Вопрос 7. Право собственности общественных организаций и других юридических лиц.

Громадські організації є одним з видів об'єднань громадян. Їхній правовий статус регламентується нормами Закону України «Про об'єднання громадян». Стаття 3 цього Закону визначає, що громадською організацією визнаються об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Стаття 21 Закону України «Про об'єднання громадян» встановлює, що громадські організації можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності. Громадські організації набувають право власності на кошти та інше майно, передане їм засновниками, членами (учасниками) або державою, на майно, придбане із вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом. Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств. Кошти та інше майно громадських організацій, у тому числі тих, що ліквідуються, не можуть перерозподілятися між її членами і використовуються для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, встановлених законом, за рішенням суду спрямовуються в дохід держави.

Відносини власності релігійних організацій розкриваються в розділі III Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Стаття 18 даного Закону встановлює, що релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законодавством. У власності релігійних організацій може бути майно, яке знаходиться за межами України.

Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержувати їх. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних організацій, не обкладаються податком (за винятком ввізного мита, митних та акцизних зборів і податку на додану вартість з товарів, що ввозяться (пересилаються) на митну територію України).

Таким чином, кооперативи, релігійні та громадські організації є власниками майна, яке їм передається засновниками та учасниками. У кооперативах засновники та учасники зберігають право на частку (пай) і мають право на отримання прибутку або інших матеріальних вигод від діяльності таких юридичних осіб. У громадських і релігійних організаціях їхні члени не зберігають за собою право на внесення при їх створенні внески, не мають права на отримання прибутку (доходу), пропорційного до внесеного вкладу та на отримання свого внеску після ліквідації громадської чи релігійної організації.

Тема №14. Право собственности народа. Право государственной

И коммунальной собственности

План

1. Общие положения о праве собственности народа и его конституционное закрепление.

2. Право государственной собственности. Управление объектами государственной собственности.

3. Право коммунальной собственности.

4. Право хозяйственного ведения и право оперативного управления.

Вопрос 1. Общие положения о праве собственности народа и его конституционное закрепление.

Право власності народу закріплено у статті 324 ЦК України. В ній передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

В цій нормі відтворені положення ст. 13 Конституції України щодо визначення правового режиму землі та інших природних ресурсів в межах території України, а також природних ресурсів її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони держави, основних засад здійснення права власності та використання землі та інших природних ресурсів, що належать народові на праві власності. Поява цієї статті у ЦК України детермінована об'єктивними і суб'єктивними чинниками, які безпосередньо впливають на визначення правового режиму землі та інших природних ресурсів, практику законотворення і застосування норм цивільного, земельного, природоресурсного і екологічного законодавства у сфері здійснення права власності на землю та інші природні ресурси. Серед таких чинників, зокрема, можна назвати: а) зміна суті і характеру суспільних відносин у сфері використання землі та інших природних ресурсів з виключно публічних на публічно-приватні; б) закріплення у статті 13 Конституції України імперативів щодо здійснення права власності народу на землю та інші природні ресурси, а також щодо використання природних об'єктів права власності народу; в) відсутність у ЗК України норм щодо права власності на землю народу; г) поступова зміна усталених в доктрині цивільного права, а також в земельно-еколого-правовій науці уявлень, ідей, підходів щодо співвідношення та взаємодії цивільного, земельного, природоресурсного, екологічного законодавства у сфері правового забезпечення використання землі та інших природних ресурсів в межах території України; д) потреби у вирішенні існуючих практичних проблем щодо правового забезпечення балансу публічних і приватних інтересів у сфері використання природних об'єктів права власності народу; е) потреби у захисті майнових, територіальних, природоресурсних, екологічних проблем у взаєминах України з іншими суб'єктами міжнародного права тощо.

Відповідно до статті 13 Основного закону держави, у ЦК України закріплюється вичерпний перелік природних об'єктів права власності народу. Зокрема, в межах території України до них належать: а) земля; б) надра землі; в) атмосферне повітря; ґ) водні та інші природні ресурси. За межами України до таких об'єктів віднесені природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, на які поширюється юрисдикція України як самостійної суверенної держави. Кожний з названих природних об'єктів права власності народу має особливий правовий режим, який визначається нормами земельного, природоресурсного, екологічного законодавства України, законодавчими та міжнародно-правовими актами щодо континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. При цьому ні в Конституції України, ні в ЦК України, ні в Земельному кодексі та інших законодавчих актах України не дається визначення поняття "земля як об'єкт права власності народу". В українській науці земельного права проведено комплексне дослідження юридичної природи права власності на землю народу. у якому розкриваються основні доктринальні підходи до визначення землі та деяких інших природних ресурсів як об'єктів права власності народу. В юридичному значенні земля як об'єкт права власності народу - це розташований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий грунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить народу на праві власності, і є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Застосовуючи буквальний, логічний, етимологічний, порівняльний та інші способи тлумачення норм коментованої статті ЦК України, можна стверджувати, що в юридичному значенні земля як об'єкт права власності народу не включає в себе надра, водні об'єкти, ліс та інші природні ресурси. У національному природоресурсному законодавстві даються визначення понять "надра", "ліс", "води", "рослинний і тваринний світ", сформульовані визначення об'єктів природно-заповідного фонду тощо. Зокрема, згідно з Кодексом України про надра, надра - це частина земної кори, розташованої під поверхнею суші і дном водоймищ, що простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення і освоєння. За Конституцією України надра є самостійним об'єктом права власності народу так само, як і водні та інші природні ресурси. Враховуючи такий підхід законодавця до розмежування землі та інших природних об'єктів права власності народу, поняття "земля як об'єкт права власності народу" має розглядатися, передусім, як поверхневий шар земної кори, який розташований над надрами. При цьому земна поверхня над надрами включає в себе не лише ґрунтовий покрив з усім його біогеоценозом, а й земну поверхню, зайняту водними об'єктами. В екосистемі Земля для інших природних ресурсів, які теж є об'єктами права власності народу, є основою природного ландшафту.

В цій статті також відтворюється юридична модель дворівневої конструкції здійснення права власності народу на природні об'єкти, суть якої полягає в тому, що земля та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктом права власності народу, який є самостійним суб'єктом права власності на землю і може у визначених Основним законом формах і межах безпосередньо здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження землею та іншими природними ресурсам, або ж від імені народу права власника на природні об'єкти можуть здійснювати уповноважені органи державної влади та місцевого самоврядування. Народ як суб'єкт права власності на природні об'єкти відповідно до преамбули Конституції України складають громадяни України всіх національностей. Він є самостійним суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, який володіє, користується і розпоряджається ними в межах території України, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. а належне йому право є: а) абсолютним, незмінним, постійним, визначальним для встановлення правового режиму інших природних ресурсів; б) не може бути обмежене будь-якими законами України; в) передбачає одержання абсолютної і відносної додаткової вартості (капіталу), що має присвоюватись через суспільні форми розподілу з додержанням пропорцій прогресивного розвитку суспільства; г) здійснює виключне право розпорядження землею шляхом зміни території України, відчуження, обміну її часток з іншими суб'єктами міжнародного права, не дозволяє розміщення військових баз іноземних держав на території України тощо. Від імені народу права власника на природні об'єкти здійснюють виключно органи державної влади та місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених Конституцією України, із збереженням сталості і незмінності права власності на землю та інші природні ресурси народу в межах території України, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони без внесення змін до Основного закону держави.

В ЦК України закріплені конституційні імперативи щодо можливості і допустимості використання громадянами та юридичними особами природних об'єктів права власності народу для задоволення власних потреб. При цьому Конституція України не виключає можливості здійснення громадянами України, а також юридичними особами права власності на землю та інші природні ресурси шляхом використання природних об'єктів права власності народу не лише на праві загального природокористування, а й на юридичному титулі права власності на конкретну земельну ділянку чи інші природні ресурси для задоволення особистих потреб та інтересів виключно відповідно до закону. Водночас, іноземні фізичні і юридичні особи можуть мати у власності земельні ділянки за умови законодавчого закріплення такого права для них у законі. При цьому Верховна Рада України може взагалі заборонити іноземним особам набувати у власність земельні ділянки на території України. Подібні обмеження щодо здійснення прав тих чи інших суб'єктів можуть бути встановлені законом й для інших природних об'єктів права власності народу.