інформаційних та телекомунікаційних системах, важкому м/б, с/г м/б, приладобудуванні та електротехнічній промисловості.

Низький рівень наукоємності вітчизняного виробництва визначається не тільки дефіцитом грошей або браком стимулів і пільг. Фундаментальне значення має структура економіки. В українській економіці домінують низькотехнологічні галузі виробництва, які природно відносяться до малонаукоємних галузей: добувна і паливна – 0,8–1%; харчова, легка промисловість, агропромисловість – 1,2%. У цілому в Україні домінує відтворення виробництва 3-го технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.). Відповідно майже 95% вітчизняної продукції належить до виробництв 3-го та 4-го технологічних укладів. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7–1%.

 

Трансфер інновацій

1 Дифузія інновацій

2 Державне регулювання трансферу технологій

3 Інноваційна інфраструктура

4 Організаційні форми інноваційної діяльності

Дифузія інновацій

Згідно з теорією Й.Шумпетера, дифузія інновації – це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів, які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків.

Дифузія – це поширення вже колись опанованої і використовуваної іннова­ції в нових умовах або нових галузях виробництва, у нових країнах. Унаслідок дифузії зростає кількість як виробників, так і споживачів.

Дифузія інновацій – це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу, внаслідок чого нововведення проникають в різні галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів.

Закон України від 2 жовтня 2012 р. № 5407-VI «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій»

Процес передавання технологій тісно пов’язаний з теорією життєвого циклу інновації. На етапі «дослідження і розробка» передавання технології (новації) не відбувається, бо ще невідомі сфери її використання і витрати на розробку. На етапі «впровадження» з’являється новий товар, виробництво якого є монопольним. Конкуренція відсутня. Дифузія інновації здійснюється у формі експерта товарів. На етапі «зростання» інновація поширюється в інших країнах, проте ще повністю не освоєна. З настанням періоду «зрілості» виникає поширення і обмін інноваціями між різними країнами. Поступово нова технологія удосконалюється і стандартизується, іде активне її передавання в країни, що розвиваються. Вона одержує загальне поширення, цінність її знижується, в розвинутих країнах припиняється виробництво, експорт товару змінюється імпортом. Виникає нова хвиля передавання технології з країн, що розвиваються, в слаборозвинуті країни.

Виявлені такі особливості поширення інновацій:

1) Швидкість дифузії інновації зростає з ростом її прибутковості і падає зі збільшенням її капіталоємності.

2) Дифузія інновацій відбувається швидше в наукомістких галузях.

3) Швидкість дифузії залежить також від кваліфікації вищого менеджменту, розподілу сукупності фірм даної галузі за розмірами і т.п.

Дослідження „просторового” аспекту нерівномірності інновацій ведеться на двох рівнях – галузевому і регіональному. На галузевому рівні виділяється лідируючий сектор. Лідируючий сектор – це галузі, яким властиві загальні ознаки:

1) більш високі темпи росту;

2) більш високий рівень кваліфікації управлінського персоналу;

3) більш істотна економія на масштабах виробництва;

4) велика “незахищеність” від конкуренції з іноземними фірмами.

Регіональний розріз “просторового” кластера пов’язаний з аналізом міждержавних розходжень. Ці розходження виражаються в тому, що країна, у якій кожна з прийнятих інновацій поширюється швидко й у великих масштабах, розвивається швидше, ніж ті країни, у яких аналогічний процес почався пізніше і йде повільніше.

Поширення інновації – це інформаційний процес, форма і швидкість якого залежать від комунікаційних каналів, спроможності суб’єктів господарювання сприймати цю інформацію та практично використовувати.

Вирізняють такі форми трансферту інновацій на світовому ринку:

1) передавання, продаж або надання за ліцензією всіх форм промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);

2) торгівля високотехнологічною продукцією;

3) передавання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання обладнання, машин, напівфабрикатів і матеріалів, одержаних за рахунок оренди, закупки, лізингу або іншим шляхом;

4) промислове і технічне співробітництво в частині технічного утримання обладнання й устаткування, напівфабрикатів і матеріалів;

5) надання консалтингових послуг та інжиніринг;

6) передавання технологій у рамках інвестиційного співробітництва.

 

До основних чинників, які визначають темпи і масштаби дифузії нововведень на макрорівні (в країні), належать:

1) інтернаціональність науки – результати наукових досліджень швидко стають відомими у світі і широко використовуються в зацікавлених країнах;

2) розвиток матеріально-виробничої бази відповідних галузей господарства;

3) розвиток експериментальної бази, що передбачає не тільки наявність устаткування і лабораторій, а й відповідне ставлення держави;

4) кваліфікація працівників;

5) розмір внутрішнього ринку, який визначається насамперед розміром національного багатства, життєвим рівнем населення;

6) розвинута інфраструктура – це розвиток ринку інвестицій (капіталу), ринку цінних паперів, ринку конкуренції нововведень.

Модель дифузії нововведень на макрорівні безпосередньо залежить від створення державою економічних, організаційно-правових та соціальних умов, через певну фінансово-кредитну, податкову, патентну, амортизаційну та іншу політику, яка стимулює як створення, так і впровадження, швидке поширення новацій.

 

Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад у сфері трансферу технологій

1. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад у межах своїх повноважень:

1) розробляють комплексні програми технологічного оновлення підприємств, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, як складові регіональних програм економічного і соціального розвитку та подають їх на затвердження Верховній Раді Автономної Республіки Крим, обласним і районним радам;

2) створюють сприятливі умови для розроблення та використання відповідних технологій та/або їх складових;

3) створюють регіональні бази даних про технології та їх складові, подають інформацію про технології до регіональних державних центрів науки, інновацій та інформатизації і уповноваженому органу з питань реалізації державної політики у сфері трансферу технологій, забезпечують поширення інформації про технологічні потреби регіону з метою залучення коштів для технологічного переоснащення підприємств регіону;

4) беруть участь у міжнародному науково-технічному співробітництві, сприяють залученню іноземних інвестицій для технологічного переоснащення підприємств регіону;

5) у межах передбачених коштів відповідного бюджету фінансують дослідження та розробки з розв'язання проблем технологічного переоснащення підприємств регіону;

6) сприяють розвитку інфраструктури у сфері трансферу технологій.

Технопарки

Світовий досвід свідчить, що одним із найефективніших шляхів державної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-технологічних парків.

Науково-технічний парк – це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів створених на заздалегідь підготовлених територіях, навколо великих університетів, з розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багато цільового призначення, інформаційні обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, виставкові комплекси, магазини, житлові приміщення).

Територіальна близькість різнохарактерних за своїм профілем закладів, а саме університетів, приватних компаній, державних закладів, що входять до парку, позитивно впливає на кожного з них, сприяючи зближенню науки і виробництва, підвищуючи ефективність інвестицій. Фірми, які входять до складу технопарків, виділяють кошти на оснащення навчальних закладів, залучають до роботи у своїх лабораторіях студентів та випускників університетів.

Перший технопарк з’явився в США в 1949 р. на базі Стенфордського університету (Силіконова долина – ідея здати ділянки університетської землі в оренду компаніям для розміщення науково-дослідних підрозділів, що об’єднувались у комплекси для розробок у сферах передових технологій).

В основу створення технопарків покладено такі принципи:

§ координація діяльності та співробітництво таких головних ланок як наука, вища школа, державний сектор виробництва, приватні компанії, місцеві органи влади;

§ прискорення процесів передавання науково-технічних знань, отриманих під час фундаментальних та прикладних наукових до­сліджень, у виробництво;

§ розвиток інноваційного підприємництва;

§ залучення промислових та банківських фінансових ресурсів в інноваційну сферу;

§ концентрація і використання ризикового капіталу.

Діяльність технопарку базується на повному використанні існуючих ресурсів для найкращого забезпечення діяльності дрібних венчурних (ризикованих) фірм, які входять до його складу.

Основні переваги науково-технічних парків:

• інтеграція різних стадій інноваційного процесу;

• промисловість дістає швидкий доступ до нових розробок;

• скорочуються терміни впровадження та поширення нововведень (новинок);

• спрощується спосіб взаємодії між навчальними, науковими та промисловими розробниками науково-технічного прогресу;

• створюються умови та можливості для створення нових видів бізнесу, виробництва, відкриттів;

• виробництво отримує доступ до консультантів, лабораторій;

• студенти мають змогу здобувати не лише теоретичні, а й практичні знання.

Для управління технопарком створюється спеціальний орган управління, до функцій якого входять:

• визначення функціональної структури технопарку;

• приймання нових фірм у технопарк;

• розміщення фірм у наявних приміщеннях та надання їм земельних ділянок під нову забудову на території технопарку;

• здійснення контролю за відповідністю діяльності певних фірм завданням функціонування технопарку в цілому та виведення фірми за межі технопарку в разі її невідповідності профілю технопарку;

• створення венчурних фірм і венчурних фондів у межах технопарку.

За експертною оцінкою в Україні доцільним є створення технопарку у Києві на базі галузі мікроелектроніки (Квазар), Дніпропетровськ – засоби цифрового зв’язку, сучасні інформаційні системи на базі супутникового зв’язку, Львів – виробництво робототехніки, Харків – машинобудування, літаки, Запоріжжя – авіаційні двигуни.

 

Технополіси

Технополіс – це модель технопарку, що розвивається на базі невеликих міст (населених пунктів), цілеспрямовано орієнтованих на розміщення у них науково-виробничих комплексів, упроваджувальних венчурних організацій, що утворюють ядро, навколо якого формуються комерційні, житлові та сервісні структури.

Структура технополісу подіб­на до технопарку, однак вона розташовується в межах конкрет­ного населеного пункту, розвиток якого забезпечується через технополіс. Технополіс – це цілісний науково-виробничий ком­плекс, створений на базі окремого міста.

Функцією технополісу є максимальне використання унікального науково-виробничого та трудового потенціалу міста, його зручного економіко-географічного положення через формування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури.

У склад технополісів можуть входити:

§ науково-дослідні організації та установи (основа);

§ промислові підприємства;

§ культурно-побутові об’єкти;

§ інформаційні мережі;

§ проектно-конструкторські центри та дослідні виробництва;

§ фінансово-кредитні установи;

§ торговельні, посередницькі, консультаційні та ін. структури.

 

Бізнес-інкубатори

Головне призначення бізнес-інкубатора – першочергова підтримка малого (переважно інноваційного) підприємництва.

У світовій практиці стикування науки і виробництва здійснюється не тільки через технопарки. Існує безліч варіантів організації такого стикування:

1.На базі лабораторій

2.На базі великих корпорацій

3.Навколо виставочно-торговельних комплексів, банків, бірж і т.д.

На базі таких об’єднань створюються наукові центри, інкубатори, бізнес-інноваційні центри. В основу їх покладено принцип спільного використання інтелекту, матеріальних і фізичних ресурсів.

Інноваційні центри являють собою інкубатори нових форм у галузі високої технології. Їх завдання – забезпечити виникнення та умови виживання дрібних фірм та малих підприємств. З цією метою в таких центрах останнім надаються численні ділові послуги. До таких послуг належить:

1. Оренда приміщень

2. Прокат наукового і технологічного устаткування

3. Маркетингові послуги

4. Фінансові послуги

Діяльність інкубаторів досить ефективна і їх доходи складаються з трьох джерел:

1. Орендна плата, одержана від клієнтів за найом приміщень

2. Продаж послуг різного роду(від придбання приміщень до консультацій)

3. Участь у прибутках тих фірм, до яких інкубатор вклав свої кошти

 

Стратегічні альянси

Взаємодія науки і виробництва у галузях високої технології породила ще одну форму міжфірмової кооперації – стратегічні альянси. Вони виникають на підставі угод між фірмами щодо взаємодоповнюючих функцій при проведенні наукових досліджень і комерціалізації результатів. Найпоширенішими є угоди про спільну науково-технічну діяльність, організацію консорціумів і спільних підприємств.

На відміну від звичайних контрактів типу замовник-постачальник стратегічні альянси мають ряд особливостей, а саме:

1. Цей вид кооперації охоплює переважно сферу НДДКР (науково-дослідна, дослідно-конструкторські роботи).

2. Основним елементом угоди є проведення фундаментальних досліджень у заданих напрямках з можливістю адаптації до конкретного ринку.

3. Угода, яка охоплює всі основні сфери відтворюючого циклу НДДКР – організація виробництва – виробництво – збут, який має комплексний характер, що дає змогу зменшувати витрати, раціоналізувати спільний досвід щодо освоєння ринків, забезпечувати спільність стандартів, зменшувати кількість технологічних операцій, прискорювати процес використання нових ідей і розробок виробництва, і диверсифікувати фінансовий ризик.

Існує кілька видів стратегічних альянсів:

1. Спільна науково-технічна і виробнича діяльність – традиційні угоди між корпораціями щодо купівлі-продажу ліцензії замінюються в рамках стратегічного альянсу угодою щодо довгострокового і двостороннього обміну взаємодовнюваними технологіями та інформацією, технологічною документацією та ноу-хау.

2. Консорціуми – добровільне об’єднання (наукове, технічне, кадрове) для досягнення спільної мети. Створюються для зосередження фундаментальних пошукових досліджень у напрямках, які обіцяють революційні зміни у техніці і технології виробництва. Цей вид альянсів останніми роками є найпоширенішими.

3. Спільні підприємства – цей вид кооперації активно використовується учасниками стратегічного альянсу. Характерна особливість спільного підприємства у межах стратегічного альянсу полягає в тому, що вони утворюються для розробки технології виробництва та збуту принципово нової продукції.

 

 

Роль інновацій в економічному розвитку

 

2 Життєвий цикл інновації

3 Технологічні уклади

Життєвий цикл інновації

Життєвий цикл інновації – період, який починається з виконання фундаментальних і прикладних розробок і охоплює всі наступні етапи до моменту, коли нововведення підлягає заміні якісно новим, прогресивнішим.

Прийнято виділяти 4 фази (етапи) розвитку нової галузі:

1) створення новинки. Включає: науково-дослідні роботи; дослідно-конструкторські роботи; освоєння виробництва. На цій фазі також починаються маркетингові дослідження під час продажу перших дослідних партій (зразків), що має велике значення для введення інновації на ринок. Ця фаза є збитковою.

У фазі впровадження існує велика розмаїтість потенційних продуктових інновацій, але їхній вибір утруднений недостачею інформації про майбутній платоспроможний попит.

2) фаза зростання – пов’язана з освоєнням масового виробництва та зростанням обсягів продажу, досягненням запланованого рівня рентабельності. На даній фазі споживачі відкривають для себе новизну й оцінюють її як споживчу вартість.

У фазі зростання характер попиту в основному визначився і кількість продуктових інновацій різко скорочується. Одночасне збільшення обсягу продажів і стандартизація технології стимулюють технологічні інновації, що зменшують витрати виробництва.

3) фаза зрілості – характеризується зменшенням темпів зростання виробництва, стабілізацією. Тривале виробництво нової продукції забезпечує високі економічні результати, задовольняючи попит та забезпечуючи накопичення для відтворення. На цій фазі загострюється конкуренція внаслідок дифузії та тиражування нововведення.

Інновації зводяться до окремих поліпшень уже працюючої технології, причому вони починають зміщатися від матеріало- і енергозберігаючих технологій до трудозберігаючих.

4) фаза занепаду – моральне старіння продукту. Попит спадає, продукт стає неконкурентоспроможним і витісняється іншими новаціями. Тому ще до настання цієї фази фірми прагнуть модернізувати продукт або створити новий.

У фазі занепаду обсяг продажів знижується, і насичення ринку компенсується трудозберігаючими технологічними інноваціями. Таким чином, у процесі життєвого циклу галузі відбувається поступове витіснення продуктових інновацій технологічними.

 

Технологічні уклади

 

Проблемою сучасної промисловості України, що стримує його прискорений розвиток, є недосконалість структури інвестицій та спрямованості інноваційних процесів. Пріоритетними в інвестуванні повинні стати розвиток виробництв та галузей вищих технічних укладів (4-го та 5-го ТУ), які використовують сучасні маловідходні, ресурсозберігаючі і безвідходні технології; прискорення розробки і застосування інноваційних технологій; вдосконалення виробництв 3-го ТУ (чорна металургія, металообробка, суднобудування, промисловостей: легкої, деревообробної, целюлозно-паперової, будматеріалів тощо).

Технологічний уклад (ТУ) – конгломерат поєднаних виробництв, що охоплюють замкнуті виробничі цикли єдиного технічного рівня.

Перший ТУ (1790-1840рр.) – технологічні лідери Англія, Франція, Бельгія. В основі механізація праці в текстильній промисловості. Ядро ТУ – текстильна промисловість, текстильне м/б, виробництво чавуну, обробка заліза, будівництво магістральних каналів, водяні двигуни.

Ключовий фактор – текстильні машини, бавовна, чавун.

Основні переваги – механізація виробництва та його концентрація на фабриках, що забезпечувало зростання продуктивності праці, масштабів та прибутковості виробництва.

Другий ТУ (1840-1890рр.) – технологічні лідери Англія, Франція, Бельгія, Німеччина, США. Виникнення пов’язане із винаходом парового двигуна та розвитком залізничного транспорту. Ядро ТУ – виробництво сталі, електроенергетика, важке м/б, неорганічна хімія, верстато-інструментальна промисловість, чорна металургія.

Ключовий фактор – парові двигуни, верстати, вугілля, залізничний транспорт.

Основні переваги – зростання масштабів і концентрація виробництва на основі механізації праці з широким використанням парових двигунів.

Третій ТУ (1890-1940 рр.) – технологічні лідери Німеччина, США, Англія, Франція, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди. Причина – глобальна електрифікація та розвиток чорної металургії

Ядро ТУ – електротехнічне та важке м/б, виробництво і прокат сталі, лінії електропередач, кораблебудування, неорганічна хімія.

Ключовий фактор – електродвигуни, широке використання сталі.

Основні переваги – підвищення різноманітності та гнучкості виробництва на основі використання електродвигунів, зростання якості продукції, виробленої із сталі та інших металопродуктів, стандартизація виробництва.

Четвертий ТУ (1940-1990 рр.) – технологічні лідери країни Європейської асоціації світової торгівлі, Канада, Австралія, Японія, Швеція, Швейцарія. Поштовхом був розвиток нафтової промисловості та продуктів органічної хімії.

Ядро ТУ – автомобілебудування, літакобудування, тракторобудування, кольорова металургія, синтетичні матеріали, органічна хімія, видобуток та переробка нафти, будівництво автошляхів.

Ключовий фактор – двигуни внутрішнього згорання, енергомісткі технології, енергія, нафта.

Основні переваги – масове виробництво серійної продукції з використанням конвеєрних технологій, стандартизація виробництв, розселення людей у приміських зонах.

П’ятий ТУ (1990-2040 (прогноз) рр.) – технологічні лідери Японія, США, Німеччина, Швеція, країни ЄЕС, Китай, Корея, Австралія. Розвиток мікроелектроніки та комп’ютерної техніки

Ядро ТУ – електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, засоби телекомунікацій, оптичні волокна, робототехніка, авіа-космічна промисловість, нові керамічні матеріали, інформаційні послуги.

Ключовий фактор – мікроелектронні компоненти.

Основні переваги – індивідуалізація виробництва та споживання, підвищення гнучкості і розширення різноманітності виробництва, автоматизоване управління виробництвом, деурбанізація виробництва та населення на основі нових транспортних і телекомунікаційних технологій.

У структурі п’ятого ТУ поступово зароджується ядро шостого ТУ – біотехнології, космічна техніка, нанотехнології та ін.

Україна на початку ринкових перетворень мала значні можливості для розвитку своєї економіки, зокрема в науково-технічній сфері. Було створено науково-технічний потенціал, який за багатьма характеристиками відповідав рівню розвинутих країн світу. З окремих наукових напрямів, наприклад з матеріалознавства, зварювального виробництва, літако- та ракетобудування, біотехнологій, Україна і зараз зберігає провідні позиції у світі.

Сучасна стратегія державної промислової політики України в галузі м/б передбачає зростання темпів випуску наукоємної продукції високого технологічного рівня, освоєння нових конкурентноздатних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу.

Для цього передбачається прискорити структурну перебудову м/б комплексу на основі збільшення обсягів виробництва у таких пріоритетних галузях: ракетно-космічній, літакобудуванні, суднобудуванні, інформаційних та телекомунікаційних системах, важкому м/б, с/г м/б, приладобудуванні та електротехнічній промисловості.

Низький рівень наукоємності вітчизняного виробництва визначається не тільки дефіцитом грошей або браком стимулів і пільг. Фундаментальне значення має структура економіки. В українській економіці домінують низькотехнологічні галузі виробництва, які природно відносяться до малонаукоємних галузей: добувна і паливна – 0,8–1%; харчова, легка промисловість, агропромисловість – 1,2%. У цілому в Україні домінує відтворення виробництва 3-го технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.). Відповідно майже 95% вітчизняної продукції належить до виробництв 3-го та 4-го технологічних укладів. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7–1%.