Розвиток освіти в Київській Русі

 

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні дослідження дають можливість віднести час оволодіння невпорядкованим письмом до ІХ ст. Болгарський письменник початку Х ст. Чорноризець Храбр у своїй праці “Сказання про письмена” писав, що, слов’яни-язичники писали й ворожили за допомогою рисок і зарубок (“черт і рєз”). Це було примітивне піктографічне (малюнкове) письмо, за допомогою якого неможливо було писати значні тексти. Тому до прийняття християнства література на Русі була представлена виключно усною народною творчістю, що не потребувала писемності. Пізніше слов’яни отримали дві азбуки – глаголицю й кирилицю, авторами якої вважаються болгарські просвітителі ченці Кирило та Мефодій. (Деякі дослідники, зокрема П.Толочко, вважають, що брати винайшли тільки глаголицю, кирилиця ж виникла на базі грецького уставу VІ – VІІ ст., доповненого слов’янськими буквами). Порівняно з глаголичною азбукою, літери якої мали складне написання, кирилиця була простішою та доступнішою й тому дістала офіційне поширення в Болгарії (кінець ІХ ст.) і на Русі (Х ст.) (Додаток 22).

Головним засобом ширення освіти стали письменство та школа. Піклування про цю культурну галузь із часу введення християнства взяли на себе держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій навчались, або, як пише літопис, “постигали учение книжное”, діти найближчого оточення князя. “Учение книжное” – це не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як уважав Б.Д. Греков, дітей феодальної знаті брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити з них освічених людей та державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією й іншими країнами.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом у Новгороді. У 1086 р. дочка Всеволода Ярославича і сестра Володимира Мономаха Ганна заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Ще раніше, 1037 р., у новозбудованій Софії Київській Ярослав створює школу нового типу, яка стала фактично першим вищим навчальним закладом на Русі (Додаток 23). Рівень знань, що їх здобували тут діти, був не нижчим, ніж у візантійських вищих школах. Вивчали в цьому навчальному закладі такі науки, як богослов’я, філософія, риторика, граматика, історія, грецька мова, географія, природничі науки, висловлювання античних авторів. З її стін вийшло багато діячів тодішньої культури, зокрема митрополит Іларіон, діти Ярослава Мудрого, кодифікатори “Руської правди” Коснячко й Никифор Киянин, а також із десяток шляхетних іноземців – претендентів на корони королів.

Поступово основними осередками освіти на Русі стали монастирі й церкви. Тут вчили читати, писати та рахувати. Підручниками слугували звичайні церковні богослужбові книги, наприклад, Часослов, Псалтир, Апостол. У ролі вчителів виступали священики при церквах і дяки (світські люди, які працювали в церквах).

Крім державних і церковних шкіл, існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський, один із засновників Києво-Печерського монастиря, здобував освіту в невеличкому місті Курську, де він навчався в “єдиного вчителя”.

Поширеним типом навчання було кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5 – 7 років) кормильців з числа воєвод та знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Свідченням того є те, що нерідко князі володіли 5 – 6 іноземними мовами. Така система освіти при всіх перевагах мала й свої недоліки, у результаті відлучення дитини від батьків, останні погано знали своїх дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; а високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови.

Починаючи з ХIII ст. кормильців змінюють дяди – поодинокі приватні вчителі, які існували з домашнього вчителювання. Термін уперше зустрічається в 1202 р.

Серед інших типів шкіл існували й жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Можливість навчання жінок сприяло поширенню серед них освіченості, особливо у князівських верхах. Так, високоосвіченими були княгиня Ольга, Анна Ярославівна, Анна Всеволодівна, Євпраксія-Зоя й інші.

Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому, крім загальноосвітніх шкіл, на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях та церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну й подарував їх Печерському монастирю.

За відносно короткий час (ХI − ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності серед населення та за рівнем освіченості не поступалася провідним західноєвропейським країнам.