Бути моральним — означає жити відповідно до звичаїв своєї країни». Г.Гегель

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) народився в м. Штутгарті (Німеччина). Його батько був високим державним чиновником. У 1788 році вступає у протестантське теологічне училище в м. Тюбінгені, де подружився з майбутнім філософом Шеллінгом, а також менш відомим Гельдерліном. Друзі переживають вибух французької революції. Після працює домашнім вчителем у Берні, у 1797 р. переселився у Франкфурт, де також працював учителем. З 1801 по 1807 р. він працює в Йені доцентом, а пізніше професором філософії. З 1807 р. у Бамберзі редагує центральну газету «Бамберзькі новини». У 1808 р. Гегель — ректор гімназії в Нюрнберзі. З 1816 р. працює професором Гейдельберзького університету. Звідси його запросили як професора в Берлін, де він жив і працював до кінця свого життя. Головний етичний твір Гегеля — «Філософія права».

Гегель переходить від етики доброї волі до етики соціально змістовної діяльності. Критикує багато положень етики Канта і виходить з переконання, що етична теорія повинна ґрунтуватися на понятті конкретної предметної дії:«... закон не діє; лише людина діє...»

Гегель показав, що моральність суспільства визначається практичними відносинами цивільного суспільства, а не «Нагорною проповіддю» Христа. Етика, у розумінні Гегеля, - це не тільки вчення про моральність у її звичайному розумінні. Він включає в дану дисципліну аналіз ряду галузей людських відносин: економіку, політику, право, родину. У Гегеля етика - вчення не про належне, а про суще: «Осягти те, що є — от у чому завдання філософії, тому що те, що є, є розум». У рамках цього стає ясною відома гегелівська формула: «Усе справжнє розумне, усе розумне — справжнє». Розумне витлумачувалося ним як необхідне, як те, що в силу дії визначеної причини повинне здійснитися.

Виклад етики Гегель починає з аналізу категорії «свобода волі», що, на його думку, є «необхідною умовою всякої моральності». Сам вислів «свобода волі» здається йому безглуздим: свобода якщо вона є, вільна; в іншому вигляді вона не може існувати. Основною властивістю і метою світового духу є самопізнання, що і є свобода. Свобода волі — основа всіх інших видів волі — слова, політичної, релігійної, моральної і т.д. Природна воля — початковий ступінь у розвитку свободи волі людини. Це «свобода, вільна лише в собі». Гегель називає її природною тому, що такою вона виступає в природному стані, ще не будучи вихованою і дисциплінованою суспільством. Індивід не усвідомлює самого себе, своєї природи, його учинки визначаються, санкціонуються ззовні. Такою свободою володіють діти. Вона відрізняється безмежністю і невизначеністю своїх потягів, бажань, схильностей стосовно речей, що почуттєво споглядаються. Це можливість, а не дійсність свободи. Другим ступенем свободи є сваволя. На цьому ступені свобода вільна вибирати з безлічі зовнішніх об'єктів і потягів одну обставину або потяг і надавати їм перевагу перед іншими. Сваволя є справжня свобода волі, оскільки істотним моментом останньої є свобода вибору. Сваволя — формальна свобода, свобода «для себе». Сваволя — ілюзорна свобода, вона не може бути основою моральних відносин між людьми. Третій ступінь свободи — розумна воля. Вона заперечує природну волю, вона «у собі» і «для себе» суща воля. Розумна воля — конкретне, щире поняття свободи, тому що воно становить цілісність, тотожність загальної волі й особливої волі індивідів.

Виходячи з положення про три ступені розвитку людської свободи волі, Гегель у своїй етичній системі розрізняє три ступені розвитку поняття свободи. Трьома ступінями розвитку поняття свободи виступають абстрактне право, мораль і моральність.

Абстрактне право — початкова ступінь розвитку поняття свободи волі, на якому воно виступає в якості окремої людської особистості, що довільно реалізує «зовні» свою одиничну волю. Область абстрактного права обіймає зовнішнє наявне буття волі окремої особистості. Вільною особистістю, за Гегелем, може бути тільки той індивід, що володіє приватною власністю на зовнішні речі. Гегелівська етика проголошує, що лише у власності особа виступає як розум. Приватна власність, на думку Гегеля, завжди перемагала суспільну власність, всесвітня історія тому свідок. Твердженням власності як підстави волі Гегель вів боротьбу як проти англо-французьких моралістів ХУ-ХУШ століть, що вважали приватну власність причиною багатьох пороків людей, так і проти утопічних соціалістів (точніше, комуністів), що оголосили всяку приватну власність аморальною, так і проти дрібнобуржуазних соціалістів, що виступали за зрівняльну приватну власність. З основної категорії абстрактного права — приватної власності — Гегель виводив всі інші категорії першої частини своєї етики: договір, неправо і покарання.

Мораль складає внутрішню сторону свободи волі людини: переконання, мотиви поведінку, цілі і наміри. Це більш високий ступінь розвитку свободи волі, вона заперечує абстрактне право й у той же час утримує в собі все цінне з нього. Мораль не байдужа до речей, вона має свою зовнішню сторону, і їй не далекі деякі негативні, засуджувані етикою моменти. Мораль містить у собі намір і провину, намір і благо, добро і совість. Людина несе відповідальність тільки за провину, але не за дії, зроблені через незнання.

Особливу увагу Гегель приділяє добру і совісті. Добро є реалізована воля, тобто об'єктивне, загальне, необхідне, розумне, здійснюване в суб'єктивній волі людей. Здійснене пізнання добра й уміння визначати його мисленням Гегель назвав совістю. Однак совість розглядається ним не тільки як моральна свідомість, але і як моральна поведінка. Гегель поділяє совість на формальну і щиру. Формальна совість має місце в сфері моральності. Вона виступає тут тільки як суб'єктивна самосвідомість особистості, формальна совість заснована на абстрактному розумінні добра, тому вона позбавлена суспільної сутності. Щира совість заснована на переконанні, що випливає з розумного пізнання дійсності. Вона черпає свій зміст із суспільної моральності. Тому, якщо людина засвоює дійсність нерозумно, тобто, якщо вона ставить свої інтереси вище суспільних, зневажає вимогами суспільної моральності, його совість з добра перетворюється на зло.

Моральність — вищий ступінь об'єктивного духу, ідея волі: «...моральність є поняття волі, що стало наявним світом...». Гегель відзначав: «...бути моральним — означає жити відповідно до звичаїв (порядків) своєї країни...». Трьома наступними формами розвитку моральності виступають родина, цивільне суспільство і держава.

Родина — нижча форма моральності, вона є «безпосереднім моральним буттям». У відношенні родини філософ надзвичайно строгий. Визнаючи статеву любов, він вважає її можливою тільки в рамках родини і за наявності любові духовної. Остання суто моральна. Моральна любов тісно пов'язана з правовими, майновими відносинами власності і вихованням дітей. Гегель назвав ганебним висловлення Канта про шлюб як торговельний контракт між чоловіком і жінкою на взаємне користування статевими органами. Він також виступав проти романтиків, що проповідують любов без шлюбу. До норм моральності Гегель відносив турботу батьків про дітей, взаємне колективне узгодження інтересів усіх членів родини як єдиного органічного цілого, обов'язки кожного безкорисливо піклуватися про сьогодення і майбутнє членів своєї родини. Кожна родина є одна особа й у такому вигляді вступає в спілкування з іншими родинами-особами. Родина — клітинка суспільства, у ній, як у зародку, утримуються всі протиріччя суспільства.

Громадянське суспільство, за Гегелем, є «система потреб», тобто, закономірний зв'язок приватних власників у єдину суспільну систему. У громадянському суспільстві жодна людина не може цілком задовольнити свої потреби і бажання, тому кожний має потребу в плодах праці іншого. Свідомо переслідуючи свої егоїстичні цілі, індивід не усвідомить, що він у той же час трудиться для блага інших, а вони трудяться для нього.

Гегель указував на моральне виродження багатих і бідних. Багаті страждають від пересичення надмірностями і стають рабами власності, а бідні поневолені тяжкою працею, нестатком і безпорадністю, що прирікає них на політичне і духовне рабство, на «нездатність почувати і насолоджуватися довше свободами й особливо духовними перевагами цивільного суспільства». Філософ добре розуміє суть суспільних антагонізмів, їхні наслідки, навіть найбільш «мирні»... Він стверджує: «Опускання життя маси людей нижче рівня певного існування, що сам собою встановлюється як необхідний для члена суспільства, і пов'язана з цим зниженням рівня життя втрата почуття права, правомірності і честі існування власною діяльністю, власною працею приведе до виникнення черні, а це, своєю чергою, полегшує концентрацію надмірних багатств у руках окремих».

Центральною етичною проблемою в ученні про державу виступає визначення найкращого «розумного типу держави і моральних обов'язків громадян стосовно нього». Держава має самодостатнє значення як «здійснення волі, тобто, абсолютної кінцевої мети», а тому моральним вищим обов’язком людини є безумовне шанування держави і підпорядкування їй.

Він вважає за можливе державотворення, що буде приводити до порядку приватних осіб і корпорації. (Це утопія...). Такою державою, на думку філософа, здатна бути конституційна монархія. Нормальним станом відносин між державами Гегель вважав війну. Він засуджує навчання Канта про вічний світ, вважаючи його шкідливою утопією, «порожньою балаканиною». Війна ж зберігає «моральне здоров'я народів, подібно тому, як рух вітрів не дає озеру загнивати, що з ним неодмінно відбулося б за тривалої затишності, так і війна охороняє народи від гниття, що неодмінно виявилося би наслідком тривалого, а тим більше вічного миру».

У небезперечній у цілому етичній системі Гегеля можна виділити два важливих позитивних моменти: 1) етика вивчає не тільки належне, а й суще, не тільки те, що повинно бути, але і що може бути за даних наявних обставин; 2) відділення моралі від моральності як таких, що мають різних носіїв: моральність — надособистісний регулятор поведінки людей, мораль же - особистісна, індивідуальна.