Кризові явища у культурі 70-их – 80-их років дисидентський рух в Україні та його вплив на культурний розвиток

 

Період загравань з інтелігенцією закінчився 1968 р. У квітні цього року до Л.Брежнєва (генсека ЦК КПРС), О.Косигіна (Голови Ради Міністрів СРСР) і М.Підгорного (голови президії Верховної Ради СРСР) надійшов лист-петиція з України, спрямований проти порушення “норм соціалістичної демократії” (йшлося про арешти інакодумців в Україні та Москві). Листа підписали 139 осіб, серед них члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори. Хоча лист мав цілком прорадянський зміст та спрямованість, його авторів почали переслідувати: їх звільняли з роботи, виключали з партії, “проробляли” на зборах колективів тощо. Реакція влади була неадекватно жорстокою. Коли влітку 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації, стало зрозумілим: радянське керівництво остаточно перейшло на рейки неосталінізму.

У березні 1969 р. ЦК КПУ ухвалив постанову “Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що друкуються, та репертуар”. Вона встановлювала персональну відповідальність керівників усіх структур ідеологічного циклу за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов’язувала їх виступати у першу чергу проти будь-яких проявів “буржуазної ідеології” й, зрозуміло, “націоналізму”. Тоді ж була ухвалена подібна постанова, що стосувалася кінематографу. З цього часу ідеологічний контроль за діяльністю інтелігенції став майже тотальним. Письменників, митців, учених картали в пресі та на зборах творчих спілок за “аполітичність”, “ідейну незрілість”, “формалізм”, “націоналізм” тощо.

Особливо неосталіністські процеси посилилися, коли керівником республіки став В.Щербицький (1972 – 1989 рр.). Були прийняті спеціальні постанови уряду СРСР (1978 і 1983 рр.), де вчителям російської мови в Україні встановлювалось 15% надбавки до ставок; класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялися на групи. Вивчення російської мови стало обов’язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. У 1970 р. за назвами кількість книжок, брошур, виданих українською мовою, становила лише 38,2 %. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовний. Несправедливій жорсткій критиці був підданий і класик української літератури О.Гончар за роман “Собор” (1968), який присвячувався темі збереження національної духовної спадщини та до початку перебудовних процесів був вилучений з літературного процесу (Додаток 61). Підставою для цього була правдива картина культурного зубожіння й деформацій духовного життя за радянської доби. Автор викрив порочну практику варварського ставлення до культури і природного середовища в сучасній йому Україні. Відверто змальовано причини й наслідки масового виїзду молоді з сіл, екологічні наслідки утворення штучних “морів”, засилля бездумного кар’єризму та волюнтаризму.

Передова частина української інтелігенції продовжувала чинити опір пануючій радянській ідеології. У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів.

Самвидав виконував функцію не тільки паралельного духовного простору, над яким були невладні офіційні структури. Він одночасно став організаційною інфраструктурою й найголовнішим проявом дисидентського руху. Термін “дисидент” був занесений із Заходу та вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Головними центрами дисидентства були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі й інших містах. 1970 р. у Львові почав виходити самвидавчий журнал “Український вісник”, котрий друкував заборонені офіціозом твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувалися офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів. Головним редактором видання був В.Чорновіл, йому допомагали Я.Кендзьор, М.Косів, О.Антонів та інші. У 1970 – 1972 рр. вийшли шість номерів “Українського вісника”. Поява журналу була важливою подією для дисидентського руху, оскільки сприяла його організаційній консолідації. У січні 1972 р. в Києві, Львові та деяких інших містах України було заарештовано близько двох десятків чоловік, найактивніших дисидентів В.Чорновола, І.Світличного, Є.Сверстюка, І.Геля й інших (58). Навесні 1972 р. була проведена нова серія арештів серед дисидентів. У слідчих ізоляторах, за різними підрахунками, на цей час перебувало від 70 до 122 чоловік, яких звинувачували за політичними статтями. Арешти супроводжувалися повальними обшуками, допитами сотень свідків, переслідуванням родин інакодумців і їх друзів. Декого з арештованих примусили прилюдно покаятися в “антирадянщині” та створити таким чином украй негативний образ інакодумців. У результаті цього погрому майже повністю був паралізований самвидав. Припинилося видання “Українського вісника”. Більшість активних дисидентів опинилась у таборах для політичних в’язнів.

Паралельно розгорнулася шалена ідеологічна боротьба з “українським буржуазним націоналізмом”, яку очолив новий секретар ЦК КПУ з питань ідеології В.Маланчук. За звичним сценарієм почалися переслідування інтелігенції, винної у названих “гріхах”. Звертатися до національної проблематики у творчості й науці стало просто небезпечно, віталося тільки розроблення тем, присвячених дружбі народів і благотворному впливу російського народу на інші нації СРСР. З тематичних планів видавництв початку 70-их років було знято 157 назв книжок, де ідеологічні куратори знайшли хоча б натяк на “націоналізм” та інші відхилення від партійної лінії.

Найнаочніше реакційність внутрішньополітичного курсу проявилась у переслідуванні інакомислення. У 1975 р. на Нараді з питань безпеки і співпраці в Європі, що відбулася у Гельсинкі, СРСР зобов’язався дотримуватися гуманітарних статей підсумкового акта Наради, які, зокрема, передбачали неприпустимість переслідування громадян за їх переконання. У листопаді 1976 р. в Україні утворилася громадська група сприяння виконанню гельсинських угод. До неї ввійшли відомий письменник М.Руденко (керівник групи), письменник-фантаст О.Бердник, правозахисники та колишні політичні в’язні О.Мешко, Л.Лук’яненко, І.Кандиба та інших – всього 10 чоловік (Додаток 61). Це була перша в республіці позаофіційна група, яка прагнула діяти тільки легально і підкреслювала, що не становить політичних цілей. Своїм завданням члени групи вважали інформування урядів країн – учасниць Гельсинської наради про дотримання урядом СРСР і відповідними республіканськими структурами обіцянок у галузі прав людини. УГГ, яка діяла цілком у рамках радянської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, стала об’єктом жахливих переслідувань і репресій. З тридцяти семи членів групи протягом 1977 – 1985 років 23 були засуджені за політичними й кримінальними статтями (завжди за сфальсифікованими звинуваченнями) та відправлені в табори і на заслання, шестеро позбавлені радянського громадянства. Три члени групи – В.Стус, О.Тихий та Ю.Литвин – загинули у таборах (Додаток 60).

Ідеологізувалися всі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями. Через несприйняття догматичного мислення у 1980 р. вдався до самогубства талановитий письменник Григорій Тютюнник, у 1981 р. – В.Близнець (Додаток 61). Із спілки письменників України під час чистки було виключено І.Дзюбу, Б.Чичибабіна, вислано за кордон В.Некрасова. По-варварськи було знищено шестиметровий вітраж роботи А.Горської, Л.Семикіної, О.Заливахи у Київському університеті. А.Горська загинула за невідомих обставин (Додаток 61). В доробку художниці-кераміста Г.Севрук були твори, що належали до “Козацького циклу”, але в період застою ця тема виявилася забороненою, і талановитого митця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась.

У 1984 р. була здійснена спроба реформувати освіту. Посилювалась ідеологізація школи, запроваджувалося навчання з 6 років, 8-річні школи реорганізувалися у 9-річні, середні в 11-річні. Характерними рисами освіти в Україні були уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль, заорганізованість навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору. На початку 80-их років стало помітно, що рівень підготовки фахівців відстає від світового. У науковій сфері проявляється застій, мали місце упущені можливості, накопичилося чимало розв’язаних проблем, недоліків, які призводили до вповільнення фундаментальних розробок, утрати передових позицій у світовій науці. Однак були й певні досягнення. Значний імпульс у своєму розвиткові дістала атомна енергетика, науки про Землю. Зусиллями вчених у складі АН УРСР створено найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних й особливо чистих металів та сплавів. Помітним внеском у розвиток науки стали дослідження українських учених у галузі ливарного виробництва, матеріалознавства, фізико-хімічної механіки, матеріалів і надтвердих матеріалів. Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в АН УРСР у середині 80-их років. Найпотужнішими серед комплексів були міжгалузеві НТК “Інститут електрозварювання ім. Є.Патона”, “Інститут проблем матеріалознавства”, “Інститут кібернетики ім. В.Глушкова”, “Інститут надтвердих матеріалів”. Протягом 1970 – 1985 років понад 13 тис. наукових розробок учених Академії наук УРСР було впроваджено у виробництво.

Одночасно управління наукою все більше монополізувалося невеликою групою вчених-адміністраторів із Москви та Ленінграда, які, зімкнувшись із владними структурами, мали вирішальний вплив в Академії наук СРСР. У руках останньої зосереджувалась основна науково-виробнича та видавнича база, інформаційні канали та формування наукових напрямів. За таких умов навіть незначні прояви опозиційності в середовищі науковців жорстоко каралися. Так, у 70-і роки в результаті чергової ідеологічної чистки за невчинені злочини було позбавлено роботи кількох працівників інститутів хімії полімерів, теоретичної фізики, археології, історії, літератури, фольклору та етнографії, психології, нафти і газу й ін. Немало наукових україномовних журналів, що почали видаватися під час “відлиги”, вже виходили російською мовою.

Усі ці негативні явища в суспільному житті камуфлювалися під яскравими плакатами з гаслами про “розум, честь і совість” тощо, святковими демонстраціями, військовими парадами та бутафорними театралізованими виставами на кшалт помпезного святкування нібито 1500-річчя Києва.

На противагу застійним явищам оригінальність, національний колорит рельєфно виявились у музично-пісенній творчості композитора В.Івасюка, ансамблю “Смерічка”, співаків В.Зінкевича, Н.Яремчука. Величезну популярність здобула у 70 – 80-і роки співачка Софія Ротару.

У 70 – 80-і роки українська література поповнюється творами одного з натхненників шістдесятництва, відомого письменника О.Гончара (“Циклон”, “Твоя зоря”, “Берег любові”, “Чорний яр”), романами і повістями М.Стельмаха (“Чотири броди”, “Дума про тебе”), П.Загребельного (“Розгін”, “Роксолана”), В.Дрозда (“Катастрофа”), В.Земляка (“Лебедина зграя”). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р.Іваничука, Ю.Мушкетика, Р.Федоріва, Р.Іванченко. Українську поезію збагатили новаторські твори І.Драча, Д.Павличка, В.Голобородька, Л.Костенко, А.Малишка.

Письменники України, попри всі труднощі, переслідування і репресії, продовжували працювати над історичною та сучасною тематикою. Г.Снєгірьов підготував у 70-і роки повість “Ненько моя, ненько” про процес “СВУ”, яка вийшла за кордоном. Справжнім шедевром був видрукуваний 1980 року віршований роман Ліни Костенко “Маруся Чурай”, що в яскравих образах змальовує епоху Б.Хмельницького. В центрі твору – народна поетеса і співачка полтавка Маруся Чурай, авторка багатьох пісень, що здобули велику популярність серед людей.

Але в існуючій тоді системі цінностей їх творчість нерозривно пов’язувалася зі “здобутками радянської соціалістичної культури”. Обізнаність же зі справжнім кризовим станом справ у всіх сферах життя радянського суспільства була для більшості людей недосяжною.

 

7. Культура УРСР у 1985 – 1991 роки

 

Перебудова радянського суспільства в останні роки функціонування СРСР не стала прикладом до змін в Україні. Тут продовжувалася політика попередніх років правління за моделлю Л.Брежнєва і М.Суслова, яка передбачала денаціоналізацію й духовне спустошення. Цю політику підтримував перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький. В Україні активно поширювалася русифікація, катастрофічно зменшувалася кількість шкіл з українською мовою навчання, у вишах українською мовою читалося близько 5% лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. Українські театри перейшли на так званий двомовний режим. Частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян збільшилася з 16,9 до 22%. Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільного життя, духовне життя занепадало.

Розбудив Україну Чорнобиль. Усе, що робилося в дні після аварії на ЧАЕС керівництвом центральних органів СРСР і України, було злочином перед людством та зокрема перед українським народом.

Першими, хто подав голос на захист збереження української культури, навколишнього середовища, відродження правдивої історії України, були письменники. Широкий резонанс у суспільстві мали виступи О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, В.Яворівського, Ю.Щербака, Б.Олійника і багатьох інших. Ґрунтовний аналіз занепаду української культури зробив О.Гончар на Всесоюзній творчій конференції у Ленінграді 1 жовтня 1987 р. На всесоюзну трибуну було винесено проблему засилля атомних станцій в Україні, висловлено протест проти планового будівництва АЕС поблизу Чигирина та в Криму, вказано на загрозу екології від реалізації проекту каналу Дунай – Дніпро, який мав перегородити весь Дніпровсько-Бузький лиман, від чого гирло Дніпра перетворилося б на величезне смердюче болото. О.Гончар висловив думку, що література й наука повинні спільно з гуманістичних позицій трудитися в ім’я людини.

Значною подією цього періоду було проведення у вересні 1986 р. у Львові Міжнародного симпозіуму “І.Франко і світова культура”, присвяченого 130-ї річниці від дня народження письменника та виходу в світ 50-го видання його творів. У ньому взяли участь провідні славісти, письменники і перекладачі з країн Західної Європи й США. В грудні цього ж року на Львівщині відзначалися 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху “Русалка Дністрова”. У 1987 році за ініціативою ЮНЕСКО в усьому світі святкувався сторічний ювілей від дня народження одного з визначних українських акторів і режисерів Леся Курбаса. До цієї дати в с.Скала на Тернопільщині, де Курбас провів дитячі роки, було відкрито музей, організовано наукові конференції у Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, відкрито меморіальні дошки у Львові та Києві. Саме в цей час на пленумі Спілки письменників України вперше було оприлюднено інформацію про голодомор 1932 – 1933 рр., яка замовчувалася впродовж десятків років.

У червні 1989 р. під Неаполем за участю провідних українських учених з діаспори та України, відомих славістів Європи було засновано міжнародну асоціацію україністів (МАУ), президентом якої став відомий літературний критик І.Дзюба. А через кілька днів у Львові відновило свою діяльність Наукове товариство імені Т.Шевченка.

Знаменною подією загальнокультурного значення стало видання українською мовою з весни 1990 р. журналу “Кур’єр ЮНЕСКО”.

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., діяльність І.Мазепи, М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

У наступні роки було багато зроблено для відродження історичної пам’яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь. У 1990 – 1991 роках окремими виданнями побачили світ праці М.Костомарова, Д.Яворницького, Л.Єфименко, М.Грушевського, І.Крип’якевича, Д.Дорошенка, Д.Донцова та інших. Вийшов збірник пісень українських січових стрільців, матеріали до історії визвольних змагань 20 – 50-их років ХХ ст. Видано багато мемуарної літератури. На екранах з’являються фільми С.Параджанова, Ю.Іллєнка, К.Муратової.

У 1989 році Верховна Рада прийняла “Закон про мови в Українській РСР”, яким українська мова оголошувалася державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова за інерцією сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації “білих плям історії” відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета “Літературна Україна”. Публіцистика зайняла провідні позиції. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, О.Ольжича, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінились акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20 – 80-их років церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім. Продовжувала зростати кількість науковців. Їх число досягло у 1989 р. 220 тис. осіб (з них 6,8 тис. доктори наук і 73,7 тис. – кандидати наук). Перевага надавалась прикладним дослідженням за рахунок фундаментальних. При цьому 90% технологічних розробок не впроваджувались у виробництво.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю “Червона рута” (Чернівці, 1989 р.), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

 

8. Сучасна культура України

 

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, яким передбачено заходи щодо подальшого розвитку української національної культури. Того ж року була розроблена Державна національна програма “Українська освіта в ХХІ ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”. В цих документах передбачено демократизацію освітньої сфери, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв. Певних успіхів досягнуто у поступовому переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. За перші три роки незалежності кількість першокласників, які навчались українською мовою, зросла з 43,5% до 67,7%. Відкрито значну кількість приватних гімназій, ліцеїв, навіть ВНЗ.

На початку третього тисячоліття українська вища школа знаходиться на хвилі глибинних освітніх реформ теперішнього часу. Мережа вищих навчальних закладів України налічує 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 373 ВНЗ III − IV рівнів акредитації (192 університети, 57 академій, 123 інститути, 1 консерваторія) та 531 заклад І − ІІ рівнів акредитації (205 коледжів, 188 технікумів та 138 училища). До держаної і комунальної форми власності належить 236 навчальних заклади III − IV рівнів акредитації та 466 навчальних закладів І – ІІ рівнів акредитації; приватної форми власності – 115 навчальних закладів III − IV рівнів акредитації та 87 – І − П рівнів акредитації. У 2007 − 2008 навчальному році студентами перших курсів ВНЗ ІІІ − IV рівнів акредитації стали 633,7 тис. осіб.

Приєднання України до Болонських угод (у 2005 році міністр освіти Станіслав Ніколаєнко в Бергені підписав Болонську декларацію від імені України) висуває низку вимог до розвитку освіти, найсуттєвішими серед яких постають: збагачення національної системи освіти передовим досвідом інших країн у контексті загальноєвропейських, світових освітніх процесів; визначення стратегії і пріоритетів у підготовці фахівців вищої кваліфікації відповідно до глобальних і регіональних соціально-економічних та демографічних процесів; упровадження інноваційних, прогресивних форм організації навчально-виховного процесу з урахуванням новітніх інформаційних та освітніх технологій та інші.

Однак важко судити про те, наскільки в цілому поліпшилася якість отримуваної в Україні освіти, а якісні показники значно важливіші від кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей радянської доби в широких колах українського суспільства безпосередньо залежить від якісної переорієнтації освітніх процесів, упровадження відповідних сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямі в загальнонаціональних масштабах уже зроблено чимало, однак ще більше належить зробити в найближчому майбутньому. Ще у 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії – навчального закладу нового типу, де викладання й навчання ведеться українською та англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. ВНЗ стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут української археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50% свого складу. Протягом 1990-их років спостерігався значний “відплив” частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.

Узагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасного життя досить негативно впливають на суспільні настрої широких кіл громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового поліпшення стану справ у близькому майбутньому, а відтак – і соціальну апатію, яка нерідко виливається у протиправну поведінку. На жаль, досі більшість громадян ще почувають себе “споживачами” тих чи інших благ, не даючи собі ніякого звіту в питанні про їх створення, що є одним з рудиментів “радянського” способу мислення. Живучи за рахунок продажу природних ресурсів за кордон, що було наявне за часів “застою”, ми звикли очікувати звідкись певних матеріальних благ. Неможливість постійно існувати в такому “режимі” призвела до розвалу Радянського Союзу. Сьогодні ніхто не допоможе українцям вийти з кризи, крім нас самих. Для цього необхідні усвідомлення спільності нашої біди й об’єднання зусиль для її подолання. Намагання багатьох наших сучасників розв’язати свої проблеми виключно самотужки реального розв’язання цих проблем не принесуть, усі ми пов’язані спільністю історичної долі. Природна закономірність кризових періодів в історії різноманітних суспільств полягає в тому, що істотне поліпшення ситуації відбувається тоді, коли це суспільство усвідомлює спільність поставленої часом проблеми і поєднує доти розрізнені зусилля в одному напрямі. Так було в усі часи, в усіх народів. Сучасне українське суспільство не є винятком з цього правила. Тому кризовий стан об’єктивно відбиває тривання процесів утворення в Україні повнокровної політичної нації після довгого періоду бездержавного існування.

Об’єднати населення України у життєспроможну націю може патріотично налаштована еліта, здатна на самопожертву і безкорисливе служіння суспільним ідеалам. У зв’язку з цим до істотних культурно-політичних зрушень у незалежній Україні слід віднести запровадження системи президентських нагород 1995 р. як форму консолідації нової, справді національної еліти. Окрім Почесної відзнаки Президента, затверджено відзнаку “За мужність”, “За заслуги”, „Герой України”, орден „Золота Зірка”, орден Богдана Хмельницького, орден князя Ярослава Мудрого, орден княгині Ольги, медаль „За військову службу Україні”, медаль „За бездоганну службу”. Верховна Рада України після прийняття Закону встановила декілька нових державних нагород, в тому числі ордени Свободи, Данила Галицького, „За доблесну шахтарську працю”, Героїв Небесної Сотні, медаль „За врятоване життя”, Державні премії України імені Олександра Довженка та в галузі освіти та інші.

Серед нагороджених діячів культури і освіти багато достойних цих почесних відзнак непересічних особистостей, наших сучасників – чемпіон світу з кікбоксингу Володимир Демчук, багаторазова параолімпійська чемпіонка Олена Юрковська, співачка Руслана, майстер декоративного розпису, художник центру народного мистецтва „Петриківка” Валентина Міленко, віце-президент Національної академії наук України, головний науковий співробітник Інституту фізики НАН України Антон Наумовець, лідер кримськотатарського національного руху в Україні Мустафа Джемілєв, командир добровольчого батальйону „Донбас” Семен Семенченко, волонтерка Тетяна Ричкова та інші (Додаток 62).

Водночас, численні факти свідчать, що далеко не всі нагороджені особи в Україні отримали законно почесні відзнаки, ордени і нагороди. Подеколи присвоєння ступенів і звань відбувається повністю в „ручному режимі”. Так, наукові ступені та вчені звання в Україні мають практично всі чиновники та високі посадовці. Найбільше зловживань щодо цього виявлені а часів головування Президента Віктора Януковича (2014). Тільки протягом тижня серпні 2013 року В.Янукович присвоїв звання Герой України 11 українцям, роздав 271 орден, 89 медалей, а також понад півтори сотні звань. Чимало з цих нагород отримали чиновники, депутати від Партії регіонів та родичі високопосадовців (Б.Дейч, В.Журавський, В.Захарченко, А.Пшонка, О.Омельченко, Д.Табачник, В.Литвин та ін.).

Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. Україна — держава із добре розвинутими спортивними традиціями як у любительському, так і в професійному спорті високих досягнень. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих).

1994 року на XVII зимових Олімпійських іграх в Ліллехаммері українські спортсмени виступали вже самостійною командою. Першу золоту олімпійську медаль для незалежної України здобула фігуристка Оксана Баюл − срібний призер чемпіонату Європи 1993 року, чемпіонка світу 1994 року, чемпіонка Олімпійських ігор 1994 року.

Виступ українських спортсменів на XXVI літніх Олімпійських іграх в Атланті (США, 1996 р.) заслужено вивів Україну в десятку провідних спортивних держав світу. Дев’ять разів представники українського спорту піднімалися на найвищу сходинку Олімпійського п'єдесталу. Імена цих спортсменів стали відомі в цілому світі: борець греко-римського стилю Вячеслав Олейник, спортивна гімнастка Лілія Подкопаєва, штангіст Тимур Таймазов, художня гімнастка Катерина Серебрянська, боксер Володимир Кличко, легкоатлетка Інеса Кравець, спортивний гімнаст Рустам Шаріпов, яхтсмени Євген Браславець та Ігор Матвієнко, а також багато інших спортсменів (Додаток 62).

Українські спортсмени є нині одними з найвідоміших у світі українців. Нападник Андрій Шевченко став справжнім символом України на футбольному полі, граючи за італійський „Мілан”. Фехтувальниця Ольга Харлан – це диво сучасного українського та й світового спорту. У свої 23 роки вона вже олімпійська чемпіонка, бронзова призерка Олімпійських ігор 2012 року, чотириразова чемпіонка світу та семиразова чемпіонка Європи. На нещодавній світовій першості в Казані (Росія, 2014 р.) українська шаблістка вкотре стала найкращою. „Золотою рибкою” називають Яну Клочкову − одинадцятиразову чемпіонку Європи, триразову чемпіонку світу, чотириразову олімпійську чемпіонку (Сідней-2000, Афіни-2004) у плаванні на 200, 400 та 800 метрів, володарку Кубків світу. Яні належить світовий та олімпійський рекорд на дистанції 400 метрів комплексом (4 хв. 33,59 сек.).

Український шахіст Руслан Пономарьов у свої 14 років став наймолодшим у світі гросмейстером, чемпіоном світу серед юнаків до 18 років. Ще однією гордістю українських шахів є Катерина Лагно, яка в 12 років стала наймолодшим гросмейстером світу серед жінок. Нині вона в чільній десятці жіночого рейтинг-листа ФІДЕ. В кінці 2012 року скарбничка українських шахів поповнилася ще однією блискучою перемогою — чемпіонкою світу з шахів серед жінок стала харків'янка Ганна Ушеніна. Одним з найкращих альпіністів світу є Владислав Терзиул, який зійшов без кисню майже на всі 14 восьмитисячників планети, повторюючи рекорд Рейнхольда Месснера.

Всесвітньо відомі українські боксери Володимир і Віталій Клички. Після перемоги над Олександром Повєткіним у жовтні 2013 року в Москві Володимир Кличко увійшов до трійки найкращих боксерів планети незалежно від вагової категорії (Pound-for-pound). Слід відзначити біатлоністок Олену Підгрушну, сестер Віту і Валю Семеренко, Юлію Джиму, які для України завоювали на Чемпіонаті світу, етапах Кубка світу безліч нагород, включаючи і медалі вищої проби. На чемпіонаті світу з легкої атлетики українець Богдан Бондаренко виборов золоту медаль у стрибках у висоту. Турнір проходив серпні у Москві. Легкоатлета Богдана Бондаренка визнали кращим легкоатлетом Європи в 2013 році. Українець також увійшов до трійки найкращих легкоатлетів світу. Бондаренко взяв висоту 2,41 метра, оновивши рекорд чемпіонатів світу. Варто згадати й художніх гімнасток Ганну Безсонову, Ганну Різатдінову легкоатлетів Івана Гешка, Юрія Нікітіна та Валерія Гончарова, фехтувальницю Наталію Конрад, стрільця Миколу Мільчева, важкоатлетку Наталію Скакун, параолімпійську чемпіонку з лижних гонок Людмилу Павленко.

Загалом на кінець грудня 2011 року спортсмени з олімпійських видів спорту взяли участь у 971 міжнародному змаганні. Вони вибороли 450 нагород: 110 золотих, 137 срібних, 203 бронзових (в олімпійських номерах програми − 314 медалей: 78 золотих, 95 срібних та 141 бронзову; в неолімпійських номерах − 136 медалей: 32 золоті, 42 срібні та 62 бронзові). Цього року в олімпійських видах спорту на чемпіонатах світу українські спортсмени здобули 6 золотих нагород. Чемпіонами світу стали легкоатлетка Ольга Саладуха, Вікторія Терещук (сучасне п'ятиборство), боксери Василь Ломаченко, Тарас Шелестюк, Євген Хитров та Олександр Усик. Українські спортсмени з неолімпійських видів спорту вибороли на чемпіонатах світу 94 золотих, 88 срібних та 87 бронзових медалей; на чемпіонатах Європи − 110 золотих, 67 срібних та 73 бронзові медалі; на кубках світу − 16 золотих, 11 срібних та 10 бронзових медалей. Значних успіхів досягла Україна і в Паралімпійських іграх. Паралімпіади в Сочі 2014 року запам’яталась 25 медалями.

Розвиваються в Україні такі національні види спорту, як козацький двобій, бойовий гопак, спас. Вони є втіленням українських бойових традицій і цікавлять здебільшого не байдужу до вітчизняної історії молодь.

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Сучасних українських режисерів, здебільшого, цікавили патріотичні, історичні та соціальні теми. Нерідко ці жанри перепліталися. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених, в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І.Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34-ому кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала історико-пригодницька картина за мотивами твору Г.Сенкевича “Вогнем і мечем” за участю кількох українських акторів, уключаючи й Б.Ступку. Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські (“Схід – Захід”) та інші кінокартини. Проводили зйомки українсько-китайської кіноверсії повісті М.Островського “Як гартувалася сталь”, надзвичайно популярної в Китаї з його давніми традиціями подолання різноманітних кризових періодів і надзвичайно корисної нам у наших скрутних умовах. Фільм знімався на українській кіностудії, на нашій землі повністю українським акторським складом. У 2000 р. завершилися зйомки на кіностудії ім. О.Довженка української масштабної кінострічки, присвяченої гетьманові І.Мазепі (“Молитва за Україну; режисер Іллєнко); відзнято кіноекранізацію романа П.Куліша “Чорна рада”, готується українська кіноверсія “Пригод бравого солдата Швейка”.

Після 2004 р. знято кілька фільмів про „помаранчеву революцію”, зокрема: „Помаранчеве небо” (2006, режисер Олександр Кірієнко – режисер восьми сучасних кінофільмів, сценарист, продюсер), „Прорвемось!” (2006, режисер Іван Кравчишин), „Оранжлав” (2006, Алан Бадоєв). Фільм „Оранжлав” отримав приз за кращу режисуру на XV Міжнародному фестивалі „Кіношок” в Анапі (Росія). Фільм „Будинок з башточкою” української кінорежисерки Єви Нейман у 2012 році отримав головний приз конкурсної програми „Від Сходу до Заходу” на 47-му Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах.

Відомою людиною в українському кінематографі, кінорежисером, сценаристом, актором, організатором фестивалю українського кіно „Відкрита ніч” є Михайло Іллєнко. Варто згадати і українську режисерку та сценаристку Оксану Байрак, яка створила близько двох десятків кінофільмів, останні з яких «Чоловіча інтуїція» (2007), «Кардіограма любові» (2008), «Це я» (2009), що стали популярними через підняття актуальної життєвої проблематики.

Однак про українське кіно як про успішне говорити поки що зарано, оскілько воно перебуває на стадії становлення, поки що тут немає ринку, у першу чергу, для продюсерських фільмів. Незважаючи на реформи, нашим кіновиробникам доводиться набагато важче, ніж іноземним колегам. Не вистачає українському кінематографу матеріальної підтримки з боку держави чи спонсорів, вітчизняні стрічки не витримують конкуренції у прокаті. Головний виклик, який стоїть перед українським кіно – сподобатися глядачу – залишається актуальним. Склалася парадоксальна ситуація, коли українські фільми, які отримують визнання на міжнародних кінофестивалях, на батьківщині практично нікому не відомі. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій.

Разом із тим, останнім часом в українській кіноіндустрії відбувся значний прорив – за підтримки держави на екрани вийшла низка вітчизняних стрічок різного жанру та смаку. Значно зріс інтерес міжнародної спільноти до українського кіно, що передусім пов’язують із зимовими подіями 2014 року на Майдані, які оживили зацікавленість в Україні загалом. Цього року в прокат потрапили сім українських стрічок, що є абсол